Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

БАБУСЯ — НАТАЛІЯ КУЗЬМІНІШНА

Дід Кисіль служив на Чорноморському флоті, то в Ми-
колаєві, то в Одесі, а найбільше в Севастополі. Бабуся
окила з ним у найманих квартирах. Коли вони після
революції повернулися до Миколаївки, бо не стало де жити
й служити, — про неї склалася слава як про «городську», що
бачила і знає таке, чого не бачили і не знають інші (тому й
звали її всі не Наталкою, а Наталією Кузьмінішною — з цим
вона і приїхала з Севастополя). Цей легенький ореол «го-
родської» непомітно супроводжував її (лише інколи вона
скромно нагадувала про нього сама), хоч у всьому вона за-
лишалася щирою і безтямно працьовитою селянкою.
Із севастопольського життя бабуся винесла тільки по¬божне ставлення до матроської становості («матроси всі в білій одежі — як перемиті»; «там як матросів іде — і землі не видно»; «дудка грає на обід — усі матроси як по шнурочку йдуть») та ще спогад про канарку, яка в них була («Кеня… Ке- ня…» — ласкаво повторювала вона її наймення), та уявлення про те, що там живуть «благородні» і «банабаки». Як бачила щось погане, то з докором або сумом казала: «Раніше благо¬родні так не робили». Або: «Благородні люди всігда так роб¬лять». «Благородні люди на ніч не наїдаються, то тільки бана¬баки…» Ті загадкові для мене «банабаки» вранці їздили по ву¬лицях повозками і продавали «благородним» дуже смачні й дешеві сири, молоко, овочі. «Банабаки» й на базарах торгува¬ли:
Базар большой,
Татар много.
Русский барышня идет —
Дай ему дорога!
Втім, було у бабусі ще одне незабутнє враження: в Сева-стополі побувала одного разу в театрі на «Корневільських дзвонах» Планкетта і все розповідала про те, як красиво ті дзвони занурювалися у воду…
З українських пісень бабуся привезла лише одну, якої я більше ніде і ніколи не чув, тільки від неї, — з красивою ме¬лодією, але чудернацькою мовою (при тому, що сама бабуся зберегла дуже чисту, природну українську мову, лише інколи «збагачену» суржиковими русизмами):
Гуляла дівчина В зельоном саду,

СПОГАДИ ! РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
359
Наколола ножку,
Зделаласъ больна.
Наколола ножку —
Зделаласъ больна.
Плакала, благала:
<•А подайте дохтаря».
Плакала, благала:
«А подайте дохтаря».
Приїзжає дохтарь —
Парінь молодой.
Пригзжае дохтарь —
Парінь молодой.
Питає дівчину.
«Що в тебе болить.?»
Питає дівчину:
«Що в тебе болить?»
— Болять ручки-ніжки,
Болить голова.
Болять ручки-ніжки,
Болить голова.
Вже третюю нічку Ночую сама…
Я намагався уявити мелодраму цієї бідолашної дівчини і дуже співчував їй, хоч трохи й дивувався: чи то така велика біда — наколоти ніжку… ми ж кололи босі ноги безліч разів на день…
Бабуся любила вишивати. У хаті було багато подушечок, па кожній слов’янською в’яззю вишито: «Святий Боже, свя¬тий крепкий, святий безсмертний, помилуй нас». Мене особ¬ливо хвилювало оте: «святий крепкий». «Безсмертний» — це якість чогось безособового й безликого, а «крепкий» — щось особисте й туге, як зимове яблуко, що ще і в грудні висіло ген угорі на нашій яблуні, — а водночас і щось грізне…
…Постійно спогадує бабуся ті блаженні часи, коли я був малим: «Я ж за тобою слідила — не давала і пилом припасти…
І іунало, принесу тебе куди-небудь — як з конверта вийня¬тий…» Сусідам: «Він у нас ріс, як утя на воді». Навряд чи вона мала на увазі голодні роки…
Тридцять років радянської влади минули для бабусі не-поміченими — з політичного боку, так би мовити. Якось брат Віктор (Карацупа) ділився враженнями від нового фільму (здається, «Бакинцы»): як під час революції народ гоїітав портрет Миколи II. Бабуся злякалася і гнівно до Віктора: «Де це ти бачив? Брешеш! Мовчи і нікому не кажи, а

360
ІВАН ДЗЮБА
то доболтаєшся!» А може, це так своєрідно озвався досвід ра-дянського життя: влади не чіпай!
Відгукнулася вона в 1949-му і на величний ювілей Сталіна:
«Я б поздравила Сталіна з дньом ангела… Це йому, ма¬буть, пиріг піднесуть… Він же всім миром завідує…» І ще: «Інтересно, Сталін жалування получає чи ні? От у нього б прислугою бути».
Або раптом питає: «Як там — костюків уже засудили?» (Саме відбувався голосний псевдопроцес над Трайчо Косто- вим у Болгарії).
Коли бабусі розповідали що-небудь нове з життя, чого раніше не бувало, або щось таке, що не вкладалося в її досвід, вона безапеляційно заперечувала: «Скільки жили, ніколи такого не чули». Скажімо, Віктор (Карацупа) читає в підручнику про доісторичних тварин — гігантських звіро- ящерів тощо. Кузьмінішна в’їдливо: «Хто це бачив? Відкіля вони знають?»
З підозрою ставилася до радіо, а потім особливо до те-левізора, вбачала тут якийсь обман. Ні разу не була в кіно, хоч трохи наче й кортіло: «Що ж воно таке, оте кіно, що туди так люди ідуть?.. А мені вже стидно туди іти — стара та й хах- лушка…»
Коли по радіо виступали артисти, дивувалася: «Чи їм ото нема чого робити?» «І що він, стерво, все співає? Чи йому робить нічого?» Або й зі злістю ув’язувалася в заочну по¬леміку: «Ви прослухали концерт…» — Та хто там його слухав! Ото нам нема чого робить!»
Особливо ж не любила «Останні вісті»: «Та викрути йо¬го, нехай перегавка!» А про футболістів: «Нещасні, хіба мож¬на ото так мучиться?.. Не жаліють свого здоров’я…» Поки я вчився в школі і був у сім’ї, не все складалося ідилічно, бува¬ли ж, звісно, і суперечки, і сварки. То я тікав від хатньої робо¬ти або від уроків до хлопців на футбол, то, навпаки (особли¬во в старших класах) надто засиджувався над книжками. Од¬ного разу Кузьмінішна впекла свого улюбленця ударом, що називається, нижче пояса: «Сидиш і сидиш цілими днями… Іди хоч своє бздо проноси!..» Але це — як виняток, як «зрив». Звичайно ж вона дуже ходила коло мене, дуже догоджала. Правда, часом розуміла це по-своєму Наприклад, я просив розбудити мене о сьомій ранку («режим»), вона ж, аби я по-спав довше, «забувала» і будила о восьмій. І винувато всміха¬лася: «О, Ваня сьогодні зрежимив цілий час…»

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
361
Коли я закінчив школу і поступив у інститут, став жити в місті, бабуся дуже переживала розлуку, хоч я на перших по¬рах майже кожної неділі приїздив додому (по харчі!). Особ¬ливо бідкалася, що в «городі», мовляв, немає борщу. А як бува¬ло, що я не приїздив на вихідні або до мене тижнів зо два піхто не приїздив, — плакала: «Ото ж там, бідна дитина, ні борщу не попоїсть, ні вишеньками душу не закислить…» Або: «Тільки я Ваню трохи дома підлатаю — поїде з дому і знов…»
…Якось я повернувся зі Сталіно в поганому настрої. Вдо¬ма помітили і занепокоїлись. Бабуся: «Ось ти, Ваня, скри¬паєш, а я знаю, мені сон снився… Я на карти гадала, тобі випа¬ла неприятность… От ти і не смійся…»
На першому курсі інституту я відчув глибоке розчару¬вання від нудних лекцій і задумав був кинути науку і, в дусі комсомольської романтики, поїхати на будівництво Ка¬ховської ГЕС. Удома про цей намір не говорив, але «готував ґрунт» жартівливими розмовами про подорож Але бабуся зразу відчула в цих жартах лихе (чи дурне?). Підсіла до мене і почала задумливо-зворушено: «Оце я сіла і думаю про тебе… Я бачу, у тебе щось не в порядку… Ти казав, що поїдеш кудись далеко… Тобі нільзя з твоїм здоров’ям, тобі туди няньку треба: і випрати, і за квартирою подивитися… Та й мати не нозволе… (Посилання на матір — завжди в неї найповажніше). …Ти не зривайся далеко… А як заболієш? Хто коло тебе буде ухажувать?.. Та й ми як тут без тебе будем?..» (Дід — з докором, не знати кому — чи бабі, чи мені: «Як іаболіє, так що ж там родні поможуть — тільки скиглити бу¬дуть та надощать…»).
А хворобу мені наче наврочили…
Коли я захворів на туберкульоз (на другому курсі), дове¬лося піти зі студентського гуртожитку і жити на приватних кнлртирах. Я був у цей час секретарем комітету комсомолу Інституту, а мій попередник, Костя Хорошавцев, який, влас¬не, і «завербував» мене на цю посаду, став секретарем обкому к< їмсомолу. Цей Костя Хорошавцев був людиною відомою в місті — колишній нібито партизан, десантник (хоч я диву- нався, як міг бути партизаном, та ще й парашутистом, такий пухкий черевань і сибарит). Так от, він, довідавшись про те, що я шукаю житло, запропонував мені жити в нього на квар¬тирі. За чималі гроші, звичайно. Але я тоді одержував •і м алійську стипендію» (не то 60, не то 70 рублів «новими», і гарими» було відповідно 600 чи 700!) і заплатити міг. Ту¬беркульозу ж Хорошавцев не боявся, а грошей не зневажав,

362
ІВАН ДЗЮБА
що мене як наївного комсомольця трохи здивувало. Втім, не лише це, пізніше я побачив і дещо з побуту комсомольсько¬го начальства області.
Хорощавцев жив з матір’ю (був чи то неодружений, чи то розлучений, я в це якось не «вникав») у старому дерев’яно¬му особняку в робітничому районі, неподалік від славетного металургійного заводу імені Сталіна, що мені дуже імпонува¬ло. Коли Костя привів мене до свого дому і представив ма¬тері — такій же кремезній, «великоформатній», як і він сам, — та приголомшила мене, грубим мужицьким голосом випа¬ливши, замість привітатися, дослівно таке: «Варить я не буду, а вода моя. Смотри, не разбей чашку: она стоит пять рублей
— и все!» Відтак ця Тетяна Григорівна стала для мене симво¬лом агресивної міщанки. Втім, попри безпардонність і обме¬женість, в’їдливою вона не була, і особливих квартирних конфліктів у мене не виникало. Лише одного разу був гуч¬ний скандал. Узимку Хорошавцеви, щоб краще вгріти хату, вмикали електропічку. Пічка була потужна: «Еврея зажарить можно», — любила повторювати мама секретаря обкому комсомолу. (Або: «Електропечка с утра так горит, что можно еврея зажарить»), А користуватися електропічками суворо заборонялося — по хатах регулярно ходили електрики і пе¬ревіряли. Треба було пильнувати і вчасно сховати пічку. Од¬ного разу я не встиг це зробити, і електрик конфіскував пічку. Що було, коли вернулася господиня! Та ось прийшов на обід секретар обкому комсомолу (тоді ще в комсомольсь¬ких керівників не було персональних машин), довідався, що сталося, спокійнісінько зателефонував кудись, — і через півгодини переляканий електрик, страшенно вибачаючись, повернув електропічку… Більше електрики сюди не зазира¬ли… Так мені відкрилася ще одна із тих «зримих рис ко¬мунізму», про які писала преса і в які я намагався вірити…
…На тлі нехитрих людських відносин, до яких я звик у своєму селищі, тут мене вражало фарисейство міщан. Скажімо, справляє Тетяна Григорівна іменини. Прийшли гості, а хтось із знайомих не прийшов — забув. Хазяйка нарікає на забудькуватість і невдячність. Тут же нєкто Шима- нова, вловивши цей момент, ловко скористалася: «А вы знаєте, мой самый маленький — Вовка — и тот целый день мне напоминает: «Сигодня Таня Глигольевна именинница, смотли не забудь поздлавить!» — «Какой умница!» — вигукує «Таня Глигольевна» і обдаровує Шиманову своею особливою увагою…

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
363
Мої рідні були, звичайно, дуже стурбовані моєю хворо¬бою і тим, як я харчуюся. Бабуся поривалася їхати до мене, щоб варити мені їсти; в сім’ї вирішили її відпустити, власне, відрядити до мене — якщо буде куди. Хорошавцеви по-доб- рому погодилися прийняти Кузьмінішну — враховуючи, звичайно, й те, що вона допомагатиме в хаті господині. ТПне м ільки експлуатувала бабусю, але часом і буквально знущала¬ся з неї. Але незлобива Кузьмінішна не лише терпіла все, але й згадувала пізніше: «Вона до мене хороша була: обід варю — і їй зварю, на базар іду — і їй куплю». Оце все, чим та була «хо¬роша»!
Всупереч усьому піврічне життя в Сталіно, яке зводило¬ся до стояння в чергах, варіння обідів і смиренного вислухо- нування грубощів високопородної хазяйки, в уяві Кузьмінішни перетворилося в якусь яскраву сторінку її жит¬тя. З гордістю хвалилася перед сусідами, що в неї в Сталіно є знайомі. А коли одного разу посварилася з Григорієм Васи¬льовичем, то грозилася піти з дому: «В мене в Сталіно є зна- комі, є до кого поїхать… Дві женщини в магазині на сьомій лінії приглашали… разом в очереді стояли…» Бідна наївна ба¬буся!
Десь як я вже закінчував інститут, почала обережно, зда¬леку цікавитися, чи не збираюся я одружуватися: «Є ж у тебе :и іакома дівчина?» Одного разу (влітку, як я був на канікулах) підсіла до мене на лавочку в саду і зважилася на пораду: «Ди- нись, Ваня, вибирай хорошу жону. Бо є ото такі — та й раніше були, знаємо, хіба не жили в городах, не бачили?! — ото му¬жа випровадить, а сама гулять, а потом, як муж з роботи при¬ходить, вона в постіль та голову перев’яже платочком: «Ой, ты уже пришол, а я ничего не приготовила и не купила, це¬лый день голова болела, нет спасу…», — бреше, сукина дочка,
11 іс скривиться… (тут бабуся аж заплакала)… Оце саме страш¬не-, Ваня, оцього бійся…»
Я терпляче вислуховував ці поради, внутрішньо всміха¬ючись бабусиній зворушливій наївності з непевних висот ( ного ще невеличкого, але все-таки вже тривожного досвіду…
А Кузьмінішна тим часом пояснювала цікавим до всьо- і <) сусідкам: «Як друззя питають у Вані — чого не женишся?..
Бабушка не позволяють, — каже. — Поки не закончу учо- Лу*.
Коли я переїхав до Києва і став рідше приїжджати додо- му (хоч на перших порах дуже тужив за домом і використо¬

364
ІВАН ДЗЮБА
вував кожну можливість, щоб побувати на Донеччині й заїха¬ти додому), — бабусина тривога за мене ще більше загостри¬лася. Коли я довго не відповідав на листи (маю на душі такий непрощенний гріх перед мамою та ріднею), бабуся докучала в сім’ї: «Та напишіть йому ще — може, або адрес неправиль¬ний, або пошта загубила… Якби я вміла писать, кожен день писала б…» А як слухала радіо: «Говорить Київ… Узяв би Ваня і сказав два-три слова… Що йому — важко?» І: «Все за нього Бо¬га молю…»
А як я приїду, м’яко нарікає: «Виглядаю тебе, виглядаю… Цілий місяць глаза тільки туди й стоять… І сусіди на тебе обіжаються: теж надоїло ждать…»
Приїжджаючи додому, я завжди брав із собою роботу і тягнув купу книжок. Бабуся терпляче чекала, поки я одірвусь од них, тоді підсідала і починала розпитувати. Її цікавило — не те слово, не цікавило, їй абсолютно необхідно було знати все про мене. Вже все випитає — і раптом ніби ні з сього, ні з того: «А якого цвіту твоє одіяло?» А я й сам ніколи не помічав, яке воно — казенне, в аспірантському гуртожитку…
«Ти мені з думки не сходиш ні вдень, ні вночі… Утром просипаюсь, усім даю снідать — і до тебе (показує на мою фотографію на стіні): «Ваня, йди кушать!» Наші сміються, а я плачу: «Та він же там сидить і голодний, і холодний, хто ж йо¬го там нагодує, хто одягне?..»
Я все це терпляче слухав, хоч мені було дуже тяжко на душі: мучив сором від того, що я і не заслужив такої безтям¬ної любові, і не маю чим на неї відповісти, і не можу допо¬могти бабусі в її недугах. А вона не могла нічого їсти, крім ріденької каші, — бо всі зуби повипадали ще під час війни. Осліпла на одне око. («Оце ось тебе не бачу, як заплющу оце око, а тільки п’ятно, мати — п’ятно, лампа — тільки п’ят- но…»).
Але найбільше її мучила спина. Справа в тому, що ще під час війни вона впала була в погріб на кам’яну приступку спи¬ною, після цього її зігнуло та більше й не відпустило, а все гнуло й гнуло до землі. У кожен мій приїзд бабуся скаржила¬ся: «Що воно таке в спині?.. Аби не спина, я б горя не знала…» Або: «От пощупай оцю кістку… Як товсте пужално… її ж на спині не должно буть… Якби врачі мене од цього одозволи- ли, я б ще робить могла… Та ці врачі які: нащо воно їм? — «Це вже ваша старість підходить…»
А все одно бабуся з раннього ранку до пізнього вечора товклася на городі: поливала, прополювала, щось збирала, —

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
365
і все їй здавалося, що, крім неї, нема кому це зробити, що все на ній одній тримається… Дивувалася: «І як ото люди живуть, і іе трудяться?»
Дуже хотіла поїхати «до Вані» в Київ. З делікатності не говорила мені про це, але я здогадувався. Хотів повезти по¬казати їй Київ (усе згадувала, що в молоді роки з дівчатми хо¬дила в Київ на прощу), — але мама відрадила, та й сам бачив: у такому стані не можна вже зрушувати з місця…
На старість бабуся ставала трохи химерною. Після смерті діда почувалася самотньою і беззахисною — власне, безпричинно: до неї ставилися так само добре, як і раніше: повноправний член сім’ї, рідна людина, — але їй усе здавало¬ся, що проти неї хтось щось замишляє… Тут, мабуть, озивала¬ся і селянська традиція, «фольклорна» логіка: втративши чо¬ловіка, жінка, а надто старенька, «має» почуватися «чужою» і «скривдженою», навіть якщо ніхто її не кривдить. «Нема діда
— нема й хліба», — все повторювала бабуся немовби народ¬ну мудрість. А тут ще й Віктор поїхав працювати в Донецьк. З ним у бабусі були складніші відносини, ніж зі мною: змалку нін був задерикуватий, і Кузьмінішна з ним постійно воюва¬ла, ставлячи за приклад мене. «Не вспіє хто слово сказать — так у роті й загородить», — скаржилася. Віктор не дуже балу- вав сім’ю шкільними оцінками, і звиклі до моїх п’ятірок ма¬ма, дід і особливо бабуся дуже переживали й напосідалися на нього (зрештою, дарма), а бабуся після кожної його двійки допікала: «Ну, тепер що робить? Череду пасти? — так уже по¬ра пройшла…» («Я його будити, а він як визвіриться на мене… Я тоді тікать од кроваті, а то ще, думаю, лупки дасть», — іронізує, звісно). Але як Віктор подорослішав, усе змінилося. Як Віктора взяли в армію, вона без кінця підходила до його фотографій: «Вони всі сльозами облиті». А коли Віктор при¬слав з армії фото, на якому він їсть кашу — держить ложку в І >уі и, — Кузьмінішна все підходила до фото: «Вітя, кинь її, ру- к її заболить»
Постійні бабусині нарікання на Григорія Васильовича
— людину дуже добру — трохи й дратували мене, але я цьо¬го не показував, бо розумів безвихідний трагізм її пережи¬мань. Вона самотня й безпомічна, вона мусить почуватися
• чужою» і «скривдженою» поза всякою реальністю. Чекає —
111 иіїдуть онуки, поскаржиться їм, найзаповітніше відкриє… А ін >і їй на це тільки сердяться — їм здається, що дурниці гово¬рить бабуся… Для неї й це горе, плаче, а їх звинуватити ні в ч< іму не може, бо любить їх, життя для них прожила…

366
ІВАН ДЗЮБА
Особлива тема — стосунки бабусі й діда. Все життя про¬жили одне коло одного І одне для одного — і весь час гирка- лись. Правда, незлобиво, ритуально мовби. Скажімо, з дня в день, з року в рік повторювалася одна й та ж сама сцена.
Дід: просипається (любив поспати після обіду, якщо бу¬ла можливість).
Баба: «Виспався?» (Єхидно).
Дід: «От тобі досадно, так не дай Бог!»
Баба (ображено, кричить): «Та чого мені досадно? І спи¬тать нільзя? Спи ти хоть і до Страшного суду!»
Постійно виникали конфлікти і з приводу дідової при¬страсті до читання книжок «А чорти б тебе попочитали!»
А дід жалівся, що не може добитися від баби обіду вчас¬но: «їй як ото діда годувать — то не дай Боже!»
А вже як дід збирався кудись іти — в «поссовет» чи в якусь установу, — баба, знаючи його неуважність із «зачита- ності» і не раз його ловивши на неакуратності, давала волю своїй глузьбі: «Штани застібнув? Не спадуть?.. Та сорочку вбе¬ри!»
Виникали дискусії і з питань етикету. Баба (Віктору): «Не свисти у дворі — хіба ти банабака?»
Віктор: «А що, не можна свистіть? Чого?» — «Того, що не положено. Нехорошо». Втручається дід: «Не слухай, це бабські примхи!» Баба: «Тю на тебе… На старість з ума зійшов: «бабські примхи»!.. Та так ще давно й давно ведеться… Ще здавна не положено — і все!»
Бабуся була дуже богомільною, і дід не проминав наго¬ди трохи поіронізувати з неї. Скажімо, в якесь свято сидить Кузьмінішна і ділиться з нами своїми святобливими мірку¬ваннями:
— На празниках гріх робить… Та воно робота й сама не хоче робитися… Он одна жінка розказувала (це в бабусі постійна магічна формула істинності в останній інстанції: «одна жінка розказувала»)… Каже, не знала, що празник сіла, шию… А воно голка з рук падає й падає, і нитку у вушко не вдіну, і шитво не йде… Що за греців батько, думаю? Пішла до діда Рудька: чи сьогодні не празнйки які? — кажу…
— От туди тобі к чортовій матері, каже: сьогодні ж Гав- ри’ша!..
Так от чого воно, думаю, і голка з рук валилася!
І тут втручається дід: — Та то їй спать хотілося!
Баба (ображено): — Старе, а дурне! «Спать хотілося»…
Взагалі дід частенько дозволяє собі «критикувати» Бога

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
367
— «на зло» бабусі, але нас з Віктором, коли ми намагаємося підключитися, різко обриває: не нашого ума діло…
Бабуся була впевнена, що всі вірять у Бога, тільки кри¬ються, бо таке життя: «То люди так, для жизні маскіруються, а в собі такі, як і всі».
— К Богу прибегаю только в случае крайней необходи¬мости, — сказав бабам у магазині якийсь начальничок.
Бабуся: — Та всі комуністи, як припече, то про Бога зга-дують… Он Кулібаба, як на операцію попав, то батюшку по-просив…
Якось засперечалися про святкування Різдва. Карацупа І Віктор]:
«Хіба день не однаковий?» Бабуся філософськи пояс¬нює: «День однаковий, та врем’я неоднакове».
Останніми роками життя бабуся дуже страждала від то¬го, що їй уже не вдавалося те, що вдавалося раніше. І борщ не такий смачний виходив, як колись, і полити городину не встигала, а то й миску розіб’є: «Та вона сама упала», — вину¬вато виправдовується. Мама сердиться. Віктор: «Та ладно, а то й цю розіб’ю» (показує, ніби збирається своєю брязнути об підлогу). Перейшло на жарт…
…Треба було звозити бабусю на огляд у лікарню. Стали вбирати — ніяк не хоче нове плаття одягати,— скільки не умовляли. А потім скаржилася мені: «Ось уже скільки літ, як пошили плаття, а я його ні разу й не одягала…» (Коли ж на¬решті одягли, пов’язали хустку — не таю «Це по-дєрєвенсько- му: конці висять…» — бабуся згадала своє «городське» життя…).
Думки про смерть зводилися до турбот про похорон. Найбільше хвилювало — щоб ховали з «батюшкою». Все зга¬дувала, як дід Дзюба (Іван Карпович) поховав бабуДзюбиху без попа: «Весь народ сміявся, що ні попа, ні свічки… Скільки год сміялися, оце тільки перестали…»
І своє: «А мене щоб з батюшкою хоронили… Я уже на три (пічки воску назбирала, треба ще на одну… У мене, Ваня, на смерть усе є: чорне плаття, чулки, подушка, хрест, вінець… феба тільки чорного набрать на гроб — кришку оббить…»
І все наказувала: «Ваня, як умру, візьмеш моє одіяло… (жажеиі: бабушка веліла…» (Йшлося про стару полатану ков¬дру, та хіба в цьому річ…).
…Згасала бабуся тихо і спокійно. Пізніше про це роз¬повідала мама.
Я летів на похорон літаком, був хворий, простуджений, І нуха мені заклало так, що я на кілька днів геть оглух. Усе

368
ІВАН ДЗЮБА
діялося для мене в якомусь фантастичному тумані. Лежала бабуся в труні — в тому, що собі приготувала, «батюшка» пра¬вив панахиду, як вона і хотіла, були всі сусіди і всі її знайомі бабці й жінки, хто плакав, хто говорив якісь слова співчуття,
— а для мене все було як німий фільм, що народжується у моїй власній голові. І прощання з бабусею стало немовби якоюсь моторошною метафорою…
…Глухота моя була такою повною, що я думав — щось сталося серйозне, і це вже назовсім. Але через два-три дні — відпустило.
Пізніше тітка Марія Котелевичка все казала: «Спасибі, Ваню, що приїхав…» А мені було соромно, що й це розцінено як велике благородство… Мені було соромно й боляче за те, що не був до бабусі такий уважний, як треба було, мало дбав про неї і мало що для неї зробив — власне, нічого… І не на¬вчився молитися — щоб молитися за її бідну невинну душу як вона все життя молилася за мене…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.