Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

МАМА: РОЗПОВІДЬ ПРО СМЕРТЬ БАБУСІ НАТАЛІ КУЗЬМІНІШНИ

«В суботу прийшли до нас Кулики, Москаленки, баба
Явдоха… Бачу — бабушка якась не така: почер-
воніла… Вечеряти — не хоче, а вони ж їли непога-
но… Кажуть: я тільки чаю вип’ю… А я вже замічала днів три:
якісь вони не такі. Ідуть — одна нога вроді підламується, і од-
на рука наче теліпається… не слухається… Я ще й сказала: ви б
не ходили, а лягли, а то ще впадете — нога підламується. А во-
ни: «Та чого там підламується, ти все щось видумаєш». А вони
ж такі були: нічого не хочуть признать, не показують виду,
ще й обіжаються — вроді ти щось проти них затіваєш… А це
вже й самі, видно, почули. Лягли, заснули. Вранці встали —
сидять. Бачу: хочуть одягтися, а рука не слухається. Ледве й
встали — ніяк було обпертися. Кажу: «Дайте я поможу одяг-
тися, а то у вас рука не дєйствує». А вони: «Та чого там не
дєйствує!» — з обідою. Так-сяк одяглися. Вставати — а нога
підламується. Кажу: лежіть, я дам вам їсти, нікуди не ходіть,
усе принесу… Дала каші манної — не хочуть, тільки чаю… А
ввечері бачу: погано. Питаю: може, води вам дати? А вони, ба-
чу, чують, понімають, а сказать не можуть… Галка каже: «Оце
розпотіяли ми в хаті побєлку, а як…» Визвали ми скору. Ті по-

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
369
дивилися, кажуть: уже приходить бабушці кінець. Пульс сла¬бий… Хотіли ще зробить укол, а я кажу: що там, на один час продовжите… Вони кажуть: правда… Я наших поклала спать, кажу: сама побуду коло них… Коли це часа в два ночі бабуш¬ка о-отак глянула, один раз зівнула — і все, тихо, ні застогна¬ла, ні крикнула… Все казала: хоч би мені довго не мучиться… І не мучилась…
Ми позвали бабу Явдоху, Матиху, викупали, перевдягли… Швиденько прекратили ремонт…
Вони за все життя ні разу не боліли. На серце ні разу не пожалілись — мабуть, і не знали, з якого воно в них боку… Ото тільки з зубами — мучились: коли вони у них усі повипа- дали — і не знаємо, года ж були тяжкі, війна. Кинулись, як уже ні одного зуба в роті, і ясна зрівнялися… Врачі кажуть: нема куди вставлять… Так вони остались без одного зуба — нічим було їсти… Та ото як у погріб упали — все поясниця боліла… А так — усе товчуться, в хату вдень їх не заженеш… То на го¬роді, то в сарайчику… Ото як сонце — вони сядуть на сонці і сидять, не заженеш у хату… А перед тим я їх викупала, одягла в чистеньке — як чула… Кажу: не йдіть нікуди… А то вони все підуть у город, вимажуться…»
Із записів [Без дати]
Вранці зарізали теличку. Бабуся весь день плаче. «Вона, бідна, язичок як висолопила — так і осталась… У неї ж голо¬вка хороша була — така маленька… І вся вона така ловкень- ка…»
Віктор: — Яке сьогодні число?
Бабуся: — У неділю було 24-те, у понеділок 25, у вівто¬рок 26, сьогодні 27-ме…
Віктор: — Ви всігда щот починаєте з неділі.
Бабуся: — А хто ж іначе щитає?
Дорогою іде дівчина. Карацупа свистить їй услід.
Мама: — Ох, тебе ж не одна дівчина дураком назве!
Бабуся (поспішно): — Так називають уже! Он Матева Мотька вже скільки разів називала. І як тільки не називала!
[Мені]: «Скоро туди (в комсомол) останні штани одне¬сеш» • Треба спішно йти по хліб. «Це ти поки загнуздаєшся, гак і рак свисне» • «Як одного в сім’ї немає — наче половини сім’ї немає» • Бабуся поранила пальці правої руки. Як хрес¬

370
ІВАН ДЗЮБА
титися? Три пальці забинтувала в одно — «хоч цурпалком хреститимусь» • «Богу свічку став, а чорта не гніви».
04.01.1950
Я працюю. До кімнати обережно заходить бабуся, вину¬вато поглядає на мене… Я питально піднімаю голову. Огля¬нувшись, чи немає близько дідуся, вона соромливо пояснює: «Та то дід зайшов до мене й каже: «А все-таки наш Ваня кра¬сивий…» А я йому: «Конєшно, красивий».
…Як мені це чути від бабусі й дідуся, для яких я є гордістю й надією, але од яких я одірвався і так мало приділяю їм уваги…
06.08.1955
Бабуся: «Ваня, ти у церкві буваєш? Ти б сходив… Там ба-тюшка… А пєвчі як заспівають…» (плаче).
20.07.1960
Бабуся: «Тільки не бери артистку… Не дай Бог… Оце не¬давно по радіо передавали (раніше бабуся завжди посилала¬ся на «одну жінку», яка «сказала», а потім пристосувалася до сучасності — «по радіо передавали»): він… поет… чи як ото вас називають… та взяв артистку… Трохи пожили і щось у них незаладилось… Почали розводиться… Я слухаю та й думаю: хоч би Господь нашого Ваню не навернув на таку… Буде його обманювать… Вона по концертах, а він дома сидітиме в чо¬тирьох стінах… І так всю жизнь у чотирьох стінах провів… Та ще після концерту в 12 часов піде в ресторан — от ти й не віриш, вони так роблять, я ж узнавала, — а ти сиди і жди…Не дай Бог, це найстрашніше в жизні…»
«А ти її угощав, як посилку получив? Сальцем би її угос¬тив, сушнею… Вона ж до тебе ходе в гості?..»
«Мати каже (знов посилання на авторитет): хоч би не ар¬тистка, а то й обіда не зваре, будуть удвох по столовках бігать…»
(Мама іронічно коментує: «Бачиш, які ми: нам треба, щоб і учона, і з простої сім’ї, і… А то як дуже інтелігентна, то нічого не вміє, тільки гроші тратити, і то, як їх багато, а як ма.- ло — не вміє… А воно буває і наоборот — у простій сім’ї, а та¬ке виросте… А в учоній сім’ї — проста… Головне, щоб тобі з нею було хорошо, тобі з нею жити, а не нам…»).
«Було б огорожу дідові ширшу робить… Ну, нічого, один щит можна буде знять, а покладете мене… Якщо й труну по¬тривожите, то нічого: своє, не чуже…»

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
371
«Плачу: умру, нікого з вас і не буде, й не побачу перед смертю…»
«І не думала, й не гадала, що я тебе побачу…» (А перед цим: «А мені ще утром петух прокричав — кажу: гості бу¬дуть…»).
12.07.1978
Зайшла мова про дивацтва старих.
Тітка,Дуська: — Баба Марія, як видавала дочку заміж та прийшли свати, — іде до скрині, задирає одну спідницю, за¬дирає другу, а під нею ще якусь — витягує ключ на шворці. А нам соромно… Потім ми викинули ту скриню. Вона й сама забула. Якось приходить од сусідки: «Ну що та баба Настя хо¬ває в скрині? А ключ під юпкою носить. Ну для чого ото сти¬да набираться?..» Ми переглянулись і не стали їй згадувать… А піч як палила — кине лопаточку, воно розгориться, вона тоді ще лопаточку і знову жде… І тепла нема, і вугілля більше ви¬палить… Аж поки я її привчила: насипати купу — і хай розго¬ряється. А тепер приходить від баби Насті: «Ну що та баба На¬стя ніяк не навчиться піч палити… Вже ж скільки живе…»
Мама: — А Кузьмінішна теж — усе скриню зачиняла і ключ ховала… А то якось загубила, і все ходить: «Це він ко¬мусь знадобився». А потім, як знайшла: «Та хіба цим ключем спасешся? Он Віктор як захоче — не один такий зробить». І що ж ви думали, в тій скрині? Вже як померла, ми подивили¬ся — пусто. Якась стара хустка, дві свічки, штук п’ять канхвет і чотири метри полотна саморобного…
А то дивлюсь — все ото щось у чулку зав’язує вище коліна. І отак і ходить — накручено на нозі, якась ґидза. І сусіди питають: «Що ото у вашої бабушки на нозі?» Я їй якось і кажу: «Що ви ото на нозі носите? Чого людей соблазняете?» А вона ображається: «І що ти таке балакаєш? Нічого там не¬має!» А носять далі, тільки перев’язали на другу ногу… Колись ми з Віктором уночі подивилися: оцей браслет (мідний браслет, який бабуся вважала золотим).
(Жартома:) — На старості воно, мабуть, усіх нападає… Чуствую — вже й до мене доходить… Усе хочеться щось захо-вати… Папіроси Вікторові ховать стала. Віктор сердиться. А другий раз, як нема що закурить: «Ма, дай папіросу, ти ж, ма¬буть, заховала». Тоді так добре. А як нема, вже й недовольний: «Ну чого ти не заховала?»

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.