Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ЩЕ ПРО ДІДА ФЕДОРА АНФИМОВИЧА КИСІЛЯ І БАБУСЮ НАТАЛІЮ КУЗЬМІНІШНУ

(зі спогадів про родичів на маминих сороковинах,
12—13X111981, Комсомольськ — інше буде окремо)
іктор: Дід Кисіль був унтер-офіцером — морським ар-
тилеристом. Мав якесь відношення до повстання на
«Потемкине», але не любив про це говорити. Не то слу¬жив на «Потемкине», не то їхні батареї обстрілювали «По¬темкина». Потім був начальником випробувального арти¬лерійського полігону в Миколаєві… «АунтерП— опора режи-
Хтось із старих згадує і розповідає, як дід і баба Киселі, приїхавши в гості із Севастополя, з’явилися у церкві, привер-нувши загальну увагу: Наталка Майорівська (родом з Май¬орів) — у чорних рукавичках, у капелюсі з пером — тут тако¬го не бачили…
Віктор розповідає, як Кузьмінішна, вже в глибокій ста¬рості, скрізь розтикала, ховала (в сараї, в дровах — на гори¬ще вже не могла піднятися) «яблучка для Вані», де вони й зог- пивали, бо Ваня не їхав і не їхав… Якось Віктор підходить — бабуся щось збирає у відро, криючись. «Не заглядай, нічого там немає». — «Як немає? Яблучка… для Вані», — жартує Віктор. — «Для Вані!!! Чи вже й не можна для Вані???» (У бабусі

му».

376
ІВАН ДЗЮБА
після смерті діда Федора Анфимовича розвинулася така упе-реджена настороженість — ніби її кривдять або, принаймні, вважають нахлібницею, хоч нічого такого й близько не було, всі ставилися до неї як до рідної, тільки, може, з деякою зверхньою поблажливістю до її старості, не довіряли деяких робіт тощо…). «Сідайте їсти». — «Та не хочу». А видно, що хо¬че, апетит у неї завжди був непоганий. Довго треба просити. Нарешті: «Ну, хіба трохи…» (Одсьорбне). А так старається з’їсти, щоб ніхто не бачив… Цукерки подарують їй — схова, а вночі чути — плямка. Як приїдемо, Оленці щось подарує, дурничку: «Це так, а в мене для тебе є ще…» (Натякає, що щось дуже важливе). А вже як їдемо: «Десь пропав ключ… Мабуть, Галка сховала…» Якось загубила ключ від сундука (в якому нічого й не було), після цього прив’язувала ключа на коліні…
І все-таки вона пам’ятна мені не цим, а любов’ю до всіх нас, несамовитою працьовитістю, добротою, природним розумом…
Тому неприємно вразило, коли Марія Гнітьківська, як зайшла мова про Кузьмінішну, вигукнула: «Це ота… А жадна вона була… Ніколи поїсти не дасть…» (???).

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.