Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ДІД ІВАН КАРПОВИЧ ДЗЮБА

Отже, як я вже згадував, у нього відібрали вітряк і пасіку
(«розкулачка», як він казав з епічним спокоєм), але не
виселили з Миколаївки, бо ні землі, ні найманої ро¬бочої сили не мав, управлявся сам. Поступово, як усе більш- менш угомонилося, дід знову завів два-три вулички, потім ще. А де мед, там і хліб. І до хліба. «Куркульський» рід незни¬щенний! Як не розстріляти або не вивезти — знову вкоріниться, знову за своє. «Хто тоді жив, той і тепер живе. Бо не ледачі», — казав Іван Карпович.
Але справжній реванш над радянською владою дід Іван Карпович узяв після війни. І в дуже простий, але невідпор¬ний спосіб. Хто ж не любить медок? Любить його і місцеве начальство, і районне. А саме в полі зору і того, і того опи¬нився дід Дзюба зі своєю пасікою, переїхавши із глухої Ми-‘ колаївки в «перспективні» Оленівські Кар’єри, де він посе¬лився в примітному будиночку, що належав колись Кур- куріним, які десь зникли під час війни (я вже згадував про «зірку» нашої школи, відмінника Віктора Куркуріна: разом зі
ДІД ІВАН КАРПОВИЧ ДЗЮБА

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
377
своїм другом Іваном Остапенком він став перекладачем у ні-мецькій комендатурі, відступав з німцями і безслідно зник, як і сім’я). Слава про дідову пасіку гуляла по всьому району, і начальство потягнулося на солодке. То один, то другий про¬сив зробити йому «відводок», і поступово дідова пасіка об¬росла цілою колонією маленьких пасік різних начальників. А що в бджолярській науці вони нічого не тямили, то догляд був за дідом. А за те йому забезпечували найкращі місця в степу для його бджолиного мегаполіса. І школярем, і вже сту¬дентом я навідувався влітку до його пасіки, трохи йому по¬магав (хотів навчитися його мистецтва). І дуже дивувався, нерідко застаючи там усю місцеву «еліту», яка запобігливо крутилася навколо колишнього «куркуля», один із синів яко¬го саме тоді був засуджений на 25 років як колаборант (це окрема тема — далі); гротесковий характер ситуації підкрес¬лювало ще й те, що дід Іван Карпович виглядав невдоволе- ним і похмурим — така була його мовчазна зосереджена вдача, а вони йому догоджали. «Ото як так уліки дивитися — тільки пчолу давить», — казав він черговому «власнику» і відправляв його до куреня пити медовуху, а сам ревізував рамки.
Коло бджіл відходив душею. Сітки ніколи не одягав — бджоли його не кусали, хоч лазили і по руках, і по обличчю. Оглядаючи вулик, радів: «Рамка з засівкою»; «Бджола вощину тягне». Або: «Нова матка скоро підспіє». Прислухався: «Тут матка ще не вилізла на світ, а вже з маточника озивається». А в іншому випадку: «Це не матка, а мачуха настояща». Журив¬ся: «Це не бджола, а сльози одні… Як сонні… Настоящі бджоли тут би зараз у вулику рекешетничали так, що все гуло б…». Або: «Ото як пчоли готуються к роєнію, то не хочуть робить нічого. Зате як рой уже посадиш — то буде перва пчола». До бджіл був у нього «індивідуальний підхід»: «Сім’я на сім’ю не схожа: у кожної своя біографія». Але і в кожній сім’ї: «Наче всі пчоли однакові, і дивитися, то наче просто: летять, беруть мед та й усе… А воно у них дуже сложно. Всі в роботі, але кож¬не по своєму особому виполненію, по назначенію…». Спо¬кою у пасічника нема — погода тримає нерви в постійній напрузі: адже бджолам потрібна тиха сонячна погода, а воно то дощі, то вітри. «За ці дні вітри до греця бджоли забрали, — жаліється Іван Карпович. — Ото яка слаба, то вилетить, не стерпить, а назад не дотягне, зіб’є її по дорозі… Скільки їх не вертається…» У вітряну погоду бджоли сердиті, чужому кра¬ще до вулика не підходити. Зате погожого дня весело гуде

378
ІВАН ДЗЮБА
небо над пасікою, і міріади дзвінких ниточок тягнуться вусібіч від неї…
У бджолярстві був консерватором, не схвалював «до- бичників»: «Тепер молоді бджолярі, тільки в рамках зарябіло,
— вже хапає качати». Вже всі й по другому разу женуть, а він не поспішає. «Хай, — каже, — качають. То не мед».
Поза пасікою і бджолярством Іван Карпович був ніби до всього байдужим. На рідкість малослівний і незворушний, ані своїх переживань, ані родичівських почуттів назовні не виявляв. Але допомагати завжди допомагав. Дорогу до його нової хати я протоптав ще школярем. Звідкись у нього взяв¬ся якийсь трофейний радіоприймач, тоді чи не єдиний на все селище, і я приходив вечорами послухати… БіБіСІ (як правило, збиралося кілька сусідів). Це було хвилююче таїнство! Приходили заздалегідь, усідалися у світлиці, Іван Карпович зашторював вікна і починав «ловити». Тріск, шав¬котіння, аж поки натрапляв на хвилю. Як урочисто і потужно звучав гімн Британії, що з нього починалася кожна переда¬ча! Це був немовби доказ існування іншого світу, ніж той, у якому ми жили. Якихось спеціальних антирадянських мо-тивів у тих передачах не пригадую (може, просто не розумів багато чого), але було безліч цікавих новин. Та невдовзі ці посиденьки скінчилися — передачі почали заглушувати…
Іван Карпович довго жив сам (другу дружину поховав ще в Миколаївці — похорон став притчею для «бабів», бо Іван Карпович не допустив попа: не любив попів), але побу¬тові труднощі змусили його шукати, як він висловлювався, «женщину». Підхід був, як тепер кажуть, прагматичний: «жен¬щина» мала бути «акуратісткою», «чистою». В наших краях охайністю славилися насамперед гречанки. Тож і відшукав він літню гречанку, дуже поважну, зі спокійною гідністю і господарну. Вона навела лад у хаті і доглядала діда до самої смерті. Але її старості не було кому доглянути, коли вона осліпла і стала безпомічною. Лише згодом з’явилися спад-коємці.
…Вже бувши в Києві, я перші роки досить часто, кілька разів на рік (потім — рідше) приїздив «додому», і майже завжди ми вдвох із мамою ходили в гості до діда Івана Кар¬повича. Це був обов’язковий ритуал: ми брали якогось гос¬тинця; Іван Карпович пригощав нас «медовухою», на яку був великий майстер, говорили про те-се (переважно ми, бо він, як я вже згадував, був прескупий на слово); на дорогу він да¬вав нам банку меду, що нагадував застигле золотисте масло.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
379
Востаннє я бачив його десь наприкінці 60-х. Він був уже підтоптаний, став ще малослівнішим, але зберігав ясний ро¬зум. Коли мене 1972-го заарештували, Іван Карпович висло¬вився філософськи: «Серед Дзюбів не було дурних, тільки з властю не вміли ладить. А як з властю заївся — то пропав».
Можливо, це стосувалося не так мене, онука, як наймо-лодшого сина — Григорія. Здається, Іван Карпович любив його найбільше, а той завдавав йому найбільше клопотів і батьківського болю. Наскільки спокійним, господарним і розважливим був старший син — Федір Іванович Дзюба, інвалід війни, батько великої працьовитої родини (жили во¬ни на Електрі), — настільки непогамованим, запальним і бешкетним був Григорій Іванович. З початком війни його не мобілізували до армії — був ще замолодий. Але, мабуть, здуру і в пошуках пригод (а не з якихось політичних переконань, що їх у нього не було й близько) встряв до німців. Чи то в поліції був, чи то ще десь. Мабуть, звідти втік, бо восени 1943 став бійцем Радянської армії. Повернувся в орденах — відчайдух же був. Але через деякий час зацікавилися ним не¬втомні «органи». Арешт, суд. Виявилося, що Григорій мав пе¬ред німецькою армією не менші заслуги, ніж перед Радянсь¬кою, — був нагороджений Залізним хрестом! Присудили йо¬му 25 років. Іван Карпович був на суді. Можна уявити, що він пережив. Але нікому ні слова не сказав.
Григорій не сидів 25 років — вернувся набагато раніше. Але спокою батькові не давав. Був у нього друг — демобілізо¬ваний льотчик-винищувач Григорій Момот, такої ж бала¬мутної вдачі, хоча й інакшої, романтично-комсомольської біографії, розчарований у повоєнній прозі життя. Удвох во¬ни потроху розганяли провінційну нудьгу, сказати б, у місцях публічного розпивання алкогольних напоїв і, зро¬зуміло, час від часу стикалися з іншими лідерами цього гро¬мадянського руху. Під час однієї з таких дружніх перемовин один із добре знаних у нашому краї, як тепер сказали б, «ав-торитетів» — Льошка Малихін — образився за свою гідність, збігав додому по сокиру і підстеріг у темному завулку п’яно¬го Григорія Дзюбу… Ця безглузда і страшна смерть приго¬ломшила людей. А Івана Карповича пригнула до землі.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.