Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

МАРІЯ АНТОНІВНА КОТЕЛЕВИЧ — «ГРАБАРКА», КОТЕЛЕВИЧКА, БАБА МАРІЯ

Найколоритніша постать на нашому «кутку». Називали
її спершу «Грабаркою», бо чоловік її колись грабару-
вав у кар’єрах, і хоч давно вже й грабарства не стало, і

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
381
чоловік як пішов на фронт у 1941-му, так і не повернувся, — а Марія Антонівна все була «Грабаркою» або «Марією Гра¬баркою». З роками її найменування збагачувалося: Котеле- вичка, нарешті — ще й «баба Марія». Хоч титулу цього удос¬тоїлася ще починаючи років від сорока, як і інші жінки в се¬лищі. Залишившися удовою, виховувала трьох дітей, мавши ще й стареньку хвору матір. Якийсь час жив у неї приймак, з німецьких військовополонених, прижила синочка, але ніхто того не осуджував: життя.
Навіть наше невтомне в роботах жіноцтво дивувалося з її шаленої працьовитості. Щодня встигала, давши лад чима¬ленькому господарству (попоравши у городі, нагодувавши двох-трьох свиней, нарвавши трави корові, зваривши обід),
— ще й попрацювати на радгоспних «гектарах» за плату «на¬турою», привезти із забою на Щербаньовій балці глини, з неї ліпила свої славнозвісні у нас «хлібини», на які завжди був попит, бо люди будувалися, мазали хати, білили; встига¬ла й побувати на базарі — мало не щоранку. Діти її бігали босі, здавалося, весь рік, мили ноги під краном («колонкою») на вулиці у крижаній воді — і ніколи не хворіли, що для всіх сусідів було і загадкою, і предметом заздрощів: «А он у Марії бігають хоч би що, і ніхто їх не панькає…»
Була баба Марія дуже балакучою, але не по-пустому: го¬ворила про речі життєві, до всього додумувалася власним гострим розумом, а що мову мала багату й круту, темпера¬ментну, то її в нас ще називали «артисткою». І справді, якби її зафільмувати або записати на диктофон (про який тоді й не знали), — будь-який артист чи письменник могли б позазд¬рити.
Голос баба Марія мала гучний, але не грубий; балакала навриписто, наче солому молотила. Слова кидала великими шматками — сікла сокирою чи різала ножем і кидала, кида¬ла, кидала…
Під старість баба Марія пристрастилася до самогонки й домашнього винця, «наливочки». Але якось не дуже й п’яніла, тільки завзяття їй додавалося. Пояснювала винувато, що без горілки вже не могла б так працювати, як раніше. А працюва¬ла люто, з якимось «самогонним» вогнем.
Коли я приїздив додому, неодмінним був ритуал «душев¬них» розмов з бабою Марією. Ми сідали в малій кухоньці на подвірї, на похваті була «наливочка», брали її маленькими ча¬рочками, і починалися монологи баби Марії… Дещицю я потім по пам’яті записував, і дещицю з тієї дещиці подаю тут…

382
ІВАН ДЗЮБА
Часто думається: скільки пережила стожильна і стодуха українська селянка, скільки на своїх плечах винесла і скільки сил її змарновано — і якою могла б стати наша нація, якби природа жінки-селянки могла реалізувати себе вільно і не- спотворено, окультуритися в освіті, добробуті і свободі…
1960-й рік
Т ітка Марія: — Було Сталіно, тепер Донецьк… А нам ще впомку Юзовка… Город весь чорний — і горобці чорні… А оце поїхала подивилася… Скільки ж там пройшло після війни — 15 год. Як вони тоді голодували, та як тікали, та як санками їздили останні кальсони вимінювали… А тепер — як вони жи¬вуть, та які вони ходять, та що на них шелестить… А всього п’ятнадцять год пройшло…
— Зараз люди скрізь живуть набагато краще, як до війни… Було тоді, хто їде на велосипеді, так: «О! дивіться! На лісапеті!» А зараз машинами ідуть, і наче так і треба.
…Тітка Марія побігла до поросят, і Григорій Васильович, який не втручався в розмову, докинув:
— То ми тут живемо — тільки і бачимо Марію в грязюці та Малихіна п’яного… На Електрі люди не так живуть…
…У баби Марії «генеральне прання» — взимку. Влітку не¬має часу за городами. Назносить білизни від усіх своїх — «обходить хати» — «назбирає стільки, що й п’ятеро молодих не впоралися б» (каже моя мама). Серед зими, серед морозу стає під краном на вулиці — і полоще, полоще… Мокра вся. Моя мама дала їй фартух-клейонку, щоб не так замочилася. Пов’язала — і скинула: заважає…
08.11.1974
Свято, баба Марія трохи випила (« — Горілка? — Вона, хамка!»), і її, зазвичай, потягло на політику.
— Оце казала мені одна: «Якби ви, баба Маня, десять класів скінчили, вас би в Москву забрали». — Правду кажеш,
— кажу. — Я б їх навчила… Що при каждій власті працювать треба… А вони думають: надурняк… Я п’ю, але я і працюю! — Дає одкоша уявному опонентові, невдоволеному життям: — Вже як зараз жисть… А він ще й недовольний… Що тобі? Шланг у горло вставить і щоб прямо в кендюх текло?
Перекривляє когось: — «Брежнєв багато роздає… то тим, то тим…» Що ти понімаєш, темний?! Він дає, так він і бере. Він сьогодні Австрії дав, а завтра в Польщі взяв. А то темне си¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
383
дить і щось своєю кебетою видумляє… Колись ми по чотири ночі ходили одмічаться на десять метрів матерії… Ходиш-хо- диш, а підійде очередь — нічого нема… А тепер — поїдеш і в Миколаївку, і до Гутирі (радгоспний відділок на «9-му кіло¬метрі», де колись господарював пам’ятний у наших краях Іван Гутиря; його давно немає, а місцевість ним іменують. — /. Дз.), і в Оленівку — скрізь люди живуть — о! Скрізь одяга¬ються один поперед одного. Приходиться й тобі для своїх дітей тягтися: що ж зробиш, як сам народ тебе підносить на ура! (Тобто змушує добре одягатися. — І. Дз.).
І висновок
— Знаю, що доведеться помирать, — а обідно. Не соглас¬на! І чого найбільше — знаю, що все розтринькають… Оце по¬ки ми живемо, поки й буде всього цього, а помрем — роз¬тринькають. Бо йде таке поколєніє — самі п’яниці і шарабури!
Запис 28.04.1979
— …Ти не думай, Ваня, що я свою жизнь забула… Отут (показує — в серці) — як бобуль… все отут сидить… тільки висказать нема як…
— Як вас сюди доля закинула? (На Донеччину).
— Як? Та як усіх! Ти що, не знаєш?.. Отой же гад прокля-тий… Сталін… У 30-му году… Скільки він жизні людям скалічив! І за що? Ну, хай… були помєщіки, були куркулі… А в нас було три гектари землі і одна конячина — і хвіст до колін… Так за дядька, бач… У дядька було 50 десятин… А як по¬мер мій батько, його брат, і ще один брат, то він узяв нас на воспітаніє — шестеро сиріт… Ну, і як його ліквідували, — то й нас усіх… Якби Сталін не поламав мою жизнь, я б оце зараз… сиділа рядом з Брєжнєвим!.. Ще б хоч годок дав — і я б не бу¬ла така (показує на себе, на вбрання — мовляв, інакше б жит¬тя склалося)… Якраз мене віддали і в школу далі вчитися, і на піаніно, і вишивать… До одного врача опреділили — був у нас такий… адмірал! — так його жінка вчила… Ще б годок!
…І от ти знаєш, Ваня… забула, де вчора гроші поклала, ніяк не знайду, а це пам’ятаю: приїхали у Волноваху, а там народу повно, таких, як ми, хто куди, ми забилися в куток, і мама на дядька з такою злостю: «Через тебе і ми пострадали!» А він мовчить… Забула, де вчора гроші поклала, а це пам’ятаю… Як мама не хотіла з дядьком говорити… А народу!.. І всі голодні, і ніде нічого не дістанеш… Аж тут один хлопець до мене при¬лип… А я тоді гарна була… І він такий високий, білявий… Так він ото протовпиться до буфета, візьме пайок і нам дасть…

384
ІВАН ДЗЮБА
(Це й був Федір Котелевич, з яким вони прибилися в Оленівські Кар’єри, потім одружилися. Я його не пам’ятаю, бо тільки вони поставили хату поруч з нами, як почалася війна, йо¬го взяли на фронт, і він загинув у перші дні. Але про нього у нас згадували — він грабарював — у забої вивозив вагонеткою каміння, яке надовбували наші батьки — каменярі, може, й підробляв по селищу, бо мав власну бричку. Ще й через трид- цять-сорок років бабу Марію називали Грабаркою, а сім’ю — «Грабарями», хоч що таке «грабар», пам’ятали вже тільки старші. Багато яскравих і незабутніх людей було серед наших сусідів, але баба Марія Грабарка, вона ж Котелевичка, — просто унікальна: пекельно працьовита, неймовірно винахідлива на всяку колотливість, а що «язиката» — воістину талановита на вліписте слово — так жоден письменник з нею не позмагався б. Я й досі страшенно шкодую, що в ті часи не було диктофонів, тобто, мабуть, були, але мені були недоступні: скільки всього можна було б записати від неї! Бо те, що мені вдавалося потай — щоб ніхто не бачив — записати, це крихти… Втім, її треба було не на диктофон записувати, а кіноапаратом знімати, прихова¬ною камерою, — вона була ще й природженою артисткою!).
Баба Марія згадує про дитинство. «Били мене — тільки одне виплачеш — знов б’ють…» Вдома було два великі сади — по обидва боки хати. Левада коло річки, за річкою — толока. Череда ходить… Шпаки хмарами — з череди на верби, з верб на сади — земля чорна: наоббивають ягід… Не встигаєш біга¬ти й ганяти. А ввечері приходять з роботи батько й мати — сварять… Гарбами возили фрукти до Запоріжжя — за 60 кіло¬метрів, але вторговували мало: фрукти були дешеві. Вдома була традиція — ввечері пити чай із самовара («скільки б не було роботи»). За Марією був обов’язок — доглядати само¬вар. Треба було терти цеглину об цеглину, щоб натерти пуд¬ри, а вже тією пудрою чистити самовар, спершу намастивши його квасом; терти, поки стане кольором як жовток яєшний… «Мучилась я з ним… А тепер — скільки придумано і порошків усяких, і паст, і всього…»
Про Федора Котелевича, чоловіка, спогадів небагато: жили ж разом недовго. Ото — як познайомились на станції у Волновасі. Як одружилися — весь день на роботі. «Коня при¬веде (з роботи), по хвосту батогом — і пастися (пустив)» (тоді зразу за хатами був степ). Любив розігрувати. «Приїде — в бричці пацан якийсь. — «Сина привіз! Приймай!» Розпряже, хлопця на коня посадить, по хвосту батогом — поскакали!».

• I К И ДДІІ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
385
Жили в халабуді. Вже пізніше баба Марія сама побудува-
4.1 хатину, а потім усе життя її добудовувала. «В тій кібітці прожила… А тут партія постановляє: строїться. Захотілося й мені хати. Так ніхто й лаптя не приложив — сама все». (Ну, не и >ін їм так: сусіди завжди помагали одне одному).
Діти и баби Марії такі ж потовкущі (змалку були), як і во-
11.1 Іксь рік бігали на вулиці босі, бовталися в крижаній воді коло нуличного крана, — і ніхто ніколи не хворів. Про малу Любку: «Вона така махновка — нікого не боїться». Або: «Така нроходімка — й сама не злякається» (ночувати в хаті, коли мати кудись подалася на роздобутки). Син Шурик удався майстровитим змалку. «Він у мене мудрий, як Ленін!»
«Велике діло наука… Любе можна навчить — і скотину, і і ітицю, не те що чоловіка… От Шурик галку (спіймав і) вив¬чив… По-своєму до неї каркне — вона приліта і сідає на пле¬че… Од нас тікає, а до його йде… В кар’єр полетить, а він і там каркне — летить, сіда на плече…» (Пізніше, як Шурика забра¬ли в армію, галка відлетіла, а як він через два роки повернув¬ся — знов з’явилася).
Випадкові розмови дістають несподіваний поворот. Сидимо за столом, чимось пригощаємося. Хтось каже: «Пе¬ресолювати шкідливо». Баба Марія: «А я всю жизнь скільки солю — нічого не бере… А от без солі яке горе — я знаю… Як ото колись: діти плачуть, — «не плач, мати солі принесе». А тепер канфет не хочуть!.. Дід Омелько женився — хата небом укрита… А сусід каже: «Чого ти, Омельку, лежиш? Є в тебе па¬ра волів — запрягай, ідь у Крим!» Послухався, поїхав раз, дру¬гий, солі привіз… І так — два млини поставив…
— А потім розкулачили?!
— Ні, він не дожив. Це вже його сина. А розкулачував отой Н., що в Оленівці, я й досі його пам’ятаю: спалив млини і вигріб зерно з ями…
«Я й досі солі не розтрачую — держу на Китай» (на випа¬док війни з Китаєм).
Багато улюблених тем у баби Марії, одна з них — політика.
— Погане в мене настроєніє сьогодні, Ваня. Сашка встав, каже: сон снився — наче оті, що не по-нашому говорять, вче-пилися, помощі требують… Ну, думаю, втягнуть нас у війну… Може, правда, наші вожді не дуже хочуть? Хочуть пожити? Ду¬

386
ІВАН ДЗЮБА
мають: нам уже небагато осталося, ми поживем, а ви вже як хочете? Мабуть, так.. А де ото війна? У Лівані?.. Де оті нацмени живуть чи туркмени, що не вміють по-нашому балакать… І от ти дивись, Ваня, нацмени-нацмени, а культурні, зарази, — я колись дивилася по телевізору, люблю передачі, — там вони такі-і ходять… І одягнуті якось ото по-модному, і постройки такі умні… Хоч і не вміють по-нашому, а все-таки мисль у них є… А чого вони ото між собою колотяться? Щоб ми їм да¬вали? Чи жрать хочуть, а нема чого?
…Дивилася трансляцію з відкриття з’їзду партії (не пам’ятаю, якого — чи 25-го, чи 26-го).
— Отой, що нежонатий, що у воєнній формі ходить… Як його? Кастро? Ага, Кастро. (На питання, чому вона думає, що він нежонатий, пояснює: «Бо з такою бородою…»). Понаравив- ся він мені… Як у нас на з’їзді виступав… З любов’ю до нас гово¬рив… А от американець не понаравився… Дуже швидко закон¬чив… і якось так без любові… Ото він, видно, вернувся до себе, щось розказав про нас… Бо бачу: знов вражда заковирялася…
9 травня (1979 рік) — прийшла: «випить за Михайла» (мого батька).
— День Победи — більше як мати… Треба ж придержу¬ваться власті… і таки ж погибли наші люди… Як мій дід розка¬зував — ще в царській армії… священик на фронт благослов¬ляє: «Господа офицеры, берегите себя, а этого навоза у нас хватит». Пойняв, Ваня, — нас за навоз щитають…
— Так то давно було…
— І тепер… Ти, Ваня, мовчи, я од тебе не требую ответа… Тільки без навоза тоже нільзя — на ньому страна держиться…
— Я ото тільки боюсь: що воно буде, як Брежнєв помре?
— Та там уже на другій приступці давно хтось стоїть…
— А мені з секретного БАМу (тоді слово БАМ було в моді, і баба Марія його для себе викрутила. — І. Дз.) казали люди високі… тільки ж я оце болтаю (мама: «Та що ж ми, ко¬мусь хвалимось, чи що?»)… казали, що власть візьмуть воєнні маршали… Чи двоє їх буде, чи п’ятдесят — цього вже я не знаю, а візьмуть…
— Брежнєв уже на чеку (тобто за ним смерть уже ходить
— «на чеку»),
— Що ви хочете: дід… Справний… тільки ногами вже не володає…
— Іде, а жона ззаду…
— От отой, що я люблю його, — як його, Ваня?

‘ ІІОІ ЛДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
387
— Фідель Кастро…
— Той іде як маршал!
— А от по телевізору показують — скрізь протів войни підписуються…
— А люди ж то живі… на світі живуть… смерті не хочуть…
— А жить можна на світі… Скільки стран на світі — всі жи- иуть, не гибнуть, не голодують… Одна ото Америка, сучка, кала-мутить увесь світ… Привикла на весь світ настачать (зброю?), а тп іер що? В море викидати? От вона й колотиться…
— …Всі переселяються в казьонні дома… Хочуть, щоб не і іа землі, а вище, щоб і ліфт, і гаряча вода… А як щось почнеть¬ся (війна) — куди вони бігтимуть, у яку дірку? Про те вони не думають… А треба думать… Ми ж бачили войну…
— Тепер же, кажуть, як війна буде, то не така, як тоді…
— Ніхто не знає, яка вона буде… Що вони, знають? Що нони всі тепер такі умні… Телевізор дивляться, землі під нога¬ми не бачать, робить не хочуть і думають, що все наперед знають — такі умні… Поодягали туфельки на високих каблу¬ках — не знатимуть, куди в них бігти, як щось почнеться…
— Я ото як що не понімаю, ну, думаю, перевірю в умніших… А оце якесь кіно показували… Не наше, індійське… І Іу така стидоба… Я то все пойняла, ну все-таки, думаю, спитаю у Соньки Н. — вона там така, чортяка, всі фільми понімає… Я питаю в неї — вона каже: так і так.. Ну і я так думала, кажу, тільки хотіла посовєтуваться… Ну для чого таку гадость пока¬зувати? Не наш, правда, індійський. І написано: до 1б лєт і іільзя. Та куди ж його до Іб-ти, як його й після Іб-ти гидко ди- нитися… Отож вони діти тепер і такі розумні, все знають…
Трохи згодом: — Вони ж тепер такі: тільки вилупилося хоч в інститут приймай… Отака жизнь для них построена отакі родяться, з інститутом… Якби ти бачив, Ваня, які во- і їй тепер совремьонні родяться!
— Що це вас не видно?
— В землю зарилася. Треба робить. Хіба ж Брежнєв нас, мільярд таких ледарів, прогодує?
«На зарплаті не проживеш: треба — хамйн-хамйн!»

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.