Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

* * *

З того часу, як дочка Валя переїхала на Електру, баба Марія не переставала дивуватися з життя городян.

388
ІВАН ДЗЮБА
— І де вони гроші беруть? Получають по сто рублів, а хо¬дять такі напиндючені, такими панами… А все ж з базарів ку¬пують… І одягаються як… Оце тільки в нас на Старій Колоні такі осталися, що ото з ранку до ночі в землі риються, за все хапаються… А там (у мікрорайоні) — посідають на лавчину та: Хлясь! Хлясь! 1 До півночі. І лавочки собі спеціальні поро¬били. От чорт… А живуть. І ми живемо, і вони живуть…
— Давайте, баба Мария, и мы переедем в микрорайон. Тоже будем: Хлясь! Хлясь! — підкидала наша Галка.
— Та ні за що в світі! І вмру тут. Тут така благодать, така жизнь кругом: вийшов — і тобі вишенька, і травинка, і вода, і сонце, і корову є куди вигнати, і повернуться є куди, і курку вигнав, і кричи на весь голос — ніхто тобі нічого… Та що там казать. Оце ластівки прилетіли, чорт… Восени, як відлітали, то всі-всі злетілися, мабуть, що тут народилися, — так співа¬ли, так співали і все кружляли… Полетіли… А весною — при¬летіли! І знов такий спів підняли! Родіна! А ви хочете, щоб чо¬ловік не понімав, як воно — й то поніма! Ще Вовка як ма-лий був, підібрав двох підбитих галок Привчив, довго жили… Пішов Вовка в армію — полетіли в забой… Приїхав Вовка, пішов у забой — вони сіли йому на плече — і так з ними і прийшов. А потім віддали Прохватилу (у мікрорайон), той їх у клітці держав, і там вони й подохли — тоскували… Я все зга¬дую і думаю: ото й мені так було б, якби переїхала…
Взнавши, що Галя підбиває Віктора на переїзд, баба Марія не давала їй спокою:
— Хочеш у мікрорайон? Ноги повидираю! Що то за жисть: прийшли з роботи, полягали, ноги закинули і телевізор дивляться. Або сидять, у доміно ляскають. Там отакі животи…
— От бачите, і в мікрорайоні живуть, і животи мають, — іронічно заспокоювала Галя.
— Так то ж ті, що на калимних роботах! А з труда таких животів не буде… Будеш ногами дригать — тільки ж по цибу¬лю до мене не приходь!
Мама говорила про ці справи спокійніше.
— Воно там, у мікрорайоні, всі молоді живуть — тільки з магазинів. Як що привезли в магазин — розхапають… А тут і в магазині менше беруть… Та мені тут і в магазин не треба хо¬дить: як щось треба — пішла до сусідів, і молока, і яєць, і сала купила… Що тут, конєшно, погано, так це топка… Основне — топка… Дві пічки, поки накидаєш… А як я хворіла — не могла і в піч підкинуть — вліяло… Галка наготовить — а я не можу і
^ У доміно.

( ІІОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
389
підкинуть. То Ольга приходила, то ще хтось із сусідів, помага¬ли… А вони ж вернуться з роботи — холодно… Так ото Галка і іахотіла в казьонну квартиру, — виправдовувала мама і іевістку. — Було б здоров’я, хай би собі їхали, а я б собі лиши¬лася, копирялася б у цьому городі. А там і вони прийшли б, по¬могли. Прийшли б вони як сердешні — півдня б простояли в магазині, а там прийшли б… помагали б та й собі щось узяли…
15 липня 1978року
Неділя. Баба Марія хоч і старого закону, а в неділю ро¬бить.
— Не вкрутилася вчора — пояснює з-за тину, через до¬рогу. — Хай Бог простить… Ніяк не вкрутюсь… Він простить… Бог роботящих любе… Він сам робив, коли час був…
А раніше, було, як забудемо, що свято, баба Марія кри¬чить через двір: «Сьогодні празник, чого робите? Чи вже в чурки записались?» Тепер і сама неділі не признає. Тобто признає, але… робота дорожча.
— Мати Божа Марія гніватиметься… грішниця я… А тут дав Бог дощ — вода дарова. Як його не прати — он скільки назбиралося!
Всю неділю на грабарівському подвір’ї кипить «чортяче прання», пара валує, наче і справді чорти розвели пекельний вогонь під своїм казаном.
Тільки як стемніло, баба Марія приходить до нас. При¬носить три великі ліпеники (вальки) білої глини — крейди, як її у нас називали.
— Якби не Іван, не було б у мене пам’яті1… Це йому за труди… Бери, Ваня, такі гарні хлібини — їв би…
— Та чи він то до Києва повезе? — насмішкувато дивува¬лася мама.
* Фотографії її матері, старої баби Котелевички. Нібито я колись зробив їй цю фотографію. Цього я ніяк не можу пригадати, хоч один час, у студентські роки, справді захоплювався фотографуванням, поки не довелося закласти фотоапарат у ломбард, де він так і залишився… Тітка Марія кожен мій приїзд згадує про те фото і все віддячує то смаженим насінням, то ще чимось… А зі старою бабою Котелевичкою в мене пов’язаний прикрий спогад. З дитинства в мене очі були дуже вразливі на яскраве сонячне світло, — а воно на Донеччині ой яке сліпуче влітку, — і я часто мружився. Якось я гнав корову з пасовища і не догледів, як вона залізла в город Котелевичів. Вибігла баба і накинулася на мене: «Ах ти, підсліпувате!» Оце «підсліпувате» тяжко мене вразило і дуже мене пригноблювало. А через деякий час баба Котелевичка осліпла (мабуть, це була катаракта, якої тоді в провінції не лікували). І мені, малому, спало на думку дурне: що це Бог покарав бабу за мене…

390
ІВАН ДЗЮБА
— А що, в Києві, думаєш, хат не білять? Чи там якісь бу-сурмани живуть? — у свою чергу обурюється баба Марія.
Потім баба Марія довго розмотує брудне ганчір’я на но¬гах, щось хоче мені показати. Величезні мозолі на пальцях. «Пече нестерпно, нєт спасу». В мозолях щось чорне — «стир¬чить, як із свічки гніт». Пальці її повикривлювало — ходила у вузьких галошах. Тепер на праву ногу нічого не може взути. На базарі доводиться стояти, визувши ногу.
— А люди думають: нічого бабі взути. А в мене — он по¬вно нового в мішках висить… І ніяк іспользувать… Висить он у мішках, а хожу боса…
— А чого до лікаря не сходите?
— Та воно ж якби весь час боліло, а то поки зберешся — перестає… А один раз вибралася… Каже: треба різать. Еге, он одній різали — зараженіє, і померла. А жить же, воно, хочеть¬ся, по світу путаться…
Баба Марія старіє, а клопотів прибавляється. Діти од рук одбиваються, хочуть по-своєму жити.
Старша дочка, Валя, працює завмагом. А в зятя така ро¬бота, що «раз топором махнув — руб» (м’ясник). Зарплата в обох невеличка, скільки там — ну по сто, не більше, а по два рази на рік на курорти їздять, та й так усе — то в Ленінград, то ще кудись (це мама розказує іншим разом). А все хазяйст¬во — на бабу Марію…
Мама коментує: «Не може баба Марія простити дітям, що змусили її визбутися корови. Валька — завмагом, їй моло¬ка не треба, Любка — в санаторії, первий кусок її з усього… Баба Марія года два плакала, не хотіла корову продавать. А тепер змирилась… Сашка сказав: або корова, або я… Не про¬дасте корови, піду з хати. Літом то баба сама мішком трави натягає, а на зиму, конєшно, треба їй помогти. А їм цього і не хочеться. Тепер молодіж така… Каже: лучче чай питиму, без молока обійдусь…»
А баба Марія прогнозує:
— Наші ледачі, а ті, що за ними, — ще ледачіші (будуть). Що государство з ними робить думає?
Але хвалиться, як Валя живе:
— Там у хаті — тільки ще ковьор повісити на стелю… Фа-шисти!.. Я їх іначе і не називаю: фашисти!
Баба Марія вся кипить, побігла щось доробляти. А мама далі розказує про її дітей. Любка познайомилася в санаторії з якоюсь закальонною спекулянткою, тепер усе щось обору- дує… А Сашка в почоті на весь посьолок — уміє все справить.

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
391
І радіолу, і телевізор, і мотоцикл. «Він у мене як Ленін, — хва- литься баба Марія. — Тільки подивиться на машину — вже робить. Я йому й змалку казала: не вчися, не треба тобі вчи¬тися, в тебе руки золоті, голова золота». Ото в кого що зіпсу¬валося — кличуть Сашка. Іде. Ти думаєш — за так? (Це вже знову мама). Бере троячку. Валька недовольна — став пити. Бо скрізь пригощають. Воно якби не за рюмку, а за троячку, вона б не протестувала. А з своїх же невдобно брать. Так те- і іер уже не до всіх ходить, на вибір. І ще як баба Марія скаже.
— Вообще вони якісь… по торговому ділу спеціалісти… По комерчеській лінії… Способні на це, — робить висновок мама. — У баби ціла фабрика — глина, крейда. Ось позавчо¬ра машину привезли з Ново-Троїцька, вистачить до зими… Ліпить, на горищі сушить, на базар несе…
Баба Марія славилася своєю глиною на всі Оленівські Кар’єри ще з довоєнних часів. Колись ту глину брали всі — ходили за Щербаньову Балку, виривали глибокі печери, до¬копувалися до масного, як сало, жовтогарячого глею, до білої рипучої крейди. Але ніхто не вмів зробити з неї такої глини для хати, як Котелевичка. Тоді вона хвалилася нею пе¬ред сусідами, а тепер торгує на все містечко — бо ніхто вже тепер того мистецтва не знає, хіба що ми, старші, згадуємо, як колись дітьми довбалися в катакомбах… І вже баба Марія не ходить по глину за три кілометри з відрами — додому їй привозять машинами…
— Воно й коло глини — тоже забот, — каже мама, — кра¬ще чай пить (це вже іронічно про сучасні поняття)… Хіба ото крайня нужда… Так нужди немає… Як вони там живуть? Три свині… Аж сюди вуняє… Чи то ми вже одвикли… Раніше в усіх були… А тепер де свиня чи корова, так од тих людей пахне… Якось зайшов у магазин конюх, то всі як зафукали: «Фу-фу, од кого це так воняє?».
…Вернулася баба Марія, вже відчутно напідпитку.
— Як вип’ю стакан самогону, то тоді роблю, як проклята,
— пояснювала мені, виправдовуючись.
Тепер була в піднесеному настрої, і стосунки в сім’ї ба¬чилися їй уже в інакшому світлі.
— Я як стукну кулаком — по шнурку йдуть!
— Якби у вас не було, то й не ходили б, а то… Конєшно, треба по шнурку ходить… І Вовка слухається, і Сашка слу-хається… А як не було — не слухалися… — Галка натякає на і юсилки, які баба Марія почала одержувати від брата з Аме¬рики.

392
ІВАН ДЗЮБА
— Еге, вже всім — і Вальці, і Юльці, і всім онукам — купи¬ла по верблюжому одіялу, — хвалиться баба Марія. — Верб¬люжі пухові — по 60 рублів… Усім… Як баба помре, вони при¬тупляться, присядуть… Гроші як пливуть од баби, то вони ви¬соко ходять, а як відсікти — то зразу осядуть… — І забувши, як перед хвилиною похвалялася своєю владою в сім’ї, знову за¬ходилася нарікати. — Оце взяла в совхозі гектар саду за часть. Жену дівчат — а вони кудись чкурнули. Як чорний бик
— не хочуть робити. Завтра піду сама — все одно з них робо¬ти… Валька знову їде… П’ять завмагів— командіровка у Ленінград… Кажу: доки ти їздитимеш? А тут дома я одна на все… І чого ото вони все їздять? Там люди по-своєму живуть, а ти живи по-своєму. Ті так, а ті так, а ти все одно не зможеш і так і так. Живи по-своєму. Аби Бог віку дав. Аби своє про¬жить… — Бабу Марію вже понесло в філософію. — Той так живе, той так… Може, хто і неправильно, а все одно, Ваня, раз живуть — значить, така жизнь. Хай так живуть… Хоч правиль¬но, хоч неправильно — все одно жизнь. Так нєт же, ми хоче¬мо доказать, щоб усі по-нашому жили, нам воно в сраці му¬ляє… — Баба Марія передихнула і кинула погляд на мене: — Він он книжками на жизнь заробляє, я — глиною, а все одно
— аби віку прожить…
Від кручі, де Лаптй, почувся баян.
— О, — схопилася баба Марія, — Володька (Лапта) фасон держить. Оце позавчора йде з роботи — важкий-важкий1. Ну, думаю, сьогодні не гратиме. Коли, як тільки стемніло, — грає… А сьогодні, мабуть, у Миколаївку їздив. Ану збігаю…
— І що це за баба? — дивується мама. — Наробиться за цілий день, хоч сторчака її спати став, а тільки гармошка за¬грає — як піде вибивать…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.