Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

<АЛЬОШКА ІЗОТ> (ОЛЕКСІЙ ІВАНОВИЧ ІЗОТОВ)

Олексій Іванович Ізотов, на кілька років старший за ме-
не, з дитинства так і залишився на все життя Альош-
кою Ізотом. Тут і вулична звичка, насамперед, але
щось хлоп’яче і справді ніби застигло в ньому. Півнячий чуб-
чик, трохи писклявий голос — і щира, одверта, трохи за-
пальна вдача. Життя мав тяжке, пережив і голодуху на Уралі,
і недитячу роботу на оборонному заводі; повернувшись із
евакуації, все життя працював у кар’єрах; пережив трагічну
загибель дитини (втопилася у вагонетці з вапном, коли ре-
монтували хату), сімейні нелади…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
395
Любив поговорити зі мною «про життя»…
…Вернувся з магазину злий — не було масла. Нарікав — гірше стало з продуктами.
— У нас на Донбасі ще хоч трохи… А от були наші в Росії
— кажуть, нічого нема… Так… де ж воно візьметься… Скільки
братви прихльобалося до нас — і всім дай… Звідкіля він, той В’єтнам, видряпався? Сто лєт він нам не нужен… Жили вони ото там споконвіків у рабстві — хай би й далі… Ні, де яка стра¬на заворушиться, — так ми туди й премо всього… А в столовій
— 60 копійок сто грам гуски! 60 копійок! Щоб добре пообідать — треба руб п’ятдесят — руб сімдесят!.. Коли це таке було?.. Довели до чого… таку багату страну…
І щось такий настрій у Альохи, що куди не гляне — нема порядку. А молодь…
— Казав Семен Приходько: треба спочатку порядок у сім’ї завести… Не буде порядка в сім’ї — не буде і в государстві… І правда…
Тут я відчув, що Альоху щось муляє — дуже особисте, і що саме звідси і його невдоволення й державними справами.
— …Ато чоловіку сім’ї не може слова сказать… Тільки що
— вона за дітей, за вєщі — і пішла… От правП..
Тільки тут я згадав, що мама розповідала: від Альошчиного сина втекла невістка, а Альошка ходить п’яний і лає жіночий непослух. «Кожен своє защища», — коментува¬ла мама.
— А діти… — не вгавав Альоха. — Кажемо: робить не хочуть. Чого ж їм робить, як у них усе є… Я раніше, було, як захочу в кіно піти — і то коли-не-коли, — то привезу із степу корові дві тачки берізки — ану попробуй їх назбирай! — та виберу гній, та почищу в корови, — аж тоді мати дасть 50 копійок, це на старі гроші, на теперішні п’ять! — на кіно… А тепер!.. А водку цю? Ми її і не нюхали, і запаху не знали в такому возрасті! Хіба не правда?..
Я промовчав — згадалося: хто-хто, а Альоха був неабия¬кий мастак щодо самогонки… Його матері свого часу довелося повоювати з ним.
Тим часом Альоха розповідав свіжі випадки — кого «патлаті» побили, кого пограбували; на одного здорового дядька накинулися зі спини… тепер приходять «миритися» — щоб у суд не подавав… інвалідом зробили…
— Бо наказувать нільзя, а треба убіждать… — гірко іронізував Альоха. — А скільки ж убіждать, як воно і слухать

396
ІВАН ДЗЮБА
не хоче… Вже і на 15 суток не можна — того, хто робить, тільки вичоти1… Ми з одним міліціонером балакали: чого ж ви нічого не робите? А він дає книжечку, каже: читайте. Зако¬ни. Нічого, каже, я не можу з хуліганом зробить. Не дай Бог — оскорбить його! Обзаконили мене з усіх боків, каже… Воспітуй… А вони ж газет не читають, тих передач, що їх воспітують, — не дивляться… І друге — кого ж брать? От ми діжурили в дружині. Зайшли в Дворець культури — патлаті всі такі… «бацають»… Так ми з мужської уборної винесли півмішка бутилок, а жінка-міліціонер з женської — півтора! І спіймали на місці: пила, одкинула, з горлишка ще тече — хто б ви думали? Дочка Терещенка — парторга!.. Так ми круть- верть, круть-верть коло неї — та й пішли… Її ж не забереш. А когось узяти треба…
А в ресторані — Боже!.. Я б отих з ресторана — зразу в Сибір усіх. Не ошибешся: або жулік, або бандит — бо де ж ти таких чесних грошей візьмеш! Міліціонер каже: якби нам, як на Западі, — пльотка і наручники, — може б, навели порядок…
Альоха безнадійно махнув рукою: що, мовляв, казать… Та по хвилині ще похопився: щось згадав…
— Оце Микола Писанець покликав нас помогти йому розкопать виноград… Зібралися, стоїмо… Коли підходить якийсь патлатий та до нього: «Што ты стоишь тут, пойдем откапывать!..» Син його!.. Ні поздоровався ні до кого, ні слова не сказав… «Что ты стоишь тут!..» Ото дать би йому палки, щоб навчився… А батько — ще як винуватий, схопився: йдемо, йдемо!.. А сам здоровий — отакий-о, до цієї гілки, міг би трьох таких пацанів скрутить..
Альоха чвіркнув на землю — із здивування й пересердя.
— Піду гудину позбираю з городу. Оце не став морочи¬тися з картоплею, а посадив баштан. Так кавунів накотив… Діти всю осінь їли, ще й припас мішок
…Одна з улюблених його тем: чому погано живемо? — бо все «братам» віддаємо… «Ті, хто раньше і вкусу хліба й картоплі не знав — тепер їдять усе, а ми ж на всіх не настачи¬мо…»
Друга тема — нарікання на молодь… «Де та молодь, що про неї кричать?.. Не хочуть робити… Ми і запаха водки не знали (це Альошка! — І. Дз.), а вони… (Зітхнувши:) Оце прийде зять, вип’ємо та ляжу посплю…» (Закономірний фінал розмов про пияцтво молоді).
1 Відрахування: форма штрафу.

t ll( )ГЛДИ t РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
397
24.09.1981
«А я оце виглядаю хірурга… дзвонив цілий день:
• приїде», «приїде»… А матері погано…» (Мати жила в Дзауд- кмкау в дочки Наді; дістала гангрену, зробили операцію — підтяли ногу; Надя привезла матір сюди: «клімат»).
Сусіди жваво обговорюють події в Ізотовій сім’ї. Рая, і іевістка (Олексієва дружина), їсть його поїдом і не балакає зі і тарою… Думки сусідів розділилися. Баба Марія Котелевичка І >азом з Раєю нарікає на Надю: привезла, кинула… Інші захи-щають: а що ж їй робити, їй год до пенсії лишився, а Олексій уже на пенсії. Але всі співчувають старій Ізотисі. «То що ж — на вулицю викидать? Хай попробує (Райка) — подивиться, що люди скажуть…»
Олексій раніше соромився розповідати про нелади в сім’ї, нарікати на жінку за ставлення до матері. А це підійшов, попередив: «Ми оце з сусідом (Вовкою Сарафано¬вим, годиться Олексієві якщо не в онуки, то в сини. — /. Дз.) випили трохи». (Знайомий прийшов з проханням: виточи¬ти вісь для машини; а воно неділя, в цех не пустять; Олексій попросив Вовку, той пішов у цех, чергова його пустила, Во¬вка виточив; півлітру розпивали разом). Почав здалеку: об¬ражається на Сарафаниху, що та принесла їсти Ізотисі. «Чи люди думають, що ми її спеціально не годуємо? Ми робимо гак, як врачі кажуть. Я ж був у больниці, мені розказали, що можна, що ні. А вона принесла, дала — я тепер не вспіваю виносить… Це ж не діло… Оце Надя оставила гроші, щоб ви¬пивав, так я піду, ще вип’ю… Бо як не вип’ю, то я ж коло тієї параші не встою… А як вип’ю — мені все одно… П’яний у ду-пель… Вчора прийшов, а мати просить судно винести… Я що пробую підійти — впаду. П’ять разів падав… А Райка не хоче помогти… Так я так-сяк узяв, а ніс — і судно розбив… Хай ти сказишся!..»
Розповідає, як з Надею чергували в лікарні коло матері. Всю ніч у лікарні нікого немає. Хворі — на самообслугову¬ванні. Нічник поставили, забрали через день — забули… «На¬зивається — безплатне лікування! Та яке воно безплатне: а скільки на профсоюз іде, а скільки кому в руки… А хто ж у лікарні за 70 рублів робитиме? Що зараз 70 рублів? Два рази на базар сходить…»
Про матір: «Вона вже як мале… Того не хочу, того не мо¬жу… Прошу трохи підвестися, щоб я дав судно — ні, не можу… Та, кажу, обіпрись ногою… Райка злиться… А воно ж старість… Якби ж хтось знав, як без неї обійтися: у того є, а в

398
ІВАН ДЗЮБА
того нема… Ато ж для всіх однаково, ніхто од неї нікуди не дінеться… Всім буде, не обминеш… Значить, треба понімать…»
З’являється баба Марія і переводить розмову на політику.
— Оце слухала радіво — от брешуть!
— Власть… Шо ви хочете… На те вона і власть, щоб бре¬хати.
— Всі брешуть?
— Всі.
— І ти?
— І я, і ви…
— Сядуть вони на попу (з економікою. — І. Дз ).
— Вже сіли…
Ще одна болюча тема для Олексія — норми і розцінки. «Куди вже далі… Колись Пивоварову дали Героя — нагрузив 90 думпкарів по 40 тонн. А тепер хлопці каждий грузять 120 думпкарів, і не по 40, а по 80 тонн… А заробіток менший… Раніше на руднику було 20 слюсарів… А тепер 5 осталось. А техніки в десять разів більше… В нічній зміні — ні одного слюсаря… Камерон вибило, розтяжку порвало, амортизато¬ри сіли — роби що хочеш… Галка (диспетчер. — /. Дз.) должна ходить і просить електрика, а той каже: не його діло. А слю¬саря в нічній зміні не положено. Бо колись Ручка (начальник рудника. — І. Дз) прийшов уночі і застав слюсаря сонного. Зразу приказ: сократить! Получив за це премію: економія. А весь рудник тепер мучиться…»
Про робітника-ненажеру: «Візьме півкіла сала, півбу¬ханки хліба, цибулин штук три, їсть — і молоком запиває! Ку- човалом! І якось так — я ще не бачив, щоб так їли — за обидві щоки напхає і разом усе жує…»
«Поки й перекинешся, будеш ішачить».
«Оце йду — вся молодіж п’є пиво. А ми ж у їхні года і за¬паху його не чули. Так що ж од них ждать добра?»
«Хутір Веселий — так і зветься: і в першій хаті женуть, і в останню зайди — женуть…» Розповідає історію: прийшла до баби міліція. Та зопалу вилила самогон у відро з водою, а в хаті напустила диму — нічого не розбереш. Шукали-шукали
— не знайшли. Один міліціонер підходить до відра: «Дайте, бабо, води напитися…» Довелося дати кружку. Випив, крек¬нув: «Добра вода, тільки тепла». Знов шукають, нічого не знайшли… Від’їжджають, той знов: «Дайте ще водички». Дала. Поки назад доїхали, той міліціонер геть сп’янів… Потім його вигнали з міліції…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.