Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Кулики: дядько ФЕДІР, ТІТКА НАСТЯ

Не то наші далекі родичі, не то добрі знайомі. Хоч жи-
ли наші сім’ї по різних кутках, але часто ходили одні
до одних у гості та й просто якісь спільні справи ма-
ли по господарству, помагали одні одним. Дядько Федір —
мудрагель, про його філософію життя і відповідну чудер-
нацьку мову буде окремо. Але ще більше він — поколотющий
трудяга. І садівник, і бджоляр, і чоботар, і по всякому

402
ІВАН ДЗЮБА
будівельному ділу… З фінської війни вернувся інвалідом: по¬ранило в скроню, майже втратив зір, а все одно трудився й трудився…
Мама про нього: «А жилавий, а до роботи самошетчий… Таке мале, а таке… як черв’як., скрізь улізе…»
Вже й постарів, з дядька Федора став дідом Федором, — а все одно: «Сухий, бистрий… а до роботи … ну як ото… як черв’як… беручкий… Та вчепливий, та швидкий… Ото гілку пиляє — хап! хап! Я кажу: «Діду, не хапайтесь так, куди ж ви спішите?» — «А що ж на неї дивиться!» А мудрий дід: ніде нічого не пропаде, все на копієчку переведе… А баба Куличка все стогне… Конєшно, дід усе поробить — їй тільки й зали¬шається стогнати… Хату, кухню, гараж — у шубу одягнув (шлакобетон. — І. Дз.) — і все сам… І в магазин сам, і на базар сам — усе дід, усе дід… Як його не стане, то й баба вмре на дру¬гий день — бо вона ж усю жизнь ні за холодну воду.
І батько його — дід Кулик — був такий. У больниці до 80 год робив. Уже його й женуть з конюшні, — а він не хоче. «Та йдіть, дєдушка». — «Зараз, зараз». А до того ж у колгоспі ро¬бив, поки по старості його не освободили. Вже всі там не могли діждатися: «Коли той чорт старий піде?» — Бо він же кожну конячину і вишкребе, і помиє, і напоїть, і мокре забе¬ре… А молодьож так же не звикла, то він їм усім був як більмо в оці, поки не випхали…»
Та вернімося до дядька Федора Кулика. Час брав своє, і непомітно й він став дідом Куликом. І вже мама каже про нього: «Дід Федір такий затяганий став, худющий. Що то старість: уже ж ні городів не беруть, і хазяйства нема, ото тільки хата й садок, — а не встигаю, каже, правда, ще вулики роботи придають… Ну, він такий, що все колотиться: то ве¬ранду перебере, то сіни перекладе, то кришу перешиває, а без діла не сидить…»
Сам дід Федір каже: «Товчуся, як чорт у боклазі».
При нагоді любить поговорити і про політику, і про життя, і про молодь…
Змого запису 03.10.1981
Хтось із сусідів: — Всі кинулися вчитися, а комусь же треба й робить!
Дядько Федір: — Ні! Ленін не так казав! Ленін казав: усі должні вчиться і всі — робить! Так зараз же хлопці — п’янде- лиги, а дівчата — таке накрашене, намазюкане, ніколи й ро¬бить… Як воно все це перековбаситься?

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
403
Розмови про те, що молодь стала дуже хворіти…
Дядько Федір: — Раніше молодьож кріпша була, бо при¬варок був. А зараз — котлетку ковтнув, пальці облизав — пішов… Раніше, було, мати корову доїть, першу кружечку, тепленьке несе зразу дитині. А тепер — що те молоко, що во¬на з магазину принесе… Поки воно дійде… Через різну посу¬ду його двадцять разів переливають… А воно ж посуда вред¬на… А тоді — череп’яна посуда… Тепер молодьож до того дійшла — без м’яса нічого… М’ясо їдять, а м’ясо їх їсть… Раніше й свині держали, а пропорцію іміли… Той, хто піст придумав, не дурний же був. Знав, що організму нужен от- дих. А тепер як воно кожен день яйця їсть, то яка йому разни- ця, що сьогодні таке, а завтра крашене — паска? І нащо йому та паска, як він кожен день м’ясо їсть і одказуватися не хоче?
Переходить на політику…
«Треба, щоб руководітєлєй не присилали, а люди самі вибирали. От, припустім, зібрався наш колектив: Іване, тебе ставимо над собою. Поруководив рік, бачимо: не вміє, не має підходу до людей… Зібралися: Іване, вертайся на своє місце, спробуй ти, Василю… А то пришлють хтозна-кого… з купле¬ним дипломом… А в нього ж мозга не развіта руководить людьми або ісполнять функції, на які він диплом получив… Якби зараз устав Ленін або… Дзержинський — вони б їх усіх перестріляли… Я ще в армії читав слова Дзержинського — поки й умру, не забуду, така красна книжечка і написано: нам треба менше бомажної волокіти, більше діла… А зараз? Усе ж на бомажній волокіті… Самі в ній потонули і все государство потопили… Я хочу з тобою поговорить — і то должен сперва написать, що хочу з тобою говорить і про що, а потім соста¬вить протокол і підписать… З ума посходили!..
…Згадали про революцію.
— Нічого не змінилося… Ті ж самі пани, тільки кожухи повивертали на другий бік…
— Так чого ж і фамілії розрішили мінять — щоб не вид¬но було, хто вони…
Розмова про село…
— Правітєльство зараз уділяє вніманіє сілському хозяй¬ству, но мало, треба більше…
— Уділяють… по телевізору, по радіо…
— Треба менше балакать, а создать крестьянінуусловія…
— Та то вже руководящі хай голови сушать, все одно нас вони до цього не допускають… А я от своє хазяйство вже анулірую… Вишні вже евакуїрував на вулицю (пересадив) —

404
ІВАН ДЗЮБА
хай діти рвуть. Так ніхто вже не рве! Нащо вже абрикоси — як за ними колись дерлися… А тепер нападає їх на вулиці, тітка вийде, мітлою підмете — щоб не давили, чавкотняви щоб не було… Ото ще горіхами діти трохи інтересуються… А так — ніхто нічим… До чого вже всі зажерлися, інтерес до жизні потіряли…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.