Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

* * *

Час від часу спалахували суперечки про Бога, але тепер уже вони набирали швидше гумористичного, ніж трагічно¬го відтінку.
— Я не те що не вірю, — відбивалася мама від тітки Явдо- хи, найбогомільнішої в наших краях, — а я просто дивуюся: чого Бог не наказує поганих людей, а наказує добрих… От Параска: вона ні Бога не обідила, ні людей, а чого їй таке страданіє?
— Кого Бог любить, того наказує, — терпляче поясню¬вала тітка Явдоха.
— Так нащо воно…
— Ті, значить, Богу не нужні — він їх і не карає. Вони од- пали од Бога. А як мене прийме — значить, я йому угодна, — світила тітка Явдоха масляними очима. Але її солодкі само¬робні софізми не дуже переконували маму. Вона верталася до свого.
— Я не протів Бога… Тільки чого от усі хороші люди по¬гибли на війні, а хулігани остались?..
— Бо вони одділилися од Бога, одріклись, — з го¬товністю пояснювала тітка Явдоха, дивуючись, що треба ще тлумачити такі прості речі.
— Словом, треба помучиться і тут, бо й на той світ вис-тачить, — підсумовувала мама, бажаючи жартом закінчити суперечку.
Але тут втручався дядько Кулик
— Сімдесят сім вір було іздано: бери, яка тобі підходить,
— авторитетно пояснював він.
— Вони тільки вєру переводять, — знову заводилася Яв¬доха.
— Не знаємо ми нічого, — примирливо заперечував Григорій Васильович.
— Ми не знаємо, а є ж учоні, — це кидає дядько Кулик.
— І учоні: вони цей світ знають, а того світу не знають…
— Щось же після смерті з людиною робиться, кудись же вона дівається…

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
405
— А я так думаю, зі свого розуму, — спокійно подавав го¬лос дядько Василь Гкітько, — коли чоловік умер, дух вийшов, а тіло черви з’їли, — ото і все.
Видно, такий фінал він вважав цілком природним і ви-черпним, що узгоджувалося з його незворушним практи¬цизмом у житті.
Але такий висновок нікого не заспокоював.
— Помрем, тоді побачимо, — жартував Григорій Васи¬льович.
— Що ж ти побачиш, як помреш?
— Так ви ж казали, що рай на тім світі!
— Господь його знає, чи є воно щось там… — трохи відступала тітка Явдоха.
— Є десь щось… От інтерес якийсь є…
— Бог єсть жизнь, — кидав дядько Кулик, який за все життя, мабуть, ні разу не був у церкві і до релігії ставився іронічно.
— Люди давно вірили в Бога, і Бог давав їм ізвєщєніє… Господь ізвєщєніє дає… Господь велику силу має… Є він чи ні, а силу має, — знову переходила в наступ баба Явдоха. І для більшої переконливості додавала: — Господь усе бачить, та мовчить…
— Може, й не Бог, а так, як ото Сталін був, — подавав но¬ву версію дядько Кулик.
— Є щось, десь щось є… судьба человека… — із скрушною надією говорила баба Марія.
— Судьба человека іграєть на роду, — поважно виснову¬вав Григорій Васильович.
— Судьба єсть судьба, а жизнь єсть жизнь… Є Бог, так він за нас і отвіте…
— Хрущов отвіте!..
— А що ж ви думаєте? Якби наше правітєльство не боро¬лося за мир…
— Нічого б не було… Це Господь усе держить… Є ще лю¬ди, які плачуть і моляться… — Бабу Явдоху неможливо було збити з принципової позиції…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.