Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

НОВОЧАСНІ «БАТЮШКИ Й МАТУШКИ»

Як і в інших розділах, я, подаючи свої записи різних років, хочу показати той — натуральний, «невідредаго- ^ Л ваний» і нелітературизований — зріз народного побуту,

406
ІВАН ДЗЮБА
який «не ввійшов» ні в офіційну соціологію, ні в офіційну ет-нографію, та й у белетристиці не дуже відгукнувся.
Моїх земляків хвилювали не тільки житейські пробле¬ми, а й вічні питання буття: Доля, Бог, Смерть, Таємниця За¬гробного Життя… їм бракувало часом понять і слів для обго¬ворення цих тем, але на допомогу приходила здатність кар¬тинно висловлювати думку. Або й творили вони власну мо¬ву з усіх знаних слів — як колись Сковорода своє філо¬софське високе язичіє. Не схильні до містики (але не вільні від забобонності), вони виходили з тверезого досвіду, і їхні судження були то зворушливо-наївними у своїй щирості, то драстичними у своїй заземленості, то викликали жаль своєю безпомічністю перед загадками природи і незбаг¬ненністю духу.
І не було в цьому їхньої вини. На цьому рівні тримали їх наша нездійснена історія, наше спотворене життя. Мудрість предків розпорошувалася, бо випадали ланки зв’язку між по¬коліннями, гинув рід. У революціях і соціальних катаклізмах приглушувався голос допитливості. Барабанна пропаганда давила вдень і вночі, нав’язуючи остаточну відповідь на всі запити совісті і намагаючись зробити її зайвою. Традицій¬ний побут було випалено «кальоним железом», і спримітивізоване існування примітивізувало думку, і душа потемки блукала в лабіринті таємниць буття…
Особливо це відбилося на розумінні Бога, на ставленні до релігії та церкви. Кілька десятиліть боротьби з релігією призвели до того, що молоде покоління перейнялося знева¬гою до неї, і останнім резервом релігійної аудиторії стали бабусі (та трохи провінційного жіноцтва).
Це ще один вимір конфлікту поколінь, який у провінції мав свої побутові форми (Див. розділи «Батьки і діти», «Пия¬тика»), Церков у наших краях і до нищення було не так уже й багато — не в кожному селі; отож коли настало «лібе- ральніше» ставлення до релігії, як церквй (де їх поруйнова¬но) використовували звичайні хати, так-сяк оздоблені руш¬никами й іконками, — зрозуміло, як це впливало на атмо¬сферу богослужіння. Та не це головне. Оскільки було «ліквідовано» кадри священнослужителів, то на їхнє місце часто приходили люди випадкові, неосвічені, а часом і шах¬раї, які зорієнтувалися в ситуації, вміли експлуатувати людську потребу у вірі. Треба сказати, що й раніше престиж священика не стояв тут високо, а тепер і зовсім занепав. Але
СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
407
водночас потреба віри, потреба священницького повчання залишалася принаймні для багатьох із жіноцтва старшого віку. Для когось усе це ставало драмою, у когось викликало поглумку — це залежало ще й від досвіду, вдачі, здорового глузду людини. Звичайно ж, тут діставав опосередковану (чи й пряму) характеристику і стан суспільства, стан церковно¬го життя, який був результатом не тільки політики радян¬ської влади, а й ганджу самої офіційної церкви…
Але ніщо не вбило в народі глибинної людяності, і це найбільше зворушувало мене в мудруваннях моїх земляків навколо болячок їхнього життя — і його скупих радостей…
…Ці історійки та балачки відносяться до 70—80-х років, коли режим, зайнятий боротьбою з політичним дисидент- ством, трохи залишив у спокої церковні установи, і вони по¬чали потихеньку розгортати свою діяльність, часом досить химерну, а наші бабусі перестали критися зі своїми прости¬ми релігійними потребами…
Розповідь тітки Одарки (Марківни) про храмове свято в Олександріївці. (Велике щокасте носате обличчя, але м’яке; вираз хитрості й солодкавості, голос душевний і з домішком «благосних» інтонацій).
— У каждій хаті своє горе. Батюшка з матушкою не по-мирилися, а тут же храм — гріх великий… Не знаю, чого во¬ни там не помирилися — у каждого ж своє… А воно ж нам, жінкам, цікаво… їдемо, а люди ж усе знають, кажуть: «Ось ма¬тушка їде, батюшка переказав, щоб на храм приїхала…» А во¬на така молоденька, і дитині годочок…
Баба Марія Котелевичка перебиває:
— Ти не знаєш, Ваня, який у нас батюшка — як студент… артіст, а не піп…
— Да, як артіст, — провадить далі Марківна. — Фізіоно¬мія — чисто артіст… Яку отого, що по телевізору каже: «А хіба я не така, не ударю гопака?!»
— І добре… Людей привлєка… (Баба Марія).
— …Так ото ідуть вони… Матушка із сестрою… Обидві з косами — воно ж по нашій вірі жінка тільки з косами долж¬на буть…
— Це колись було… А тепер…
— Да, но по вірі треба… І була ж вона на служенії… Він ка-дить, а дитина: «Папа!» — ну прямо плач усіх брав… А в церкві жарко — скільки там тієї церкви… А надворі вітер, дощ… Пішли вони до автобуса, а дитина плаче, аж розривається. Так батюшка тоді послав диякона, з ключами: хай іде до хати.

408
ІВАН ДЗЮБА
Дитина не должна страдать. Може, помиряться… Хто не іміє слова «мама», тільки той не пойме… А хто іміє…
— Чого ж вона з дитиною їхала, в церкву заходила? Тільки людей соблазнять?
— Хто ж із нас без гріха? Сам батюшка казав: усі ми грішні… (Після паузи): — Оце, може, на Старій Колоні клуб закриють та оддадуть під церкву… Сюди ж ніхто не ходить. Самі пацани… та мій дід у доміно грає… Хай краще церква бу¬де. І государству доход… Правда, там ще бібліотека — хай у школу переведуть…
(Через кілька днів розмова повертається до теми ба- тюшки-«артиста»).
— Таки відправив матушку з дитиною. Там як плакала… А він каже: «Хоть оно и считалось раньше, что священнику не положено, но и священник человек… Не могу я с ней жить, раз она мне не по душе».
— Як він такий молодий та гарний, то хоч би на молоду міняв. А то, кажуть, ця, що до нього причепилася, — двоє дітей зрослих…
— Ну, вона красіва — повен рот золотих зубів…
Мама: — Тепер священики… Хіба вони про лірігію дума¬ють? От була я на поминках на старому кладбищі. Понаноси¬ли люди всього… А вони приїхали машиною — і священик, і півча, всі олександріївські — та в мішки, в мішки, в мішки, та на машину… І хоч би якось спокійно, степенно, а то — гре¬буть, гребуть… Пішла я на нове кладбище, — а вони вже там: стоять, чували понабивані — ждуть машини… І вид якийсь… ростєряний… (Баба Марія: «Аякже… горюють — як ще в Олек- сандріївці з машини забрать собі… На машину — це ще півго- ря. А то горе…»). А рядом стоїть якийсь старець — у подертих чоботях, куфайчина, однієї руки нема, а через другу — кир¬зова торба… порожня. Може, щось на дні там і є… Я й не стерпіла, кажу: «Що ж ви ото гребете собі… Дайте чоловікові хоч пасочку… Де ж ваша совість?» А вони — як не чують… Сто¬ять… Так я ото тепер ніколи їм і не даю, а що приготовлю — роздаю людям… (Баба Марія: «І я ніколи… Я ото шукаю: хто на мого діда схожий, хто на бабу схожий, хто дітей нагадує — тим роздаю…»).
— А от отой старий священик, у Миколаївці, — той не такий був. Ото нанесуть, наставлять, він трохи одбере собі, а то — каже: роздайте людям…
— А який не був чесний, а все одно — синові домяку по-ставив, зятеві поставив…

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
409
— Там такий домяра!
Баба Марія: — Він мені казав: «Ви краще помоліться самі, дома, а до тих нових священиків не ходіть… Вони…» — якесь таке слово сказав… не «аферисти», а якесь інше… от єсть таке слово, ну я забула…
Ще розповіді про попів. Сусідньому селу не щастить: один піп був п’яничка, одного разу в нього, п’яного, ризу вкрали й одвезли в єпархію; другий був до дівчат ласий — хлопці побили; третій потрапив у витверезник і прокли¬нав міліцію: «Антихристи!». Хотіли обстригти, але подзво¬нили Тетеруку (перший секретар райкому партії). Той: «Не треба. Це наш піп». Довелося випустити. Правда, перед цим міліціонери його «отмєтелілі»: куди ж він поскар¬житься?
…І знову розмова повертається до попа-«артиста».
— Як одягнеться в свої ризи та причандали — як ангело-
чок!
— Та як підніме-ото щось у нього з хрестиком — та як рявкне: «Христос воскрес!» — аж волосся сторч стає!
— Такий внімательний до каждої старушки…
— А воно ж баби вроді помолиться йдуть, а самі — щоб ото подивитися на нього й почути, як він співає…
— Лідці чоловік сказав: «Ще раз підеш — як дам тобі ба-тюшки!»
— Та!.. Ходили!.. І не раз!.. Стоять разом з Маруською, він покропив, а та: «Ой, на тебе стільки попало!» — та з неї на се¬бе…
— А не хотів покидати: «Я ж у вас як пастирь коло стада»…
— А чого ж його перевели?
— Та загуляв…
— Як же тому попу не согрішить, як баби самі липнуть? Ну такі безсовісні… За волосся не одтягнеш… Він уже і про¬щається, і уговорює: «Да расходітєсь уже, спокойной ночі» — де там!.. Хто за полу, хто за рясу, хто руку цілує — Господи, твоя воля… А ті, що слабкі на ноги, щоб двічі не йти — ото після утрені посідають коло церкви і ждуть вечірні… А на кладбищі, як ховали Н., всі уставилися на нього… А він каже: «Смотрите не на священника, а на покойника».
— Все кладбище обліта, до кожної старушки підійде…
— А на прощання правив уже з цим новим, що на його місці буде. А цей маленький, голосок слабенький… А той ви¬сокий, руки довгі, як піднесе підсвічника з розами догори — під саму стелю, та як крикне: «Христос воскрес!» — аж му-

410
ІВАН ДЗЮБА
рашки по тілу пробігають… І все напам’ять знає, всі молитви,
всі співи… А цей новий — одно в граматку заглядає… Я й то ті
молитви знаю…
Переходять на іншу тему — розповідають, як коло церк-
ви на свято варять кашу для всіх і всі їдять…
Віктор: — І всі з одного їдять? Треба на них санврача
наслать!
Мама: — Хвате, хвате, не тим духом ти дишеш (жарто-
ма).
Тітка Дуська: — Ваш санврач як покуштує — захоче ще.
Мама: — Хай ваш санврач загляне краще в магазин, на
тюльку оту хай гляне… Вже півроку стоїть у бочці… Ну до тєх
пор страмна, ну до тєх пор… А сок отой — уже сивий… Страх
Божий дивитися
Іншим разом — знову.
Лідія Іванівна: — Я попа не люблю. А в Бога я вєрую. А
попа незлюбила з 12 лєт. Раз пригласили мене помагати на
кухні — готувалися до Паски. Я так усилено помагала — ду-
мала, і мені щось перепаде. А там насмажено, наварено… А
мені дали картопельки пісної з огірком. Кажуть: не можна,
піст. — А для кого ж те все? — Для архієрея. — А йому не піст?
— Йому можна… Так уже як я йшла додому, служниця вкину-
ла мені курячу лапку в кишеню…
…Після скандалу з «батюшкою-артістом» весь час свяще-
ники в Олександріївці змінюються: «…бо анонімки шлють… І
чого вони, ті старики, не миряться? Що пришлють їм батюш-
ку — анонімки, анонімки… Так тоді їм сказали: пришлем та-
кого, що й про анонімки забудете. І точно — прислали тако-
го — не приведи Господь! Він їх держе! Бояться! Якась жінка
в церкві зашепотіла з другою — зразу: «Стань на колени!» Ка-
дилом як віником: моргне — всю обіллє. Паску святить як
підеш — розмокне, і сам мокрий. А на кладбище прийшов —
тиць-тиць в одному місці, і все… Якась жінка насмілилась:
«Батюшка, жінки просять, щоб ви хоч раз обійшли кладби-
ще!» Як він на неї визвіриться: «Кто это просит?! Я вас!..» Та очі
до неба як заверне: «Ви благодарите Бога, что вам послал та-
кого батюшку, как я, а то…» Та в святці загляне — і знов лаєть-
ся, і знов… Кажу жінці: «Замовчи, бо ще хрестом наверне…»
Лається — гірше, як зоотехнік на фермі. Тільки що матом не
гне…
Розповідають про таксу: «запечатать» труну — 4 карбо-
ванці, хрестити дитину — 1 крб. «по квитанції, а там уже
скільки хочеш».
СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
411
Тітка Дуська: — Та це у вашого батюшки діти не вчаться. А в нашого вчаться, так з ним одним рублем не обійдешся. Приїхали до нього хрестити без паспортів. А він — ні в какую: власть запрещає. П’ять рублів? Ні. Десять рублів? Ні. Аж за 15 рублів погодився: «Ну ладно, у меня тоже дети учатся». Так те¬пер у нас усі сміються: «В нашого батюшки діти учаться».
На похороні: «Не можна, щоб батюшка ішов у процесії. Горсовет не розріша. Хор іде, а батюшка іде на машині. А на кладбищі може буть».
«Я, приміром, сповідаюся. Батюшка мене накриває і ото ж читає, щоб я каялася в гріхах. А я каюся і кладу йому в руку свічечку і ще щось, що душа бажає — чи руб, чи десять копійок..»
— Це мудрий парень: побачив, що тут латка (підла¬тається. — І. Дз.) та й пішов по церковному ділу.
— Та ото ж і кажуть: він год п’ять тут поробе, заробить на книжку (ощадну. — І. Дз.), а тоді диплом їм оддасть, а сам в ар-тисти. Йому ж все одно, де виступать…
— Ми отак жінки поставали, а одна каже: «Ну подивіться на нього… Все-таки батюшка должен буть скромний…»
— А он у Ново-Троїцьку батюшка… На нього й жалоби бу¬ли… В церкві одслужить, а тоді з хлопцями… Пісні… П’ють…
— Мій оце недавно їздив, батюшку на похорон возив, — а він такий ото: за десятку куди завгодно й кого завгодно, — так попросили до однієї жінки привезти хоронить. Каже: приїхали — матушка свиней, курей годує, а батюшка те¬левізор дивиться, босий, ноги брудні. Я кажу: так і так А він зразу: зараз, зараз! Телевізор виключає, передягається — поїхали!.. А як поховали, прийшли з кладбища, а хазяїн каже: «Батюшка, наша мати любила випить… То як, не гріх нам бу¬де?» — А він: «Те, що в уста, — не гріх, гріх те, що з уст».
Оля: — Как это?
— А от так я оце вам розказую про батюшку — гріх на душу беру.
— А от в Ольгинці був молодий — де він дівся? Так той — не такий. Він з потомствених. Розказував: у нього і батько був священик, і дід. Він молодий, а вид інтелігентний. З благо- родствених…

412
ІВАН ДЗЮБА
— А цей казав: я один у роду такий. Мама в мене вчитель¬ка, а батько інженер. Люди ж розпитували: от ви молодий, що ж вас толкнуло сюди? — Мовчить, тільки всміхається…
Мста: — Воно і вірующі бувають нечесні… Он Семен Д., такий побожний, а як побачив, що сусідська жінка при смерті, силком забрав її до себе, оформив хату на себе, спад¬щину… Після смерті приїжджають її діти, до хати, — а там чужі — Семен перепродав. — Добрий день. — Добрий день. — А де ж наші? — Які ваші?.. — Ті тут прямо й попадали… Оце віра наша? Двох дітей хати позбавив. Хіба молящі так роб¬лять?.. Оце ми лежимо (в лікарні. — І. Дз.), так балакаємо… А тут ота Марія У., що за Петром У. була, — а вона ж тоже така свята та божа… Не стерпіла: «Оце ви всі гріхи з нього і зняли!»
— Як це? — «А так; балакаєте про нього, грішите, і всі його гріхи на вас перейшли!» — Отакої!
— Так вона сама така. З церкви прямо не виходила… На крилосі співала… А як за другим чоловіком була, — а вона в нього теж друга, — то дітей його од першої жінки і спадщи¬ни позбавила, і хати. Посіла всю їхню батьківщину…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.