Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

БАТЬКИ І ДІТИ

У нас же в посьолку 120 «безроботних» моло-
дьожі…
— Скільки? 400!..
— А у всіх морди отакі-о! От тобі і п’янство, і хуліганст¬во — нічим же не зайняті…
— Родітєлі винуваті!
— Та воно, з одного боку, родітєлі, а з другого — ніхто з родітєлєй не каже: будь поганий!.. Наряд дають на хороше… Та хіба ж вони родітєлєй слухають… Вони самі між собою…
— Треба, щоб і государство строгіше относилось…
— Основне, що їх не привчають до роботи… Балують… Раніше було: після армії прийшов, місяць погуляв, як поло¬жено, — і запрягайся в роботу. А тепер вони по году гуляють, а потім батька за петельки беруть… Ще дужче бартіжать (сва¬волять, хуліганять)…
5-7 грудня 1980
Мама про Ольгу Мате:
— Ото вдвох колотяться… Каже: він мене конче. Ні же-нитися не хоче, ні до хазяйства… Так, тріпається туди-сюди… Ото з роботи прийшов, з’їв, миску одсунув — і пішов до дружків… І кожен вечір — і пішов, і пішов… І вихідні — і пішов,

414
ІВАН ДЗЮБА
і пішов… Так якби ж кудись, а то випивать… Ото на тій вулиці, що коло санаторія, їх літом як назбирається — не просунеш¬ся. То поб’ють когось, то щось у когось заберуть… А оце не¬давно — вбили… Ти знаєш Вадіка Оніпка — так його сина… Ну, люди разно балакають: одні кажуть, що він сам був нехо¬роший… А другі — наоборот: був секретарем комсомолу у Волновасі… Должен був состояться суд — одклали… Наче — тож усіх начальників синки, так кажуть: уже той погиб, не вернеш, чого й другим життя ламать… Мов, нічого не дока¬жеш: того нема і свідків нема, а цієї ж братії багато, кажуть: він сам задирався… І це не первий такий случай. Весною хлопця вбили, так нічого нікому й не доказали: свідєтєлів не¬ма…
Три дні Сашко вертався додому не п’яний: грошей нема. Ольга: «Аж приятно». Так він надумав: здавати кров! І гроші, і два дні гуляти… «Та чи тобі їсти нема чого — і яєчко, і сальце, і борщ, і огірочки, — сама не з’їм, усе тобі…» Так і посварилися — знов пішов пити…
«У Володьки (Мате, старший син) тепер двоє дітей, дістав квартиру. Менше п’є — заботи: він зранку працює, а жінка з чотирьох, обох дітей треба одвести, привести: вона одводить до садка, він забира, другий тиждень навпаки… не¬ма коли пить… А Сашко п’є. Заробляє добре, але п’є. Віктор не раз з ним говорив, бо хрещеник. Так він ще людям хва¬литься: «Дзюба хоче мене воспитать». Віктор каже: раз таке гівно, хай живе, як знає… Володьку Матиха била, а цього боїться…»
«Дерека, Сагайбінські, Любоженки… хлопці років під тридцять… не женяться, п’ють, гуляють… На електростанцію, в кіно не ходять, а гуляють тут — тини валяють, дерева коло дитсадка повиривали…»
Дядько Федір Кулик:
— Оце дивлюсь на молодьож до чого ж ви дійдете? Ро¬бить розучилися, без електрики, машини — ні шагу… В землі ніхто не хоче ковиряться… А як і вродить щось — пересрали, перегавняли, приорали — і далі… А основа существованія всього міра — земля. Всі проізводства — то вже од неї. А ця мелюзга проповідує: без техніки, без того і того не буде й сєльського хазяйства… і нічого… Кажу: і не говоріть мені! Кре- стьянін обійдеться без усього, залиште його тільки в спокої… Хай тільки щось станеться — ваша техніка загуде на той світ,

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
415
а з’являться ковалі, заведуться теслярі… Ото тільки уголь ну¬жен. Шахтьори — це друга професія після крестьяніна… А більше нічого не треба…
— Раніше не сама сім’я воспітувала, а все село воспітува- ло… Як, було, тебе спіймають на шкоді, то дядько вуха намне та ще й закаже, щоб батькові сказав і ще сказав, від кого… А батько подякує, що обратив вніманіє… А тепер — спробуй ву¬хо надерти чужій дитині — самі батьки на суд на тебе пода¬дуть… Тому й пішло распущєніє велике…
…І родичів молодьож не празнує… Тепер рідня по-розсікалася: ще рідні брати-сестри трохи родичаються, дво¬юрідні вже й не ходять одне до одного, а третє коліно — як чужі… На чому ж рід триматиметься?..
«Розпустили молодь — робить не хочуть…»
«А молоді дівчата — хіба вони замужем житимуть? Такі, як наша? Усе для неї, усе щоб по її було…»
Баба Марія — дочці, яка не поступила в інститут: «На чорта тобі інститут? Он курятину їж! Курятину їж!»
«Що воно й дума, що так рясно! (Вродило абрикос). А наш Андрій на дерево й не подивиться. «Бабушка, намой мне абрикос!.. Ах, как вкусно, бабушка!»
«Хата валиться, забор валиться, все валиться, а молодим
— хоч би що… Повтікали в казьонні дома, морди от-такі-о, в доміно гупають… прийшли б колись — хоч дров нарубали… Каже ж баба — поки був дід та було що випить, то Сашко ча¬стенько приходив… А тепер…»
Розповідь про В. Є. (Герой Соціалістичної Праці, про і іього буде окремо).
Віктор (іронічно): — Є. — примерный муж
Галя: — А что ж Всегда с работы позвонит жене: как здо-ровье, что кушала… Аты… (Натякає на випадок, коли грав у преферанс до ранку і не зателефонував додому).
Про дочку Є. — Майку. Вчиться в інституті. «Одно шле телеграми — просить то сто рублів, то 50, то 30». — «Та мы ж тебе только что высылали!» — «Туфли купила». «Именины у подруги были». I т. д.
Галя: «Им до учебы при таких деньгах? Они по рестора¬нам ходят».

416
ІВАН ДЗЮБА
Віктор: «По 70 рублей за пластинку битлзов платят… И ото соберутся в компании и слушают — чтоб никто другой не слушал, чтоб не переписал».
— А Є. з таблеткою в роті пиляє по руднику з ранку до ночі… А Майка телеграми шле…
— Зате в Тані (друга дочка) плаття — вже десять років у таких ніхто не ходить…
— Ні, казав: приїде Майка на канікули — поговорю з нею серйозно.
— Шо там він поговорить! Пізно вже говорить!..
«Оцих молодих розпустили — щось із ними получиться
таке, що всі будуть потилицю чухати… Конєшно, як жизнь на землі іще протягнеться… Ще ось трохи, старі вимруть, а тоді
— пусто…»
«Ну нічим на світі не інтересуються… Ну он у Матихи… Ну хоч би коли книжку почитав, газету… Ніколи не загляне… План (город) є ж… Ольга каже: ну хоть поможи картошку посадить. «Зачем она мне?» З роботи прийшов, поїв, через півчаса дивись — пішов до ларька… Там вони збираються… Два вихідних… Ти ж щось зроби або одцихни… Ні, восім утра
— вже пішов…»
«Цей Панов… там такий був — ходив як директор. Костюм, шляпа, туфлі лакіровані… А всю жизнь ніде не робив… Ну, за ним давно вже стали примічать… А він підбив і Полякова: для чого будеш робить, дивись, як я живу… Той тоже кинув роботу і зайнявся цим ділом… То розсаду — помідори — в колгоспі покрадуть, а вона ж весною дорога, то молоді огірочки, а то сторожа побили, яблук набрали… А за ними вже наблюдєніє було… І спогіашили їх… Дали по три года хімії…»
Ольга Матиха:
— Непроходимая пьянка, непроходимая… Просто нет жизни — и все… С работы идешь — под магазином их полно, возле ларьков полно… Тот вроде хоть считается, что работа¬ет, а тот всю жизнь нигде не работает — ну где они деньги берут?.. До чего их советская власть допустила — пусть меня расстреляют — скажу… Хоть бы они захлебнулись той водкой… Я б их стреляла, гадов…
Надійшла ще якась жінка, покликала тітку Ольгу. Мама: «Це ж у них обох сини п’ють, так вони зійдуться разом і

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
417
горюють… Друззя по нещастю». «І боїться йому щось ска¬зать… бо все може зробить… Рідного сина боїться… А у Олі менший не пив. Так вона на нього надіялась. А він до армії не пив, а з армії прийшов — ще дужче за старшого став… А вона все було: «Ось вернеться мій помошничок..» І дождалась помощника… Того вона хоч била — не сопротівлявся. А цей
— одбивається. Оце недавно — до ножів билися…» (Тітка Ольга Мате — зразок материнської безстрашності, коли тре¬ба обстоювати інтереси своїх дітей навіть проти них самих).
«Ще й почав дорікать їй: «Я за свои пью, не за твои… Ты всю жизнь нещасные 18 рублей получаешь!» Вона каже: ах ти ж, гад, я всю жизнь вісімнадцять рублів получаю, так я на ці 18 рублів вас двох прогодувала і воспітала, бо я всю жизнь де робила, там і ‘їла, а дома й крихти хліба в рот не взяла, все на вас, та й тепер вам докладаю… А хіба мені не все одно, за які ти гроші п’єш? Мені горе, що ти п’єш, а не що гроші пропиваєш!
Пішла до мастера на роботу.. Каже: хочу пожаліться на-чальнику рудника. А мастер каже: підождіть, ми самі з ним побалакаєм… бо начальник потім як уїсться на нього — він таких дуже не любить… Ну, правда, зібралися вони, видно, добре побалакали… Трохи наче змінився… Тижнів два не пив. А тепер знову…»
А Оля стала така нєрвена… Оце серед ночі прокинеться
— нема Сашка… Вже її тіпає: десь напився… Вже до утра не спатиме…
(Про ту другу жінку: «А в неї такий: грошей не дає, а їсти требує…»)
Розмова про внучок. Тут інший клопіт: дуже «хатні» дівчата, не до життя і не до роботи, несміливі й панькані. «Людські і в піонерлагеря їздять і дуже довольні, а наших з хати не виженеш».
— Так ті ж уміють говорить, а за наших треба говорить…
— Вони якісь не такі, як людські… Дома такі незавісімі, а на людях — наче їх і нема… Вони обидві змалку… з якимсь кандібобером.
Дядько Кулик дає теоретичний підсумок дискусії: «Убросились в соображеніє совершеннолєтія… Пред- ставлєніє вроді взрослого, а його нехвата… Вообразітель- ность велика…»

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.