Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ПИЯТИКА й ПИЯКИ

Оце — найбільший клопіт матерів і дружин у селищі й
відповідно постійна тема розмов.
Мста: «Як переслідували самогон — було все-таки
легше. Раз-другий купить за 4 рублі, а там дивись — нема: де
ж його настачиш. А тепер вони навчилися — за 80 копійок
(ціна 1 кг цукру. — І. Дз.) літру женуть… Кожен день п’яні. У
нас отут на вулиці наловчилися — всі женуть, тільки оце ми
і баба Оля (Матиха) не женемо… От я дивлюся: скільки мо-
лодьожі на вулиці — всі п’ють… От і Сашка (Мате) — як по-
бачить, що йому наливають, — аж труситься, аж вроді радо-
стний, аж світиться… Та воно і самогон женуть, і все одно —
он Вітя каже, підщитали: за цей рік на двадцять процентів
більше продали напитків, як за минулий… Ізоти п’ють — і
батько, і син. І Дерека п’є. Правда, його і не видно — такий
здоровий. Ну, він же п’є, та здря не ходить, не шатається…»
Про сім’ю Ів. Двоє синів — обидва п’яниці. У батька «болєзнь» — «давлєніє». «Буває ото як мішаний ходить… Ко¬жен день — хоч дощ, хоч віхола — полвосьмої чалапає на ав¬тобусну — в поліклініку. Я питаю в дівчат: «Чи йому уколи кажде утро роблять?» — Та то, кажуть, у нього така болєзнь уже: приїжджає давлєніє змірять. Ото приїде, зміряємо, ска¬жемо йому — заспокоївся, поїхав додому… Вночі сам не спить і нікому дома не дає: встає, нипає, шарудить. Жінка: За день наморюся — він же нічого не помагає,— тільки засну, чую: «торох! — торох!» — Чого ти товчешся? — Спи, не буду, не буду…» Один із синів пив-пив, поки забрали на два года — лічить… Коли оце вертається: п’яний-п’яний! Вилічили! Дру¬гий жив у Жданові. Двоє дітей. Жінка привезла сюди батькам і оставила: хай не вертається, буду сама дітей воспітувать, хай мене не мучить… Так він тут путлявся-путлявся… А батько й мати переживають, у батька ж давлєніє зразу… Пристроїли його в міліцію працювать, — а він сам шофер. Думали — там перевоспітається… Спочатку нічого було. А потім знов зірвався. Одправили лічить… Ну воно й лічить їх нічого не дає. Врачі самі кажуть: лєчєніє тим помагає, хто сам ста¬рається, хто вміє себе в руках держать…»
Напередодні 1-го Травня…
— Як празники надходять, кожна жінка: Боже, звідкіля вони беруться, ці празники? Тут і в будень дихать нічим…

і ИОГЛДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
419
— їм кожний день празники… Он полвосьмої збирають- і я коло гастронома — і весь день товчуться…
— Щоб та водка крізь землю провалилася!
— Хлопці (показує — на нашій вулиці) з роботи попри- х і >дять і крутяться-крутяться, нудяться, куткуються… аж поки щось вибігають — дивись, уже довольні, уже в когось зібра¬лися, п’ють…
«До чого п’янка тепер розпространилась… У вас у го¬роді, може, не так наглядно, а тут же все видно, всіх знаєш… ()сь і ця, що приходила, — хвора аж падає… печінка… а п’є… І чоловік п’є, і вона, і діти… Найменший хлопець уже два роки не ходить у школу, втік з третього класу… Збирає пляшки (по¬казує, як за пазуху ховає) — і п’є… Скільки разів ловили його
— в школу… І недавно облава була. Бачу — директор, учителя, з поссовета… По вулиці бігають… Спіймали, повели… Через час бачу — бігає, сміється… Каже: «А що я, з інтернату не вте¬чу?»
«Скільки сімей губиться через ту водку…»
У Миколаївці.
— Он хлопці ідуть уже випити…
— Хто ж після роботи йде пити? Похмелятися!
— Волгін як вийшов на пенсію — перестав пить.
— Значить, пив за чужі гроші.
— Ні, каже, я вже свою цистерну випив.
— Ну, і вскорості помер…
(Про Григорія М.: колишній льотчик, ас, після демобілі¬зації став пияком і скандалістом…):
— І п’є, і дереться, і лізе в драку… І все ото як нап’ється коло гастронома, заспівує: «Україна!.. Україна!..»
— Аякже! Воював за Україну… (Іронічно).
— А хіба батько пив?
— Пив!
— Ну, по-дурному не пив!..
— Та, може, й більше б пив, ну тоді не було. Тоді ж так не вміли гнать, як тепер: чашку у відро вставили — і все… Тоді цілий самогонний апарат… Бражка… Посідають, поки та бражка зіграє, то вже й бражки нема…
…Ще з розповідей про Григорія М. (зустріли його в мага¬зині — п’яний. Мене не пізнав, хоч усе переказував, що хоче

420
ІВАН ДЗЮБА
мене побачити: у 1946-47 він був членом рудничного комітету комсомолу, і я, тоді пацан, мав з ним невеличкий конфлікт, про який окремо).
Мама: — Оце ж видурив уже в дівчини чекушку наборг: «Увечері принесу». Галдітиме, галдітиме, поки дадуть, — а то ще матом почне лаятися… Колись забрали його на п’ятна¬дцять суток, так він як почав доказувати, хто він та які заслу¬ги — і таки випустили… А жінку не чіпає: «Марія в мене хароша». Може, що ото й вона його не чіпає. Каже: «Хай шляється, де хоче, я не обращаю вніманія…» Син один же¬нився, одійшов, а другий щось після армії помішався… (А я пригадую, який він, Григорій М., був тоді красивий і гордий: льотчик! ас! з орденами!).
Григорій М. у магазині: «Такі молоді дівчата — і не зама- тюкаєшся!»
Мама: «П’яний… і, видно, добре: вже прижмурюється…»
— Ото збираються п’яниці у Халаджія, у Кияшка… Відкіля їх стільки понабиралося? І «безроботні» — ті, хто не хоче робить. Крадуть з колгоспу картоплю, у Халаджія їхній склад, продають і пропивають…
Хлопці десь дістають горілку й вино в будь-який час, хоч магазин не працює. Виходить, хтось продає «на дому». Матері взнали, хто, пішли до нього: «Голову одірвем!» Перестав…
Мама: — Та до нього й міліція приходила. Сказали: «Пе-рестань… бо будеш на Сєвєрі». Тепер той перестав, так хтось другий почав…
Тітка Настя Куликівська: «Брехня, все одно взнаємо!»
Дядько Кулик: — Правильно. А що ж — молоді люди ідуть під откос… на погибель…
Прийшла тітка Ольга Матиха. Розповідає: Сашко вер¬нувся о 3-й годині ночі. Нові штани, які мати недавно йому справила, — подерті, весь по коліна в грязюці, без туфель. (Дядько Кулик: «Без пам’яті понапивалися — він і не мечтав обуватися…»). Вночі мати нічого не стала йому казати, стри¬малася. А вранці почала докоряти. А він огризається. Тоді во¬на схопила віник та віником його! А він у неї радіо як кидоне! Розбив… Мати каже: «Піду до твого начальника, розкажу!» А він: «Іди хоч до самого Брежнєва — я нікого не боюся!» (Ма¬ма: «То нахвалки. Було ж — раз ходила до мастера, так робочі з ним поговорили, підтягнули… Тижня два не пив…»).

— Линули їй: сідай, а то самі не розберем, чим пахне. А ш >і іа: як я до вас сяду, то доведеться і вас до себе просить… Не хочу, не в’язніть…
Мама: «їм тільки дай зачепеньку…»
Мама: «Раніше були дружніші люди… Бідніше жили, а лучче. Як що — зійшлися: є борщ, суп — добре, нема — і юлізли у погріб, огірка, перця витягли — ото і все… І всі до- вольні — розговор, співи… А тепер — треба і того, і того… а всього не дай, то будуть обсуждать… Та що розтрати, а ще ж і морока — поки приготуєш усякі щики-мики… Того тепер хазяйки і ізбєгають… Як празник — кожна ховається, щоб, не дай Бог, не в неї. А як зберуться — на столі повно, а робить нема чого. Скучають…»
— …Недавно з моїм були на автобусній. Заходимо в бу¬фет, мій стає в чергу: цигарок і води. Заходить І. з якоюсь, проходить наперед і руку з п’ятьоркою: «Бутилку водки!» А мій ту руку назад, каже: «Подивись, ото хто стоїть? А ото хто?» — на дідів показує. А п’ятьорки, каже, у всіх є… Той аж зу¬бами заскреготів та як причепився до нас… А все-таки взяв… Ну, мій вийшов, — а його вже нема, і тієї, що з ним, нема… А то б, каже, я з ними поговорив…
— Він робив десь на базі, щодня вертався з півлітрою в кишені. Жінка терпіла-терпіла, а потім каже: «Як ти, іроде, ще раз прийдеш додому п’яний, я тобі оцією сокирою голову одрубаю». І показала сокиру. Він клянеться-божиться: «Ні! Все!» Увечері вертається — п’яний як сам не свій. Впав на постіль. Вона бере сокиру, підходить, а він, каже, такий без¬боронний лежить — жалко стало, сховала сокиру. Вранці ка¬же: «Ти ж, сукин син, клявся-божився — і знову напився!» А він: «Та не хотів — дружки силком затягли». («Бреше: якби не хотів, ніхто б йому в горло не налив»). «Ну, все. Сьогодні хай хоч що — не питиму, й квит…» Ввечері не йде — лізе. Доліз до порога, шию на поріг поклав — рубай! Вона взяла валянок, валянком між лопатки бух! А він злякався — думав: сокира — і від розриву серця помер…
«П’яний вдребезг».
Висновок баби Марії Котелевички: «Такі люди стали, що оце якби хіба атомна бомба впала, то тоді ті, хто вціліє, може, кращі стали б…»

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.