Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ПАВЛО ПАНТЕЛІЙОВИЧ БІЛОМЕРЯ (ДІД БІЛОМЕРЯ)

Запис 04.04.1980
Розповідь про те, як перед війною будував хату. (Власне,
спершу — землянку, це «самохватне» поселення коло
самої скелі, недавнього забою, так і звалося: «Землян¬ки». Про це в мене ще буде).
— Ото таке: квартир не дають, нема — і строїться не розрішають. А чого? — Спитай їх… Дають плани — стройся там… Так то ж капіталу треба!.. А тут як ластівка — зліпив гніздо і живи… Поставив фундамент, став саман класти — приїжджають, вивернули одвірок, саман повива¬лювали… А воно ж нас багато було, і ніхто не сходить з місця… Задумав я переїхати у Рою — брат приглашав. Поди¬вився — там непогано. Ну робота ж у мене тут. А я тоді ма¬шиністом паровоза робив, од екскаватора одвозив, а в Рої екскаваторів не було… Вертаюсь… І скільки я там їздив — тиждень, а вже всі сусіди криші ставлять на землянках… Е, думаю… А вже ж і саман приготував, і лісу трохи понастягу- вав — то те, то се… Покликав родичів, сусідів — гуртом — і пішли, і пішли… За два дні землянку поставили… З того дня і до сьогоднішнього — ніхто не заявлявся і не розвалював. А оце вже шістнадцять літ назад, як на пенсію пішов, рішив нову хату поставить… Це вже через ісполком. Кажуть: імієш право, тільки на старому місці… Та мені, кажу, все одно — хоч там, хоч збоку, хоч де — тільки треба ставить, бо вже, кажу, хата розсовується…
(У 1972 році, коли мене арештували, зробили обшук у маминій хаті. Дядька Біломерю взяли за «понятого», а в його хаті довго був «спостережний пункт» — сиділо кілька ке- гебістів. Хату його обрали тому, що вона якраз навпроти на¬шої, зручно спостерігати — хоч невідомо, за чим, — дядько Біломеря тут не винен, але всі сусіди довго потім з нього глу¬зували, а він виправдовувався. «Операцією» керував «сам» Те¬терук — перший секретар Волноваського райкому партії, Ге¬рой Соціалістичної Праці — уславлена в наших краях люди¬на. Сусіди подавали різні версії участі в цьому Біломері — ось його версія).
— Під’їхали дві легкові, повиходили… Побачили мене — кличуть. Ну, кличуть — неудобно не підійти… «Ви, — кажуть,

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
423
нам нужні, будете присутствовать при обшуку…» — Та, ка¬жу, мені невдобно — ми ж сусіди… ще й куми… — «Нічого, — кажуть, — ви тільки сидітимете». А Тетерук не пішов обшуку- нать, а з моєї хати наблюдав. Каже: «То куркулі». А я кажу: «Як же воно так виходить: ну, хай діди… А батьки вже ж були ро¬бочі… І за совєцьку власть кров проливали… А діти — вже зовсім совєцькі росли… Так прямо і сказав йому… (При цих словах Павла Пантелійовича сусіди іронічно всміхалися — знаючи його як страхопуда). А він розсердився і мене питає: <• А ви як до совєцької власті относитесь? Вона вам нравиться чи ні?» — Та як, — кажу. — Я он на фронті воював. Кому совєцька власть не нравилась, ті в Америці оказались. А в ме¬не друга лінія була: хотів дойти до победи і вернуться додо¬му, до сім’ї… І моє желаніє збулось… (Дядька Біломерю вдруге мобілізували на фронт восени 1943 року; в перших же боях він дістав поранення в праву долоню, і його «комісували». Після цього при кожному загостренні «міжнародної обста¬новки», аж до виходу на пенсію, в нього починала дуже силь¬но боліти рука, ходив по лікарнях і т. д. — сусіди навіть оцінювали міжнародну обстановку за станом його руки; то¬му його фронтові спогади в усіх викликали посмішку). …Так що я за совєцьку власть кров проливав, — а ви вже самі рішайте, наравиться вона мені чи ні… Так йому і сказав… А те¬пер оце думаю: от би тепер з тобою побалакать! (Після того, як Тетерука скинули з секретарства за «зловживання». — І. Дз.). Я б тепер його спитав: а як ти относится до совєцької власті? Вона тобі наравиться чи ні? Других куркулями обзи¬вав, а сам усе тягнув…
— Та він устиг своє взяти. Розказують про нього — там у хаті і кришталь, і золото, а килими — просто так порозклада¬ли у шафах, тільки витріпують, щоб не погнили…
Мама: — Та то вже люди видумують…
Галя: — Чого ж видумують? А хіба не факт, що як їхав на курорт, то каждий колхоз должен був давать йому на дорогу рублів по триста? А он у Миколаївці чого председателя моло¬дого зняли? Одказався дать йому гроші — він же сам Віктору розказував… А хіба не було, що каждий колхоз должен був по очіріді давать йому то свіжу сметану, то молоко, то яйця — і тільки первий сорт… І так кожен день чиясь очередь — графік був строгий…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.