Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

РОЗПОВІДЬ ПАВЛА ПАНТЕЛІЙОВИЧА БІЛОМЕРІ ПРО ФРОНТ

— Якби ти знав, Ваня, крізь який я огонь прой- . шов… Взрив — як одкине тебе — обтріпався: . живий — і далі… Через окопи, траншеї… А

люди — снопами падають… Скільки нашого брата на тій Мо¬лочній полягло… А річечка ж — курці по коліна… А ми з твоїм батьком разом були. Коли бачу: батько твій упав і кров із спи¬ни б’є прямо… А його розривною пулею в груди — так шмат м’яса в спині і вирвало… Я його під бруствер поклав, портян¬ки здер, перев’язав, стягнув — і далі… Коли в руку мене як то¬ком ударило — і рука зразу одвисла. В руку поранило. Я ту ру¬ку схопив другою — і ала-драла назад. І так — каждий, кого поранило, — назад тікають… А пулі свистять, не розбирають, чи поранений, чи ні, доганяють — він поранений тіка, а тут його догнало і вбило… Бачу, під хатою — лежить скрючений твій батько…
(Потім їх разом відправили в госпіталь, дорогою відпросилися додому, тут їх прикріпили до лікарні, а згодом батька відіслали аж у Махачкалу («всіх воєннораніних од- правляли»), де долікували і з однією легенею відправили танкістом на фронт. А дядько Біломеря залишився…).
..До війни дядько Павло працював машиністом парово¬за («Овечки» — «ОВ»), потім на паровому екскаваторі «Шко¬да» (знаменитий колись чеський екскаватор), потім перейш¬ли на електричний «Демаг». (Віктор: «Ну й робота була до війни: «паровий екскаватор», «старший машиніст», «ма¬шиніст», «механік», «кочегар» — на отакуньку машину… А те¬пер громадина — і один чоловік»).
Батько мій теж працював машиністом екскаватора (після того, як кілька років каменярував — ще не було «техніки»), і я пробую розпитати дядька Павла про ті їхні ро¬ки. Але він усе згадує тільки одне: як сіли випити з «Михай¬лом» (моїм батьком), а прийшов поштар з листом, то поса¬довили й його — та так гуляли, що поштар під лавкою про¬спав до наступного ранку…
…Попередній фронтовий спогад дядька Павла сто¬сується осені 1943-го року, коли, після визволення від оку¬пації, їх усіх — тих, хто не був мобілізований у 1941-му, хто втік з полону, хто був молодий, а тепер підріс, — їх усіх «за¬гребли» й кинули на прорив німецької оборони на річечці

 
СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
425
Молочній, де вони майже всі й вилягли.
А в 1941-му дядько Павло був у Севастополі. Там потра¬пив у полон. їх посадовили в ешелон і везли не знати куди. Вночі стояли на станції, якісь люди ходили і голосно крича¬ли: «Станція Єкатериновка!.. Стільки-то кілометрів до Мелітополя!» («Може, партизани знак давали», — робить припущення дядько Павло). Як поїзд рушив, вони з товари¬шем утекли через тормозний люк — справа небезпечна, але пригодилися знання машиніста паровоза, яким колись був дядько Павло. Йшли в солдатській формі. Натрапили на баштан. Сторожа не було. Вирвали по кавуну. Наче так хоті¬лося, стали їсти, — «а воно душа не приймає… тільки курить хочеться… таке напряженіє… щось звєрськоє…». Зустріли в степу якогось діда — косив. «Ідіть побалакаємо». — «Підождіть, дойду ручку». Попросив у нього косу. Не косить¬ся… «Я був косар добрий, тільки витріпаний: що ти, таке стра¬ховище пережити…» Потім у степу зустріли жінок Розпита¬ли, чи немає німців. Жінки нагодували, обмили, обміняли одяг, дали харчів на дорогу. Показали: Донбас — туди… Вий¬шли до річки, сіли в комишах. Коли бачимо: на другому бе¬резі, теж у комишах, — наші хлопці, з нашого ж вагона, тільки ще в формі… два тижні добиралися додому… Думали, що вже врятувалися від війни. А вона знов дістала…
Восени 1943-го — знов на фронті. Після поранення — «комісували», «по інвалідності». Але дядько Павло все боявся, що знов заберуть. «Аж як почув про побєду — одлягло од душі… А то все як камінь лежав». Але ще років з двадцять: як тільки чергове «загострення міжнародної обстановки» — так у дядька Павла загострення інвалідності. Сусіди сміялися: по ньому можна знати, яка обстановка…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.