Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

МІЙ БРАТ ВІКТОР

Він народився 1937 року. Що то був за рік в історії Ук-
раїни, я взнав тільки значно пізніше (хоч арешти були
і в Оленівських Кар’єрах, але про них говорили глухо,
до дітвори це не доходило. А що батька кілька разів виклика-
ли в НКВС, про те тільки мама взнала). Тим часом для нашої
сім’ї це був рік, коли розпочали будувати власну хатину край
Старої Колони, неподалік від виробленого кар’єру. Отже —
батьки вдень на роботу, а вечорами, до півночі, й у вихідні —

426
ІВАН ДЗЮБА
на будівництві. Малого часто залишали на мене. Це дуже об¬межило мене в дитячих забавах. Друзі кличуть на горище в стайню, де в нас у сіні була ціла система ходів, лазів, схова¬нок для нескінченних ігор, а тут мусиш пильнувати братика. Особливо марудною справою було колисати його, щоб за¬снув в обід. А він «вредний» був, не хотів спати. Мені самому вже спати хочеться, а він не засинає. Пішов я на хитрощі. Пристосувався гойдати колиску ногою, лігши самому на ди¬ван. Ніби виходило. Але одного разу, колисаючи, сам заснув, сонний перекинув колиску, братик випав на землю, але, на диво, теж заснув. Прибігає мама з роботи погодувати і ба¬чить: менший лежить на підлозі, спить, а старший на дивані теж спить… Мені, звісно, перепало.
Коли Вітя підріс, ми вже разом брали участь у всіх хлоп’ячих справах. Нашими улюбленими іграми були «жмурки» (піжмурки), лапта, скраклі (городки) і, звичайно ж, футбол (м’ячі робили з різного ганчір’я, напхавши все¬редину трави й землі). Захоплювалися грою в «погранич- ників» — під впливом кінофільмів про шпигунів, гасел ти¬пу «граница на замке» тощо; на вустах у пацанви був леген¬дарний прикордонник Карацупа зі своєю собакою Джуль- барсом (здається, був і кінофільм під такою назвою), який виловлював шпигунів десятками. Кожен хотів бути Кара- цупою; на якийсь час ця роль дісталася і мені; Вітю ж чо-мусь називали «Кабась». Згодом, коли я подорослішав, прозвисько «Карацупа» від мене відстало і перейшло на Вітю, а незрозуміле «Кабась» забулося. Я про це згадую то¬му, що в розповідях про Віктора він часто виступає як Ка¬рацупа.
Ми були різної вдачі. Я — м’якший, хоча часом і нероз-важливий у захопленнях. Він — неслухняний, вибуховий, упертий. Проте ми жили дружно, хоч і бували між нами сутич¬ки й бійки, але епізодичні й кінчалися миром. Але в бійці він був непоступливий і терплячий до болю; одного разу я мусив за щось його покарати, але він зовсім не зважав на нерівність сил — я ж усе-таки був старший і дужчий, — він «чинив опір», і мені довелося вже так його побити, що він нарешті втік від мене. А мені стало жаль його. Але все це забувалося.
Мабуть, більше допікало йому те, що мене без кінця ста¬вили йому за приклад — і в навчанні, і в поведінці, «слухня¬ності» (хоч, по правді, це була досить відносна слухняність, у порівнянні, та й треба ж неслухові кимось або чимось доко¬рити).

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
427
Дивлячись тепер у минуле, я бачу, що був поганим бра¬том Вікторові. Не тому, що часом не мирилися, а тому, що мало уваги звертав на його шкільні негаразди, не допома¬гав йому на перших кроках його самостійного життя, тоб¬то після школи. Втім, у нього вже були свої друзі, свої інте¬реси.
І вийшло так, що хоча надії сім’ї — мами, бабусі, дідуся — пов’язувалися зі мною, але я в студентські роки тільки брав від сім’ї, та й пізніше нічого сім’ї не дав, а з сім’єю залишився Віктор, і з роками став опорою — після школи працював робітником у кар’єрі, став машиністом екскаватора, закінчив вечірній гірничий технікум там же, в Докучаєвську, потім заочно — Донецький індустріальний інститут (а як не хотів у школі вчитися!), став головним інженером рудника, потім усього комбінату, потім директором комбінату у Ва- тутіні Черкаської області, потім — «забрали» його в Москву в Головнеруд і зараз він працює в Москві в якомусь комбінаті гірничорудного спрямування.
В скрутні хвилини мого життя він дуже допомагав мені, в тому числі й матеріально. Не так я, старший, його підтри¬мував, як він, молодший, мене.
Та це, зрештою, наші родинні справи. А розповісти про нього трохи докладніше мені хочеться з іншої причини. Мені здається, він був одним із останніх зразків «радянсько¬го ідеалізму» в ставленні до праці (чи, швидше, ідеалізму на¬родного, етичного, від роду, від батьків, бо до радянського офіціозу жодної симпатії не мав). У всякому разі, був, сказати б, нетиповою постаттю серед типових обставин. Ось дещо зі спогадів і записів, переважно 70-х років.
Мама: «Не злюбив Віктор К-ка. А чого? Каже: п’є. Ну, він хоч і п’є, но такий, що й сім’ї не обідить. Тягне крепко… Розбитний — що треба, все дістане… Галка, як ото що треба дістать, то Віктору боїться сказать, а йому… Оце недавно кришечок треба було дістать, а в нас не було — привозить дві отакі качалки… І в нього связь з колхозами. Навіз собі кавунів — і нам привозить мішка два. Кажу: звідкіля? — «їжте, не питайте». Я од Віктора сховала, так він побачив — Боже, як підняв крик: «Я знаю, чия це робота, я його виже¬ну!..»
Баба Марія: Оттуди к чорту! Спасібо скажи та й їж!
Мама: Він не такий… Каже: «Всім хочеться краще, а раз нема, так чого це я буду од усіх одриваться». Такий у нього розсуд…

428
ІВАН ДЗЮБА
А оце зустріла одного з Каракуба (сусідній комбінат, куди Віктора посилали інспектором; пізніше він був там кілька років директором; Каракуб — стара грецька назва, замінена на тра-фаретну «Комсомольськ». — І. Дз.), — так він каже: «Не приведи Господи такого інспектора, як ваш Віктор! Ми такого ще не ба-чили: не п’є, нічого не хоче, а як причепиться… Якось кажемо: привеземо кавунів… А він: не здумайте, бо назад повезете!»
Розказую Віктору. Кажу: та дивись, он і Кр-кому скільки всього возять (директорові Докучаєвського комбінату, де Віктор тоді був головним інженером). А він: «Щоб я ото став за кавуни, чи що, совість тірять… попадать до когось у завісі- мость?..»
Ми йому кажемо: «Ну чого ти так до людей чіпляєшся?»
— А він: «Не понімаєте, то не лізьте…» — «Та, може, й не понімаємо, так з розговору ж видно, що чіпляєшся… Прига¬дай, як ти був начальником рудника та все злився, як комісії їдуть, бо й у тебе не все в порядку було… І випивку ставив, і за¬куску…» — А він: «Ставив, бо вони хотіли. А я нікому не позво¬ляю ставить…» — «Ну, так імій снісхождєніє…» — А він: «Ду¬маєте, я так уже од усіх требую? Я знаю, з ким як. Як чесно признається: не зробили, не було возможності, — я ще дам строк. А як хто хоче обдурить…» — А воно правда — є ж такі: напишуть — і те зробили, і це зробили… А він же так не оста¬вить — поїде провірить. І тоді вже не жди пощади…
Баба Марія-. — Ваш Віктор усе хоче доказать государст¬ву, який він усердний. Ото і в нас такий був Павлуша — все перед государством танцював. Витанцював — і тюрму, і болєзнь… Я ото Вітю бачила тижня два, як він роздягнувся — так тільки оце два дні, як перестала думать про нього: ну та¬кий сухий, одні дрова… Ще шия переломиться…
— Та в нього все з жолудком…
— Так тим жолудком весь організм должен жить!
— Як невиполнєніє (плана) — нерви зразу його б’ють, а воно на жолудок передається…
Л^тмама продовжує: «Вітя в нас такий — дуже все йому на нєрви действує… Якби не нєрвєна ота трьопка… Дуже до душі все бере… Ще як на руднику робив, то старі робочі — такі давношні, прозористі — казали: Віктора надовго не хва¬тить… Дуже всю жисть оддає проізводству, не щитається з своєю силою…» І ото було наказує всім: як що — дзвоніть мені. Так вони й дзвонять: і зрання, і серед ночі, і повечеряти не дають… Бувало, тільки засне — вже будять… І ото ніколи не дообідає, не довечеряє — сяде, так разів п’ять телефон клика-

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
429
тиме… Я кажу: чого ти їх привчив, за кажду мєлоч… що в них, у самих голови нема? А він: «Пригадай, як наш батько по но¬чах скакував — екскаватор не так заскреготав, щось нелад¬но…» Я кажу: так тепер не та жисть, не те врем’я і техніка не та… А от Галка розказує: тепер на їхньому руднику новий го¬ловний інженер. Віктор, було, і у вихідні там сидить. А цей — ще не було случая, щоб за два дні вихідних хоч раз подзво¬нив, узнав, що там робиться. І з роботи — з усіма, по дзвонку. Сміялися: недавно під кінець зміни аварія сталася… А тут ав¬тобус прийшов. Йому докладують про аварію: поїзд зійшов з рейок, потрощив путя, — а він в автобус, його тягнуть, а він упирається…
Щоб Віктор узяв щось із проізводства — та не дай Бог! Якось жаліюся Біломері: нема вугілля на зиму. А він: «Та не вірю! Щоб ото на такій роботі був і… Он мій Віктор год робив інспектором — так йому додому все привозили, тільки ска¬же…» А я кажу: то ваш Віктор, а то наш! Колись виписав (вугілля), привіз мокрого-мокрого. Галка розсердилась: «Не треба! Як ти начальник, тобі невдобно, так я робоча, я можу!» Дала там п’ятьорку — привезли машину шпал. А то, було, привезе три гнилі — і все: «А що: робочому положено три шпали, як це я буду більше брать?»
Але була й у Віктора слабинка — авто, «Победа». Така, що бувала в бувальцях, бо гасав нею по забоях, але задля її «по¬треб» доводилося йти на компроміси. Мама й Галя помітили це й іронізували: «А як машину треба було ремонтірувать — так бистренько все дістав… Тому подзвонив, тому щось дав… Ми з Галкою кажемо: бачиш, можеш, виходить! А він сміється: то ж не для себе, а для машини!»
Навколо машини — сімейні перепалки. Віктор гасає нею по кар’єрах, розбиває. Мама: «Хоч краплю жалості май».
Друге: «Всіх розвезе (з роботи), кому куди треба, а дома Галка все на собі таскає, бо його ж ніколи дома немає…»
Галка (Галина Ігнатівна, дружина):
— Ти не головний інженер, а розвожчик!
— А тобі обідно?
— За машину обідно: подивись!
— Я зверху помив, а всередині — твоє діло.
— Хай помиють ті, кого ти возиш.
— Діждешся!
Віктор намагається перевести перепалку на жарт:
— Учора ЇДу з роботи — Ігнатушкін голосує. Думаю: запізнився на автобус. Дивлюсь: до автобуса ще півгодини.

430
ІВАН ДЗЮБА
Кажу: Ігнатушкін, хоч задницю обтруси з глини, а то Ігнатьєвна лається…
— А в нього ж своя машина… Береже…
…Був період — ще як Віктор був молодший, тільки почи-нався його виробничий шлях, — коли він захопився префе¬рансом. «Ото був як закадив у преферанс, — згадує мама. — Отам у Волгіна вони куткувалися… Питає мене дід Кулик, чи не п’є Віктор. Кажу: пить не п’є, так у карти грає. А він: «Все ал¬коголь, чим чоловік не заразиться». Кажу: я все згадую вашо¬го Миколу Полякова. Ще як ото він пив, я дивлюся та й кажу: «Слава Богу, що наш Віктор хоч не п’є, тільки в карти грає». А він каже: «Мамашо! Карти — це в сто раз гірше, побачите!» Так я часто його згадую…»
Мама і Галя дуже воювали з Віктором, шпетили його, підключали й мене до «виховання», — та ніщо не помагало. Мама вже була хвора, їй не можна було хвилюватися, а Віктор пропадав з картярами, одного разу просидів з ними цілу ніч і не зателефонував. «А ми обидві ходимо, за серце хапаємось». — «Зате развлекав головного інспектора ЦК профспілки», — намагається Віктор відбутися жартом. — «Ти всіх розвлєкаєш, як тільки хто при’ще — дзвонять до Дзюби…»
Але якось ця пристрасть минула сама собою — може, став самостійнішим, подорослішав… Натомість захопився книжками (а як у школі не любив читати!). Просив і мене привозити книжки з Києва. Мама: «Скільки ти йому привіз книжок? Я не дуже рада. Це всю зиму ночами читатиме, а ра¬но на роботу невиспаний їде… Він у діда Кисіля вдався. Той ото сяде коло піддувала, накадить цілу пачку цигарок, поки книжки не прочитає — не встане…»
Галя: «Книжки до двух часов ночи читает, а краны текут, как у вдовы».
Ще мама про Віктора: «Він такий: дома не дуже ста-рається… та зовсім не старається… А для проізводства тягне — аж пада… Усе з дому витягне, усе оддасть за роботу — щоб тільки його рудник був первий… А такі люди государству нужні… Ну, і в горнім дєлі він розбирається… І вообще — та¬кий чесний, старательний у роботі — так його скрізь і ти¬чуть… А дома — криша гниє, забор пада… Вже в останньої вдови, де нікого нема, і то хата тепер під шифером, а у нас — ота картонка, вже ні в кого такого нема. Ото як восени зовсім потекла — привіз… два рулони… отого ж картону… трохи по¬латав… І так стоїть — ще як ото дід Гриша покрив, а вже ж
С ПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
431
п’ятнадцять літ, як його нема… А скільки ми яблук позакопу¬вали — гниють, падають. Каже: як пощете продавати — по¬спилюю! А скільки листя назгрібали, попалили — такі куча- ги!.. Каже: що ви від мене хочете, як у мене на нього енергії і іема… Ну, не поможеш, не підправиш, так хоч готове візьми… Зайди в сад, з’їж.. Уліки (вулики. — І. Дз.) все-таки дивиться, — а яблук повно під ногами: нагнись, візьми, з’їж — ні!»
Гальм: — Хоч би забор поправив…
Віктор: — О, знайшли діло!
Мама: — А чиє ж це діло?
Віктор: — Треба забори взагалі поламать!
Тітка Ольга: — Без заборів? (Іронічно).
Віктор: Без заборів! Он Микита Сергійович усі парки розгородив, жаль, ребята не дали діло до кінця довести…
Виник у Віктора конфлікт з директором комбінату Кр- ким: мовляв, за показухою женеться, а про перспективу не думає. Мама не схвалює Вікторову затятість: «От директор не пішов йому в душу — і все… В розкос у них пішло…»
Як треба десь щось «нагорі» вибивати — посилають Віктора.
Галка: «Віктор з’їздив, раз, другий, третій — з’їздь і ти хоч раз. Так він (директор) то те, то се — все придурюється…»
Мама: «Нічого він не придурюється. Він баче, що Віктор аж труситься, щоб отлічіться, — то хай, дурний, і їде…»
Взагалі мамі не подобається Вікторова начальницька робота ще й тому, що, як вона вважає, «зараз простим робо¬чим краще буть. Одробив своє — і все… І не жур-голова… А з начальників душу видирають… А комісій скільки! По безопас- ності тільки й то без кінця… Та кожен хоче, щоб йому банкет… Коняки… А Віктор цього не любить… Все по правді хоче…»
«А воно ж тепер так що б не було — начальник рудника винен. Дощі, розбуха, ламається — що ж начальник зробить? А требують з нього… І жмуть, і жмуть… Робочим нічого, а на-чальникам… Сидів би на своєму участку, не запускав, як інші, а коли б і було якесь невиполнєніє, так нікого ж не вішають, і тебе б не повісили…»
Галка розповідає про свого начальника кар’єра: брехун, усе обіцяє й нічого не робить…
Віктор: «Я його трохи поганяю!»
Мама: «Чоловік у курсі дєла по жизні… Знає, що чесно довго не потягнеш… усі брешуть — і він…»
Ще Галя: начальник зміни матюкає робітників; поскар¬жились у партком; викликав його Тищенко — секретар парт-

432
ІВАН ДЗЮБА
кому, почав «виховувати». А той йому: «Пішов ти… Ти хіба парторг? Ти тільки по фігурі парторг, а по уму — пастух!» І пішов. А той і сів…
Про гірничого інспектора: «Жалування в нього невели¬ке, ну живе він добре. Він такий: вроді й не нахальний, а так., спокійно… все зробить по-своєму… що йому треба, скрізь усе дістане…»
…Коли зняли старого директора (Кр-кого), запропону¬вали цю посаду Віктору — головному інженерові. Не захотів, попросився в Комсомольськ (Каракуб): у Докучаєвську — всі «свої», всі хочуть «по-родичівському», «по-земляцькому»… Кр-кий писатиме анонімки, комісії їздитимуть без кінця; треба буде хату ремонтувати — це ж підуть розмови, ніхто не повірить, що чесно, а не за казенний рахунок, значить, пере¬творюйся в бухгалтера, збирай усі папірці…
…По телевізору передача про альпінізм: які жертви, які зусилля… Віктор іронічно: «То — єрунда. От підніматися по ієрархічній драбині, — ото штука! От де треба розраховува¬ти — і як ступити, і скільки ступити, і кому яку ідею підкину¬ти, і щоб не зірватися — бо загудеш назавжди… А скільки по тобі будуть топтатися — вдавай, що не помічаєш… Оце наука! Не нашого ума діло! То є специ!»
…Вікторові дуже докучали різні комісії, інспекції. І поки був меншим начальником — начальником рудника, — дово¬дилося їм догоджати. їх треба було «пригощати» — не¬одмінний усталений ритуал.
…Приїхала чергова «комплексна комісія». Віктор узяв від Галі ЗО карбованців, мама дала банку помідор і банку огірків (трилітрові), котлети.
— Що, вони ото з’їдять? Тільки перепаскудять…
Віктор: — Та шість рил…
Віктор поїхав. Мама: — Так не вийде, як він думає (тоб¬то не вдасться швидко відчепитися, доведеться сидіти з ни¬ми разом і випивати. — І.Дз.). Поки зачепляться… балП-балІД. Оце тут поблукають, а тоді в Каракуб поїдуть… А то як унадив¬ся до нас один Вікторів начальник — куди ще, не мине, заїде, ще й претензії: «Що це у вас за синок такий, як ви його воспітали, що він усе: «Не п’ю, не п’ю»…
Перед тим дзвонив Кр-кий, директор комбінату: їде комісія, треба «пригостити». Мама про Вікторову реакцію (іронічно):
— Тільки подзвонили — як затрясеться… Очі витріщив, біжить… Я думала, через поріг перечепиться… Скільки він уже
СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
433
тих грошей повиносив з хати на угощєнія… Комісії оті його доконають… Це аж із самого Києва… Приїдуть ото з отакими мордаками, дивляться, як жінки шпали тягають, та скрізь ла¬зять, до всякої гайочки придивляються — аж поки їм очі не позаливають. Тоді — довольні… Ну чого ото людям дурні гроші платять?.. І катають, і катають — поки чемодан бомаг не назбирають…
Дід Біломеря: — Я вік проробив машиністом — і ніяких комісій не було… Ну, бува, хтось приїДе… А плани виполняли…
— Ну, так тепер не та робота… І техніка не та…
— Техніка вся розхльобана, так-сяк поскручують… Що тут комісія поможе, як треба техніку мінять…
— Так чого ж вони їздять?
— Літо… За зиму засиділися… Хочеться ж на природу…
— Так яка ж у нас природа?..
— Інжинерів же наплодили більше, як треба… Треба ж їм якусь роботу придумать…
— Гвоздєй позабиває комісія…
— Хай б’ють, аби здоров’я було (це мама)… І чого оце так переживать? У нього ж не гірше, як у других… І не тільки йо¬го битимуть… Хай б’ють, аби здоров’я…
Був ще один спосіб «ублаготворить» комісії — префе¬ранс. Це вже на вищому рівні, на рівні директора комбінату
— у відповідній обстановці, з відповідним пригощанням, не просто квашеними огірками… Часто склад комісій постійний — вже свої люди. Гірше, коли нові, незнайомі: «Тут картами не відіграєшся…» Новий інспектор:
— Цей не такий, не п’є…
— Це він по новості. Он і Маріїн — попервах не пив, кричав: «Что они мне водку суют!» А тепер…
Галя розповідає, як одного разу приїхав «з області» інспектор з техніки безпеки і, не зайшовши до контори, не відрекомендувавшись начальникові рудника, зупинив екска¬ватор, зупинив бульдозер і т. д. «Віктор як узнав, як вискочив з контори: «Что я тебе — половая тряпка или начальник руд¬ника? Какое ты имеешь право без моего ведома останавли¬вать производство?..» Чуть його з обрива не скинув… Потім викликали (Віктора) до Кр-кого… Ну, той його для виду тро¬хи пожурив…»
Мама: — Згарячився Віктор…
Галка: — Куди ж не згарячиться!.. От ішли, ішли з пере- виполнєнієм, а тут прихватили нещасний случай. І який? Па¬лець прибило. Три дні побув на бюлетені. А як більше двох

434
ІВАН ДЗЮБА
днів на бюлетені — все. Вже нещасний случай, вже всі пока- затєлі полетіли… Вже ні премії нікому, нічого… А начальнику перед людьми оддувайся… Краснопольський каже: «Очень сейчас обострились все вопросы…»

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.