Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

БОРОТЬБА ІЗ ВЛАСНИМ ЗДОРОВ’ЯМ

1Г абуть, більшість людей таки цим і займаються все 1^/1 своє життя: нищать природний запас здоров’я хто як А V Л може, кожен своїми засобами. І все-таки не всім і не зразу це вдається!

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
437
Я й сам дуже старався — вдячності до Божого дару не бу¬ло, — і обставини «старалися». А ще й досі такі-сякі залишки здоров’я, чи що — є: живу і працюю.
Змалку — без материнського молока (тільки перші місяці); соска з хлібом, а потім більше з корою (голод). У школі кілька воєнних років (та й перші повоєнні) вчилися в хатині-хліві (бо кам’яний будинок не опалювався) — в чоти¬ри зміни! В чотири зміни! Дихати було нічим — не було часу на провітрювання та й розуміння гігієни не було. Писали кілька років при свічках або ґнотиках з олією в блюдці. Па¬перу не було, і писали між рядками старих книжок (шкільні зошити були до війни і знову з’явилися пізніше, коли я був у старших класах). А в мене ще була дурна пристрасть — випи¬сувати щось цікаве з прочитаного, а цікавим здавалося все, отож я посписував бісерним почерком десятки блокнотів, — і тепер очі болять, як їх переглядаю. Так я зіпсував собі зір. Але соромився зізнатися в цьому і однокласникам, і вчите-лям, і в сім’ї (носити окуляри — здавалося чимось принизли¬вим, з «очкариків» глузували). Отож на контрольних з мате¬матики чітко не бачив виписаної на дошці задачі, вирішував наздогад і став одержувати гірші оцінки, що було трагедією для сім’ї, де звикли до моїх п’ятірок (уже ввели оцінки бала¬ми), а четвірки вважали «поганою» оцінкою.
Та діставалося не лише очам. В ті часи наївного захоп¬лення скупими благами цивілізації нікого не лякало слово «хімія». Навпаки, будь-який продукт хімічної промисловості сприймався як досконале благо. Тож появу чудодійного по¬рошка з дивною назвою «дуст» господарі і господині сприй¬няли як подарунок для порятунку від садово-городніх шкід¬ників. Його завозили мішками. В нас за хатою лежало кілька таких мішків, і я влітку читав книжки, сидячи на них проти сонечка, — хоч запах був неприємний, але терпів, бо в са¬дочку темніше, а в хаті зовсім темно. А бабуся дістала шанс одержати перемогу над клятими капустянками, які підгриза¬ли корінці городини, — тепер вона засипала в нірки по ложці-дві дусту. Згадується відомий анекдот пізньо- брежнєвських часів: «А ви (влада) їх (народ) дустом пробува¬ли?» Та пробували! І влада їх, і вони самі себе. І нічого — ви¬жили.
В інституті, куди я поступив, перший рік не було гурто¬житку і довелося шукати «куток». Скільки пригод було, поки знайшов темну комірчину у злиденній єврейській халупі в одному з дворів десь на дев’ятій лінії. Було не тільки тісно й

438
ІВАН ДЗЮБА
темно, але й душно: стара бабуся (була ще її дочка, без чо¬ловіка, і внук — усі, зі мною, в одній кімнатці й коридорчику) боялася протягів: «Не открывай окно, муха зайдёт!» Зате ба¬буся регулярно смажила мені картоплю, яку я привозив з до¬му. Навіть у суботу вона чистила, нарізала, ставила на елект¬роплитку і подавала мені штепсель — включати я мав сам, їй гріх. Але мене не хотіли в цій хатинці прописувать: куди? — дивувалася паспортистка: їм і самим немає де жить. Довело¬ся шукати інше місце (хазяйка дуже переживала мій відхід: для цієї бідацької сім’ї і ті гроші, що я платив за квартиру, щось значили, та й картопелька була). Далі я жив з кількома друзями у вогкому півпідвалі, аж поки нам із земляком Пав¬кою Овчаровим пощастило знайти цілком пристойну кімнату.
Але в результаті такого життя й цілковитої недбалості в харчуванні я невдовзі «підхопив» туберкульоз легенів. Тут мушу зізнатися, що до свого здоров’я я ставився не просто недбало, а злочинно, з якоюсь, сказати б, принциповою зло¬чинністю. Це випливало з моїх нігілістичних, «антиміщансь- ких» настроїв. У моїх записах шкільних і перших студентсь¬ких років повно тріскучої «антиміщанської» риторики. А однією з властивостей міщанства була, на мою дурацьки- «бунтарську» думку, зосередженість на власному здоров’ї. (Ось характерний запис у шкільному блокноті: «Когда встре¬чаются знакомые мещане, обыватели, их первым, основным, а то и единственным вопросом друг другу является: «Ну, как ваше здоровье?» Бедные люди, им больше не о чем погово¬рить. Беречь здоровье, любой ценой, их основная запо-ведь»).
Так настроений, я не зважав на втому від лекцій і засідань комітету комсомолу (був уже секретарем) і намагав¬ся «силою волі» подужати дедалі дошкульніший кашель. Але ж існував такий заклад, як студентська поліклініка. А в ній ку¬ратором нашого інституту була стара лікарка-єврейка, яка дістала освіту в Швейцарії, ще до революції, — чистісіньке втілення всіх «гіппократівських» чеснот. (Жаль, не за¬пам’ятав її імені й по батькові, здається, Ципора Львівна, прізвище — якесь екзотичне). Вона не давала нам спуску, га¬няючи на перевірки; дісталася й до мене. Після аналізів і рентгенів діагноз було встановлено: інфільтрат лівої легені у фазі розпаду. Щоб зупинити розпад, треба було різко зміни¬ти спосіб життя. Але я ніяк не хотів зрозуміти глибину небез¬пеки. Скінчилося тим, що моя опікунка-лікарка прямо з ін-

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
439
статуту (з засідання комітету комсомолу!) забрала мене «Швидкою» до обласної лікарні. В мене була вже відкрита форма ТБЦ. У ті часи ефективних ліків проти туберкульозу не було, головним засобом було накладання пневмоторакса (по-побутовому: «піддування»), і все залежало від того, ефек¬тивним він буде (без «спайок») чи неефективним (зі «спай¬ками»: тоді починався довгий і болісний процес перепалю¬вання «спайок»). Мені пощастило: ефективний. Через місяць чи два мене відправили доліковуватися у високогірний сана¬торій Лібані в Грузії, недалеко від Бакуріані й Боржомі — ле¬гендарні місця! (Грузинські враження — то окрема тема, тим більше, що потім я ще кілька разів бував у Грузії — з інших на¬год).
Повернувшись звідти, я геть забув про хворобу. Знову — засідання в накурених кімнатах, конференції і всяка суєта, харч — склянка сметани в студентському буфеті. Аж поки приїхала бабуся, з якою ми поселилися на квартирі в мого комсомольського шефа Кості Хорошавцева, і заходилася ме¬не підгодовувати.
Я справді не почувався хворим. На наших студентських вечірках (швидше «всенощних»: на Новий рік, 8 Березня, 1 Травня тощо), випивши, разом з усіма витанцьовував на¬вприсядки до одуріння. А одного разу мав пригоду, про яку тепер і згадувати страшно, — а тоді вона здавалася мені про¬сто забавною. Я вже розповідав про своє лекторське шален¬ство. Так от, у зимові канікули (здається, 1952 року) я здійснював черговий лекторський рейд по області. До яко¬гось села не зміг дістатися вчасно, автобус до нього не хо¬див, я йшов пішки, і ніч застала мене в дорозі. Дарма я шукав якусь скирту сіна, щоб сховатися від крижаного вітру. На¬решті, натрапив на покинутий корівник — власне, не корівник, а літнє стійло з яслами-коритами. В одне з таких обледенілих корит я ліг — воно захищало від лютого вітру — і процокотів зубами до ранку. Дивом дивним навіть не про¬студився — видно, молодості природа людська багато що прощає.
Але пізніше — вже в Києві — тричі мав загострення ту-беркульозного процесу, лежав у Тубінституті на Байковій (одного разу — півроку), лікувався в санаторіях у Криму. (Рентгенологи мали зі мною професійний клопіт: на лівій, хворій, легені, яка, власне, їх і цікавила, нічого не могли по¬бачити через товсті плевральні нашарування, що виника¬ють, як правило, внаслідок мокрого плевриту — тяжкої і ду-

440
ІВАН ДЗЮБА
же небезпечної хвороби. Тож вони допитувалися: коли це я переніс мокрий плеврит? Я дивувався: не знаю такого. Аж потім пригадав: був період, коли в мене в грудях з півроку клекотало, і я не встигав викашлюватися. То й був мокрий плеврит, пояснили лікарі, дивуючись, як його можна було пережити на ногах, навіть не з’явившись до лікарні). Треба сказати, що за радянських часів на туберкульоз поведено ге¬неральний наступ, і кращі санаторії Південного узбережжя Криму віддано «тубікам»; контингент хворих складався пе¬реважно з трудового люду, почасти студентської та шкільної молоді; багато було буряківниць з різних областей України та бавовниць із Середньої Азії. Тепер Південний берег Криму окупувала зовсім інша публіка…
Тим часом я продовжував випробовувати долю (чи доля
— мене?). Звільнений з роботи у видавництві «Молодь» (після виступу на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» — з протестом проти політичних репресій 1965 року), два роки працював літредактором (фактично коректором) в «Українському біохімічному журналі». Ре¬дакційна кімнатка — в самому інституті біохімії; мої туберку¬льозні легені щедро вдихали благодатні випари з розташо¬ваних поверхом нижче біохімлабораторій, а короткозорі очі добре тренувалися на дрібнісінькому мереживі формул.
Через кілька років за моє здоров’я (і моральне, і фізич¬не) всерйоз узялося КГБ. Півторарічне гостювання в привітному «ізоляторі» КГБ на вулиці Володимирській дода¬ло до туберкульозу гіпертонію. (Щоправда, постійне нерво¬ве напруження не залишало мене й раніше — хронічне не¬досипання, регулярні «проробки» в Спілці письменників за «ідеологічні збочення» — хоч я, правда, до цих «проробок» ставився з гумором; набагато більше нервових клітин забра¬ли в мене ті два роки життя без прописки в аспірантському гуртожитку коло Видубицького монастиря, коли кожен стук у двері міг означати прихід міліціонера або коменданта).
Після кегебістського курорту — вісім років на Авіаза¬воді. Купався у хвилях децибелів, які високо піднімалися з усіх цехів, і лоскотав ніздрі й легені пахощами гальванічних ванн. Але не дуже все те помічав, бо весь час мав справу з людьми, які мене цікавили. До речі, на Авіазаводі був пре¬красний медпункт (на території заводу, крім великої поліклініки), куди можна було в будь-який момент заглянути
— поміряють тиск, дадуть якусь таблетку, «беруші» — затичку для вух від децибелів, а час від часу можна було провести

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
441
курс лікування (уколів) для очей…
…Минуло багато-багато років. Я, нарешті, зрозумів, яка то цінність — здоров’я і як неможливо повернути втрачене. Зрозуміти зрозумів, але поведінка мало змінилася. «Поки грім не вдарить, мужик не перехреститься». А перехрестився
— і знов за своє. Щоб зайнятися як слід здоров’ям, раніше не вистачало розуміння, тепер — часу.
А втім, я інколи думаю (самовтішання?): може, легко¬важність — своєрідна форма психотерапії? Якби я надто всерйоз переймався незліченними недугами — де б я вже був? Знаю не одного ровесника, який з’їв себе надмірними тривогами такого роду…
Хай Бог простить… Який же запас сил і здоров’я дається людині, що ніяка її варварська винахідливість не може з тим швидко впоратися: щось та залишається…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.