Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Київ: ПЕРШІ ЧАРИ Й ПЕРШІ РОЗЧАРУВАННЯ

Колись моя бабуся розказувала, як замолоду хо-
дила на прощу до Києва, як дорогою ночували
то в селах, то просто в степу і як прочан прияз-
но зустрічали.
Мені випала інша проща, інакша дорога. Я летів на кри¬лах кохання, а «предметно» — авіарейсом Сталіно—Київ. Квиток тоді коштував 12 карбованців, а моя студентська сталінська стипендія становила 60, так що я міг удатися до такої романтичної подорожі.
А річ у тім, що я був тоді закоханий у дівчину, яку назву Т., — студентку з мого факультету (молодшого курсу). Вона була киянкою, виховувалася у родичів — батько й мати її за¬гинули в Бабиному Яру, сама ж вона врятувалася випадково: була в той час у родичів на селі. Поступила в Сталінський педінститут, бо в київських вузах тоді був хоч і негласний, але суворий ценз щодо абітурієнтів єврейської національ¬ності, а на Донеччині до цього ще не дійшло. Студенткою во¬на була не з останніх, мала «шарм» інтелігентності і світила¬ся якоюсь дивною привабливістю. Наше закохання, то взаємне, то, більше, з мого боку, тривало — хвилями! — кілька років. А це був саме час його початку.
Отож улітку благословенного 1951 року я, схильний до екстравагантних вихваток, не попередивши Т., лечу до неї в Київ. І вже в самісінький приїзд почалися пригоди.

444
ІВАН ДЗЮБА
Я прилетів до аеропорту в Жулянах пізно ввечері, не зна¬ючи міста і не знаючи, що робитиму далі. Шукати Т. не було вже коли та й не годилося — залишив це на наступний день. А де ночувати? Справи з готелями ще ніколи не мав. Сідаю в трамвай (здається, тоді ще не було тролейбусної лінії) — приїду в центр міста, щось придумаю. Помітив на собі уваж¬ний погляд якогось середніх літ чоловіка, вигляду інтелігент¬ного. Не був тим збентежений: мало що, може, киянин про¬сто звернув увагу на розгубленого провінціала. Дорогою, че¬рез деякий час, чоловік той підсідає до мене й починає роз¬питувати: хто я, куди й чого іду. В мене розпитини не викли¬кають підозри: я ж у столиці, тут люди особливо доброчинні, якоїсь вищої породи, — а все ж таки відповідаю ухильно: не буду ж ділитися сокровенним із випадковим попутником. Тоді він питає: чи маю я де зупинитися, переночувати? Ні. І він пропонує мені зупинитися в нього. Мені немає куди діватися, я погоджуюсь.
Він живе в якомусь старому районі Києва, у дерев’яному будинку, що трохи нагадує не то гуртожиток, не то гараж Коли заходили у двір і коридором до комунальної квартири, я краєм ока вловив, що сусіди якось зацікавлено позирали на мене. Він пригостив скромною вечерею, запропонував мені ліжко, сам ліг на дивані. Все ніби нормально. Десь серед ночі чую: переходить на ліжко, тулиться до мене. Я злякався, ско¬чив, став у протилежному куті кімнати в оборончу позицію. А він і сам зляканий, блідий, вибачливо намагається поясни¬ти: він, мовляв, давно живе сам, йому так хочеться людсько¬го тепла… Я з трудом у темряві розшукав свій одяг, сумку зі всім своїм скарбом, намацав вихідні двері (він не перешкод¬жав, сам боявся) — і вибіг у київську ніч.
Якось діждався дня, з’явився до Т., немало її здивувавши, але про малоприємну пригоду нічого їй не сказав. Наступні дві ночі перебув на лавці в Піонерському парку. Героїчно, але… Т. помітила, який я виснажений, і змусила в усьому зізнатися. Переговорила зі своїми родичами, і я переселився до них.
Це була відома київська театральна родина. На нас із Т. вони особливої уваги не звертали. Робота в театрі тривала до півночі, спати вкладалися пізно, пізно й прокидалися — не раніше години дев’ятої ранку. І от увесь цей час був «наш». Дочекавшись, поки вони поснуть, ми втікали з хати й повер¬талися на світанку, коли вони ще не прокинулись. Вони ні

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
445
про що й не здогадувалися. Обман — але досить невинний обман. У нас із Т. були щирі й довірливі стосунки. Ми були молоді й по-молодому чисті душею. Нічого й близького до того, що зазвичай уявляє собі в таких випадках здуріла на темі «сексу» сучасність. Тоді ще не дивом було романтичне кохання…
Ми цілими ночами блукали київськими парками, схила¬ми Дніпра, і нам було досить того, що ми вдвох серед цих чарів. Трохи «освоївшись», я домовився зі сторожами на чов¬нярській станції і, заплативши якусь п’ятірку та залишивши їм для гарантії паспорта, міг брати човна на всю ніч. І всю ніч ми мандрували химерними дніпровським затоками й запла¬вами, а сяйний місяць послужливо слав нам золоту доріжку…
На схилах Дніпра було два невеличких затишних рес¬торани під відкритим небом — від них вечорами линула зваблива елегійна музика. Один із них звався «Кукушка», дру¬гий так само неординарно як на ті часи — «Рив’єра» (непо¬далік від славнозвісного танцювального майданчика «Жа¬ба»). Отож одного разу я вирішив повести Т. до «Кукушки» — в цьому було щось ніби й пікантне. Замовили легеньку вече¬рю, трохи винця. Було весело й спокійно. Молоденька дівчи¬на була тут не зовсім звичною відвідувачкою, її весь час за¬прошували до танцю, я ж танцювати не вмів і тільки спос¬терігав; новим для мене було те, що галантні кавалери чемно зверталися до мене по дозвіл на танець з «дамою». Коли на¬став час розраховуватися, виявилося, що в мене… не виста¬чило двох чи трьох карбованців. Добре, що Т. в цей час тан-цювала, а офіціантка була не скандальною, зрозуміла стано¬вище «початківця» і погодилася з тим, що я принесу борг на¬ступного дня (що я і зробив, аніскільки не здивувавши ії). Та¬ким чином я уник великого конфузу, відбувшись маленьким.
Порівнюючи мимоволі тодішній Київ з теперішнім, я думаю: хіба сьогодні можливе щось подібне — щоб хлопець і дівчина могли ночами гуляти містом і поза містом, навіть гадки не маючи про те, що їм може щось загрожувати! А ко¬ли, буває, трапляється тепер бачити пізнього вечора безлюд¬ну Петрівську алею (від стадіону «Динамо» до Аскольдової могили) й осиротілі дніпровські схили, — пригадується, яке життя вирувало тут у ті часи, скільки молоді виходило сюди вечорами для побачень, для відпочинку, для розваг, для зна¬йомств! Скільки любовних пригод тут зав’язувалося! Без комп’ютерно-інтернетних свах і сватів — «уживу»!

446
ІВАН ДЗЮБА
Зовсім інший вигляд мав і вечірній Хрещатик Тисячі лю¬дей, переважно молоді, але не тільки, виходили на нього й нескінченним потоком рухались у бік Петрівської алеї, по ній, а потім назад, наче доводячи гіпотезу, що Земля — кругла.
У моєму Сталіно молодь також виходила вечорами на «1-шу лінію» (вулицю Артема, центральну), — але не ті мас¬штаби! І вигляд публіки не той… Тут був люд модно вбраний, з якимись пещеними обличчями, ніби якась аристократія порівняно з моїми простецькими земляками. І це викликало в мене двоїсті почуття (або, як тепер модно казати: «амбіва¬лентні»): з одного боку, враження якогось іншого, ніби ви¬щого світу, а з другого — якесь очужіння, що вилилося у фор¬мулу: «київське міщанство» (про своє розуміння «міщанства» і місце зневаги до нього в моєму тодішньому світогляді я го¬ворив у першій частині «Спогадів»),
Відчуття очужілості не залишало мене й багато років по тому, як я й сам став спершу умовним, а потім і «законопро- писаним» киянином. Певно, тут був і комплекс провінціала, який потрапив до столиці, але була й відрижка донецької «пролетарської» закваски. Моя «інакшість» вивітрювалася з мене дуже поволі…
Зате краса Києва, його парків та вулиць справляла про¬сто гіпнотичну дію! Пригадую перший вихід у «серце» міста: Софійський майдан, Золоті Ворота… Або: Т. веде мене з Вели¬кої Житомирської на вул. Ворошилова (так звалася тоді Ве¬лика Підвальна — нині Ярославів Вал), а потім крутими схо¬дами вниз на вулицю Франка. Це наче в казці було! А тепер іду — нічого особливого. Виходить, і до краси, і до казки можна призвичаїтися, збайдужіти? Мусиш «пробуджувати» себе спогадами…
…Через два роки я опинився в Києві вже в іншій ситуації. Поступав до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевчен¬ка Академії наук Української PCP. Подавав документи без особливих надій: куди мені, провінціалові… Конкурс був ве¬ликий: вісім осіб на одне-єдине місце у відділенні російської літератури. (Я особливо боявся екзамену з німецької мови, але мені пощастило: старий педантичний викладач дав мені перекласти якийсь літературний текст, і я, щось утямивши, а про щось здогадуючись, так-сяк із тим упорався. З іншими екзаменами великих проблем не було.) Вирішальним мав стати розгляд рефератів на колегії екзаменаторів. Тут я мав «козир»: подав велику статтю про творчість донецьких по¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
447
етів, опубліковану в альманасі «Литературный Донбасс». Го¬ловував у екзаменаційній комісії сам Олександр Іванович Білецький; він переглянув статтю і тільки сказав з іронією: «Сурово судите вы донецких поэтов». Я трохи здивувався (рацію Олександра Івановича зрозумів пізніше, читаючи йо¬го літературознавчі праці, в яких він уважно аналізував творчість не лише «першорядних», а й «другорядних» чи «третьорядних» авторів, хоч був вимогливий, а не раз і ущипливий). Думав, що це вочевидь негативний присуд. Але був здивований вдруге, коли довідався, що вибір упав на ме¬не. Можливо, Олександрові Івановичу було нелегко зробити такий вибір: адже серед конкурсантів була М., дочка славно¬го театрального художника, з яким він був у товариських стосунках, і всі вважали, що тут питання вирішене. (Ви може¬те собі уявити щось подібне нині?). Припускаю, що роль могло відіграти не лише моє таке-сяке літературне «авторст¬во», а й «донецька марка»: як тепер притчею во язицех є до¬нецькі вугле-хіміко-металургійні барони («дони»), так тоді
— але із знаком плюс — сприймалися загадкові вихідці з «краю чорного золота», за якими тягнувся — хоч уже й по¬бляклий та досить потріпаний — шлейф пролетарської надійності. Так чи інакше, але я став аспірантом академічно¬го інституту, і це був переломний етап у моєму житті, коли довершилася та докорінна зміна світогляду, яка розпочалася на останніх курсах навчання в Сталінському педінституті і про яку я вже писав.
Щоправда, моє полум’яне комсомольське минуле не за-лишилося непоміченим і тут: анкетні дані давали привід підкидати мені різні доручення. Дрібні, звісно, їх навіть і не згадаєш. Хіба ось, скажімо, трапився мені серед старих па¬перів документ, що розвеселив мене: «УДОСТОВЕРЕНИЕ. Да¬но настоящее т. Дзюба И. М. в том, что он направляется в ком¬сомольскую организацию з-да «Ленинская кузница» для оказания практической помощи в организации политичес¬кого просвещения комсомольцев и молодёжи. Действитель¬но до 20 ноября 1954 г. Секретарь Киевского горкома ЛКСМУ Г. Тихолаз». Але я вже не був тим наївним ентузіастом, що в Сталіно, посвідченням не возгордився і обмежився одним- двома візитами на завод. Якогось піднесення комсомольської політосвіти на «Ленінській кузні» після моїх візитів не спос¬терігалося, а регулярне перевиконання державних планів славетним заводом чинилося без моєї активної участі. І я не

448
ІВАН ДЗЮБА
дуже збагатився духовно, хіба що виніс купу записів кумедно- потворної бюрократично-канцелярської мови, зроблених на комсомольських зборах (на зразок «А теперь посмотрим на этот вопрос в более ином разрезе»), Але таких записів у мене — томами… Зате приключився один унікальний курйоз. На нараді комсомольського активу був і якийсь цікавий до політики пенсіонер. Почувши, що є представник з Академії наук, він у перерві підійшов до мене і спитав: у якій станиці народився Степан Разін? Я мусив чесно зізнатися, що не знаю. «А Емельян Пугачов?» Я ще чесніше зізнався: не знаю. Пенсіонер же був страшенно радий, що спіймав «академіка». Прийшовши додому, я таки повиписував собі з енциклопедії ті злощасні станиці. Але пам’ятав недовго.
Набагато цікавіше було їздити в колгоспи, куди нас гру¬пами посилали на збирання врожаю. «СПРАВКА выдана тов. Дзюба И. М. (Институт литературы АН УССР) в том, что он ра¬ботал в колхозе им. Сталина на уборочных работах хлеба, за период с 21 июля по 30 июля 1955 года, проработал 13 смен: дневных 9 и ночных 3- Работу выполнял добросовестно с пе¬ревыполнением дневных норм выработки». Ну, як? Уявляєте: і ночами «вкалывал», певно, на медаль тягнув! Треба знати специфічний гумор радянської бюрократичної докумен¬тації, щоб збагнути: такі довідки видавали всім, під копірку. Незалежно від міри трудового подвигу.
А місця для подвигів тут вистачало — як і скрізь на одній шостій планети. Ось на птахофермі читають якусь вказівку чи рознарядку з центру: як годувати курчат. Кожному курчаті віком до 10 днів належиться: 2 г зерна, 1 г черепашок, 0,5 г солі
і т. д. Дядько: «Ти повісь курчатам, хай читають»; «Давайте ви-женем їх до Дніпра, хай пісок клюють»; «— На чорта ти це за-писуєш? — А як курчата пооб’їдаються, на що я ссилаться бу¬ду?» А от для корів раціон чомусь не прописаний. Зав. цією фермою працює 30 років, знає кожну корову. Телят підпоює молоком з власного пайка. Корова слабка, голодна, з ніг падає
— пустив попастись на ячмінь. Приїхав голова, побачив, вила¬яв… «Якби він зжився з цією скотиною так, як я, то не лаяв би…» Багато клопоту з молодими доярками, але він уміє дати собі раду з ними. «До кожної треба підійти по-різному, знати люди¬ну треба. Одну треба вилаяти матом, інакше нічого не вийде… До другої треба — як батько: погладити, та ще й поцілувати, та втішити… А третю, може, звиніть за вираженіє, і полапать тре¬ба — тоді тільки успокоїться». З таким досвідом і такими педа¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
449
гогічними осягненнями — місце дядькові на кафедрі школи вдосконалення комсомольських виховних кадрів!..
Молодь молоддю, а все-таки старі кадри надійніші. Ось бабуся — має три медалі «за телят», «у Москві була»… Якось молода дівчина, напуваючи теля, високо підняла відро — те¬ля захлинулося, захворіло. Бабуся плакала і не відходила від нього три дні, поки не відходйла…
Прізвища дівчат: Сміюха Ліда, Кукурудза Женя, Пипченко Галя, Мазан Люба… — як писав класик «А дівчата ще пишніші
— що дівка, то вишня».
В іншому колгоспі. Побачивши запустілу ферму, питаю: «Що це за хата?» — «Це ферма, де тхори дохнуть. — ? — Спо¬чатку з голоду подохли кури, а тепер тхори дохнуть». (Сергій Плачинда розказував — з одного відрядження: на якійсь фермі кури стрибали на нього, намагаючись клюнути цигарку. Сергій злякався. А завфермою спокійно пояснив: «Та це вони голодні»),
З колгоспних розмов. «Я стара, в мене ноги болять…» — «А хто ж тобі винуват, що ти стара!» (Бригадир — здоровий дил- да). Про ледачого сторожа: «Задище такий, що й за ніч не обчу¬хає». «Платять… тридцять днів на місяць…» «Розсівся… як за мая місяця». На складі: «А курить тут можна?» (Напис великими літерами: «Курити заборонено»). — «Та можна… тільки дим у чобіт пускай…» — «Чим горщик накипить, те трудно вискреб¬ти». — «Нічого, можна випарить». В касі: «Дає… яку бур’яні воші шукає…» Про дитину: «Чому такий замурзаний? — 3 воронами гівно клював». «Перескупила» (на базарі запросила велику ціну й нічого не продала). «Недоорок» — огріх. Дресва. Про свіжий зріз на дереві: «сльозує». «Ти йому говори, а він сцить догори». «Щоб йому болячка на серце!» «їхав пан босий». «Той, що на очках» ( в окулярах). «У вас що — государствені очі?» (окуляри). «Ти роби, а я буду гекать». «Загуляний піп». «Хто перебирає, той перебере»(про перебірливих дівчат і хлопців). «Хто все на вибірки, тому дасть чорт виборки». «Цемент грузе, аж плечі тріщать». «Нема в тебе любові до землі, ростеш, як бур’ян». «Як сорочка підрублена, так і пошита». На ночівлі, голос із-за стіни: «Ви значала нохті пообрізайте, а тоді будете за дівчат хватать¬ся». «Самосійна дитина». І бадьоре радіо: «Рассказываем о слёте юных кукурузоводов… Пионерские гектары…»
Та хоч як приємно і почесно «перевыполнять дневные нормы выработки на уборке урожая», однак про науку забу¬вати не слід.

450
ІВАН ДЗЮБА
Тему для дисертації я обрав таку: «Сатира Владимира Маяковского». Як я вже розповідав, Маяковський був моїм улюбленим поетом, який дуже вплинув на формування моєї максималістської риторики в юнацькі роки, а тут ще й партія викинула гасло: «Нам нужны Гоголи и Щедрины». Отож я й вирішив, що розмова про сатиру Маяковського дасть можливість звернутися до творчості великих сати¬риків світу — порядком обговорення головних принципів сатиричної поетики — і, що мене зокрема приваблювало, на цьому тлі показати дріб’язковість або й фарисейство того¬часної радянської нібито «сатири», яка «викривала» бюро¬кратів середньої руки, хабарників-кербудів, неповоротких постачальників, стиляг та інших носіїв «родимих плям капіталізму». Цю частину дисертації я встиг написати, напи-сав також розділи про Салтикова-Щедріна та про Некрасова
— вони були обговорені на відділі й загалом схвалені. (Пере-глядаючи тепер те, що збереглося, я бачу, що там, усе-таки, «щось» було; зокрема, про «некрасовське» у Маяковського, мені здається, в такому, як у мене, ракурсі, у численних тоді дослідженнях про Маяковського не говорилося; інколи мені хочеться повернутися до цієї теми, але ж вона безнадійно за-старіла.) Тим часом я дедалі більше зацікавлювався ук¬раїнською літературою — власне, внаслідок свого загально¬го «прозріння» щодо «українського питання», отож і геть очужів до дисертації. Я взагалі не вписувався в атмосферу академічного гетто; як схильний до анархії (чи, може, інфан¬тилізму?) в іронічному світлі сприймав сповнених самопо¬ваги благополучних мужчин з пузатими портфелями, впев¬нених, що вони роблять щось надзвичайно важливе (може, це так і було, але мені воно ще не відкрилося); мене вабило живе життя — хоч де воно і в чому, я не знав. Думав, що — принаймні почасти — в літературній критиці, в яку дедалі більше «вгрузав».
Але не скажу, що три (власне, майже чотири) роки в аспірантурі нічого не дали або що це були роки тільки внутрішнього дискомфорту. Ні, було багато прочитано і, як тепер кажуть, «напрацьовано», були театри й концерти, були друзі, було спілкування з різними людьми, від яких годилося чогось навчитися.
Я потроху входив у рамки «дисциплінованої» поведінки, хоча стихійний спротив диктатові формальної «благопри¬стойності» ще довго жив у мені, штовхаючи до різних кур-

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
451
і’к ):ших витівок. Особливо як приїздив до мене мій донецький друг Вовка Головкін («Вісвамітра»), про якого я розповідав у
і іершій частині. Одного дощового ранку я зустрічав його на вокзалі. Злива не вщухала, отож ми роззулися, позакочували холоші штанів, чемодан і дві пари черевиків повісили на жердину, жердину взяли на плечі, ставши в ряд, і так під до¬щем прийшли до інституту, який тоді знаходився на бульварі
І Ііевченка, 14 — там, де тепер філфак університету (а колись була гімназія, в якій вчилося багато відомих людей). Дефіля- да була урочиста й колоритна, перехожі з-під парасоль усміхалися нам, але коло самого інституту мене «усьок» уче¬ний секретар інституту Сергій Дмитрович Зубков, колишній дипломат, вихований на зовсім інакших ритуалах. Він нічо¬го не сказав, але «зарубку» у своїй пам’яті зробив, і уявити йо¬го обурення й презирство було неважко. Такі ж емоції я, на¬певно, викликав і в деяких аспірантів старшого віку, які вже набули необхідної академічної солідності. Партійно зорієнтовані колеги з трудом терпіли різні мої безвідпові¬дальні репліки, винесені зі Сталінського педінституту, — на¬приклад, коли я, граючи в шахи, коментував ходи, па¬родіюючи тон незабутнього викладача науки наук Че- репєніна: «Мы, марксиста, считаем… что когда идеи овладе¬вают массами, сознательные пешки низложат любого коро¬ля…» І щось подібне. Особливо багато таких неприпустимих профанацій зривалося з нерозважних вуст під час сільгосп- робіт у колгоспах, куди нас частенько мобілізували. Зреш-тою, кому слід, терпець урвався, і мене покликали на килим
— на комсомольські збори. Обмежилися товариським попе-редженням, але дехто висловлювався досить дошкульно. А добропорядний закарпатець В. М. назвав мою поведінку прямо «огидною». Це дуже розвеселило Сергія Плачинду, і він часто з гумором «цитував»: огидна поведінка!
А річ у тім, що й сам Сергій також зазнав моральної нагінки з боку В. М.: він захоплювався журналістською робо¬тою, часто їздив у відрядження від різних газет і тому пропу¬стив ювілейний вечір, присвячений Олександрові Івановичу Білецькому. Ніхто того й не помітив би, але В. М. зауважив і суворо докорив: «Як ви могли не вшанувати патріарха ук¬раїнського літературознавства! Стидно, стидно!» В. М. був ду¬же добропорядною людиною, під кожним оглядом, часто вживав вираз «націоналістична сволота», і то з таким сма¬ком, який був для мене новиною: на Донеччині все це звуча-

452
ІВАН ДЗЮБА
ло казенніше, без особистої пристрасті й стилістичної добірності — як про щось далеке й чуже.
Загалом же з науковцями інституту мені траплялося спілкуватися лише на якихось нарадах, зборах, обговорен¬нях, тобто переважно в офіційній чи напівофіційній обста¬новці. Академічний ритуал видавався не менш нудним, ніж так-сяк пережитий інститутський. Поважний люд призви¬чаївся потроху подрімувати на засіданнях, а нам, молод¬шим, це не личило. Ось доктор філології Ч. імітує задуму, прикрившись своїми на рідкість густими й темними брова¬ми, інколи підкидаючи їх догори і врозтіч, щоб побороти сон. Ось доктор М. у пошуках чогось цікавого зазирає своїм далекосяжним носом у власного рота. А ось доктор В. виго¬лошує тези, які щойно записав на сірниковій коробці — так поважно і скрупульозно вичитує. Сергій Плачинда, який ду¬же не любив засідання й збори, як і я, із сарказмом відзначає засідательську запопадливість ученого люду: «Он старенька С. — наче на кладовищі була, а почула, що святкові збори, — прибігла». Або пародіював показну самокритичність до-повідача: «Мало ви мене критикували, мало!» Взагалі ж Сергій Плачинда як натура романтична не був на доброму рахунку в адміністрації. Пригадую, були якісь вибори, ми ма¬ли чергувати на виборчій дільниці, а Сергій ходив з похму¬рим виглядом і щось бурчав. Це не могло залишитися не¬поміченим — викликав його вчений секретар: «Товаришу Плачиндо, чим ви незадоволені?» І справді ж: причин для не¬вдоволення не було, навпаки — на агітпункт завезли лимони й апельсини, і вчений люд з авоськами товкся коло буфету. Як досі бачу імпозантну поставу ортодокса В. з авоською в руках замість звичного портфеляки. Тоді я записав собі в що¬деннику: «Через років двадцять В. згадуватиме: «Це було тоді, коли в буфеті давали лимони»…
Проте реальним колективом, у якому жилося, був гурт аспірантів з різних інститутів Академії наук — нас усіх посели¬ли в гуртожитку по вулиці Видубицькій, 47. Це — в Ботанічно¬му саду Академії наук Але це не той Ботанічний сад на Виду- бичах, що тепер. Тобто наче й той, але не такий. Тепер він об¬житий, загосподарений, запопуляризований, оброслий усіля¬кими колізіями — від майнових до конфесійних, а тоді це був добрячий простір розкішного природного ландшафту, серед якого науковці викохували свої геоботанічні зони, демонст¬руючи флору всієї України. Туристи сюди, слава Богу, не

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
453
і іавідувалися (хіба якась наукова експедиція), тихо, безлюдно, затишно. Справді райський куточок! Тому ми не дуже зважали на побутові негаразди: «гуртожиток» цей був доволі спе¬цифічний, фактично сарай; казали, що за часів окупації німці мали тут конюшню. (У всякому разі, печать упослідженості виразно лежала на цьому «академічному гуртожитку». Вираз¬ну барву в картину «академізму» вписувала й комендантша — «тьотя Ліза», грім-баба з Уралу, постійно п’яна, в нескінченних сварках із забитим, безликим чоловіком, якого звинувачувала в тому, що нібито ходить «наліво»: «Вот тебе дома п., толкись сколько хочешь»; коли уральська сестра прислала їй на канікули дочку-студентку й просила її припильнувати, «тьотя Ліза» довірчо скаржилася молодим науковцям: «Охота мне чу¬жую п. стеречь!»; про дочку, яка була деінде: «Могу гордиться своей дочерью: 72 килограмма!» Крім усього іншого, «тьотя Ліза» була й природженною інтернаціоналісткою і, хоч «хохлів» уголос не чіпала, але про мого приятеля Женю Є., ук¬раїнця, тільки рудоволосого, переконано казала: «Жид. Забу¬бённый жид». А поза тим старалася жити з аспірантами в мирі, бо весь час доводилося позичати гроші на горілку).
Проте побутові негаразди нас мало хвилювали. Навко¬ло буйні сади, зарості бузку, черемшини, ясмину, цілі план¬тації тюльпанів і троянд з фантастичною грою кольорів, якісь взагалі небачені квіти! І все це — до наших послуг, для наших очей… А скільки тут було глоду, вишень, горіхів і особ¬ливо найсолодших у світі груш-медовок! Це вже був не лише естетичний подарунок новобранцям усіляких наук, а й дея¬ка підмога — в літні місяці — їхньому бюджетові. В останні дні перед черговою стипендією зацікавлення природними багатствами Ботанічного саду відчутно зростало, й пізна¬вальні прогулянки його просторами частішали. Взимку ж замість цих сезонних принад були інші — горби і яри ство¬рювали непоганий рельєф для лижних трас.
Розлога територія Ботанічного саду круто спадала вниз якимись дивними, вочевидь старовинними, вже забур’янени¬ми терасами — це були сліди роботи ченців славетного Виду- бицького монастиря, що в самісінькому низу, коло Дніпра. Це тут ігумен Сильвестр переробляв «Повість временних літ». Але про велике історичне минуле цих місць свідчила — дуже й дуже мовчки — тільки вкрай занедбана заціліла частина Михайлівської церкви. Решта була не те що занедбана, а про¬сто загиджена — якісь бараки, склади, сміття; вхід до пізніше

454
ІВАН ДЗЮБА
збудованої (XVIII ст.) Георгієвської церкви забитий дошками (тоді ми не знали, що там замуровано унікальні архівні доку¬менти; про це стало відомо вже набагато пізніше, коли церк¬ва двічі горіла, і, за словами свідків, вітер розносив обвуглені клапті книжок і паперів). Єдиною оазою упорядкованості бу¬ла могила Костянтина Ушинського — може, подбала якась педагогічна інституція. Але навколо напівзбереглися й інші могили, переважно титулованих осіб, деяких історичних і релігійних діячів, генералів. Зворушувала загублена в траві мармурова плита — надгробок на похованні зовсім молодої дівчинки, певно, знатного роду: від неї віяло якоюсь загуб¬леністю, приреченістю перед загладою часу…
Треба, однак, сказати, що Ботанічному садові ми могли належати лише два дні на тиждень — у суботу й неділю. В ро¬бочі ж дні нас уранці забирав автобус і одвозив до Києва, де ми розходилися по своїх інститутах, а звідти йшли на Воло- димирськудо Республіканської бібліотеки. (Щоправда, влітку встигали ще збігати до Дніпра — якраз навпроти Видубиць- кого монастиря від Дніпра відбруньковувалося величеньке озеро чи то затока; тепер воно вкрите човнами й баржами, стало якимось виробничим майданчиком, а тоді було вільне, чисте й прозоре, і купатися в ньому була сама втіха).
Отже, здебільше робочий день проходив за столами в читальних залах Республіканської публічної бібліотеки — так звалася тоді нинішня Національна бібліотека імені ака¬деміка Вернадського. (Ще раніше вона звалася Обласною, і жартома ми вживали химерну абревіатуру: «Облпублбібл».) Не дуже просторі читальні зали часто були переповнені, інколи доводилося й довгенько стояти в черзі на місце. Вен¬тиляції не було ніякої — просто в певні години, строго за графіком і незалежно від погоди, працівники бібліотеки розчиняли вікна, створюючи часом шалений протяг: пере¬рва! — на прикрість затятим читачам або цейтнотникам і на втіху поміркованій більшості. Штурмове провітрювання не¬надовго зменшувало задуху в залах, а задуха не дуже сприяла інтелектуальному тонусу, тож нерідко серед картини похи¬лених над книжками голів можна було побачити й похилені нижче середнього рівня й почути підозріле сопіння вченого або й ще недовченого носа. Одного разу недалеко від мене подрімував над стосом книжок якийсь поважний чоловік і крізь солодку дрімку з трудом вимовляв: «кризис… кризис… кризис». Певне, чоловік готувався поглибити викриття бур¬

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
455
жуазної економіки, а може й ненашого способу життя вза¬галі. Та кому не була знайома проблема боротьби із сон¬ливістю! Кожен знаходив свої способи протистояння їй.
Як тяжко в молодому віці сидіти сиднем на одному місці! Як потребує організм руху! (Коли я бачу в Києві то на одно¬му, то на другому будинку назву контори: «Агентство нерухо¬мості», мені спадає на думку, що справжнім «агентством не¬рухомості» була публічна бібліотека: адже нерухомість по- українському — стан без руху, те, що по-російському «непо¬движность», а «недвижимость», яку мають на увазі, з ласки перекладачів, у цій конторі — це «нерухоме майно»), І як під час навчання в Сталінському педінституті мріялося про те, щоб інститут був десь у лісі, скажімо, у Велико-Анадольсько- му, щоб і походити, і побігати, і на лижі стати можна було, — так тепер хотілося, щоб, крім читальних залів, був, скажімо, спортзал, де можна було б розім’ятися , а може й послухати музику… Дурниці, звісно, несерйозно… Тим більше, як поди¬витися тепер на реальних студентів і школярів: півдня гнув¬ся за партою, а сідає в тролейбус або маршрутку — миттю па¬дає на вільне місце — спробуй його випередити!
Аспірантсько-студентський читальний зал був не тільки ареною інтелектуальних звитяг майбутніх кандидатів наук; у ньому стихійно виникали й інші поля напруги, означені зацікавленими поглядами деяких абонентів у бік деяких або¬ненток Значне пожвавлення внесла року 55-го чи 56-го по¬ява групи польських студенток, які прибули навчатися до Київського університету за програмою якогось обміну. Це бу¬ло щось досі нечуване — перші іноземці, які сиділи за книж¬ками поруч з нами, та ще дівчата, та ще які гарні й екзотичні! Не один із нас намагався підступитися до них, та тільки одно¬му Юрію Щербаку пощастило не лише познайомитися з кра¬сунею Марисею, а й переманити з Польщі одну з її гордих до¬чок…
А втім, це лише в читалці Публічки польський дівочий десант опинявся в центрі уваги (зацікавлених осіб), — поза тим у Києві, як завжди, вистачало красунь на всі смаки. І не в останню чергу саме вони були стимулом для наших мало не щовечірніх рейдів на Хрещатик та на Петрівську алею, постійних відвідувань концертів у філармонії та недільних лекторіїв тощо. Моїми супутниками були здебільше гідролог Женя Єрьоменко, біолог Володя Герасимов, колега-філолог Василь Бородін (у нас з ним, коли збиралися на чергову «ви-

456
ІВАН ДЗЮБА
лазку», був єсєнінський пароль: «Сергуха! За милую душу!»). Приваблювали й кінотеатри — не так своїм убогим тоді ре-пертуаром, як тим, що — словами когось із моїх друзів — «ще не перевелися в Києві дівчата, які купують два квитки, а потім: «Подруга не прийшла». Досить невинні (з обох сторін) штучки, — якщо порівняти з нинішніми часами…
Із Сергієм Плачиндою, який не жив у нашому гуртожит¬ку, я зустрічався рідше і здебільше на ґрунті спортивних інте¬ресів — лижі, «академічне веслування». Сергій був натхненний романтик (здається, таким і залишився, але трохи на шкоду собі, бо перенесення екзальтованого романтизму в науку завжди ризиковане, і Сергієва затятість на ідеї походження хліборобської цивілізації з України створила йому недобру репутацію серед наукової ортодоксії, — але це вже буде пізніше). Мене й Сергія здружувало легковажно-глузливе ставлення до інститутської рутини; різними там планами й графіками написання своїх дисертацій (у нього — про Юрія Яновського, і він її, на відміну від мене, зрештою написав) ми не дуже переймалися, хоч працювали в бібліотеці багато (пе¬реважно даючи волю власним захопленням). Сергій співпра¬цював з редакціями якихось газет, багато їздив Україною, вик¬ликаючи невдоволення інститутського начальства («серед¬ньої ланки»; Олександр Іванович Білецький на те не зважав); дістався навіть на Кубань у пошуках матеріалу про героїчну кубанську революціонерку-комсомолку Таню Соломаху (Сергієвою пристрастю було скрізь знаходити українців, ук-раїнський пріоритет) — і написав про неї повість: відчайдуш¬но-романтичну! Репутація не лише журналіста, а й письмен¬ника, прозаїка вже вивищувала Сергія над усіма нами…
Взимку 1955-го року ми з Сергієм та гуртом дівчат-лиж- ниць з «Республпублбібл» подалися за туристським маршру¬том на Карпати: програмою передбачалося сходження на Говерлу — порядком здавання норм на звання і значок ра¬дянського туриста. Постій був на турбазі в Ясіні. Містечко, а ще більше Рахів вразили навіть своєю архітектурою — щось зовсім відмінне від вигляду наших містечок і сіл, якийсь фрагмент Європи (автентичну іуцулію я взнав пізніше). Я вже не кажу про красу карпатських гір, побаче¬них уперше. Мені вже трапилося побувати на Кавказі, сходи¬ти на гори коло Лібані, милуватися краєвидом з лижного трампліну в Бакуріані, пережити хвилини (години!) захвату й остраху під час поїздок Воєнно-Грузинською і Воєнно-

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
457
Осетинською дорогами, з піднебесної височини дивитися на міражі Дар’яльської ущелини… Звичайно ж, Кавказ гран¬діозніший, але його велич сувора, надто небуденна і, виви¬щуючи, трохи все-таки гнітить. Карпати ж — м’якші, ліричніші, якісь рідні, навіть коли ти тут уперше. Побувавши на них раз, ти вже станеш на все життя «карпатозалежним». І незабаром я мав щастя і підніматися на верховини, і блука¬ти ущелинами, і купатися в гірських потічках та борсатися у водограях, і смакувати афинами, малиною, голубиною, і зби¬рати гриби. А головне — яких людей узнавав, які історії роз-кривалися! Та це буде згодом.
А поки що — перший погляд на Карпати. І погляд, треба сказати, «непідготовлений». Я й гадки не мав, у тій Ясіні бувши, що саме тут восени 1918 року повстанці проголоси¬ли «іуцульську республіку», яка приєдналася до ЗУНР Ні про це, ні про опришків, які колись тут діяли, ні про будь-що з історії краю на турбазі — цьому «культурному центрі» Ясіні— не було й слова і нікого це не цікавило. Все було підпорядко¬ване задоволенню елементарних запитів «советского турис¬та»: танці, буфет — і неодмінна лекція про злочини бан¬дерівців та ліквідацію їхніх гнізд силами населення (!) при допомозі героїчних чекістів…
Перед сходженням на Говерлу нас тренували лижники- інструктори; ці красені-легіні показували таку фантастичну лижну акробатику, що дух переймало. І думалося: куди мені… Але до нас, новачків, вони були поблажливі. Перед самим сходженням на Говерлу я простудився, і моя мрія стати воло¬дарем значка «Турист СССР» опинилася під загрозою: адже треба було пройти медогляд і дістати дозвіл лікаря. В мене була температура 38! Але за часи лікування в тубсанаторіях я навчився поводитися з термометрами, і коли не хворобу, то лікаря міг обдурити. Не знаю, як я майже в гарячці міг пройти складний і тяжкий маршрут, — а ще небезпечніше було потім спускатися: лижі з шаленою швидкістю несли вниз покрученими лісовими доріжками, і, щоб не налетіти на якусь смереку, я мусив завбачливо падати в м’який сніг і тим гасити небезпечну швидкість. Диво дивне, але зі мною не сталося того, що, по справедливості, мало б статися, — на¬впаки, я видужав! На сором мені, це був не перший і не ос¬танній мій небезпечний експеримент зі своїм здоров’ям…
У нашому заїзді на турбазі домінував гучний гурт моск¬вичів. Слово «москвич» звучало тоді магічно, і кожен, хто міг

458
ІВАН ДЗЮБА
москвичем назватися, вже цим самим вивищувався над реш¬тою люду. (Я, звичайно, не маю на увазі розумних, культур¬них москвичів). Ці ж — хлопці й дівчата з якогось заводу — вивищувалися підкреслено: спортивного вигляду, породисті, самовпевнені, зухвалі. Є таке дуже виразне російське слово: «приблатнённые». От вони були саме такі. Мене найбільше вражало те, що хлопці вільно матюкалися в присутності своїх дівчат, а ще більше — те, що й дівчата активно підспіву¬вали, коли хтось із хлопців заводив похабну пісеньку. Такі пісні лунали на всю турбазу (ніхто не наважувався спинити коронних москвичів), а під час лижних походів — і на всі го¬ри. Своєрідним гімном гурту був такий шедевр високої еро¬тики (пам’ятаю лише уривок, закінчення):
Цапала-царапала,
Дёргала, рвала,
У самого Саратова Я мальчику дала.
Она не лопнула,
Она не треснула,
Талько шире раздалась,
А была тесная.
Сергій Плачинда так прокоментував цю культуртре¬герську місію «советского туриста» на іуцулії: «Вони нам «З верха на верх, з плаю на плай» і «гуцулку Ксеню», а ми їм: «Она не лопнула, она не треснула»… Такий культурний обмін…»
…Півстоліття минуло, а мені все стоїть в очах одна кар¬тина. Наче з літератури XIX століття, хоч була вже доба посту¬пового переходу від соціалізму до комунізму (саме вона, не забуваймо і не плутаймо; це вже в 60-ті роки настала доба просто зрілого соціалізму, а ще трохи згодом — доба реаль¬ного соціалізму; потім на соціалізмі з людським обличчям ми якось і застряли). Так от: вечір танців на Ясінській турбазі. Гучна музика, яскраві вогні, сама атмосфера навколо сповне¬на святковості. А по другий бік потічка, що тече коло турба¬зи, стоїть обідране маленьке дівча і заздрісними очима ди¬виться на чужу дивовижу. Дивиться довго, не зводячи очей, зачаровано… На життя, яке їй недоступне і навряд чи буде ко¬лись доступне: пани, то інший світ… Що воно думало, що ка¬зало їй маленьке серденько, що готувало їй майбутнє?
…Я вже згадував, що, крім суто лижварської підготовки до сходження на Говерлу, було й ідеологічне забезпечення: лекція про недавню переможну боротьбу з бандерівщиною

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
459
(до речі, ми тоді не знали, що останні постріли ще не про¬гриміли). Мені (та, мабуть, і Сергієві) раніше не доводилося спеціально цікавитися цією темою, але дещо можна було зна¬ти, про дещо можна було здогадуватися. В усякому разі, офіційна люто викривальна риторика вже самим своїм то¬ном засвідчувала якийсь фундаментальний фальш. Обереж¬но викликаючи на розмову місцевих мешканців, можна було, скажімо, почути: ось цю гірську віллу спалив капітан такий-то, а оту в лісі турбазу — капітан такий-то: щоб бандерівці не ма¬ли прихистку. Виходило, що всі більші й менші лісові спору¬ди попалено звитяжними «капітанами», прізвища яких ви¬мовлялися не то з повагою, не то з подивом: мовляв, є ж такі люди, якоїсь інакшої породи… Але довелося почути й роз¬повідь про якогось легендарного партизанського провідни¬ка, який безліч разів переходив кордон, безліч разів вислизав із чекістської пастки, але став, зрештою, жертвою традиційної зради: любаска на вимогу відповідного «капітана» напоїла йо¬го емгебістським чар-зіллям, і його сонного пов’язали… Мо¬же, всього лиш романтична легенда, але не випадкова, харак¬терна. (Мені згадався прочитаний ще в Сталіно роман тоді молодого донецького письменника Вадима Пеунова «По-следнее дело Коршуна». Формально це був, за всіма ознаками, «антибандерівський» роман, інакше б його не видали, але історія про те, як довго, якими силами із якими хитрощами довелося ловити цього «Корпгуна», мимоволі викликала не¬однозначні почуття. Це тоді вперше я відчув, що за цим криється щось таке, чого нам не дозволялося знати…)
Хоч якось доторкнутися до цієї таїни (в її людському, не політичному вимірі) я спробував у розмові з молодим вівча¬рем на полонині (не пригадую, чи були ми вдвох із Сергієм, чи я сам). Але той сказав коротко і якось зневажливо, навіть глузливо: «Вівчарі хотіли встановити свою державу!» Яке, мовляв, безглуздя. Сказав, здається, щиро. І стало якось при¬кро, не за тих вівчарів, а за нього, за таку його неповагу до та¬ких, як він сам. Зробився він мені неприємний, і я не став продовжувати розмову. Але що вразило: нам уроювали, що бандерівці — куркульські й буржуйські синки, а тут — «вівчарі». Ну, не всі, звісно, не буквально, але… Було про що подумати…
…А з Сергієм Плачиндою пов’язувала мене ще й одна «творча» таємниця. А саме: в аспірантурі я не так гибів над дисертацією, як потай докінчував сатиричну повість, розпо-

460
ІВАН ДЗЮБА
чату ще в Сталіно. Там її читала лише Мирослава Радецька — зело ерудована й рафінована колежанка (потім викладачка Луганського педінституту, нині — Східноукраїнського університету, здається так), а в Києві — Сергій Плачинда. В нього й зберігався рукопис — у його садівничій хатині. Потім я до цієї справи охолов і забув про неї (мої захоплен¬ня мали «сезонний» характер і постійно змінювали одне од¬не). А через кілька років Сергієва хата згоріла, а в ній і мій ру¬копис. З роками наші дороги розійшлися, і Сергій ніколи мені не нагадував про цю халепу з моєї ж пам’яті вона вза¬галі випала. Та ось у статті-спогаді до мого 70-ліття: «Таким ви його не знали» («Столиця», 27 липня — 2 серпня 2001 ро¬ку) Сергій розповів і про цю історію, і про інші наші (мої) витівки та пригоди. Потім я побачив, що деякі чернеткові за¬писи до тієї нездійсненої «сатиричної повісті» в мене зберег¬лися, і часом я жалкую про ту давню втрату…
Свою дисертацію я облишив, засмутивши наукового керівника — Ніну Євгенівну Крутикову, дослідницю російської літератури. Я ж перейшов на літературу ук¬раїнську, власне, «сучасну» — мене захопило поточне літера¬турне життя; писав немудрі рецензії на часом такі ж немудрі книжки (хоча й не тільки на них) і готував книжку, яка не¬вдовзі вийшла. Мене вже трохи знали в київських літератур¬них колах, тож шукати роботу по відході з аспірантури дов¬го не довелося.

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.