Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

ТИМ ЧАСОМ — ТРОХИ <РІЗНОГО>

Як я рятував п’яного і як міліція відучила мене від «сенти- ‘\г| ментальності». Зима, посеред тротуару лежить мерт- \ вецьки п’яний без пальта і в одному черевику — друго¬го десь загубив. Я кинувся шукати міліціонера — щоб відпра¬вив його в медпункт або до витверезника: загине ж чоловік Міліціонера з трудом знайшов, той довго не міг зрозуміти, чого я від нього хочу й чого причепився, але, зрештою, пішов зі мною. Довго допитувався в п’яного — то документи, то ще щось. Але найхарактерніший діалог між ними був такий. «Я ещё раз спрашиваю: кем вы работаете?.. Ну: плотник, сапож¬ник, прораб?» — «Х…ёвым человеком работаю». — «Самый х- й человек — инженер (! — характерне уявлення! Міліцейська зневага до інтелектуальної праці чи знання реального місця інженера в суспільстві, його престижу й платні?!)… Так вы ин¬женером работаете?» Не з’ясувавши цього питання, починає вимагати документи в мене… Тепер уже я хотів від нього відчепитися — і ледве відкараскався… А як презирливо дивив¬ся на мене п’яний: я навів на нього «мента»!
Коли скінчився строк моєї аспірантури, я ще деякий час жив у аспірантському гуртожитку на Видубицькій, в Ботсаду,
— але під постійним страхом виселення, здригаючись на кожен стук у двері. Якось замурувася й працюю, не підводячи голови, — раптом заходить Жека (мій напарник) з незнайо¬мою дівчиною. Вигляд у мене, від несподіванки, був такий розгублений, що дівчина засміялася: «На дворе такое солнце, а вы такой испуганный!» Мені стало соромно…
…Архітектор збудував хлів — і за змістом, і за формою — і думав, що коли він приставить до нього з десяток колон, то вийде класичний архітектурний твір, який назвуть консер¬ваторією…
…Видовище дітвори, що борюкається в снігу, викликало в ньому почуття громадянської благості: по-перше, загарто¬вується дітвора, виховується головна, улюблена царем Горо¬хом, риса національного характеру: витривалість; по-друге, плекається почуття колективізму — коли робилась «мала ку¬ча — більша лучча», йому так і кортіло сісти зверху…
— От так і живуть у підвалі все життя…
— Так це ж вони і сонця не бачать!

СПОГАДИ І РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
463
—А нащо їм сонце, як у них висока свідомість?
— Чому ці тротуари не посипають піском? Гололід же!
—А у нас перехожий в основному політично підкований.
Його улюблена фраза: «Это чревато». В кожній ситуації: «Это нельзя. Это чревато». Оце законопідлеглість! Ціла сис¬тема захисту!
…Під час першої поїздки до Львова, 1957-го року, по-знайомився з дівчиною, але після кільканадцяти хвилин роз¬мови побачив, що вона мені не цікава. Інстинктивно вона зразу відчула втрату інтересу до неї і від спершу гоноровито¬го тону мови перейшла до запобігливого. Зрештою, вдалася до наївної хитрості: почала розказувати, що вона працює на фірмі «Прогрес» і може дістати якісь там дефіцитні «мешти» за низькою ціною… Мені стало якось жалко її, кривдно, при¬кро і за неї, і за себе…

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.