Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

СНИ

Сни снилися такі, що поспішав додому і шви- ^ и денько лягав у постіль — наче в кінотеатр ішов…
Згоден добровільно померти — з умовою, що десять років снитимуться такі сни…»
«Двоїстий» сон (сон у сні). Сниться, наче спав довго- довго, а встав і вийшов — хочеться спати знову, таке відчут¬тя, наче не спав зовсім. У чому річ? Виявляється: пішов у іншій сорочці, не в тій, у якій спав, — а в не виспаній за мене сорочці. (Все це — у сні.)
…Я тримаю у руках свою власну голову. Ніби відріза¬на, але ні крові, ні слідів відрізу не видно… Трохи здивований: як це так — голова моя там, окремо, а я бачу, чую, думаю тут. Не хочеться йти, залишивши голову напризволяще: вики¬нуть десь на смітник, там пси з’їдять, — а голова ж жива! Хтось радить: тепер у науки є можливість підтримувати життя голови в штучному живильному середовищі. Я запе¬речую: цього добитися важко, та й дорого коштуватиме. Хтось інший пропонує дуже простий вихід: віддати голову на кладовище, а вони ж не мають права поховати живу го¬лову, муситимуть ждати, поки помре, — і від дадуть у якийсь медичний заклад на зберігання…

464
ІВАН ДЗЮБА
…Ми за стінами якогось міста. Облога, ми в облозі… Над нами літає голова, не то кінська, не то зміїна — як змій-гори- нич, тільки без тулуба — обрубаний. Кажуть, що ця голова ненажерна, бо без живота, — все, що з’їсть, зразу ж випадає — не травиться, не насичує його…
…їдемо потягом. Назустріч нам — другий. Я вискакую з ва-гона — назустріч тому другому: кричу, щоб зупинився. А він не зупиняється. Думка: навіщо я вистрибував, треба було стоп- краном зупини свій потяг. А тим часом зустрічний потяг уже наїжджає на мене… Я махаю рукою, кричу машиністові, щоб зу-пинився, а він не то дивується, не то сміється. Аж ось з’ясо-вується: поїзд іде іншою колією, проходить повз нас…
Іду горбистою дорогою. Вітер такий сильний, що спи¬няє і відкидає назад. Дуже безпосереднє відчуття тужавості, «твердості», непробивності вітру. Потім спускаюсь із якоїсь кручі, майже стрімкої скелі, і вітер мене «тримає», не дає впа¬сти. Та буває, що на якусь мить вітер пропадає, і тоді мене всього кидає вперед…
…Якийсь сон про смерть і забуття. Дуже гнітюче відчут¬тя того, що зі смертю людини все йде в небуття, ніхто й ніщо про неї не нагадує… Але всупереч тому думка: «Як мороз льо¬дом сковує (охоплює) плин річки, так діла людини сковують (охоплюють) плин часу (забуття)».
…Ніби до революції, десь село в глухій провінції. їдемо бричкою, візник розповідає. Село вславилося дивом. Нібито виїхав він одного разу темної ночі (описує ніч — і вже я її відчуваю: враження липкої, болотяної темряви, надзвичайне враження глибини, об’ємності цієї темряви уві сні — об’ємність ця рельєфно підкреслюється одним-двома во¬гниками у вікнах на кілька верст навкруги). Довго-довго він їхав (і вже він не оповідач, а ніби суб’єкт мого сну), аж під ра¬нок зажеврів небокрай і там — гроби трьох святителів. Він узяв ті гроби на свою бричку — і з’явився Христос йому до¬помагати. Відтоді ікона, яка була в селі і яку звали «Спас Сер¬дитий» (бо село було «погане»), стала чудотворною… Люди дивувалися: чим село заслужило такої благодаті? Адже село
— «погане». А річ у тому, що тут була якась надзвичайно до¬бра й жертовна дівчина (вчителька? гімназистка?). Це задля неї і завдяки їй…

СПОГАДИ 1 РОЗДУМИ НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ
465
…Річка. Я, дід Федір Анфимович Кисіль і чи не дядько Федір Кулик При березі щось ніби велике гніздо з лози, а в нім повно риб (якісь довгі й круглотулубі, наче вужі). Я пи¬таю мовчки — чи: що це означає? чи: чому їх не вибирають? чи: чому вони не тікають? Дід: «Та це ж не їстівні». Потім — невеличкий човен з веслами. А поруч великий, але без весел. Тоді дід сильно розганяє свого малого човна (ніби й по суші, по траві) і з розгону вскакує ним у великий. Тепер можна плисти у великому — і він має весла…
…Ніби в Оленівських Кар’єрах. Не то горобці, не то голу¬би на даху. Перетягують на інше місце (гуртом) готове гніздо. Думка: малі, а така сила! «А чого це вони?» Мама: «Та вижили їх… (Кішка настрахала — згадав). Так вони в другому місці вивели…» Раптом помічаю коло птахів кота. Невже во¬ни не бояться його? Гуртом дужчі? (Думка: коли треба захи¬щати гніздо — не бояться.) Ще мить, і бачу: в той час, як усі птахи перетягують гніздо, один птах б’ється з котом. Власне, він наступає на нього дзьобом, кіт задкує, задкує — і падає з даху. Мені в руки. Але не сам, виявляється, а з птахом. (Думка: птах — герой, сміливець, «пожертвував собою задля всіх» і всіх оборонив один). Я намагаюся вирвати птаха з пазурів кота, але ніяк не знайду котової пащі, якою він учепився, ма¬буть, у горло птахові… Думка: через мою неповороткість за¬гине, тоді, як здавалося, мав прийти порятунок..

Категорія: Іван Дзюба - Спогади і роздуми на фінішній прямій

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.