ього разу за маленьким столиком у чистому, відокрем- леному довгим примурком куточку зустрілися: Рубич, Красовський і я. Зустріч, як і завжди, сталася випадково. Ми були надто обмежені часом, щоб навідуватися сюди частіше, а якщо й забігали, то, випивши склянку чаю…

 прозорі, як сльоза, останні дні повногрудої блакиті і тре- петних кленів, а світанками на опалому листі в садах за- цвітає срібна паморозь. По садах, в легкій сарабанді —топази, янтарі, пломінь. І хочеться випити небо’, хочеться зневажати всіх, хто нез­грабно, поволеньки…

Газета була у великих жирних плямах, пахла гасом, і Борис Петрович, беручи її до рук, гидливо поморщився. —    Ну хіба ж так можна? Га? Дивіться, — помахав він газе­тою перед самим носом Марти і, перебігши оком по огрядній підтиканій постаті…

На столі парував самовар. Певза поволеньки розгладжував смоляні вуса та хащу­вату бороду, що на тлі мідяного обличчя здавалися немовби штучно наліпленими, і поволеньки, урочисто наливав у ми­сочку пахучого питва. З мисочки здіймалася пара, обдавала йому все обличчя. Обличчя, як губка,…

С онцевієм роздувало молоді груди, наливало жили п якою смолою, — ой, пливли в блакить зелені простори без кінця, без краю… Соковиті дні проходили запашно, падали у безвість ночі, і росна паморозь в степу від сутінок аж до світанку, —…

Вранці Ян спустив ноги з тапчана і, ліниво позіхаючи, обвів ‘ очима напівтемний передпокій заводської контори хтось, здається, стукав знадвору? Увійшла його жінка Клімця. Принесла з посьолка їжу та МІТільки зараз Ян згадав, що сьогодні субота й що він уже…

Павле! Тобі ось листа з містечка передали… ”” Відповіді нема. В кімнаті темно. —   Павле! Чи спиш? — гукнула дужче. Із кутка полохливо зірвався сухий кашель, облетів усю кімнату й здивовано прохрипів: —    Що таке? —    На, читай. Антоніма кинула…

І |#ошлатий будяк… Жовтий, пересохлий, стебло вже пере гнулося, і заплуталось на ньому кілька останніх скруче­них листочків. Глянеш — жалко… Але як доторкнешся — вколе, доЬре вколе. Отакий Кіндрат, батько. У нього — син Михась, робітник із заводу, юний виклик…

Його звали Пал Палич. Своє ім’я він вважав за надто шля- хетне і нікому ніяких змін не дозволяв. Коли ж до нього (звичайно, помилково) зверталися: «товаришу», він потай за­тискував зубами обурення, і зразу ж на його обличчя сповза­ла чемна, фальшива…

Давно розгубив їх — завзятих, відважних, молодих… Пішли у ніч, а чи дійшли до ранку — не знаю. Тепер я часто згадую їх, згадую глухе повітове місто, і передо мною, як живий, виростає Зяма. І коли на дворі осіння моква,…

Пам’ятаю — били довго. — Скажеш? —   Дядечку, єй-бо, не знаю. —   Смали, Трохиме! ГІужално тріснуло, і Трохим саданув кулаком прямо в ніс. —   У-ех!.. Стало солоно в роті, і, коли я закрився рукою, тепле й лип­ке заслизило між пальцями….

Ще за життя Аркадія Любченка називали «найзагадкові- шою», «найтаємничішою» людиною, зараз він набув статусу «найзабутішого» члена ВАПЛІТЕ і поступово обростає легендами. Аркадій Любченко у післявоєнний період згадується у працях літературних критиків Заходу переважно як людина, котра зібрала та зберегла цінні документи…

Виданням «Вибраних творів» Аркадія Любченка видавництво «Смолоскип» спільно з Інститутом літератури ім. Т. Г. Шев­ченка НА Н України розпочинають нову серію під назвою «Роз­стріляне Відродження». Відомо, що під такою назвою видав антологію української літератури 20-х — 30-х років Юрій Лавріненко,…