— Динно. Хіба людину допильнуєш? Якщо ви довіряє-те йому настільки важливе завдання, то чого ж ви боїтеся за мене? — Ми — інша справа. Ми його знаємо. А коли щось із вами станеться? Я зовсім не бажаю, щоб ви нарікали,…

— Мої сни! — наче їй пропороли живіт, закричала літня дама з сиґарою. — Ні, мої сни! — силкувався перекричати її новоявле- ішй оповідач снів з перспективою і режисурою. — Чекайте, чекайте, — заволав і я, чуючи, як їхній шал…

Відчувши на собі, як мені потім із прикрістю пригаду-валося, мій запобігливий погляд, він повернув у мій бік очі, скосивши їх трохи, ніби пізнав мене і навіть похитав голо-вою, що виглядало майже, як привітання, хоч я не пригадую, чи ми з…

— Бо ви мені подобаєтеся. Крім того, те, що вам здаєть¬ся читанням думок, лише добре знання людей. У подібних обставинах люди реаґують однаково. Дуже нескладна істина, звичайно, треба трохи й практики, без цього не обійтися. Хо¬чете навчу? Справді не важко!…

-— Я антиквар, — відкашлявся я, назвавши своє прі¬звище і потиснувши його велику, як підошву, руку, яку він мені недбало звісив з вікна. — Я розшукую — клієнта. Мене запевнили, ніби він вчащає сюди, і я наважився обтяжити вас розпитуванням…

Перше, що мені в поліції сповістили, це ніби я при- пильновую на вулицях незамкнені авта, мовляв, у місті завжди вистачає роззяв, які забувають або вважають шиком не замикати свого майна, щоб поліція потім мала більше кло¬поту розшукувати крадене, і продаю…

І хоч одразу ж за рогом усі ми, наче крізь одне спільне око, угледіли струся, мить, що тривала, як авто рушило, до хвилини, коли перед моїм зором знову появився сгрусь, зда¬лася мені значно довшою, ніж потім усе переслідування і ловлення…

— Відрізати груди! Ви жартуєте? Хіба тепер серед¬ньовіччя? Чи ви, бува, не помилися в добі? — Людські почуття ніколи й не виходили з середньо- вічння! Та що там середньовіччя, з печер! Проте я вже не годен був стриматися. Я лускався…

Біля ратуші я звірив свій годинник з годинником на вежі і встановив, що мій зупинився. Я забув його вранці на¬крутити. До початку процесу все ще лишалася ціла година. Знову я надто поспішив! Поспішив із дому, з авкціону, хоч мене ніхто…

Він брезкло біг до зруйнованого хмаросягу, притрумуючи однією рукою живіт. Біг угору по балках, рурах, що звисали вниз над безоднями разом із рештками стель і залізних каркасів. Зби¬рався, як комаха, по штукатурці, що невпинно обсипалася, запо¬рошуючи йому обличчя, налазячи на…

Збирач автографів витер хусточкою чоло і заходився вишкрябувати з кишені рештки кришок від кексів, ніби з нього від говорения вийшла уся сила, і він мусів якнайшвид¬ше з’їсти щось, щоб не вмерти з голоду. Він і справді за час розмови ніби…

Тільки чомусь що більше я дивився на присутніх, то біль¬ше непокоїв мене їхній вигляд. Цей вигляд якось особливо діяв на мене. Глянувши на перше-ліпше обличчя, я ніяк не міг по¬долати відчуття, що коли я негайно не підведуся, то вже ніко¬ли…

— Хто посвідчить? Цімо! — Не заважай! Джіваджопа перед тим, як починалися великі дощі, завжди спав у першому флігелі, що виходив вікнами у джунглі на те місце, де забили його батька. — Цімо, голубе, чи ти певний, тобто чи взагалі…

— Мені треба … — Ви належите тепер до нашого товариства, і я вас ні за що в світі не відпущу. Бійтеся Бога, куди вам поспішати? — У мене невідкладні справи. Крім того .. . — Забудьте. Ви з нами…

Я добре знав цей ґатунок ніг ще зі студентських часів, коли тимчасово жив у підвальному помешканні мого приятеля з вікнами на рівні тротуару навпроти страхувального агент¬ства. Не ноги, а кілки. Мені, звичайно, не шкода йому -ніг, на¬віть якщо це ноги…