Крізь довгі століття проніс наш народ свій дорогоцінний духовим І
скарб — рідну мову. Спалахнувши ясним самоцвітом в українських ду*,* І
і піснях, вона «алмазом добрим, дорогим» засяяла у творіннях геніальна! І
майстрів слова — Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, щ І
хайла Коцюбинського. їхню невтомну працю продовжили видатні пйсьмЄц! І
ники, вчені і політичні діячі радянської епохи, які піднесли українську І
літературну мову на небувалу височінь.
_ ^Літературна мова стала знаряддям комуністичного виховання і куЛьІ
турного розвитку найширших народних мас Української республіки:
Українська преса, радіо, кіно, театр, телебачення, українська Јередв. |
і вища школа щодня прищеплюють норми літературної мови мільйонам лх>|
дей. У наш час, в роки розгорнутого будівництва комуністичного суспіль-і!
ства особливої ваги набуває вироблення високої культури мови — цього,!
за висловом В. І. Леніна, найважливішого засобу людського спілкування!: –
Адже висока культура мови свідчить і про ясність і чіткість мислення +?1
невід’ємну рису сучасної радянської людини. Мільйони трудящих міста!
і села, покликані до активного громадськегп життя радянським ладом, [і
успішно оволодівають не тільки граматичними та правописними нормаюі
літературної мови, а й багатством стилістичних засобів, які дозволяють!
передавати найтонші відтінки думок і почуттів. «Висока культура розмов і
ної і писемної мови, глибоке знання і відчуття рідної мови, уміння хористу І
ватися її виразовими засобами, її стилістичною багатогранністю — найкра!
ща опора, найпевніша допомога і найбільш надійна рекомендація для!
кожної людини в її громадському житті і творчій діяльності»
(/Високими зразками використання всієї розмаїтості ви разових.засобів І
мови є твори наших найвидатніших письменників — М. Рильського!
П. Тичини, В. Сосюри, М. Бажана, О. Гокчара, М. Стельмаха і багатьох, ■
багатьох інших поетів, прозаїків, драматургЦ. Українським поетам і пись-1
менникам належить багато глибоких і образних висловлювань про величі
і силу, рідної мови.
~ Вслухаймося в рядки поезії М. Т. Рильського:.
Рл иидпл — иідпа ^ МІу
Весняних пахощі лисссе па п.
Сурма
Неволі стогі ” у стор. 600.
Життя духов^. ^ фінського я
жизиь», 1951, П , стор, 47.
1 М І И ьський, Твори в л«явд^961, Стор. 302.
А Ч _________
і – – | г
^ стор. 6 0 (^к л ітв и д ав У к р аїн и , &*> Барви слова
Пафос цієї строфи так добре сприймається нами і її зміст так глибоко
западає в душу завдяки довершеній художній формі. Звукові образи (гул
століть, шум віків, неволі стогін, волі спів), створені поетом, міцно пов’я­
зані між собою повторами службових слів у перших рядках і однотипною
будовою частин висловлювання наприкінці строфи. Автор мобілізує образні
можливості синонімічного ряду (століття — віки), вживає незвичайного
порядку слів (весняних пахощі листків), зіставляє слова з конкретним і
абстрактним значенням, і це проходить крізь усю строфу.
ДТвори кращих майстрів художнього слова є справжньою школою куль­
тури мови. Вони допомагають нам позбутися недоліків у власній мові,
подолати негативний вплив помилок, які не так уже й рідко трапляються,
на жаль, не тільки в розмовній мові, але й на сторінках- книжок, журналів,
газет. /
“Прикрі порушення мовних норм, невміння вслухатись у звучання слова,
побачити його прекрасні барви знецінюють висловлену думку, а іноді й
спотворюють її. Уявіть собі, що художник, малюючи пейзаж, замість того,
щоб відтінити ніжно-голубий серпанок імли в далині, випадково мазнув би
по полотну чорною фарбою. Однієї чорної плями було б досить, щоб зіпсу­
вати всю його працю. Отак і стилістичні помилки, повзучи із речення в ре­
чення, затьмарюють зміст висловлювань — і тьмяніють, меркнуть, вицві­
тають барви слова.
Прояви мовної некультурності досить різноманітні. Тут ітиме мова
лише про деякі, найбільш поширені з них. Наведені приклади взято з не­
давніх номерів журналів і газет, із виданих останнім часом книжок.
У мовній практиці часто плутають значення слів, які мають спільне
походження і певну схожість, у звучанні. Наша преса якось повідомляла
про те, що невідомі хулігани покалічили славнозвісну статую «русалочки»
біля входу в Копенгагенський порт. Русалочка — «чудова бронзова ста­
туя — прикраса Копенгагена, його своєрідний герб, гордість усіх датчан», —
писав автор репортажу, помилково вживши слово «прикраса» замість «ок­
раса». Тим часом «прикраса» — це предмет, що надає комусь або чомусь
красивого вигляду, зокрема це оздоба на жіночій сукні, орнамент на по­
суді, декоративні еджменти на будинках. А слово «окраса» вживається в
переносному значенні» коли йдеться про предмет гордості, подиву, захоп­
лення. Так, пеЈ$ц|вм[в виробництва, людей, які працюють більше і краще,
ніж інші, називають \красою наших міст. Іменник «окраса» і споріднене
з ним дієслово «окрашати» зрідка використовують і наозначення явищ при­
роди, які милують око. «А чим поле окрашене: чи лугами, чи берегами?»—
співають у народній пісні.
«Майже три роки існувала комісія. А наслідки її роботи рівнялися
нулю», — написано в одному нарисі. Автор його переплутав два слова —
«рівнятися» і «дорівнювати». Перше з них використовується у висловах
«рівняйтеся на кращих», «взвод, рівняйсь!» і т. п. Друге слово вживається
у переносному розумінні, зокрема у вислові «дорівнювати нулеві», тобто
«не давати жодних наслідків», а також виступає як термін у математиці:
«два плюс три дорівнює п’яти».
Кількома абзацами далі в тому ж нарисі читаємо: «Голова цієї комісії
заявив, що він неодмінно розслідує злочинницьку діяльність синдикату».
Але ж прикметник «злочинницький» утворений не від слова «злочин», а від
«злочинець»! Тому природними є словосполучення «злочинницький погляд»,
«злочинницький ніж» тоді, коли йдеться про те, що належить злочинцеві
або про дії якогось злочинця та його прикмети.- А наозначення чиєїсь неза­
конної діяльності, злочину треба вживати утворене від цього іменника
слово «злочинний» (напр., злочинний задум): «В тім ніч&о злочинного
немає» (Леся Українка). Слово «покрлхшггн» часто плутають із словом «поліпшити», і при цЬо
ще створюють нове слівце «покращити». Досить поширеною ПОМИЛКОЮ Ч
•«треба покращити нашу роботу», а насправді роботу «поліпшують*. П о ^ И
щагн ж може щось ніби само собою, стихійно: «Після спокійної ночі сі_5′
хворого трохи покращав» або в безособовій формі — «покращало й0кЗ И
Дієслова «покращати» і «поліпшити» відрізняються одне від одного й у г’ І
матичному плані: «покращати» — дієслово неперехідне, а дієслово’
ліпшати» завжди вимагає після себе додатка у знахідному відмінку. Ч
Сюво «говорити» у багатьох випадках почали безпідставно вжнв^ І
замість дієслова «казати». Але ці слова далеко не завжди є рівноцінний
«Говорити» здебільшого вживають на означення постійної ознаки або ко> |
йдеться про тривалий процес мовлення: «Дитина вже вміє говорити»;
.побив говорити про майбутнє»; «Коли ще звір і говорили» (назва збірні
казок і. Я . Франка). р
На означення конкретного висловлювання треба використовувані
слово «казати». Згадаймо рядки з українських народних пісень — «Ой ^
зала ж мені мати…». «Кажуть, люди, кажуть…» і багато інших. Зовем
недоречно було б у подібних випадках звертатися до слова «говорити», а.-]Л
на жаль, таку недоречність можна помітити і в мові нашої преси, і в деякої
книжках, перекладених з іноземних мов. Трапляються вислови на зраз0л
такого: «Я вже піду додому, — говорить Джонні», хоч ту т ідеться пр-
одноразове висловлення.
«Створення запасів сильно зв’язане з прибутками», — таке речення здц.1
балось якось у перекладі наукового твору. Перекладене це речення не іці
українську літературну, а на так звану «перекладацьку» мову. Так свого!
часу охрестили неприродне наріччя, яким послуговувалися деякі переклаЛ
дачі. Українською мовою згадана фраза звучала б так: «Створення запасі;
міцно зв’язане (чи пов’язане) з прибутками*. Снова «сильний» і «міцний»!
плутають досить часто. Прикметник «сильний* слід використовувати ні|
означення фізичної сили або інтенсивності почуттів. В інших випадках,!
зокрема у переносному значенні, здебільшого треба вживати слово «міцЯ
ний»: міцне коріння, міцний чай, міцні з в ’язки . [З
Українське слово «грубий» має значення «товстий», «цупкий» і «різкий,!
неввічливий». Проте його іноді помилково вживають і в таких контекстах:!
«Це очевидно навіть при грубому, поверховому розгляді» (де його слід зс-1
мінити словом «приблизний») або «Ми оцінили показники грубо приблизної
(тут воно зайве, бо нічого нового не додає до змісту речення).
Нерідко доводиться чути у виступах на зборах, читати в оголошеним
про те, що хто-иебудь у чомусь «прийматиме участь». Цей вислів часом ве-Ц
тісняє з мови нормативний — «брати участь». Така заміна дієслів зумов-І
люється тим, що в українській мові існує поряд з і словом «брати» близькі
до нього окремими значеннями дієслово «приймати». Але «брати участь*- І
фразеологізм, тобто усталений вираз, який не можна руйнувати, змінюючу
його частини, бо це суперечить мовним законам.
Щоправда, не всі мовознавці поділяють нашу думку щодо цього. Таш
дехто вважає, що «важливо (для активного сприяння розвиткові мовнії
вчасно виділити з-поміж нових мовних явищ т і, що становлять собою тен-уі
денцію розвитку, підтримати їх навіть у зародку. Адже мовна потреба зна­
ходить місце для зміни в мовній системі. Та к, наприклад, словосполученні
«приймав участь» зустрічаємо майже в усіх характеристиках вступникії
до вузу. Отже, слово сприймати» ту т уже вказує і на значення «брати» *1
Помилковість цих міркувань полягає в тому, що мовну норму не можні
_* М. _ І. Вихристюк, Зближення споріднених мов. Тези доповідей VI
української славістичної конференції, Чернівці, 1964, стор. 23.
ш – Барва слова
визначати тільки на підставі статистичних критеріїв. Питання слововжитку
голосуванням не розв’язуються. Якби можна було ліквідувати встановлену
норму тому, що в якійсь місцевості більшість людей ї ї не засвоїла, то і в
боротьбі за культуру мови не було б потреби. Навпаки, встановлюючи
мовні норми, треба орієнтуватись не на мову «всіх» (мовляв, «у нас усі
так говорять, отже, це правильно»), а на кращі зразки словесного ми­
стецтва. Я к слушно писав О. М. Пешковськнй, «якщо для спілкування
людей взагалі необхідна мова, то для культурного спілкування необхідна
ніби мова в квадраті, що культивується як своєрідне мистецтво, мова
нормована»4.
Досі йшлося про неправильне вживання тих слів, як і вже існують у
мові. Та не меншої шкоди завдає українській мові і невдале творення но­
вих слів. Взагалі народження у мові неологізмів — закономірний процес.
Але мові потрібні тільки такі неологізми, що виражають значення, якого
не передає жодне інше слово. Такими вкрай необхідними неологізмами
стали в українській мові слова «колгосп», «комсомолець», «космонавт» і
багато інших, створених за моделями, спільними й для відповідних росій­
ських та білоруських слів.
Існують, проте, й інші слова, як і дублюють уже існуючі і здебільшого
не приносять у мову нічого нового. Таким словом є, зокрема, «заключения»5,
яке з ’являється без усякої потреби іноді на сторінках друкованих видань.
Це калька з російського слова «заключение», яке, на нашу думку, треба
перекладати українськими словами «закінчення» чи «висновки» (залежно
від контексту).
В одній солідній науковій праці, в цікавому й гострому публіцистич­
ному контексті стрілося слово «бездільник» у значенні українського «не­
роба». Н іяк о ї потреби у вживанні цього слова не було. Було тільки бажання
перекладача-букваліста підставити під кожну букву російського слова по
одній українській букві.
Однак наслідком такої «словотворчості» завжди бувають перекручені,
спотворені слова — вони й не російські, й не українські, а «перекладацькі».
Хоч в українській мові є абстрактний іменник «безділля» — синонім слова
«неробство», утворення назви особи від нього, на наш погляд, є штучним,
оскільки від багатьох подібних іменників — б е звітр я, безвіддя, безмір’я
тощо назва особи не утворюється. Отже, щоб не завдавати шкоди мові, не
варто порушувати певні ї ї закономірності,
і; Чималих втрат мові завдає й штучне збіднення ї ї деякими авторами,
я к і не відчувають від тін ків значень слова, не користуються багатством ї ї
синонімів, кожний з яких має своє, неповторне забарвлення.
«Чисте золото». Чи правильний це вислів? Так, коли йдеться про чи­
стоту хімічного елемента, про те, що він вільний від будь-яких домішок.
Та ось фраза з нарису про звичаї далекої країни: «Молоді обмінюються по­
дарунками, зробленими з чистого золота». А ось назва збірки критичних
статей: «Чисте зо л о то правди». В обох випадках, зрозуміло, йдеться не про
хімічний аналіз. У таких висловах в українській мові здавна вживався прик­
метник «щирий» — щире золото, щирозлотий перстень, «— зробив во­
рітця із щирого злітця».
Близькі своїми значеннями слова «страждати» і «терпіти». Проте друге
є ширшим, більш узагальненим і вбирає в себе значення не тільки мораль-
« А. М. Пешковский, Избранные труды, Учпедгиз, М ., 1959, стор. 59
* Про штучність цього слова див. у кн .: Є. Д . Ч а к. Складні випадки у країн
ського слововживання, «Радянська школа», К-, 1965, стор. 57.
5—421 65 В В. Копт/лов,
них чи фізичних страждань, але й матеріальних втрат. До того ж, діесл
«терпіти», як правило, вживається з прийменником «від», який вим—
після себе іменника в родовому відмінку. Ось саме тому в реченні «Особи і
постраждали мешканці острова від работорговців» дієслово слід було
нити Лого синонімом — «потерпіли». ‘1:’
існує в українській мові ціла низка найменувань офіційних докум І
тів: постанова, рішення, ухвала. Проте останнє слово в наші дні чому І
майже вийшло з ужитку в мові преси. Здається, для цього нема об’єктиві, І
підстав: слово ухвала міцно пов язане з іншими словами того ж кореня і
хвала, хвалити, схвалення. До того ж, вислів «збори ухвалили» і коротшої
і виразніший, ніж «збори прийняли рішення».
Людей, які не дбають про чистоту мови, поступово перемагає підступ, І
хвороба, яку К. і. Чуковський дотепно назвав «канцеляритом». «Кандел і
рип може будь-яке, навіть найнеобхідніше і найважливіше слово перет^;
рити в нікому не потрібне слівце-паразит.
Практика — критерій істини, лише практикою перевіряємо ми пра ||
вильність наших теорій. Це дуже важливе філософське положення іс то р ії
ного матеріалізму давно взяте на озброєння радянським суспільство^, [
Слово «практика» служить нам вірою та правдою, в багатьох випадках Л)’І
без нього не змогли б обійтися. Та підступний «канцелярит» намагається!
перетворити ЙОГО в беззмістовний набір звуків. І ТОДІ з ’являються вислови І
на зразок такого: «Треба покінчити з такою практикою, коли учні запіЛ
нюються на заняття». Проте «практика» тут зовсім ні до чого. Звичайною!
людською мовою слід було б сказати: «Треба, щоб учні не запізнювалися!
на заняття».
Канцелярські слівця прилипають часом до найрізноманітніших по!
нять. Дуже шкодить ясності мови й мислення засмічення багатьох вислові
лювань канцеляризмом «справа» Для чого закликати працівників сілЛ
ського господарства «добиватися успіхів у справі підвищення надоїв мої
лока», коли йдеться про самі надої, а не про якусь абстрактну справу«
Кому потрібні ці паперові квіти писарського красномовства?
Натрапиш на такий вислів у газетній інформації — і мимоволі зга-1
даєш сільського писаря минулих часів, який вважав негідним себе гово-І
рити звичайною зрозумілою мовою і повсякчас пересипав свої розповід і
«вченими» словами. Таку малосимпатичну постать в образі Юхрима Бабенка®
змалював М. П. Стельмах у повісті «Гуси-’лебеді летять».
Слово «справа» не тільки засмічує багато висловів. Воно ще й тягне
за собою інші канцеляризми: пор. «Не так с то їть справа у взаємовідносинах
з іншими країнами» (замість того, щоб сказати просто й ясно: «Не так скла-І
даються взаємовідносини з іншими країнами»). «Тісна творча співдружність!
архітекторів та майстрів декоративного мистецтва призводить до докорім
ної реформи в справі забудови міст». Прочитавши таке повідомлення, неї
знаєш — журитися чи радіти. Ми звикли, що творча співдружність, надто
коли вона «тісна», веде до чогось хорошого. Але ж тут сказано призво­
дить», а в українській мові це слово звичайно пов’язується з негативними
явищами. Пор.: «Необережність призвела до нещасного випадку». Інша І
річ, якби тут було слово «спричинюється» чи «веде». Ще більше затьмарює
зміст горезвісна «справа». Думаєш: а може, вона тільки у справах стане!
ться, ота реформа, а будуватимуть по-старому?
Загальний зміст подібних речень начебто й схорлюєш, але він весь]
час ніби розпливається в тумані, як обличчя знайомої» людини на нечіткій!
фотографії.
• Міркування про цей поширений мовний штамп див. у кн.: А. П. К о в а л ь.І
Культура української мови, 2-е вид., «Наукова думка», К., 1966, стор. 179.
66 Барви слова
Останнім часом — чи не як реакція на штампи деяких наших критиків
і письменників — поволі прокладає собі шлях прагнення оновлювати
мову оригінальних і перекладних творів. Згадуються напівзабуті слова
та звороти, здебільшого вдало, у згоді з духом української мови творяться
в разі потреби нові слова. Шкода тільки, що аматори незатертих слів іноді
передають куті меду і навмисно нагромаджують у текстах якнайбільше
всіляких раритетів. А тоді вже мова починає не стільки точно виражати
думку, скільки орнаментувати задум автора.
Коли в критичній статті обминається звичайнісіньке слово сучасної
літературної мови «синтаксис», а натомість вживається полонізм «складня»,
то це навряд чи можна вважати збагаченням мови. Ці спроби «відштовхну­
тися» від загальновживаних слів, оздобити й прикрасити речення вишу*
каними зворотами часом зводять нанівець здорову в основі своїй тенден­
цію до розширення виразових засобів літературної мови.
У парі з отим словесним орнаментуванням часто йде довільне переосми­
слення значень слів, коли індивідуальне сприймання слова автором тексту
суперечить загальномовній семантиці слова. Ось пише молодий критик про
видатного письменника, в почерку якого «щасливо поєдналися окриле­
ність поета і точність ученого лексикографа. Бо якщо митець понад десять
років працював над «Фаустом», то ще більше часу збавив він за картками
майбутнього фразеологічного словника». З усього висловлювання видно,
що критик хвалить письменника. До чого ж тут негативне «збавив» — змар­
нував, згаяв? Мабуть, автор вкладає в це слово Інше значення порівняно з
тим, яке воно має в народній мові, у мові Шевченка («Так що ж з тих писем?
Папір збавлять та й годі»)7.
Одним із проявів збіднення мови є невиправдана заміна однієї форми
слова іншою. Є в українській мові форма першої особи множини наказо­
вого способу дієслів, яка виражає заклик, заохочення співбесідника зро­
бити щось разом із тим, хто говорить: напр., ходімо, пишімо, звернімося.
Проте не всі, хто пише й розмовляє українською мовою, усвідомлюють,
що форми «скажімо» і «скажемо» мають відмінності у значенні, і не можна
завжди вживати одну замість другої. «Звернемося до статистики», — роз­
виває аргументацію автор наукової розвідки. Але ж він лише констатує
те, що читач бачить і без нього, бо далі в статті йдуть статистичні таблиці.
Інша річ, якби він сказав: «Звернімося до статистики». Це був би засіб
залучення читача до співучасті в міркуваннях автора, встановлення без­
посереднього зв’язку автора з читачем.
У мові нашої преси чомусь часто користуються лише деякими морфо*
логічними засобами української мови, не використовуючи всього багатства
граматичних синонімів. Це надає мові одноманітності. Ось, приміром, дуже
незграбне речення з науково-популярної статті: «Традиційний приз канад­
ського порту Монреаль, призначений капітанові судна, яке першим при­
буває з-за кордону в новому сезоні, в 1966 році, вручений радянському ди-
зель-електроходу «Індигірка». Тут одразу й не добереш, про що йдеться.
Замість дієприкметника «вручений» слід було вжити безособову дієслівну
форму «було вручено», і тоді речення одразу набуло б часової перспективи.
Замість конструкції «в 1966 році» треба було вжити рівнозначний зворот
«1966 року», і це усунуло б небажане повторення прийменника.
Українська мова має чимало можливостей для надання висловлюванням
милозвучності. І хоча про ці засоби докладно розповідається навіть у під-
7 Цит. за «Словником мови Шевченка», т. 1, «Наукова думка», К ., 1964,
стор. 269. 1 ‘
б* 67 ручнику для середньої школи, не завжди їх дотримуються і в усній МОВІ, і
на пксьмі.
Як відомо, зворотні дієслова можуть закінчуватися у повній формі
часткою ч я (наприклад, пишатися, посміхатися), у скороченій — варіан­
том цієї ж частки -сь (наприклад, пишатись, посміхатись). Вибір однієї
з цих форм у висловлюванні залежить від того, яке слово йде за цим діє­
словом, Якщо наступне слово починається приголосним, слід використову­
вати повну форму зворотного дієслова (хоч вимоги ритму подекуди пору­
шують цю закономірність). Зразками можуть служити відомі рядки з
поезії Лесі Українки: «Порвалася нескінчена розмова», «Де поділися ви, го­
лоснії слова…». Якщо ж перший звук наступного слова — голосний, краще
вживати скорочену форму, як у назві відомого жарту М. Л. Кропивниць-
кого «Пошились у дурні»:
Однак у мові сучасної преси здебільшого вживаються скорочені форми
зворотних дієслів, незалежно від їх зв’язку з іншими словами в реченні.
Це призводить до таких збігів приголосних, які важко вимовити: «Десь
у морі щось трапилось з кораблем»; «Нам запам’яталась зустріч»; «Не слід
звертатись з подібними пропозиціями». Продираючись крізь подібні неоко­
вирні звукосполучення, читач втрачає з поля зору зміст речень.
Щоб надати мові милозвучності, використовують чергування звуків
«і» — «й», «у» — «в». Проте в багатьох випадках у реченнях нагромаджу­
ються неможливі для вимови звуки. Пор.: «Навіть вночі, при світлі каган­
ців в крамничках сидять продавці». Не краще звучить і таке поєднання слів:
«Не вистачає приміщень й вчителів». Або: «Він навіть й не побував на за­
воді». У багатьох текстах ігнорування законів милозвучності стало прави­
лом. На щастя, в усній мові такі потворні збіги приголосних менш поши­
рені: їх просто не можна вимовити.
У цих нотатках були порушені питання, які бентежать багатьох.
Адже мовою ми користуємося щодня й щогодини, і будь-які сумніви щодо
вживання тих чи інших слів, тих чи інших граматичних і фонетичних форм
треба розвіювати якнайшвидше. На жаль, наша школа, приділяючи багато
уваги тому, щоб навчити людей правописних норм, ще мало дбає про те,
щоб навчити своїх вихованців, як саме слід уживати слова.
Тільки тоді, коли всі разом — і школа, і радіо, і видавництва, і преса,
з громадські організації — засукавши рукава, «пильно й ненастанно», як
закликав поет, полотимуть словесний бур’ян, українська мова вражатиме
красою й силою не тільки у творах видатних майстрів слова, а й в устах
кожного з мовлян.
Мужай, прекрасна наша мово,
Серед прекрасних братніх мов…
Цвіти над нами веселково,
Як мир, як щастя, як любов!8
Візьмімо ж у наші душі цей заповіт видатного поета Радянської Украї­
ни. Гартуймо нашу мову — знаряддя соціалістичної культури українського
радянського народу, який будує комунізм з усіма братніми народами нашої
великої Батьківщини.
• М. Ріаьськні, Твори в десяти томах, т. З, Держлітвидав України, К.,
1961, crop. 304.