З-поза хмари одна зірка виглядала. Вітер суятив по, смерекових берегах, світ був темний та дикий.

Стежкою йшло двоє людей і ялівка.

«От я вже, рахувати, ґазда. Буяв, вичиняв, а тепер пр йшла черга на статок…  Гий,  мав  я  гадку на інше, та  н вдалося…»

Молода жінка думала по-своєму.

«Не  погуляла  сих   великодніх  свят,  навіть  на  хрещи не ходила, а тут вже й жінкою стала. Пропало дівування про Василя і не згадуй,— бодай не приснився ніколи… За сукай рукави, бо мати не стане за тебе до роботи і не скаже «Гуляй, доню, не бороню».

Молодій жінці колотиться в голові весілля.

Вона сирота, то їй співали:

Стукнули ангели в  небі, збудили батенька  в гробі; вставай, батеньку, до суду, іде твоє дитятко до шлюбу…

Безвухий додає жалю на скрипці. Скривив злодюга гу­бу, торкає цимбалістого й оба бутять та удають, як жінки заводять.

Коло мисника покритка Кривенька збирає сльози в червону хустину, а Фрей Хабаз зачемеричив голову, задер чоло і крутиться зі свахою, як жовнір з гвером. Тримає руки на її плечах, а вона груба і куца тримається його в поясі. На чотирьох кутах хати відкидає він вбік головою остро, як рекрут перед старшим, аж патли відлітають, на­ступає на праву ногу дубаючи і валить в грагар долонею, як праником. Хата здригає, він присідає, а сваха за ним потрясає грубим задом.

Жінка сіпнула його за рукав.

—           Йой публіко мерзенна, публіко-о-о! Йой гріхи не-
I пасенні, гріхи-и-и!

Він пустив сваху і присікея до жінки.

Цитро, а ти чє-є? То як Кривенька нагадала собі першого небіжчика і плаче, то й я маю робити з весілля похорон та заводити!?

Не піду, мамо, в танець, бо неволя в серці.

Іди, дитинко, бо з Іваном твоя доля. А на косичку упажай, аби хто не стягнув, бо за нею й твоя доля, як чіч-КІ  на бистрій воді.

Молода жінка посмотріла за пазуху.

—           Косичка є. Я тямила. Скоро лиш із-за стола, а я її
і і’олови та в пазуху. Не бійтеся…

Ялівка йде спокійно, як би до своєї стайні. Все така Вуйна, а нині — як дитина. Мама дала із щирої руки. Ви-Мла зі стайні та й бастринок через полу подала. «На, донь­ко, не жалую тобі. Дві вас було, а тепер мої очі будуть самі, ІО ви в інший світ, а я в інший. Нині розходимося так, а колись гірше. Ну, боже вас благослови…»

Мамо, мамо, який він буде?

Га, дитинко, і сей, може, увійде. Будь щира та по-‘ \ушна, то й він тебе пошанує.

Адіть, і бастринка не треба, йде за нами як би зна­на дорогу.

Ти мені не викай, бо ти моя жінка, а я, рахувати, І НІН    ЧОЛОВІК.

Зійшли з гори і станули перед хатою. Хата рублена в иугли, за нею корчі, а далі берегом чорніє ліс. Молодий чоловік показав рукою на хату, потому обіймив жінку і ирптис її голову до грудей. Піддавалася. Пригорнув за шию, до нього висунулися гарячі уста. Весняний вечір на­милить не раз отак солодку обмороку, аж земля важиться під ногами…

Перед порогом жінка затремтіла й станула. Повидів се чоловік, взяв її за руку і промовив:

—           Як встанеш, ясне соненько, то привітай оцю молоду
і .ічдиню в моїх порогах щастєм, здоровлєм, доброю долею
І мене при ній і всіх добрих людей на світі, на славу і ра­
дість усеї Русі-України!

Припняли ялівку в шіпці, дали сіна і пішли в хату. За­гнітили, він сів на лаву, жінка хотіла прятати дещо, та він не дав. Пригнув її до себе,  як берізку, вона  не боронила.

 

72

73