Слов’янознавство одна з давніх, традиційних галузей наших вітчи­
зняних гуманітарних наук; славістичні дослідження відомі, зокрема, й на
Україні ще до Великої Жовтневої соціалістичної революції. Російські
й українські вчені-славісти з науковою обгрунтованістю викрили і відки­
нули реакційну, антинаукову сутність «теорії» норманізму, що принижу­
вала гідність східних слов’ян, їх історичну роль у створенні своєї культури
і своєї великої держави — Київської Русі, зображувала варягів як нібито
засновників цієї держави і «цивілізаторів» середнього Подніпров’я. Пере­
дові вчені дали також відсіч буржуазно-поміщицьким ідеологам пансла­
візму, які намагалися використати високі ідеї слов’янської єдності в реак­
ційних цілях російського царизму, а також намаганням деяких «політиків»
зобразити турецьке поневолення південних слов’ян, як якусь «цивіліза­
торську» місію. У своїх працях вони правдиво визначали також ліберально-
консервативну суть слов’янофільства, цієї течії російської суспільної
думки середини X IX стм вказуючи на хибність його тенденцій у зображенні
«відрубності» слов’ян від інших народів світу, у «самобутності» їх розвитку
в світовій історії, що, на думку слов’янофілів, полягала в безкласовій їх
структурі, в монархічно-християнському характері їх прагнень і т. ін.
При цьому не заперечувалося, звичайно, те позитивне, що було в слов’яно­
фільському русі, а саме — вивчення і збирання пам’яток фольклору ро­
сійського, українського і білоруського народів, вивчення історії, мов,
літератур, побуту всіх, зокрема зарубіжних, слов’ян, привернення уваги
громадськості в Росії і на Україні до боротьби слов’янських народів бал-
канських країн проти турецького гніту і організації допомоги їм у цій
боротьбі тощо Ц
Передові російські й українські вчені-славісти, громадські діячі, такі,
як О. X. Востоков, М. Т . Каченовський, К. Ф. Калайдович, В. 1. Григо­
рович, О. М. Бодянський, І. І. Срезневський, М. О. Максимович, Ю. І. Ве-
нелін, великі російські революційні демократи В. Г. Бєлінський, О. і. Гер-
цен, М. Г. Чернишевський, М. О. Добролюбов, а в другій половині X IX —
на початку XX ст. — учені Ф. К. Буслаєв, О. О. Потебня, М. П. Драго-
манов, О. О. Шахматов, Я- Головацький та ін. — правдиво висвітлювали
історію слов’янських народів, їх боротьбу проти поневолювачів, їх зв’яз­
ки з іншими народами, спільність історичного і культурного розвитку,
вивчали їх літератури, мови, побут і звичаї, утверджували їх престиж
в сім’ї народів світу. Великі письменники — виразники дум і прагнень
1 Див., зокрема, А. А. Галактионов, П. Ф. Ника и дров, Сла-
вянофильство, его национальные истоки и место в истории русской мысли, «Вопросы
истории», 1966, 6, стор. 120—130.
3 своїх народів — О. С. Пушкін, Т. Г. Шевченко, І. Я. Франко в своїй твор.
чості були провісниками ідей слов’янської єдності, любові і дружби мізц
слов’янськими народами.
Ці ж наукові і громадські ідеї обстоювали й передові зарубіжні сло­
в’янські письменники та культурні діячі: Л. Каравелов, X. Ботев (Болга.
рія), С. Маркович (Сербія), Й. В. Фріч (Чехія), Я- Краль (Словаччина)
видатні учені-слов’янознавці: К. Іречек, Л. Ні дерле, Я- Гебауер (Чехія),
В. Богішич, Ф. Міклошич. Вук Караджич (Сербія), В. Я гич (Хорватія) та ін’
Слов’янське питання і слов’янознавство займає своє значне місце в
марксистсько-ленінському вченні. Відомо, що «перетворення слов’яно­
знавства у науку про боротьбу слов’янських народів за соціальне і націо-
нальне визволення, за створення революційного фронту трудящих мас
слов’янських та інших народів під керівництвом робітничого класу стало
можливим лише з виникненням марксизму-ленінізму» *. Багато подій,
фактів і явищ з історії слов’янських народів, їх соціально-політичного
життя, національно-визвольних рухів, їх культури тощо знайшли безпо­
середнє висвітлення і відображення у творах К. Маркса і Ф. Енгельса.
Зокрема, говорячи про прагнення частини слов’янських народів, що опини­
лися під владою Австро-Угорщини, до возз’єднання з своїми націями, Ф. Ен­
гельс писав: «Друга група австрійських слов’ян складається з уламків
різних народностей, які відокремилися в ході історії від основної маси
своєї нації і головний центр яких знаходиться через це поза межами Австрії.
Так, австрійські поляки тяжіють до російської Польщі, як до свого природно­
го центру, русини—до інших малоросійських областей, що об’єдналися з Ро­
сією, а серби—до турецької Сербії. Те, що кожний із цих уламків, які відірва­
лися від своїх національностей, тяжіє до свого природного центру, зрозуміло
само собою, і явище це стає дедалі очевиднішим, в міру того як серед них по­
ширюється цивілізація і внаслідок цього зростає потреба в національно-
історичній діяльності» *. Отже, тут підкреслено закономірність історичного
прагнення слов’янських народів до возз’єднання в своїх національних
центрах і до соціального та національного визволення.
В. І. Ленін у своїх працях підкреслював близькість і рівноправність
усіх слов’янських народів, їх мов і культур, зокрема російського і україн­
ського народів, гостро виступив проти гнобительських дій Туреччини на
Балканах тощо. В. І. Ленін і створена ним більшовицька партія послідовно
боролися проти пригноблення слов’янських і інших народів у складі Ав­
стро-Угорщини і царської Росії.
Виший етап у розвитку вітчизняного слов’янознавства постав після
Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Радянські славісти одержали велику історичну спадщину в галузі
слов’янознавства, яка творчо переосмислюється і оцінюється з позицій
марксистсько-ленінського вчення. Вивчення цієї спадщини — складний
творчий процес, щр потребує глибоких знань історії слов’ян, їх мов, їх
літератур і культури, потребує високої марксистсько-ленінської методо­
логічної озброєності. Це благородне і вдячне завдання поширює горизонти
нашого пізнання, сприяє зміцненню дружби між самими слов’янськими
народами і між ними та всіма іншими народами світу.
Слов’янознавство в Радянському Союзі, зокрема на Україні, сформу­
валося як фундаментальна наукова галузь з своїми проблемами і об’єктами
дослідження. Сучасна славістика охоплює такі суспільні науки, як історія,
мовознавство, літературознавство, фольклористика, археологія, етногра­
фія та іи. Радянське слов’янознавство грунтується на принципах проле-
* УРЕ, К., 1964, т. 13, crop. 253.
• К. Маркс і Ф. Енгельс, Твори, т. 11, К., 1962, crop. 202—203.
4 Розвиток слов”янознавства в УРСР
тарського інтернаціоналізму і соціалістичного патріотизму; воно розви­
вається на основі марксистсько-ленінської методології. Основними напря­
мами його досліджень в усіх наукових дисциплінах є історія і взаємозв’яз­
ки слов’янських народів, їх єдність у боротьбі за свободу і незалежність,
зокрема в боротьбі проти фашизму, імперіалізму; новітня історія слов’ян­
ських народів, зокрема успіхи соціалістичного будівництва в слов’янських
і інших країнах соціалістичної співдружності; зв’язки слов’ян з іншими
народами світу, вивчення вкладу слов’янства в розвиток світової цивілі­
зації; висвітлення мовних, літературних, фольклористичних та інших
міжслов’янських контактів. Важливими проблемами в цьому ж плані є
також питання слов’янського етногенезу і под.
Проблеми слов’янознавства на Україні досліджуються в інститутах
Академії наук УРСР — літератури, мовознавства, мистецтвознавства, фоль­
клору та етнографії, історії, філософії, археології і деяких інших, на ба­
гатьох кафедрах університетів, насамперед кафедрах слов’янської філо­
логії Київського та Львівського університетів, педінститутів, деяких ми­
стецьких вузів, у Центральній науковій бібліотеці А Н УРС Р. Ц ій пробле­
матиці багато уваги присвятила Українська радянська енциклопедія (У РЕ).
Важливими центрами слов’янознавства на Україні є Київ, Харків,
Львів, Дніпропетровськ, Одеса, Ужгород та ін. У Київському та Львів­
ському університетах ведеться підготовка славістичних кадрів, читаються
курси з слов янознавства.
Значно поширились наукові контакти між славістами різних країн,
що сприяють розвитку наукових досліджень з слов’янознавства і зміцненню
загальнокультурних зв’язків між країнами. В наукових установах Радян­
ського Союзу, зокрема на Україні, працювали і працюють над дослідженням
певних проблем і тем славісти Польщі, Чехословаччини, Болгарії, Югос­
лавії, а також славісти Німецької Демократичної Республіки, Румунії,
Угорщини, Канади, Ф РН , США, Франції, Австралії та ін. Багато радянсь­
ких славістів, у тому числі й українських, працювали в слов’янознавчих
інститутах і на кафедрах слов’янських країн, брали участь у роботі між­
народних славістичних шкіл тощо.
На Україні працює Український комітет славістів, який під керів­
ництвом Радянського комітету славістів, очолюваного академіком В . В . Ви­
ноградовим, веде славістичну роботу в своїй республіці. Український ко­
мітет славістів АН УРСР заснований в 1957 р. Першим його головою був
академік Л- А. Булаховський, а після його смерті — академік М- Т . Риль­
ський. Ц і вчені — славісти з міжнародним ім’ям — залишили в розвитку
світового слов’янознавства, зокрема радянського, нев’янучий слід і великі
наукові досягнення.
Слов’янознавчі дослідження в УРС Р є частиною всієї славістичної
роботи, що здійснюється в Радянському Союзі. Певні досягнення в роз­
витку славістичних досліджень на Україні, поширення їх тематики наявні
в усіх дисциплінах слов’янознавства.
Поглиблення тематики славістичних досліджень спостерігається, зо­
крема, в галузі історичних наук. І до Жовтня, і в радянський
період історії проводились ці дослідження, результати яких були опубліко­
вані в ряді монографій, статей, збірників. Вивчення історії братніх слов’ян­
ських народів особливо пожвавлюється після закінчення Великої Вітчиз­
няної війни 1941— 1945 pp. як відображення бойової дружби слов’янських
народів та всіх народів країн соціалістичної співдружності, їх спільної
боротьби проти фашизму.
Головним науковим центром, де розробляються проблеми історії за­
рубіжних слов’янських народів, є Інститут історії Академії наук УРС Р,
в якому створено спеціальний відділ історії зарубіжних соціалістичних
5 країн і на базі якого працює Наукова рада з проблеми «Історія соцідд^
стичного будівництва в європейських країнах народної демократії». Основ
ним завданням цієї Наукової ради є координація історико-славістични*
наукових досліджень в республіці. Однією з важливих проблем, яка р03ч
робляється в Інституті історії АН У PCP та координується згаданою На.
уковою радою, є вивчення післявоєнної історії слов’янських народі^
соціально-економічних перетворень у країнах світової соціалістичної си!
стеми, дружба і співробітництво їх з народами Радянського Союзу, і 3о<
крема з українським народом, а також взаємозв’язки слов’янських і не.
слов’янських народів. Результатом дослідження одного з питань цієї про.
блематики є видана співробітниками відділу монографія «Українська Рср
і зарубіжні соціалістичні країни», в якій висвітлюються політичні, еконо­
мічні та культурні зв’язки Радянської України — складової і невід’ємної
частини СРСР — з країнами світової соціалістичної співдружності, в тому
числі і з слов’янськими країнами. Відділ уже підготував і готує до друку
ряд інших наукових праць, присвячених різноманітним зв’язкам Україн-
ської РСР з країнами соціалістичної співдружності. Так, у 1964 р. співро­
бітники відділу історії зарубіжних соціалістичних країн Інституту історії
АН УРСР разом з вченими вузів республіки (Львова, Ужгорода, Харкова
Києва) та угорськими науковцями видали збірник «Українсько-угорські
історичні зв’язки». Крім того, згаданий відділ Інституту історії випускає
спеціальні збірники — «Історичні зв’язки слов’янських народів». Один із
них був присвячений V Міжнародному конгресу славістів. До цього ж
конгресу вийшла праця доктора історичних наук Ф. П. Шевченка про роль
Києва в міжслов’янських зв’язках.
Ряд праць науковців Інституту історії та вузів республіки присвячено
вивченню історії слов’янських народів до і після встановлення народно-
демократичного ладу в країнах Східної Європи. З них найголовніші:
1. М. Мельникова, «Класова боротьба в Чехословаччині в період тимчасової
часткової стабілізації капіталізму (1924-^1929 pp.)» (1962); І. А. Петерс,
«Співдружність чехословацького і радянського народів у боротьбі проти
фашизму в роки другої світової війни» (1959, 1965); В. І. Клоков, «Боротьба
народів слов’янських країн проти фашистських поневолювачів (1939—
1945 pp.)» (1961); П. М. Калениченко, «Польська прогресивна еміграція в
СРСР в роки другої світової війни» (1957); І. В. Ганевич, «Боротьба болгар­
ського народу під керівництвом Комуністичної партії за національне і
соціальне визволення (1941—1944рр.)» (1959); І. С. Дзюбко, «Розв’язання
національного питання в народно-демократичній Чехословаччині» (1959);
В. А. Жебокрицький, «Болгарія напередодні Балканських війн 1912—
1913 рр.» (1960); його ж, «Болгарія під час Балканських війн 1912—1913 рр.»
(1962) та ін. Приємно відзначити, що у виданні Київського державного
університету ім. Т. Г. Шевченка вийшов підручник для студентів історич­
них факультетів університетів — «Історія південних і західних слов’ян»
(1966) за редакцією проф. В. А. Жебокрицького та проф. І. С. Дзюбка.
Найбільш важливими проблемами з історії слов’янських народів,
які Наукова рада по координації досліджень в республіці вважає доціль­
ним розробляти, є такі: вплив ідей ленінізму на розвиток революційного
руху зарубіжних слов’янських народів; участь трудящих зарубіжних
слов’янських країн у боротьбі за перемогу і зміцнення Радянської влади
на Україні; народно-демократичні і соціалістичні революції та будівництво
соціалізму в слов’янських країнах; розробка проблем джерелознавства та
історіографії і критика концепцій буржуазної історіографії.
Вивчення питань слов’янської сучасності доповнюється дослідженнями
глибокої слов’янської, зокрема східнослов’янської, старовини, що їх
здійснюють на терені УРСР українські і російські археологи.
6 Розвиток слов’янознавства в УРСР
Радянські археологи-славісти продовжують у цій справі
кращі традиції дореволюційних учених. Передові російські і українські
археологи дожовтневого періоду не обмежувалися збиранням пам’яток
старовини. Багато з них намагалися на своєму археологічному матеріалі
ставити і розв’язувати важливі питання з історії східнослов’янських на­
родів з найдавніших часів. Так, український археолог В. В. Хвойко (друг
відомого чеського славіста Любора Нідерле) першим поставив на науковий
грунт питання про етногенез східнослов’янських племен і про рівень їх
історичного розвитку в найдавніші часи. Російському археологові А. А. Спи-
цину належить перша спроба уточнити територію племен «Повісті времен-
них літ» на підставі даних археологічних пам’яток. Над вивченням куль­
тури Київської Русі працювали такі вчені, як Д. Я. Самоквасов, В. Б. Ан­
тонович, М. Ф. Біляшівський та ін.
Найважливішим завданням радянських археологів-славістів є про­
блема етногенезу східнослов’янських племен. У розробці цієї проблеми
зусилля вчених були спрямовані на відшукання і дослідження найбільш
давніх археологічних пам’яток, приналежність яких східним слов’янам
не викликала б жодного сумніву. Вперше такі пам’ятки були відкриті
і досліджені на Україні. Це пам’ятки полян, сіверян, деревлян, уличів
і тиверців середини і другої половини 1 тисячоліття н. е., вони відкриті
і досліджені українськими археологами В. К. Гончаровим, Д. Т. Березов-
цем, В. Й. Довженком, О. І. Тереножкіним та ін. Стан досліджень пам’я­
ток цього часу дозволяє вже зараз приступити до складання етнографічної
карти східнослов’янських племен напередодні утворення Київської Русі.
Значних результатів досягли українські археологи-славісти у вивченні
матеріальної культури Київської Русі. Планомірні розкопки міст і сіл
дозволили скласти правдиву і конкретну картину економіки країни, життя
і побуту різних соціальних верств населення, рівня культури тощо.
Плідними виявились дослідження написів на архітектурних пам’ят­
ках, зокрема в Софійському соборі.
Написи на стінах Софійського собору, як і новгородські берестяні
грамоти, є важливим джерелом для вивчення культури Київської Русі.
Вони свідчать про значну поширеність писемності серед староруського
народу, про те, що вона була у повсякденному вжитку простих людей.
Результатом цих досліджень є цікава праця — книга С. О. Висоцького
«Древнерусские надписи Софии Киевской (X I—XIV вв.)» (1966), що її
видали Інститут мовознавства та Інститут археології АН УРСР.
Дослідження слов’янських мов — одна з найдавніших га­
лузей слов’янознавства на Україні, засновниками якої були такі відомі
славісти минулих часів, як О. О. Потебня, П. Г. Житецький, О. І. Соболев-
ський, С. М. Кульбакін та ін. Славісти Радянської України продовжили
і значно розширили дослідження як у проблематиці загальнослов’янського
мовознавства, так і у вивченні західних і південних слов’янських мов, їх
контактів з мовами східнослов’янськими. У пожовтневий час виросли кадри
українських мовознавців, які дістали славістичну підготовку в радянських
наукових закладах. Слід підкреслити, що протягом тривалого часу (майже
50 років — до 1961 р.) великою рушійною силою розвитку слов’янського
мовознавства на Україні була діяльність видатного дослідника слов’ян­
ських мов, ученого з світовим ім’ям, академіка Л. А. Булаховського, якому
належать висококваліфіковані праці з різних питань слов’янського мово­
знавства, і в першу чергу — з питань порівняльно-історичної акценто­
логії слов’янських мов. Саме ці праці радянського славіста ввійшли яскра­
вою сторінкою в світове слов’янознавство.
Розгортання досліджень українських лінгвістів у галузі слов’янського
мовознавства знайшло свій вияв, насамперед, у виданні цілого ряду серій-
7 і,і \ г НГШ’рїОДИЧНЛХ збірників, переважно у ПІСЛЯВОЄННІ роки. Зокре*,
ін тгттт мовознавстві їм. О. О. Потебні АН УРСР, у складі якого функ’
н кчт ^ктноваянн Л. А. Булаховським відділ загального і слов’янської-
мммисш, під керівництвом доктора філологічних наук О. С. М^,
голгука. видав протягом Ї958—1962 рр. чотири томи збірника «Слов’янськ
ммюмаастао» і. як продовження цього видання, — міжвідомчий збірну
«Структура і розвиток слов’янських мов» (1966). У Львівському од
верснтеті протягом і 948—1963 рр. видано вісім випусків збірника «Питання
слов’янського мовознавства». Різні питання слов’янського мовознавства
висвітлювались у присвячених IV і V Міжнародним з’їздам славістів «ф;
лологічяому збірнику» (1956) і «Славістичному збірнику» (1963), у збірнйкй
«Питання походження і розвитку слов’янської писемності» (1963), а та кол­
ії інших збірниках, журналах, у монографіях і брошурах. Значна частина
опублікованих українськими вченими матеріалів з слов’янського мово­
знавства була схвально відзначена в ряді рецензій і оглядів, уміщених V
вітчизняних і зарубіжних виданнях.
Найважливішою з опублікованих українськими вченими праць, присвя­
чених теоретичним проблемам загальнослов’янського мовознавства, є ви­
дана в 1966 р. колективна монографія «Вступ до порівняльно-історичного
вивчення слов’янських МОВ», підготовлена Групою співробітників відділу
загального і слов’янського мовознавства Інституту мовознавства АН УРСР
(А. Й. Багмут, В. Т. Коломієць, А. П.Критенко, Т. Б. Лукінова, О. С. Мель-
ничук, Г. 1. Нікулін, Н. П. Романова, О. Б. Ткаченко) за редакцією
О. С. Мельничука. У ряді спеціальних розвідок висвітлювались питання
історичних стосунків слов’янських мов з суміжними їм мовами (праці
Л- А. Булаховського. Н. С. Антошина, А. П. Непокупного та ін.). Постійну
увагу приділяють українські вчені питанням генезису слов’янської писем­
ності (праці М К. Грунського, І. К. Білодіда, П. М. Попова, В . П. Пе­
трова та ін.).
Із загальних питань методики вивчення слов’янських мов найбільшою
мірою висвітлювались питання порівняльно-історичного методу в його
застосуванні до слов’янського мовного матеріалу, насамперед у працях
Л. А. Булаховського. Досить значною є загальна вага праць українських
учених, присвячених вивченню структури праслов’янської мови і спіль­
них ознак структури слов’янських мов після розпаду праслов’янської
Єдності. Зокрема, фонетична система праслов’янської мови досліджувалась
у працях Л. А. Булаховського, О. С. Мельничука, Р. В. Кравчука, В. Т. Ко-
ломієць та ін. З граматичної проблематики в загальнослов’янському плані
найбільш інтенсивно розроблялись питання словотвору сучасних слов’ян*
ських мов (праці 1.1. Ковалика, Т. Б. Лукінової та ін.). Загальнославістич-
ні питання словозміни, особливо з точки зору діяння граматичної
аналогії, протягом тривалого часу привертали увагу Л. А. Булаховського,
який присвятив їм ряд грунтовних праць. Синтаксис слов’янських мов
розроблявся українськими вченими переважно в історичному плані (моно­
графія О. С. Мельничука «Розвиток структури слов’янського речення».
1966, праці М. К. Грунського, В. П. Бесєдіної-Невзорової, Л. А. Булахов­
ського). Ряд досліджень українських мовознавців охоплював питання за­
гальнослов’янської лексикології та етимології (серія статей Л. А. Була­
ховського про слов’янські назви птахів, статті О. С. Мельничука, О. Б. Тка-
ченка, Р. В. Кравчука, Є. В. Опельбаума та ін.).
Серед досліджень українських мовознавців, присвячених окремих
словенським мовам чи їх підгрупам, значне місце займають праці, що сто­
суються вивчення східнослов’янських мов у цілому і стосунків між НИМИ-
Питання російсько-українських мовних стосунків висвітлені в ряді прань
Л А Булаховського, І. К. Білодіда. П. П. Плюща, В. С. Ващенка, Ф П- №е’
І ■Л
Розвиток слов’янознавства в УРСР
дведева, Г. П. їжакевич, Й. А. Багмута, Л. А. Коробчинської, Г. М. Гнз-
тток, Р В. Болдирєва та ін. Поряд з цією проблематикою стоять досліджен­
ня давньоруської мови (М. К. Грунський, І. С. Свєнціцький та ін.).
Зіставному вивченню східнослов’янських мов присвячені колективні
праці – «Очерки по сравнительной грамматике восточнославянских языков»
(Н. І. Букатевич, І. Є. Грицютенко, Г. М. Міжевська. М. В. Павлюк,
С. А. Савицька та Ф. П. Смагленко, 1958), «Порівняльна граматика україн­
ської і російської мов» (Т. В. Баймут, М К. Бойчук, М. К- Волинський,
М. А. Жовтобрюх, Т. П. Малина, С. П. Самійленко, 1957), статті Л- А. Бу­
лаховського, С. П. Самійленка та ін. Порівняно невеликим є обсяг праць
українських учених у галузі білоруського мовознавства. Після праць
П. О. Бузука «Взаємовідносини між українською та білоруською мовами»
(1926), «Спроби лінгвістьічнай геаграфіі Беларусі» (1928) дослідження
в цій галузі славістики уповільнились. Тому відрадним явищем є дослі­
дження про білоруський інфінітив, виконане науковим співробітником
Інституту мовознавства Г. П. Півтораком, який пройшов аспірантуру при
Інституті мовознавства АН БРСР. Важливій проблематиці українсько-мол­
давських і українсько-білоруських мовних контактів XV—X V II ст. при­
свячені праці Л. Л. Гумецької.
Найбільш помітний внесок у вивчення старослов’янської мови на
Україні зробив М. К- Грунський, якому належать видання окремих ста­
рослов’янських пам’яток і теоретичні праці з питань старослов’янської
мови. У післявоєнний період на Україні з’явилось декілька грунтовних
загальних курсів і посібників з старослов’янської мови, зокрема В. П. Бе-
сєдіної-Невзорової, М. Ф. Станівського, К. К. Трофимовича, Т . В. Бай-
мута, М. К. Бойчука та ін.
Сучасна болгарська мова і ї ї історія протягом тривалого часу на Україні
були об’єктами дослідження лише в кількох працях Л. А. Булаховського.
Останнім часом з’явився ряд статей на цю тему інших авторів; аспірант
Інституту мовознавства АН УРСР 1. А. Стоянов підготував до захисту
дисертацію з лексикології болгарської мови. Матеріали македонської і
словенської мов розглядались лише в двох статтях Л. А. Булаховського.
Сербохорватська мова була об’єктом дослідження кількох українських
мовознавців (Л. А. Булаховського. 1. К. Білодіда, 3. Г. Розової, 1. М. Же-
лєзняк та ін.). Взагалі ж слід відзначити, що вивчення південнослов’ян­
ських мов ще не набуло на Україні належного обсягу.
Чеська мова, якій на Україні було приділено найбільше уваги з усіх
зарубіжних слов’янських мов, особливо ретельно вивчалася з боку слово­
твору і, меншою мірою, — синтаксису (праці М. А. Пушкаря, Л. А. Була­
ховського, В. Т . Коломієць, К. К. Трофимовича, Т . Б. Лукінової (Козмін-
ської), Р. В. Кравчука та ін.). Найближче споріднена з чеською словацька
мова досліджувалась у статтях М. Й. Онишкевича, В. Т . Коломієць,
М. В. Симулика та ін. Польська мова вивчалась українськими мовознав­
цями більш-менш рівномірно в різних аспектах (праці Л. А. Булаховського,
О. Б. Ткаченка, А. І. Генсьорського, Л. Л. Гумецької, В. М. Русанівського,
М. Й. Онишкевича та ін.). З питань серболужицького мовознавства кілька
праць опублікували К. К. Трофимович та 1. І. Ковалик.
Певні успіхи слід відзначити також у розвитку української балто-
славістики, доказом чого є монографія наукового співробітника Інституту
мовознавства АН УРСР А. Непокупного «Ареальні аспекти балто-слов’ян-
ських мовних відносин» (1964).
Слов янські елементи в західноєвропейських мовах (німецькій, фран­
цузькій, англійській) досліджувались в працях українських учених
Є. В. Опельбаума, О. Ф. Ріпецької, Є. П. Мартьянової, Ю. О. Жлуктенка
9 Помітним досягненням слов’янської лексикографії є видання двотомно^.
Польсько-українського словника за редакцією Л. J1. Гумецької (1958—1960?
Чеській українські лексикографи готують до видання Українсько-чеськи*
словник, який вийде у Празі; в 1961 р. вийшов з друку Угорсько-украї^.11
кий словник за ред. О. М. Рота, Ю. М. Сака та П. П. Чучки (Ужгород),
підготовлено до видання й Українсько-угорський словник (БудапецЛ1
Розгортається робота над укладанням Українсько-сербохорватського •
Сербохорватсько-українського словників. В Румунії видані Румунсько*
український і Українсько-румунський словники. Словацьке педагог і
видавництво випустило Українсько-словацький словник, укладення
1. Попелем за ред. М. О. Бачинської, друкується Словацько-український
словник П. П. Бунганича (Пряшів). Отже, як справедливо свідчи?
Л. С. Паламарчук, лексикографічна галузь сучасної славістики перебуваЬ
на піднесенні4.
Літературознавча галузь слов’янознавства на Україні
має також давню історію і спирається на передові вітчизняні наукові тра.
диції (О. Бодянський, І. Срезневський, 1. Франко, О. Потебня), які плека­
лися рядом видатних учених уже з перших десятиріч радянського періоду
історії УРСР. Праці К. Копержинського (сербістика), Є. Рихлика, М. Воз-
няка, К. Студинського, М. Мочульського, В. Щурата (історія літературних
взаємин української літератури і літератур західних слов’ян), А. Вели-
кова, Д. Шелудька (українсько-болгарські контакти) чи не вперше поста­
вили питання про значення для української культури міжслов’янських
літературних взаємин, не тільки нагромадили величезний фактичний мате­
ріал про творчі контакти окремих зарубіжних слов’янських письменників
з Україною, але й досліджували характер цих зв’язків в окремі періоди
розвитку національної літератури (стародавній період, романтизм, україн­
ський модернізм тощо). В цьому плані заслуговують на увагу праці київ­
ських і харківських учених, позначені прагненням дослідити на основі
марксистсько-ленінської методології зв’язки української літератури з
загальнослов’янським і світовим літературним процесом, розкрити су­
спільне і естетичне значення творчості видатних представників слов’ян­
ських літератур (О. Білецький, «Світове значення Т. Г. Шевченка»,
А. Шамрай, «Харківська школа романтиків», праці С. Родзевича, С. Сав-
ченка та ін.).
Для української радянської літературознавчої славістики післяво­
єнних десятиріч характерне насамперед підвищення ідейно-теоретичного
рівня досліджень, розв’язання принципово важливих проблем славістики,
питань художньої майстерності слов’янських літератур. Спираючись на
кращі досягнення вітчизняного літературознавства дожовтневого і довоєн­
ного періодів, українські славісти прагнуть до створення праць, в яких
органічно поєднувався б ідейний і художньо-естетичний аналіз. Протягом
післявоєнних десятиріч визначилося кілька осередків літературознавчих
славістичних досліджень. У 1956 р. в Інституті літератури ім. Т. Г. Шев­
ченка був організований відділ слов’янських літератур країн народної
демократії. Навколо видань «Міжслов’янські літературні взаємини»
(111 томи), «Слов’янське літературознавство і фольклористика» Інституту лі­
тератури АН УРСР удалося згрупувати молоді сили, здатні розв’язувати
актуальні проблеми радянської славістичної літературознавчої науки
(А. Р. Волков, Р. Ф. Кирчів, М. Я- Гольберг, Н. X. Копистянська, Ц М. Ло’
зинський, М. М. Мундяк, Н. О. Томащук та ін.). На сторінках цих видань
виступали також учені інших республік і вчені з країн народної демокра*
* Л. С. Паламарчук, На спільній ниві лексикографічній, у зб.: «Лекси*
колегія і лексикографія», К.. 1966, стор. 165—170. Розвиток слов’янознавства в УРСР
тії. Співробітники відділу працювали над індивідуальними монографіч­
ними дослідженнями, брали участь у створенні таких колективних видань,
як «Сучасні польські письменники», «Сучасні болгарські письменники»,
«Сучасні чехословацькі письменники», «Світова велич Т . Шевченка» та ін.
Відділ підготував до друку фундаментальну бібліографію «Українське
слов’янське літературознавство за 150 років», брав активну участь у ро­
боті IV і V Міжнародних з’їздів славістів.
Значними осередками літературознавчих славістичних досліджень є
Київський, Львівський, Чернівецький університети, де працювали відомі
славісти: Л . А. Булаховський, І. С. Свєнціцький і Р. М. Волков. Ц і осе­
редки зарекомендували себе рядом досліджень, серед яких у першу чергу
належить назвати синтетичну працю І. Свєнціцького «Нариси з історії
болгарської літератури» (1957), «Сторінки вікової дружби. З історії україн­
сько-болгарських зв’язків» (1958) В. Д. Дмитрука, «Українсько-чеські
літературні зв’язки в X IX ст.» (1956) П. Гонтаря, колективні праці — «Сло­
в’янське літературне єднання» (1958), «Проблеми перекладу» (1958) тощо.
Основним досягненням українського славістичного літературознав­
ства є те, що працями академіка О. І. Білецького та його учнів грунтовно
посунута вперед розробка теоретичних основ і методичних принципів ра­
дянського порівняльного літературознавства, показаний розвиток україн­
ської літератури у тісних взаєминах з російською, польською, чеською,
словацькою, болгарською, сербською та іншими слов’янськими літера­
турами.
Провідною проблематикою сучасних праць про взаємозв’язки слов’ян­
ських літератур є не тільки широке охоплення фактичного матеріалу, а й
прагнення до синтетичних узагальнень. До таких праць слід віднести, зо­
крема, монографії Г. Д. Вервеса «Адам Міцкевич і українська література»,
«Іван Франко і питання українсько-польських літературних і громадських
взаємин», «Т. Г. Шевченко і Польща», І. Ю. Журавської — «Іван Франко
і зарубіжні літератури», «Леся Українка і зарубіжні літератури»,
О. В. Шпильової — «Тарас Шевченко і болгарська література», «Головні
етапи українсько-болгарських літературних зв’язків X IX — X X вв.»,
В. І. Шевчука — «Сучасні українсько-чехословацькі літературні зв’язки»
(1945— 1965 рр.)», Ю. Л . Булаховської — «Прогресивна польська поезія
в ї ї зв’язках з російською та українською літературами (1940— 1955 рр.)»,
В. Вєдіної — «Літературно-громадські зв’язки пролетарських письмен­
ників Західної України і Польщі», а також статті І. П . Ющука про україн­
сько-югославські, В. О. Захаржевської, Б . Шайкевича, Б. Галащука і
Г. Гончарука — про українсько-болгарські, С. Левінської та О. Грибов-
ської — про українсько-польські літературні взаємини.
У різних аспектах питання міжслов’янських літературних взаємин
висвітлюють відомі українські вчені: чл.-кор. А Н УРС Р Є. П . Кирилюк —
«Свято болгарської культури й слов’янської писемності», «Т. Г . Шевченко
і болгарська література», Н . Є. Крутикова — «Гоголь і українська літера­
тура», О. Є. Засенко — «Марко Вовчок у слов’янських літературах», про­
фесори О. В . Чичерін, В . Д. Іванов та ін.
Славістична група Інституту літератури ім. Т . Г. Шевченка А Н У РС Р
під керівництвом доктора філол. наук Г. Д. Вервеса є координуючим цен­
тром досліджень міжслов’янських літературних взаємин не лише на Украї­
ні, а й у всьому Радянському Союзі.
Увага українських літературознавців-славістів зосереджена також на
проблемах становлення і розвитку художніх методів у зарубіжних слов’ян­
ських літературах, насамперед методу соціалістичного реалізму (В. Вєдіна,
«Польська пролетарська проза 20—30-х років»), зародження та роз­
витку критичного реалізму (праці Т . Пачовського, Р . Кирчева). В цьому плані створено цілий ряд монографічних праць, присвячених розгляд
творчості окремих видатних представників зарубіжних літератур (цГ0* Н
Ю. Булаховської та І. Лозинського про Ю. Тувіма, Л. Венгерова ^І
«Творчість В. Васнлевської», В. Шевчука— «Карел Чапек», А. Ma ї
ренка — «Іржі Волькер», статті О. Шпильової про творчість болгао’І
ких поетів, В. Моторного — про Т. Сватоплука, С. Левінської_- п і
Ю. Словацького, В. Захаржевської — про Л. Стоянова та ін.). М
В 1966 р. Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР разом
Інститутом слов’янознавства AH СРСР провели в Києві слов’янський си ч
позіум на тему «Велика Жовтнева соціалістична революція і розвито І
зарубіжних слов’янських літератур». Наукові наслідки симпозіуму Ст к І
новлять значний вклад у дослідження проблеми міжслов’янських літеп!’ І
турних взаємин у світлі ідей Великого Жовтня. Ця ж проблематика і |L* І
далі становитиме основу літературознавчої славістики на Україні. Вико’
нане силами цих же Інститутів дослідження «Проблеми розвитку сучасних
зарубіжних слов’янських літератур» є яскравим прикладом наукового
співробітництва літературознавчих славістичних колективів A H CPcd І
і АН УРСР. ” Л ”
Давніми є і традиції вивчення слов’янського фольклору
на Україні. Передові ідеї, висловлені в працях учених минулих часів
про відображення волелюбності народу в слов’янському фольклорі, про
збирання й дослідження сучасної народної поезії, про спільність і своєрід.
ність у творчості слов’янських народів, про необхідність співробітництва
вчених у дослідженні слов’янського фольклору глибоко шануються ра-
дянською фольклористикою.
В радянський час, у 20—30-і роки, продовжують працювати відомі
фольклористи: М. Сумцов, В. Гнатюк, Ф. Колесса, А. Лобода, М. Возняк,
І. Свєнціцький, К. Квітка та ін. — учені, чиї слов’янознавчі праці здобула
загальне визнання ще до революції.
Про значення, яке надавалося дослідженню слов’янського фольклору
в радянській науці, красномовно свідчить включення доповіді проф.
К. В. Квітки «Виявлення спільності в музичному фольклорі слов’янських
народів» у порядок денний роботи сесії АН УРСР, скликаної в Москві
в лютому 1944 р. В обговоренні цієї доповіді взяв участь, зокрема, відомий
чеський учений Зденек Неєдли.
Протягом чверті століття роботу українських радянських фольклори­
стів очолював і спрямовував видатний радянський учений, відомий гро­
мадський діяч, поет із світовим ім’ям, академік Максим Тадейович Риль­
ський. Слов’янознавчі фольклористичні праці Максима Тадейовича Риль­
ського — неоціненний вклад у радянську і світову науку про народну
творчість.
Діапазон славістичних досліджень у галузі фольклористики значно
розширюється у післявоєнний час. З’являються праці, присвячені аналі*
зові діяльності дослідників фольклору слов’янських народів (праці проф.
П. М. Попова — про М. О. Максимовича, В. С. Бобкової — про О. О. По­
тебню та ін.); захищаються дисертації, матеріалом яких є слов’янська
народна поетична творчість.
У 1958 р. в Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії
АН УРСР була організована славістична група відділу фольклористики,
завданням якої стало вивчення польського, чеського, сербського та бол­
гарського фольклору, а також фольклорних і фольклористичних зв’язків
східних, південних і західних слов’ян. Група підтримує активні зв’язки
з ученими-слов’янознавцями наукових установ у Радянському Союзі і ]
за рубежем. Тепер славістична група під керівництвом доктора філологіч­
них наук О. 1. Дея завершує підготовку колективної монографії «Відо*
12 браження визвольних рухів у фольклорі слов’янських країн», що присвя­
чується наступному, VI Міжнародному з’їздові славістів у Празі.
Дослідження міжслов’янських фольклорних та фольклористичних
взаємин знайшли свою реалізацію в ряді праць співробітників інституту,
зокрема у монографії Г. С. Сухобрус «Українсько-російські фольклорні
зв’язки в освітленні вітчизняної науки І пол. X IX ст.» (1963); В. А. Юзвен-
ко — «Українська народна поетична творчість у польській фольклори­
стиці XIX ст.» (1961); H. С. Шумади — «Українсько-болгарські фольклори­
стичні зв’язки (період болгарського відродження)» (1963); М. М. Гайдай —
«Чехословацько-українські взаємини в сучасній фольклористиці» (1963);
М. Т. Рильського, Г. С. Сухобрус, В. А. Юзвенко, В. О. Захаржевської—
«Українські думи і героїчний епос слов’янських народів» (1963); О. І. Дея,
О. І. Зілинського, Р. Ф. Кирчева, H. С. Шумади — «Український фоль­
клор у слов’янських літературах» (1963).
Слов’янська фольклористика на Україні переживає період піднесення.
В дослідницьку роботу включилося багато наукових закладів республіки.
Народну творчість південних і західних слов’ян, а також міжслов’янські
фольклорні та фольклористичні взаємини успішно вивчають фольклористи-
славісти ряду наукових центрів республіки: Р. Кирчів, Г. Нудьга (Львів),
Ю. Туряниця (Ужгород), А. Волков (Чернівці) та ін.
Вивчення сучасного фольклору слов’янських народів — одне з акту­
альних завдань радянської фольклористики. Тісне спілкування між краї­
нами демократичного табору, зокрема між слов’янськими країнами, накла­
дає певний відбиток на розвиток народної культури, національної формою,
соціалістичної змістом. Радянські вчені вважають своїм почесним завдан­
ням дослідити, як поєднуються національні традиції з інтернаціональною
основою соціалістичної культури в сучасному фольклорі слов’янських на­
родів.
Українські радянські фольклористи приділяли і приділяють велику
увагу проблемі вивчення епосу слов’янських народів. Одним з важливих
питань цієї проблематики є дослідження героїчного й казкового епосу в
його історичній зумовленості.
Загальнослов’янська проблематика в галузі етнографічної
науки на Україні характерна ще для праць М. Костомарова, І. Франка,
Ф. Вовка та інших учених минулих часів.
Ці традиції розвиваються і в радянський час, на нових основах. Тепер
дослідження в галузі етнографічної науки на Україні очолює відділ етно­
графії Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР під
керівництвом доктора історичних наук К. Г. Гуслистого. Слов’янська те­
матика безпосередньо знайшла своє втілення, зокрема в праці Я. П. При-
липка «Етнокультурні зв’язки болгар і східних слов’ян (на матеріалах
одягу)» (1964). Вивченню наукових українсько-російських етнографічних
зв’язків відведено значне місце в монографії В. Ф. Горленка «Нариси з
історії української етнографії та російсько-українських етнографічних
зв’язків» (1964). К. Г. Гуслистий досліджує етнічний розвиток українсь­
кого народу в зв’язку з етнічним розвитком інших слов’янських народів.
В. 1. Наулко, вивчаючи етнічний склад населення УРСР, приділяє значну
увагу представникам слов’янських народів.
Етнографи Інституту взяли участь у роботі 3-ї конференції Міжнарод­
ної комісії для дослідження народної культури в Карпатах. На V II Міжна­
родному конгресі антропологів та етнографів у Москві в 1964 р. українські
вчені виступили з рядом доповідей та повідомлень.
Зараз українські етнографи розпочали роботу над укладанням Регіо*
нального історико-етнографічного атласу України, Білорусії та Молдавії,
що є актуальним завданням слов’янської і світової етнографічної науки.
Розвиток слов’яно зн а вс тва вУ ги г
13 Важливі теми з культури і побуту робітничого класу, колгосп ного сеЛя І
ства України, з проблеми «Комунізм і побут», зокрема питання усуненні
істотних відмінностей між культурою міста і села тощо, радянські етнографі
розглядають у зв’язках з побутом, культурою всіх народів країн соцід^*1]
стичної співдружності, зокрема слов’янських.
Славісти Радянської України високо шанують ту допомогу, яку Ро
виткові слов’янознавства на Україні подають учені Академії наук СР^р’И
насамперед Інститути слов’янознавства, російської мови і Радянський И
комітет славістів, зокрема видатні вчені: В. В. Виноградов, Б. О. Риба І
ков, П. М. Третьяков, С. Б. Бернштейн, В. І. Борковський, М. І. Кравц0в І
Д. Ф. Марков, М. І. Толстой, О. О. Сидоров, В. Д. Королюк та і н. р0 ‘
виткові української славістики сприяли і сприяють також ті безпосередн*
наукові контакти, які встановилися в нас із ученими-славістами заруба­
них слов’янських і неслов’янських країн: В. Георгієвим, С. Руссакіевим І
Л. Андрейчиним та ін. (Болгарія), В. Гавранком, Ф. Травнічком, Ю. Д0.’ І
ланським, К. Горалком та ін. (Чехословаччина), Т. Лер-Сплавінським . І
М. Якубцем, П. Зволінськнм, С. Урбанчнком, В. Дорошевським І
Ю. Кржижановським (Польща), Р. Лаличем, Б. Конеськнм, И. Бадали- І
чем, Б. Крефтом (Югославія), А. Мазоном, М. Шеррер (Франція)
Г. Більфельдтом, Е. Вінтером, П. Кірхнером (ГДР), X. Стангом (Норве- І
гія), Г. Витженсом, Р. Ягодичем, И. Гаммом (Австрія), Ло Гатто І
(Італія) та ін. Значна частина цих ученнх-славістів побувала в Києві І
і працювала в наших наукових закладах.
Традиційними стали на Україні республіканські славістичні конфе­
ренції; так сьома конференція (1966 р.) була присвячена комплексній І
темі «Жовтень і культура слов’янських народів».
Основні завдання дальшого розвитку слов’янознавства в республіці
грунтуються на положеннях Програми КПРС, рішеннях X X III з’їзду пар­
тії про зміцнення єдності народів країн соціалістичної співдружності, зок­
рема й слов’янських, про вивчення їх історії, героїчної боротьби проти
сил імперіалізму, їх мов, культур, літератур, побуту, звичаїв, фольклору,
тих великих історичних перетворень, що відбуваються в цих країнах, ви- І
вчення специфіки цього розвитку і тих рис єдності і спільності, що наро- І
джуються і міцніють з кожним днем. Це вивчення і висвітлення, ця вза- І
ємна пошана і братерська любов між слов’янськими народами є важливим
чинником зміцнення дружби, інтернаціональної солідарності всіх народів.