Визначний український вчений-філолог П . Г . Жнтецький, наукова діяльність якого
припадає на другу половину X IX — початок X X ст., з повним правом займає одне,
найпочесніших місць у славній когорті українських мовознавців дожовтневого часу
Його наукові праці з українського мовознавства, літератури та фольклору становлять
цінний внесок у вітчизняну філологічну науку.
П. Г. Житецький народився 23 грудня 1836 р. (4 січня 1837 р. за новим стилем)
в м. Кременчуці; закінчив семінарію у м. Переяславі і вступив до Київської духовної
академії. Проте рамки богословської науки виявилися занадто вузькими для допит­
ливого і здібного юнака. П. Г. Житецький залишає Академію і вступає до Київського
університету на історико-філологічний відділ. Скінчивши у 1864 р. університет,
П . Г. Житецький працює вчителем російської мови та літератури у Кам’янці-Подідь!
ському та Києві. Деякий час він живе і працює у Петербурзі. У 1898 р. Російська
Академія наук обрала його своїм членом-кореспондентом. У 1908 р. йому було при­
суджено ступінь доктора наук. Однак за царського ладу П . Г. Житецький так і не був
допущений до викладання в Київському університеті. Помер учений 18.1 II. 1911 р.
П . Г. Житецький в своїх наукових працях досліджував різні етапи історії
української літературної мови в її багатоманітних стильових і жанрових різновидах,
східнослов’янську діалектологію, лексикографію, український правопис, усну на­
родну творчість та інші питання української та російської філологічної науки. Оскіль­
ки детальне висвітлення всіх аспектів наукової творчості П . Г . Житецького в одній
невеликій за обсягом статті неможливе, ми обмежимося аналізом його досліджень з
історії української літературної мови, зупиняючись на окремих працях іншого науко­
вого аспекту лише принагідно, в міру потреби.
П. Г. Житецький перший з українських дожовтневих мовознавців створив праці
з історії української літературної мови, що висвітлюють тривалий і важливий період
у її розвитку. Історико-літературні розвідки П . Г. Житецького поклали початок
дальшій розробці цієї галузі мовознавчої науки.
Характерною рисою П. Г. Житецького як історика української літературної
мови є постійне прагнення розглядати мовно-літературні процеси та явища у нерозрив­
ному зв’язку з історією українського народу. Свої думки про історичний розвиток
українського народу, його літератури і мови та стосунки з іншими народами і їх мо­
вами П. Г. Житецький висловив у написаній ще на початку наукової діяльності статті1,
яка, за характеристикою В. Перетца, «була наче маніфестом його суспільних поглядів
і програмою дальшої діяльності суспільної і наукової»2. У цьому «Маніфесті» моло­
дий вчений підтримує погляди прогресивного табору тодішнього суспільства на укра­
їнську мову, як на самостійну мову з своєю самостійною літературою. В ін категорично
заперечує спроби звести українську літературу до рівня літератури провінціальної,
літератури «для домашнього вжитку». «Що ж це за місцева словесність, як не окрема
література?»3, — запитує П. Г. Житецький своїх опонентів. «Якщо є дві руські
народності, то єй дві руські мови, і повинні бути дві окремі і самостійні літератури»
приходить до цілком логічного висновку вчений.
Обстоюючи права української мови на самостійне існування як мови літературної
і и дальший безперешкодний розвиток, П. Г. Житецький разом з тим підкреслював
велику близькість і тісну спорідненість української й російської мов, відзначав похо­
дження їх з єдиного джерела. «Нема нічого дивного, — пише він, — що до X IV ст.
мова, наприклад. Київського князівства мало відрізнялася від мови Новгородського
1 П . Г. Ж и т е ц к и й, Русский патриотизм, «Основа», 1862, березень.
2 В. П е р е т ц, Павло Житецький, Записки Українського наукового товари-
стьа в Києві, кн. II, К-, 1908, стор. 10.
• П. Г. Житецкий, Русский патриотизм, стор. 5.
* Т а м же, стор. 10.
28 П . Г . Ж итецький — Історик української літературної мови
т —
і володимирського; а раніше, коли життя Русі було зосереджене в Києві і великий
водний шлях по Дніпру був головним руслом нашої Історії, теперішні великоруська
і малоруська мови існували як цілком злиті, наче в зерні» ®. Відмінності, які виникли
в наступні століття між російською та українською мовами, вчений пояснює певними
історичними причинами.
П. Г. Житецький категорично заперечує твердження М. І. Костомарова 8 про
більш тісну близькість українців з поляками, ніж з росіянами. «Ми аж н іяк не згодні
з п. Костомаровим, — твердить П . Г . Житецький, — у тому, що в духовному організмі
малоруського народу більше спільних співчутливих сторін з польською нацією, ніж
д великоруською» ».
Сформувавшись як дві близькі, але самостійні, російська та українська мови й
літератури, як відзначає П . Г. Житецький, «мають потребу одна в одній і взаємно себе
поповнюють» 8.
Слід підкреслити, що П . Г. Житецький вже тоді не лише відзначав вплив росій*
ської літератури й мови як більш багатої на той час на мову українську, а й ставив
питання про зворотний вплив української літератури й мови, про її право «в свою чер­
гу впливати і на російську літературу»
У період, коли українська література і літературна мова були представлені в
основному лише художньо-белетристичним стилем, П . Г. Житецький передрікав
в майбутньому необмежений розвиток також і інших структурно-функціональних
стилів української літературної мови і, в тому числі стилю наукового. «Мова науки,—
пише він, — не відразу створюється, так само, як і мова літератури; але остання упе­
реджує своєю появою першу. Спочатку життя, а потім усвідомлення прожитого…
російська література лише тепер виробила наукову мову, що є досяжне і для мало­
руської літератури» ю.
Це твердження молодого вченого про українську мову як мову нації набувало
особливої ваги в умовах жорстокого переслідування, якого зазнавала з боку царського
уряду українська художня література, не говорячи вже про інш і стилі й жанри укра­
їнської літературної мови, що на той час лише зароджувалися.
У другій половині X IX і на початку X X ст. питання про період, територію, ос­
новні шляхи і процеси утворення української мови не знайшло ще свого остаточного
розв’язання і викликало багато суперечок11. П. Г. Житецький цілком слушно вважав,
що досліджувати історію української мови неможливо, не розв’язавши цього основного
питання.
Усвідомлюючи всю важливість правильного висвітлення початкового періоду
в історії української мови та ї ї стосунків з іншими, спорідненими мовами, вчений на­
самперед дає критичну оцінку існуючих у тодішній історичній та мовознавчій науці
поглядів на питання походження української мови. Особливо велике значення для
дальшого наукового вивчення історії мови мала критика П. Г. Житецьким антинауко­
вої великодержавницької теорії історика М. П. Погодіна, підтриманої мовознавцем
О. І. Соболевським, які твердили, що аборигенами міста Києва і середньої Наддні­
прянщини були великороси, а українці прийшли сюди значно пізніше (у X IV — X V ст.)
з-під Карпат.
Заперечуючи ці твердження, П. Г. Житецький виступає з рефератом на тему «По
поводу вопроса о том, как говорили в Киеве в X IV — X V веках», в якому на основі
аналізу староруських пам’яток приходить до висновку, щодо половини X II ст. в Києві
і в Галичі існував звуковий тип однієї і тієї ж мови.
Важливою творчою настановою праць П . Г . Житецького з історії української
літературної мови було накреслення основних ліній зв ’язку минулого української
літературної мови з її сучасним станом, визначення, з одного боку, питомої ваги цер­
ковнослов’янської, старокнижної стихії в загальній системі літературної мови на
Україні, а з другого — встановлення ролі живої народної української мови як у ево­
люції книжних стилів, так і у формуванні й дальшому розвитку нової української
літературної мови, що виникла на грунті народної. Я к історик літератури і літера­
турної мови, П. Г. Житецький прагнув «зв’язаты оба полы сего времени», минуле
з теперішнім, знайти закони, за якими виробилося сучасне з давнього спадку далекої
старовини, нарешті, вияснити дороги й причини, що їм українська література зав­
дячує своє існування через X V III вік» 12.
6 П. Г. Ж и т е ц к и й, Русский патриотизм, стор. 115.
І Д ив.: М. И. Костомаров, Две русские народности, «Основа», 1861,
березень.
? П . Г . Ж и т е ц к и й, Русский патриотизм, стор. 15.
8 Т а м ж е , стор. 20.
9 Т а м ж е , стор. 21.
10 Т а м ж е , стор. 6 і 16.
11 Д ив.: В. Розов, Исследование языка южнорусских грамот X IV и первой
половины X V в., «Киевские университетские известия», № 10— 12, 1913.
12 В . П е р е т ц, зазнач, праця, стор. 27.
29 Талановита розвідка П. Г. Житецького «Очерк литературной истории малопол
ского наречия в XV II веке» (1889) дістала високу оцінку О. Кочубинського13. Л. А.
лаховський підкреслював, що ця праця «і досі є одним із цінніших нарисів важливою
«Очерк…» складається з трьох частин. У першій досліджується т. зв. «слов»
вороська». тобто церковнослов’янська мова — як вона виглядала в творах украій
ських письменників XV II ст., у другій частині подається докладна характеристика
української книжної мови того часу, третя — присвячена питанню про схоластичні
науку на Україні у другій половині X V II ст. У додатку до книги міститься словщ/
книжної української мови, взятий з рукопису початку X V II ст.
Характеризуючи церковнослов’янську мову XVI — X V II ст., вчений підкр*
слює, що протягом віків ця стара мова змінювалась під впливом різних слов’янських
наріч, через неруську домішку була малозрозумілою народові і становила певні труд,
ноші також і для сприймання освіченими людьми.
Вказавши на факти руйнування чистоти старої церковнослов’янської мови
П. Г. Житецький разом з тим розуміє винятково важливу на той час роль високоорга!
нізованої і загальновизнаної старослов’янської мови як могутнього фактора боротьби
проти унії і католицизму. І саме цьому, як справедливо вважає П. Г. Житецький
діячі української культури, письменники і взагалі освічені люди «поспішали органі!
зувати літературну мову на готовому грунті книжних переказів, поспішали знайти в
них об’єднуючий фокус, щоб не розгубитися в масі діалектних подробиць. Таким лі-
тер ату р ним фокусом була для них церковнослов’янська мова. Це була свого роду
уніформа для всіх народних наріч, що звільняла як письменника, так і читача від
безпосереднього знайомства з цими наріччями, — мало того — розрахована не на
одну Русь, але й на інших слов’ян грецького віросповідання» 16.
П. Г. Житецький детально аналізує граматику слов’янської мови, видану
Мелетієм Смотрицьким у 1619 р. Він відзначає, що, «помимо свідомості самого
Смотрнцького, церковнослов’янська мова, представлена в його граматиці, зближена
була з спільними властивостями руських наріч. Письменники малоруські, що стара­
лися засвоїти цю мову, охоче брали з богослужбових книг церковнослов’янські букви,
що не відповідали руським звукам, не менш охоче брали церковнослов’янські форми,
чужі руським наріччям, але не відмовлялись і від деяких особливостей живої мови,
якщо тільки вона збігалася з книжною мовою, хоча б ці особливості становили ви­
няткову приналежність того чи іншого руського наріччя»18. Вчений приходить до
висновку, що мову, зафіксовану в граматиці М. Ємотрицького, можна назвати не
стільки церковнослов’янською, скільки слов’яноруською. «Після появи граматики
М. Ємотрицького, — на думку П. Житецького, — стала можливою міцна взаємодія
між мовою книжною — слов’яноруською і народною. Результатом цієї взаємодії
була книжна малоруська мова, що повинна була задовольняти як людей більш книж­
них своєю граматичною правильністю, так і людей менш книжних своєю загально­
приступністю» 17.
Констатуючи глибокий і в цілому вірний аналіз викладеної М. Смотрицьким
граматичної системи т. зв. слов’яноруської мови, ми не можемо не відзначити певного
перебільшення П. Г. Житецьким ролі «Граматики» М. Смотрнцького в дальшому про­
цесі розвитку української літературної мови, бо «звичайно, не граматика М. Смот-
В,ия цвьзкаоєгом оздріяо бяивллая лам осжолбиовюо юп ривзраоєдмниойді іюс томіржи чнсилой в’пярнооцреус сьркоозвюи ті кун аукрроданїносюь комї овлаітмеи.­
ратурної мови в сторону II демократизації. Граматика М. Смотрнцького дала певні
норми цього процесу, які відіграли, безперечно, велику роль в удосконаленні літе­
ратурної мови» 1в.
Розділ про книжну українську мову в XV II ст. присвячений критичному огля­
дові «Лексикона словенороського» Памви Беринди, класифікації українського мате­
ріалу в книжній мові XV II ст., визначенню спільноруських звуків і форм, характери­
стиці особливостей «малоруського наріччя», відсутніх у «наріччях церковнослов’ян­
ському і великоруському», спостереженням над граматичними формами книжної
української мови того часу і над стилістичними рисами історичної і ораторської прози.
Зберегло до нашого часу наукову цінність твердження П. Г. Житецького про те,
що звукова система і граматична структура живої української народної мови майже
и А. Кочубипский, Заметки о малорусском наречии в памятниках на­
шей литературной старины, «Отчет о присуждении 32 премии гр. Уварова», 1892.
стор. 96—97.
14 Л. А. Булаховський, Вступна стаття до праці П. Г. Житецького
«Нарве літературної історії української мови в 17 віці», Львів, 1941, стор. 4—5.
11 П. Г. Житецкий. Очерк литературной истории малорусского наречия в
XVII веке. К., 1889, стор. 3.
•♦Там же, стор. 26—27.
•’ Т а и же, стор. 40.
“ «Курс історії української літературної мови», т. І, К., 1958, стор. 85.
ЗО не зазнали впливу з боку польсько! мови, який виразно позначився лише на лексич­
ному складі української мови. Інший висновок робить учений щодо української книж*
н0ї мови X V II ст., де польський вплив очевидний не тільки в лексичному складі, а й
в граматичній будові.
Заперечення П. Г. Житецьким абсолютної залежності форм типу «ходив бих», «хо­
див бись», «буду казав» та ін. від польської мови, які вчений розглядає як релікти ар­
хаїчних форм, також поділяється сучасними дослідниками історії української мови 1В.
Таким чином, здійснений П. Г. Житецьким аналіз української літературної
мови X V II ст. — одного з найбільш важливих періодів ї ї історії — е цінним вкладом
в історію української літературної мови, незважаючи на окремі пізніше спростовані
наукою твердження, зокрема переоцінка ролі ідей реформації в активізації процесу
творення літературної мови на народній основі та недоробки (неповнота матеріалу,
необгрунтованість окремих висновків тощо). У розглянутій праці П. Г. Житецького
в цілому вірно визначені основні процеси формування й розвитку книжної мови на
Україні в X V II ст., схарактеризований стан і еволюція церковнослов’янської мови на
руському грунті, підкреслено ї ї об’єднуючу роль та інші питання.
Не менш важливе значення для дослідження наступного періоду в історії укра­
їнської літературної мови, а саме періоду початку формування української літератур­
ної мови на народній основі, має літературознавча праця П. Г. Житецького «Энеида»
Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы
X V III века» (1900), в якій П. Г. Житецький висвітлює стан і дальшу еволюцію «ело*
в’яноруської» мови у X V III ст. Детально аналізуючи мову творів Феофана Прокопо­
вича, літопису Грабянки, «Странствованій Грнгоровича-Барського» та інших творів
цього періоду, вчений приходить до висновку, що на відміну від слов’яноруської
мови минулого століття їх мова має вже значні відхилення в напрямі збільшення
народних елементів. Ця обставина дає вченому підставу назвати мову аналізованих
творів «слов’яноукраїнською». До основних мовних особливостей, що характеризують
тип «слов’яноукраїнської» мови, П. Г. Житецький відносить: 1) обмежене вживання
слов’янських дієслівних форм, 2) повну відсутність польських дієслівних форм, 3)
змішане вживання слов’янських звуків і форм разом з українськими (кто, что, яко
і хто, що, якь та ін.), 4) змішування и з ы та інші особливості.
Учений констатує, що коефіцієнт народних елементів у «слов’яноукраїнській»
мові значною мірою залежить від змісту і стилю твору. Особливо яскраво ця залеж­
ність простежується в жанрі шкільної драми. Так. наприклад, шкільна драма неві­
домого автора «Милость Божія…» своїм змістом і стилем є співзвучною з українськими
народними думами. Реалістичним відтворенням української дійсності того часу від­
значається і драма Г. Коннського «Воскресеніе мертвыхъ» та ін.
П. Г. Житецький справедливо відзначає, що у другій половині X V III ст. почи*
нається етап поступового занепаду і виродження української шкільної драми, а разом
з нею і «слов’яноукраїнської» мови, насамперед у стінах Київської академії, яка втра­
чає своє значення літературного центру країни. Відкриваються нові школи, викла­
дання в яких ведеться російською мовою, реальні училища, корпуси тощо, ставиться
питання про відкриття університету в Києві. Перебудовується характер навчального
процесу і в стінах академії. Особлива увага звертається на викладання в ній росій­
ської мови. Ректор академії Єамуїл Миславський (1783— 1796) вимагав від вихованців
заучування напам’ять од Ломоносова, посилав окремих студентів у Московський
університет для оволодіння зразковою російською мовою-
Таким чином, відзначає П. Г. Житецький, «слов’яноруська» мова, що розвива­
лася на півдні Росії в народному малоруському напрямі, зустрілася в половині
X V III ст. з літературною російською мовою, що розвивалася на півночі Росії в на­
родному великоруському напрямі. Остання була значно сильніша за першу, тому
в другій половині X V III ст. ми вже не бачимо в Київській академії скільки-небудь
значних літературних творів, написаних слов’яномалоруською мовою»20. Однак поза
стінами академії слов’яноукраїнська мова ще певний час існує. У другій половині
X V III ст. вона мала свого видатного представника в особі письменника і філософа
Г. 6. Сковороди. П. Г. Житецький одним із перших досліджує мовні особливості
творів цього останнього представника старої української літератури і літературної
мови. Вчений підкреслює, що Сковорода охоче вводить у свою мову церковнослов’ян­
ські слова і форми, проте, «підкоряючись різноманітним впливам мови, то книжної,
то розмовної, то міської, то сільської, він немовби втратив саме відчуття її» аі.
П . Г . Житецький — Історик української літер а тур ної мови
19 Див.: О. І. Б р і ц и н а, Історія української літературної мови X V II ст.
в освітленні П. Г. Житецького, «Наукові записки Харківського державного педа­
гогічного інституту ім. Г. С. Сковороди», філологічна серія, т. X X X I. Харків, 1958.
стор. 12— 13,
*° П. Г. Житецкий, «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в
связи с обзором малорусской литературы X V III века, К., 1900. стоо. 38—39
11 Т а м ж е, стор. 53. г В окремому розділі праці про «Енеїду» І. Котляревського П . Г . ЖитецЬк
– г>о.!глядйс книжну українську мову X V III ст. Насамперед учений констатує відм-и**
■ісп умо* її розвитку на Правобережній Україні, що перебувала під владою Шляхів*
ської Польщі. і на Лівобережжі, яке було возз’єднане з Росією. Політика насильно
насадження католицизму і унії, релігійного і національного гноблення виклика!!0
занепад і деградацію української літературної мови в правобережній частині У країн
і тому там не було ні видатних творів, ні таких визначних імен, як Ф . Прокоповио’
Г. Коннський, Г. Сковорода. ‘■
П. Г. Житецький аналізує мову літописів, хронографів і козацьких хронік тог
часу. Він відзначає, що, починаючи з 30-х років X V III ст., у книжній українській
мові з’являється досить помітна домішка слів, звуків і форм російської мови. Зразко
цієї мови є «Літописець…» 1742 р. Близькою до нього мовою написане і «Кратк0М
опнсаніе Малороссіи», «Черннговская лФтопись» та інші твори.
Отже, книжна літературна мова на Україні все більше віддаляється від народної
української мови. Зразком книжної мови на Україні П. Г. Житецький вважає «Краткое
опнсаніе о козацкомь малороссійскомь народі н о военньїхь его делахь» Петра Симо.
новського з характерними для цього твору великими періодами, складними латин­
ськими конструкціями, іншомовною лексикою тощо. Н і в звуках, ні в формах майже
немає слідів української мови.
Розглядаючи специфіку нових політичних, релігійних і культурних умов Того,
чесної України, П . Г. Житецький цілком слушно вказує на неминучість занепаду
старих українських літературних традицій. Стара українеька книжна мова являла
собою строкату суміш елементів церковнослов’янської, російської, польської і україн­
ської мов. Вона не могла задовольняти зрослих потреб українського народу і багато
в чому поступалася перед розвиненою російською літературною мовою з живою на*
родною основою.
Однак, змалювавши в цілому правдиву картину тодішнього стану старої книжної
української мови, П. Г. Житецький не розкриває справжніх причин як її занепаду,
так і виходу на широку дорогу нової української літературної мови на народній основі!
Він не міг ще на той час охопити, що «усі ці знаменні явища зближення літературної
мови з народно-розмовною, які формувалися протягом тривалого часу і посилилися в
кінці X V III ст., були зумовлені історичним процесом формування української народ­
ності в націю, що відбувався в другій половині X V III — першій половині X IX ст.***.
Аналізуючи в третьому розділі своєї праці «Енеїду» І. П . Котляревського,
П. Г. Житецький намагається відшукати і встановити її зв’язок з українською літе­
ратурою демократичного напряму в минулому, а також з народною мовою, представ­
леною у вертепній драмі, інтермедіях, віршах «мандрованих» дяків, любовних і лі­
ричних віршах тощо. На думку П. Г. Жнтецького, «з занепадом старих українських
літературних традицій не тільки не умирала стара демократична тенденція, а, навпаки,
росла і міцніла вона в національному напрямі»23.
П. Г. Житецький один із перших слушно підкреслив велику роль творчості
І. П. Котляревського у створенні нової української літератури на основі живої мови
народу, розкрив зв’язки «Енеїдн» з українською демократичною літературою поперед­
нього періоду, хоч, як відомо, лише Т . Г. Шевченко, який підніс українську літера­
турну мову до рівня національного звучання 24, досяг у своїй творчості синтезу різно­
рідних мовних джерел: розмовних, книжних і фольклорних.
Ця праця П. Г. Жнтецького має значну наукову вартість. В ній правильно сха­
рактеризовані лінгвостилістичні особливості багатьох жанрів української літера­
тури X V III ст., розкриті деякі причини занепаду старих мовних і літературних тра­
дицій, простежений зв’язок «Енеіди» з попередніми літературними творами.
Отже, видатний український вчений-філолог П. Г. Житецький своїми дослі­
дженнями в галузі історії української літературної мови зробив цінний внесок в
українську мовознавчу науку, незважаючи на деяку обмеженість матеріалів і іїевн|
недосконалість методів дослідження. Здійснений ним науковий аналіз української
літературної мови цілої епохи в її загальних процесах, пов’язаних з фактами історико-
культурного життя українського народу, не втратив своєї наукової ваги до нашого
часу і досить широко використовується сучасними істориками української літератур­
ної мови для висвітлення загальних закономірностей розвитку української літера­
турної мови протягом усього періоду її існування.
” «„КУРС історії української літературної мови», т. І, К ., 1958, стор. 136.
и т е ц ь к и й, Дві промови до Українського громадянства у Києві,
ц п ^ итецькоГо» Публічна бібліотека АН УРС Р, інв. № 46604.
мом«Наукова думка»,Л К