В останні десятиліття комунікативні функції української літературної
ви з н а ч н о розширилися, ускладнилися і збагатилися. Українська літе*
м° У рн а мова функціонує тепер у всіх сферах життя й діяльності україн
к о ! соціалістичної нації. Обслуговуючи надзвичайно складні потреби
Суспільства, вона повинна бути добре організована. Разом з тим. як і
С-оЖна ж ива літературна мова, вона постійно розвиваться й удосконалю
ються. «Удосконалювання мови в процесі обслуговування дедалі склади і-
иих п о т р е б суспільства є одним із важливіших законів мовного розвитку*»1 .
Літературна мова в наш час стала надбанням широких мас трудящих; вона
в и тісн и л а або витісняє мовлення, яке раніше часто здійснювалося на д іа
лектному рівні. Великої ваги набула усна форма літературної мови. Тому-
то усі верстви нашого суспільства — робітники, колгоспники, інтеліген
ція __виявляють підвищений інтерес до питань мовної культури.
Ж урнали і газети присвячують їй спеціальні розділи *, з питань мов
ної культури останнім часом з’являються книги3, ведуться спеціальні
радіопередачі. Однак поряд з науковими розвідками н теоретично обгрун
тованими рекомендаціями іноді публікуються такі поради щодо вживання
окремих слів, граматичних форм, які відбивають не об’єктивні закономір
ності розвитку сучасної української літературної мовн в усій її стильовій
різноманітності, а суб’єктивне сприймання авторами статей деяких мовних
фактів, їх власні уподобання і смаки.
Суб’єктивні поради і рекомендації здебільшого пояснюються тим, що
досі ще не створена теорія культури української мови, не визначені ті
наукові засади, на яких вона має грунтуватися, достатньо не окреслені
навіть проблеми, які вона має обійняти. Проте культура мовн як спеціальна
наукова дисципліна, що має свої специфічні проблеми та завдання, повинна
мати свою теорію.
Поняття організованості мовн обов’язково включає унормованість,
бо “тільки єдиний правопис і стала вимова, однакові для всіх правила побу
дови синтаксичних конструкцій, однакове розуміннй^екенчного напов
нення слів, їх однакова акцентуація створюють ті умови, в яких може
мрмально функціонувати літературна мова як засіб спілкування людей у
_ 1 С. 11. Ожегов, Очередные вопросы культуры речи, «Вопросы культуры
Р**“». в, 1. 1955, стор. 5.
/ «Навколо слова» в газ. «Літературна Україна»; «Плекаймо рідну мову» в ж. «Укра-
ьк® мова і література в школі»; «Слово рідне* в ж. «Жовтень» та ін.
к д г А. П. Коваль, Культура української мовн, К., 1964; К’о с т ь Г о р д і «= н-
®Ипилї<*ОВО слово, 1\„ 1964; зо. «Про культуру мовн», К., 1964; Є. Д. Ч а к, Складні
адки українського слововживання, 1\., 1965, та ін.
53 ЛІ. А. Жовтобрюх
f суспільстві. Важко уявити собі літературну мову, яка б не мала усталених
jjpPr норм—лексичних, граматичних, фонетичних, орфоепічних, орфографічних
СТИЛІСТИЧНИХ.
Культуру мови часто й ототожнюють з бездоганним користуванням
лексичними та граматичними нормами літературної мови, правильною
вимовою слів і вживанням нормативних наголосів 4. Не вважаючи, що: таке
визначення всебічно розкриває зміст поняття мовної культури, ми все ж
не можемо не відзначити, що основні риси її відбиті в ньому правильно.
Радянське мовознавство визнає активний вплив суспільства на.мовну
практику його членів. Для нього неприйнятні обмеження лінгвістичних
досліджень лише об’єктивним описом мовних явищ, неприйнятна теорія
антинормалізаторства, поширена в свій час і серед вітчизняних вчених;
на підставі пізнаних законів мовного розвитку радянське мовознавство
прагне активно втручатися в мовний процес, дбати про підвищення ефек
тивності мови як одного з засобів спілкування, всебічної і цілеспрямованої
діяльності суспільства. У цьому плані нормалізація усного й писемного
літературного мовлення належить до безпосередніх завдань мовознавства.
Проблема нормалізації, поняття правильного й неправильного в мов
ленні (це стосується не тільки літературного, а й діалектного’мовлення)
не лише завжди існували, а практично так чи інакше розв’язувались.
«Повна байдужість до засобів мовного вислову — явище ненормальне»6, —
# справедливо пише Ф. Філін. Отже, одно з найважливіших завдань теорії
культури мови як спеціальної лінгвістичної дисципліни саме й полягає
в тому, щоб визначити наукову основу мовної нормалізації, її принципи,
межі, характер на різних мовних рівнях, у різних контекстуальних си
туаціях і при різному суспільному спрямуванні мовного акту.
Насамперед потрібно чітко й науково об’єктивно визначити, що таке
мовна норма, це найважливіше поняття культури мови.
Терміном мовна норма практично користуються в усіх підручниках
з фонетики, граматики, лексикології, стилістики, в словниках та посіб
никах з культури мови, однак досі відсутня єдність у розумінні його, а
також у визначенні.
Так, тлумачні словники змісту поняття# норма звичайно пояснюють
як загальноприйнятий, узвичаєний, обов’язковий порядок або стан чого-
небудь. У цьому значенні його поширюють і на поняття мовна норма ej
А. Коваль, наприклад, під мовною нормою розуміє «усталені правцла
вимови і правопису, вибору слова і граматичної форми» 7. Повніше визна
чає поняття мовної норми С. Ожегов. Мовна.норма, на його думку, — «це
сукупність найбільш придатних («правильних», «тих, яким надається пе
ревага») для обслуговування суспільства засобів мови, що складаються
як наслідок відбору мовних елементів (лексичних, вимовних, морфологіч
них, синтаксичних) із тих, які співіснують, наявні, утворюються знову або
відбираються з пасивного запасу минулого в процесі соціальної, в широ
кому розумінні, оцінки цих елементів» 8. Усі дослідники підкреслюють,
що мовна норма — категорія історична, змінна, хоч і надзвичайно стійка.
Вона становить «виявлення історичних закономірностей розвитку мови і
типойих для кожної-епохи тенденцій розвитку, підтримуваних і схва
люваних суспільством у його мовній практиці» 9f С. Ожегов правомірно
* А. П. Коваль, зазнач, праця, стор. 12; П. Й. Г о р е ц ь к и й, Про куль
туру мови, «Радянське літературознавство», І961,«2, стор. 31.
6 Ф. П. Филин, Несколько слов о языковой норме и культуре речи, «Вопросы
культуры речи», в. 7, М., 1966, стор. 15.
6 Словарь русского языка в четырех томах, т. II, М., 1958, стор. 696.
7 А. П. Коваль, зазнач, праця, стор. 8.
8 С. И. Ожегов, зазнач, праця, стор. 15.
•Там же.
54 зПереЧУє погля? на мовну норму, як на явище статистичне, тому що не
_е, що найчастіше повторюється, найбільш поширене, е нормою, бо, як
відомо, часто повторюваною може бути й помилка 10. Проте статистичний
аптерій визначення норми при умові правильної теоретичної інтерпрета
ції кількісних показників може бути корисним.
/З наведених дефініцій мовної норми видно, що їх автори не однаково
-зуміють обсяг визначуваного поняття, а також, що не менш важливо,
по-різному трактують варіантність як притаманну властивість мовної
норми .Якщо А. Коваль включає правила орфографії до тих питань, які
охоплюються поняттям мовної норми і, отже, належать до проблем н а-
У к И про мовну культуру, то С. Ожегов не поширює їх на поняття мовної
норми• Відбір найбільш придатних з суспільного погляду мовних елементів,
як одна з найважливіших ознак мовної норми, в С. Ожегова поширюється
на всі сфери, в яких ця норма, за його визначенням, діє, тобто на сферу
лексики, орфоепії, морфології, синтаксису, а в А. Коваль — категорія
варіантності в сфері^ орфоепії, як і орфографії, не передбачається, у •
Правильне -розв’язання питання про те, що таке мовна норма, зале
жить від того, як ми розуміємо співвідношення таких понять, як мовна
норма і мовна система^ В українському мовознавстві ця проблема досі
не обрушувалася, хоч у російському і зарубіжному мовознавстві вона вже
давно привернула до себе увагу дослідників 11.
І у лінгвістичній літературі систему мови визначають по-різному, але
розгляд цього питання не є завданням нашої статті.
VI’ Особливістю системи є те, що вона включає найбільш типові для даної
м о в и іЄ л є о д є д іл , «ідеальні форми реалізації певної мови»12. Всі елементи
мовної системи значимі, співвідносні, вони виконують у мові закріплені
за ними функції, розпізнаються через їх протиставлення. Наприклад, на
фонологічному рівні у словах української мов и стан і стань, син і синь
протиставляються елементи [н] і [н’1, що виконують дистинктивну функцію,
функцію розрізнювання, отже, у фонологічній системі як її однорідні
елементи протиставляються фонеми. Однак розрізнення твердості і м’я
кості приголосного звука може бути й зовсім не зумовлене функціонально,
як [н] і [н’1 в іменнику ніс, що реально вимовляється як [нісї Пн’ісі. Таке
розрізнення елементів належить уже не до системи мови, а до її норми, як
«сукупності мовних явищ, що не несуть у мові безпосередньої розрізню-
вальної функції й виступають у вигляді загальних і загальноприйнятих
(традиційних) реалізацій»13, або «сукупності мовних навичок і правил
суспільного; користування мовою, що усталилися в даному суспільстві
і в дану епоху» 14.
У системі сучасної української мови на морфологічному рівні проти
ставляються взаємозв’язані і взаємозумовлені форми іменників чолові
чого роду однини -о, -а, -у, -ові, -вві, -ом, -ем, -у, -і, -ові; вони служать
У ній для розрізнювання граматичного значення категорії відмінка. Вжи
вання ж, наприклад, у давальному відмінку -ові чи -у (братові — брату),
або – ові чи -вві (братові, але товаришеві, хоч у живому мовленні можливе
й товарииюві) належить уже до сфери мовної норми.
/ 10 С. И. Ожегов, зазнач, праця, стор. 14.
11 Пор., наприклад, Е. Coseriu, Sistema, norma у habla, Монтевідео, 1952;
П. Н. Коротков, Норма, система и структура как этапы анализа и описания языко
вого строя, у зб.: «Спорные вопросы грамматики китайского языка», М., 1963; А. А. Л е –
0 н т ь е в, Слово в речевой деятельности, М., 1965, та ін.
.. 12 Э. К о с ё р и у, Синхрония, диахрония и история, «Новое в лингвистике», в. III,
М., 1963, стор. 175:
■ А. А. Леонтьев, зазнач, праця, стор. 31.
Ц Ю. С. Степанов, Основы языкознания, М., 1966, стор. 99. Мовна система і мовна норма — поняття взаємозв’язані, як у синхрон- І
кому, так і у діахронному плані. Мовна норма грунтується й розпізнається 1
тільки на основі мовної системи, без якої вона взагалі не може існувати І
/Саме це забезпечує її об’єктивність і сталість. Таким чином, докладне вив- ]
– чення мовної системи має надзвичайно важливе значення для правильного 1
розуміння мовної норми й визначення найбільш оптимальних умов її функ- І
тонування.
Специфіка мови визначається не тільки її системою, а й її нормою
тому «норма кожної мови, — як це підкреслює Ю. С. Степанов, — явище І
глибоко національне» 16. Засвоєння мовної системи — це ще тільки та І
лінгвістична основа, на якій грунтується справжня культура мови.
Серед ознак, якими характеризується мовна норма, однією з найваж- ]
лнвіших є варіантність, яку дехто вважає її основною категорією 16. Ф. Фі-\ |
лін слушно підкреслює, що «там, де відсутня можливість вибору, там не. у]
має й проблеми норми»17/ Справді, якщо в мові на будь-якому її рівні 1
існує тільки один елемент для вираження певного значення, тоді питання 1
про норму взагалі не виникає; наприклад, для всіх, хто володіє україн- І
ською мовою, слова рука, літо, дим, тут, брат і форми столи, хату, 1
іду і т. д. звичайні, єдині й порушення у їх вживанні просто виключається. І
Питання норми пов’язується з існуванням у мові не одного, а кількох одно- І
значних або синонімічних елементів, що перебувають в опозиції до інших І
однорідних елементів її системи. Варіантність норми дозволяє кожному і
мовцеві добирати саме ті її засоби, з допомогою яких він може якнайкраще 1
висловити свої думки і почуття.
/^Варіантність норми визначається й обмежується системою мови. До- І
вільне вживання не органічних для мовної системи варіантних елементів І
є не порушенням норми, а порушенням мовної системи 18.
Варіантні явища мовної норми не завжди абсолютно тотожні з погляду 1
їх значення, набагато частіше вони виражають різні семантичні й стилі-
стичні відтінки висловлюваної думки. Цим визначається багатство мовної І
норми і її важливе значення в мовній культурі/ «Норка незмірно багатша 1
від системи», вона вносить у систему «семантичну розчленованість, потрібну І
для передачі найтонших відтінків думки у плані змісту», і забезпечує «мову І
різноманітними гнучкими засобами в плані висловлення» 19.
Мовна норма виявляється скрізь, де тільки можливий вибір засобів І
висловлення, отже, вона поширюється як на усне, такії на писемне мовлення, І
хоч її природа в різних мовних сферах специфічна. Цим зумовлений неодна-
ковий ступінь детермінованості індивідуального вибору можливих засобів І
висловлення. В орфографії він, наприклад, зведений майже до нуля, оскіль* І
ки соціальні функції мови вимагають від правописних норм найбільшої І
стандартизації, яка звичайно досягається узаконенням єдності цих норм І
найавторитетнішими науковими або державними інституціями. Яскраво 1
виявлена також тенденція до єдності орфоепічних норм, хоч у цій сфері 1
вона ніколи не досягає того ступеня реалізації, як в орфографії.
Найбільше умов для індивідуального вибору у використанні м овної!
норми є там, де існують синонімічні засоби висловлення, наприклад: у і
фонетиці (івільний — вольний, у лісі — в лісі, зіпріти — зопріти, піді- 1
брати — підобрати), морфології {робітникові, розумові — робітнику, 1
и Ю. С. Степанов, зазнач, праця, стор. 99.
16 Н. Н. Коротко в, зазнач, праця, стор. 10.
и Ф. П. Ф и л и н, зазнач, праця, стор. 17.
м Таким порушенням мовної системи, а не норми, є, наприклад, словосполучення
«згідно анотації», вжите Р. Доценком у статті «Важко виконувати власні повчання» («Літ.
Україна», 8.Х11 1964), оскільки в синтаксичній системі сучасної української мови слово
о ті дно» вимагає орудного відмінка а прийменником «з».
____ю Н. Н. Коротко в, зазнач, праця, стор. 10.
56 Про один теоретичний аспект культури української мови
пбЗЦ^У* дитяткові дитятку\ воєн — війн, сосен — сосон, баб — бабів,
ммава pyweu, гостями — гістьми битися — битись), словотворі (зім-
— зімкнений, буряківник — буряковод), у синтаксисі (пасивні й
активні конструкції, звертання в формі кличного і називного відмінків,
присвійні прикметники і родовий приналежності іменника, паралельні
жорми прямого додатка іменників на означення істот у знахідному від
мінку множини — пасу овець, пасу вівці, синонімічні паратаксичні й гіпо-
т а к с и ч н і конструкції і т. д.) та особливо у лексиці й фразеології.
і Норма грунтується на системі, але вона може і впливати на систему,
п о с т у п о в о викликаючи в ній змінив Суспільний відбір якогось одного із
кількох можливих варіантів норми може вплинути на занепад окремих
моделей, властивих системі, а також і на поповнення її новими елементами,
до за к о н о м ір н о з’являються в мові в процесі її поступової еволюції .'{Гак,
напри клад, у синтаксичній системі української мови в свій час паралельно
існували дієприслівникові звороти з підметом у їх складі і звороти, які
підмета не Включали: Взявши батько на руки дівчинку, сказав їй… і Взявши
на РУїФ дівчинку, батько сказав їй… Обидві такі синтаксичні конструкції
вж ивалися ще в 20-і роки нашого століття ? . Однак мовною нормою по
ступово стала модель дієприслівникового звороту без підмета, що закрі
пилася в мові. А це, в свою чергу, спричинилось до того, що синтаксична
модель дієприслівникового звороту з підметом у його складі повністю
занепала в системі сучасної української літературної мови)
Із паралельних варіантів фонетичної норми української літературної
мови зубний твердий 4* Іі] — зубний м’який + ПІ в наш час, як відомо»
поступово поширюється другий: [тік] — [т’ікі -> [т’ікі. Це веде до втрати
в ЇЇ системі опозицій [ті]— [т’і], [дії — Ід’і]. [нії — [н’і] і т. д. та уста
лення єдиної звукової реалізації м’якої зубної фонеми не тільки перед
[а], [о], [у], а й перед [іі: [н’а’н’а], [н’о’го], [н’ухі, [н’і с]… Навіть за від
носно короткий історичний період можна помітити різного типу еволюції
у мовній нормі. Так, наприклад, якихось п’ятдесят років тому дієслово
вшти,Шавчати траплялося в українській літературній мові з додатком
у формі не тільки родового, а й давального відмінка («доброму розумові
навчала» — П. Мирний), а тепер — в родовому («навчивши слів нових
дитинство кучеряве» — М. Рильський). Дієслово користуватися в мину
лому столітті виступало лише в своєму прямому значенні — вживати
щось для своїх потреб, використати щось, як, наприклад, у Г. Квітки-
Основ’яненка: «Благо тому чоловікові, котрий користується з свого світла».
Пізніше це цієслово набуло нового, додаткового значення. «Тут я користу
юся «колосальним поспіхом» (Ю. Яновський); «Він користувався серед
бійців далеко більшою пошаною, аніж, приміром, норовистий, часом зов
сім нестерпний лейтенант Сагайда» (О. Гончар). Отже, у сучасній мовній
практиці це слово стало за своїм значенням в один варіантний ряд з діє
словом .магам (мати авторитет, мати пошану), що зумовило виникнення
проблеми” лексичної норми, зв’язаної із його вживанням.
Іменник недолік, утворений від дієслова недолічити, спершу означав
Недостачу чогось, але поступово почав уживатися і в новому для нього
значенні, ставши в один синонімічний ряд із словами — вада, хиба, де-
І фект, огріх, помилка, похибка, гандж і т. д., що висунуло і нові вимоги
[До лексичного нормування цього ряду слів.
Таким чином, питання мовної норми треба вивчати не тільки в синхрон
ному, а й у діахронному плані. Ігнорування змін, що відбулися в семан
тиці слів, синтаксичних і інших мовних закономірностях, орієнтація при
визначенні сучасної мовної норми на практику лише дореволюційної ху-
20 «Курс історії української літературної мови», т. II, К., 1961, стор. 98. гдожньоі літератури, як це іноді буває, часто веде до суб’єктивізму, пород-
жує необгрунтовані рекомендації й поради, що, до речі, майже завжди
поєднуються з безпідставною категоричністю. М овна норма — категорія]
певного періоду в розвитку літературної мови, а не явище поза історичне, і
Індивідуальне мовлення завжди виступає як практична реалізаціям
існуючих норм, що грунтуються на мовній системі і нею зумовлюються.
З різних причин у ньому можливе порушення не тільки м овної норми, а
й мовної системи. Проте останнє, якщо воно не має спеціального стилістнч-1
ного навантаження, до питань мовної культури у власному її р озум ін н і]
не належить.
Варіантні елементи норми розрізняються відтінками в значенні або І
сферою їх поширення в різних типах мовлення. Звідси серед інш их теоре- |
тичних завдань висувається я к одне з актуальних визначення і обгрунту- І
вання комунікативної доцільності використовуваних у мовленні за с о б ів !
висловлення.
Всяке мовлення ЗДІЙСНЮЄТЬСЯ звичайно З певною метою, І мовець ; І
прагне добирати саме ті засоби висловлення, які найбільш відповідаю ть і І
меті мовного акту. З цих лозицій оцінюється їх правильність чи неправиль- 1 J
ність 21. Тому при визначенні нормативності явища і взагалі поняття куль- Ц
тури мови дуже істотним є «критерій комунікативної діяльності», бо «мова | |
перш за все — засіб спілкування, а всяке спілкування цілеспрямоване»22. ЗІ
У зв’язку з цим не може бути абсолютно однакових, стандартних Я
вимог до мовної норми у різних стилях літературного мовлення 23, при різ- «
ній його цілеспрямованості й у різних ситуаціях реалізації мовного акту. І
Отже, для мовця обов’язковою і наперед даною є система мови, в межах і
якої він відбирає ті варіанти норми, що найкраще задовольняю ть потреби Я
комунікації і найповніше відповідають меті висловлення.
Таким чином, винятково -важливим, хоч і надзвичайно складним з 1
цього погляду завданням є визначення критеріїв і методів відбору варіантних Я
засобів у. межах_мЈашї^норми відповідно до стилів і цілеспрямованості З
мовлення. В аспекті лінгвістичноГ стилГстйкй значення кіовної норми, яка ,щ
завжди передбачає оцінку мовного факту з погляду його доцільності в
процесі комунікації, не можна недооцінювати.
Щоб визначити наукові критерії комунікативної доцільності варіант- 11
них засобів висловлення у різних стилях мовлення, потрібно д о к л а д н о ї
вивчити мовну норму не взагалі, а конкретно в фонології, словотворі, і
морфології, синтаксисі, лексиці, фразеології. Глибокі дослідж ення в цьому
напрямі допоможуть удосконалювати теорію й поліпшувати п ракти ку*
мовної нормалізації.
Нехтування стилістичною властивістю мовної норми часом приводить я
до небажаних наслідків./ Нічим іншим, як тільки цим можна пояснити, |
наприклад, поширення і останній час у всіх стилях літературної мови і
прислівника нині й ігнорування його семантичних відповідників сьогодні
тепер, зараз, у наш час, у цей час/Н е говорячи вже про те, що це створює %
непотрібний словесний штамп Гзневиразнює мовлення, таке вж иванням
прислівника нині надає йому стилістично нейтрального значення, чого він І
у дійсності не має. Таким чином, ігнорування стилістичної властивості а
11 В. Г. К о с т о м а р о в, А. А. Леонтьев, Некоторые теоретические вопросыШ
культуры речи, ВЯ, 1966, 5, стор. 7.
“ Там ж е, стор. 6.
23 Л. Сокирко, наприклад, цілком слушно наголошує на тому, що майстерність актораЯ
визначається також і тим, як він володіє не просто правильною, а професійною мовою,
характеризується тільки їй притаманною виразністю й ідейно-емоційною наповненістю. | |
(Л. Сокирко, Мова актора, «Мистецтво», 1965, 6, стор. 37). Н а ж аль, в у країн ц я
ському мовознавстві досі немає жодного спеціального дослідження, об’єктом якого б у в Я
би всебічний лінгвістичний аналіз сценічного мовлення, хоч потреба в ньому давно
назріла.
M. А. Жовтобрюх_________________________ mu. і» і……… і mi ■ 111 її ■■ _^
58 • щ р
Про один теоретичний аспект культури української мови
bi нормн викликає порушення мовної системи, у цьому випадку — си-
№ і лексичної.
^ в а ж л и в и м завданням, зв язаним з мовною нормою, є визначення__меж.
.«ніиості однозначних і синонімічних засобів мови. На нашу думку.
< е р а т у Рио*У мовленні в межах його норми місцеві варіанти не виправ-
fl •’Ч зони розхитують єдність літературної мови як загальнонаціональ-
Яfi*ls засобу спілкування і обміну думками.
н°г°овйцайно, в силу різних історичних причин на певному етапі розвитку
• пЗТУРН° ї мови можуть виникати більш чи менш відмінні її місцеві
Й д а т й – Прикладом цього може бути московська і петербурзька вимова
Р о с ій с ь к ій мові переджовтневого періоду, варшавська і краківська ви-
0 Р 0 п о л ь с ь к ій мові, ієкавський та екавський варіант вимови в сербохор-
м°тській м о в і24 і т. д. Місцеві варіанти —- наддніпрянський і західноукраїн-
вакйй—створились у свій час і в українській літературній мові. Але тепер
°сі у к р а їн с ь к і земл! возз’єднані в єдиній Українській радянській державі
^основнї умови, які викликали появу місцевих варіантів у літературній
‘ і. зн и к л и . Тому треба вважати позанормативною, наприклад, надзви-
м АЯо палатальну, що сприймається як забарвлена шиплячим відтінком,
вимову зубних ІзЧ Іс’!, [ц’І при нормативній вимові Із’І, [сі, [ц’І або
дущену вимову дзвінких приголосних [б], [г], їді, [ж], [з] як Спі. їх].
1 ] (ці], [сі на кінці слова перед паузою, що властива ще мові певної
частини української інтелігенції західних областей республіки. Такі ж
явища є в лексиці, словотворі, граматичній будові.
у межа* норми можуть співіснувати лише ті місцеві з походження
варіанти, які повністю втратили своє діалектне забарвлення, наприклад
загоряти щвагорати, хоч тільки рясно при позанормативному в літератур
ному мовленні расно.
Проте використання місцевих варіантів мовної норми, якщо вони сти
лістично навантажені, в художній літературі цілком виправдане, як і ви
користання історизмів, архаїзмів та соціальних жаргонізмів. Пор., наприк
лад : «Я йому-зараз лямбу почеплю» (І. Микитенко); «Не належить тут
усяким невійськовим стояти. Позаяк—порядок» (М. Стельмах). Але це пи
тання належить вже до плану взаємозв’язків літературної мови з діалект
ним, професійним і жаргонним мовленням.
^Межі варіантності мовної норми в художній літературі можуть, як
відомо, розширюватися також за рахунок неукраїнського фонетичного чи
граматичного4 оформлення українських слів та словосполучень, а також
вкраплень іншомовної лексики з метою підкреслення іноземного походжен
ня персонажів 25. В інших стилях літературної мови використання таких ва
ріантів виключається. *
Стабільність мовної норми є однією з н найбільш позитивних особли
востей. Проте стабільність ця відносна: усталена норма теж поступово може
змінюватися. Адже живе мовлення багатогранне і різнобарвне. В ньому
завжди, здебільшого непомітно для його носіїв, виникають нові риси..
Деякі з них не набувають значного поширення, отже — й літературної ка
нонізації; інші ж перебувають поза нормою, вважаються неправильними
навіть і тоді, коли часто вживаються; в суспільному сприйманні, представ
леному найавторитетнішими носіями літературного мовлення, вони як
нормативні не визнаються. Однак серед нових явищ у мові є й такі, які
спершу кваліфікуються як позанормативні, а потім поступово починають
сприйматися вже в межах існуючої мовної норми як додаткові варіанти, що
,0R7 ** L- Jonke, DaviCovo pogretao rezoniranje о jeziku, «Jezik», Загреб 1966—
,S07. З, стор. 76.
,D- 25 Д ив.: A. A. Леонтьев, Иноязычные вкраплення в русскую оечь v зб •
«Вопросы культуры речи», в. 7, 1966, стор. 63—68. 3 У У ” Лї. А. Жовтобрюх
співіснують з іншими її варіантами. Так, у системі української мови в по
зиції після []] та м’якого приголосного відповідно до давньоруського [(}
звичайним був голосний Іи] : [У к р а їн а ], (да’вн’им]. П ізніш е внаслідок
акомодації виникле в цій позиції голосний [иі або [і], що спричинилося
до виникнення й співіснування кількох варіантів вимовної норми: (Укра-
І 1 І! І И
]и’на]. [У к р а їн а ], (У к р аїн а), (да’вн’им), (да’вн’им), (д а в н ім ). А далі,
під додатковим впливом орфографії, розвивається ще й новий ва
ріант цієї норми — (і]: (У к р аїн а), (да’вн’ім). Такого ж типу лексичні
варіанти оголошення — оповіщення, нахил — схильність (у значенні рос.
скяонность), суперечка — спір, доступний — приступний, достовірний —.
вірогідний, хиткий — хисткий, майже— сливе, коло — біля та ін. Проте
лексичні варіанти, що в процесі розвитку мови спершу виникають як
рівнозначні в межах її норми, часто потім набувають стилістичних або
семантичних відтінків і вступають між собою в синонімічні відношення.
Ті варіанти норми, що відбивають процес її еволюції, на відміну від мі
сцевих, у літературній мові можливі на будь-якому етапі її існування.
Найбільшу роль у становленні мовної^ норми л ід і грає художня літе
ратура, в якій найповніше відбивається мовотворча діяльність народу.
Важливість народної мови як основного джерела у формуванні норми ні в
кого не викликає сумніву. Проте натуралістичний підхід тоді, коли йдеть
ся про норму, зокрема лексичну, може спричинитися до небажаних на
слідків. «Не все те народне, — писав великий знавець української мови
О. Довженко, — що так або інакше знайшло собі місце в народі. Є і в на
родній мові чимало слів і словечок, від яких він звільняється в міру зро
стання своєї культури, і наш обов’язок допомогти народові в цьому»26.
Уміння відбирати в кожному конкретному акті висловлення найбільш
влучні синонімічні засоби характеризує високу культуру мовлення, і,
навпаки, ігнорування лексичної і граматичної синоніміки збіднює його,
стає одним з основних джерел мовного штампа. М. Рильський писав, що
«бідність лексики, штампованість фразеологічних зворотів і синтаксичних
структур — біда, з якою треба боротися так само рішуче, як і з усяким
трюкацтвом і штукарством у мові, з усякою вишуканістю, що веде до ма-
лозрозумілості» 27. Д ля того, щоб подолати всі ті хиби, про які тут ідеться,
потрібне не тільки глибоке знання, а й органічне чуття мови. Виховання
мовного чуття — це актуальна проблема і лінгвістики, і педагогіки, і пси
хології.
Вивчення мовної норми має надалі, на нашу думку, здійснюватися в
напрямі дослідження її реального виявлення в різних стилях усного та
писемного літературного мовлення.
** О. П. Довженко, Твори, т. З, 1960, стор. 168.
27 М. Т. Рильський, Твори в десяти томах, т. З, К., Держлітвидав України,
1961, стор. 77—78.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.