$сс, що пов’язане з мовою, її виникненням і розвитком, взаємостосунками різних мов,
їх збагаченням, із культурою мовлення, сьогодні глибоко хвилює кожного. «Найбільше
і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людЬького духу,
й о г о багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподіванки, розум,
„освід. почування» *. Знати якнайбільше про мову — велетенське надбання людської
культури — стало настійною потребою всіх членів суспільства.
Зрозуміло, що періодичні видання, які мають найбільшу кількість читачів, не можуть
н е задовольняти цієї потреби. Саме тому періодика України, зокрема журнали «Вітчизна»,
«Дніпро», «Жовтень», «Наука і суспільство», «Прапор», «Ранок», «Україна», газети «Літе­
ратурна Україна», «Молодь України», «Радянська культура», «Радянська освіта», «Ра­
дянська Україна», «Робітнича газета», «Сільські вісті» і деякі інші протягом останніх
п’яти-шести років друкують матеріали, що охоплюють широке коло мовних питань Від­
крито постійні мовознавчі «куточки», або рубрики, наприклад: «Мова і час» — у газеті
«радянська Україна», «Навколо слова» — в газеті «Літературна Україна», «Мова про
мову», «Звідки ваше ім’я?», «З біографії слів», «Крилаті вирази» — у журналі «Україна»,
«Як ми говоримо?» — у журналі «Жовтень», «Звідки наші прізвища?» — у журналі «Ранок»,
«Історія назв»,«Куток лінгвіста» — у журналі «Наука і суспільство» тощо.
У цих «куточках» вміщуються статті, нотатки й окремі висловлювання про куль­
туру усної і писемної української мови, даються поради й рекомендації з орфографії та
орфоепії, з лексики, морфології та синтаксису української мови, етимологічні розвідки,
рецензії на мовознавчі праці і т. п.
«Висока культура мови, — писав І. Білодід у статті «Мова — дзеркало культури»,—
пов’язана з культурою думки, вона передбачає змістовність, точність, ясність і логіч­
ність думки» («Літ. Україна», 4.У 1963). Це висловлення стосується всіх стилів усної і
писемної мови. З ним співзвучні виступи в періодичній пресі численних представників
нашої громадськості: вчених, учителів, письменників, інженерів, робітників, студентів.
Турботою про підвищення рівня усного мовлення пройняті великі статті і маленькі
замітки. Серед них слід відзначити статтю Є. Кирилюка «Помилки в ефірі» про мовні хиби
редакторів і дикторів українського радіо («Літ. Україна», 19.11 1965), а також статтю
А. Коваль «Ну щоб, здавалося, слова» («Літ. Україна», 9.УІІІ 1963). Показавши на ба­
гатьох прикладах, якої шкоди завдає нашій мові неуважне ставлення до добору слів, автор­
ка накликає невтомно дбати про слова щоденного вжитку, уважно добирати синоніми для
висловлення думки. Г. Аврахов у статті «Пильнуйте наголос!» справедливо підкреслює, що
«порушення норм літературного наголосу псує рідну мову, зводить нанівець її евфонічну
витонченість, мелодійність» («Літ. Україна», 7.УІІІ 1964). У статті «Не треба!» письменник
Михайло Чабанівський з болем пише про слова-паразитн, що вп’ялися в тіло нашої мови,
про фрази-заготовки, про слова-загальники, пусті, як лузга («Літ. Україна», 8.1 1963).
Позначені спостережливістю також надруковані в різний час у республіканській періодич­
ній пресі невеликі статті й замітки, надіслані з різних міст і сіл України: І. Трійняка про
словесні штампи, М. Смолинчука про неправильне вживання окремих слів, І. Пучка про
порушення милозвучності й співучості української мови, М. Чайковського про зайві
слова у розмовній мові тощо. «Треба стежити за своєю мовою, — пише Олекса Назарук
у статті «Як ми розмовляємо?» — бо достатньо кількох неправильних слів, щоб зіпсувати
її і справити враження малописьменної людини» («Літ. Україна», 17.1 1964 ).Користь по­
дібних публікацій зрозуміла для всіх, хто не байдужий до рідної мови.
З усним мовленням тісно пов’язані різні стилі писемної мови. І, навпаки, культура
писемної мови безпосередньо впливає на усне мовлення. Тому-то наша періодика не стоїть
осторонь животрепетних питань, пов’язаних з культурою писемної мови, насамперед мови
художньої літератури.
Важливою у цьому плані є стаття письменника Костя Гордієнка «Барви і мелодика»,
що своїм змістом перегукується з його книжкою «Слово про слово». Різко виступаючи
1 Панас Мирний, Твори, т. 5, К-, 1955, стор. 314.
а У даній статті не розглядаються спеціалізовані видання — журнали «Українська
мова і література в школі» і «Радянське літературознавство».
61 проти окаицелярскня мови, проти словесних штампів / анемічних «образно-безсилих* слів
автор статті висловлює слушну думку про тс, що «культура мови самою грамотністю не
вичерпується. Є ще один критерій, дуже тонкий і дуже важливий: художнє чуття і любов
до слова» («Літ. Україна», 27. АІ 1964).
У великій статті «Барви слова» («Дніпро», 1965, 4) Олександр Моторний аналізує
мову творів молодих поетів, цілком справедливо зауважуючи, що основним для поета є
слово, так само як для співака голос, а для музиканта інструмент. Слово має бути точне,
твердить автор статті, — звірене, відшліфоване, карбоване. На багатьох прикладах він
показує, як шкодить творам молодих поетів «намул трафаретів», «щонайважча словесна
руда, в якій нема ні грама золота», «повінь загальних слів».
Письменник Б. Антоненко-Давндович у статті «Про те ж саме (Мова літератури для
дітей)» («Дніпро», 1964,8) подає ряд слушних порад щодо вживанн я окремих слів і зворотів.
Поет Терень Масенко у статті «І «стрімнини», і «красоти» («Літ. Україна», 13.VII
1965) висловлює ряд влучних зауважень про мову нашої пісні.
З-поміж інших рецензій-відгуків про мову художньої літератури особливо виді­
ляється стаття «Ідея, образ; мова…» («Літ. Україна», 11-І 1966). Автор її, відомий критик-
літературознавець Л. М. Новиченко, аналізуючи кілька поетичних збірок, засуджує
«принципову» настанову окремих молодих поетів на смислову хисткість, неозначеність,
довільність, по суті, безпредметність поетичного слова.
Хочеться сподіватися, що подібний серйозний розгляд мови художніх творів ча­
стіше з’являтиметься тепер на сторінках газет і журналів, що в літературно-критичних
оглядах, у роздумах читачів над новими книгами він посідатиме почесніше місце, ніж
тепер, коли про мовні особливості твору згадується побіжно, наприкінці статей.
Щороку на Україні виходить понад півтори тисячі перекладних книг, що покликані
підносити рівень культури взагалі і культури нашої мови зокрема. Висвітленню мовних
питань художнього перекладу багато уваги приділяють мовознавці, письменники, критики,
працівники видавництв і редакцій газетта журналів. В їх статтях і рецензіях на перекладні
твори справедливо підкреслюється, що мова перекладу має бути такою ж соковитою і
барвистою, як і мова оригіналу, що найважливішою вимогою перекладацького мистецтва
є вимога точності, адекватності тощо. Поряд з рецензіями, що популяризують кращі зразки
перекладів, з’являються також статті, що засуджують брак у перекладацькій роботі
(буквалізм у передачі лексико-фразеологічних засобів оригіналу, прикрі помилки у будові
речень і т. ін.).
Прекрасною школою для перекладачів були б виступи у пресі майстрів українського
перекладу з розповіддю про методи їхньої роботи, про вдосконалення перекладацької май­
стерності. Дуже слушною є пропозиція перевидати переклади, що належать перу М. Зе-
рова, В. Волинського, А. Крушельницького, М. Рильського, М. Баж ана та ін., а також
зібрати воєдино й надрукувати влучні уваги С. Руданського, М. Старицького, В. Самій-
лейка, М. Терещенка, Б. Тена, В. Мисика про мистецтво перекладу («Дніпро», 1965, 6).
Порівняно з мовою художньої літератури, мова інших стилів і ж анрів письма, зо­
крема наукового і науково-популярного, висвітлена в періодичній пресі значно менше.
За останні три-чотири роки було надруковано лише кілька статей, в яких наводилися при­
клади прикрих мовних помилок у підручниках для шкіл і вузів 1963 ; 22.V, 1 .IX 1964), у
монографіях і науково-популярних брошурах, у газетах і журналах («Літ. Україна»,
11. 14. VI).
Під рубрикою «Вчительський вогник» «Літературна Україна» опублікувала 21
травня 1965 р. статтю І. Пелнпейка про мову читанок для українських ш кіл, на думкУ
автора, до жахливого недосконалу; підручники, пише І. Пелипейко, «рясніють кричущими
вадами щодо мови й стилю, огріхами, які можуть назавжди викликати в маленьких чита­
чів відразу до художньої літератури і до яскравого, самобутнього народного слова».
Співзвучні думки висловлює і А. Коваль у статті «Хай слово мовлено інакше (Но­
татки про культуру мови)» («Дніпро», 1965, 8).
Цінність подібних статей, рецензій, висловлювань у тому, що в них звертається
увага громадськості на прогалини й упущення в писемній мовній практиці. Але загострити
увагу на якомусь питанні ще не означає розв’язати його. Публікацією критичних статей,
скажімо, про мову шкільних підручників не зарадити цілком справі поліпшення їх якості,
хоч така публікація теж дуже потрібна. «Літературна Україна» почала вже вживати й
інших серйозних заходів у цьому напрямі. Так, у 1965 р. вона провела обговорення під­
ручників з літератури для середніх шкіл, що, безперечно, стане у пригоді установам і
авторам, причетним до створення шкільних посібників.
Чи не найбільше публікацій у газетах і журналах стосується словників переклад­
них — загальномовних і галузевих, одномовних тлумачних, мови письменника тощо.
Словник е своєрідне мірило розвитку мови. Вій фіксує лексико-фразеологічне багатство ЇЇ
протягом усіх епох життя народу. Носії мови користуються словниками у своїй повсякден­
ній практиці. Вплив словників на підвищення культури мови народу величезний. Тому
періодична преса, висвітлюючи ті чи інші мовні питання, не може обминати словники як
уже іс*уючі, так і ті, що ще мають бути створені.
М. Рильський у статті «Словник і питання культури мови» («Радянська Україна»,
2,3. IV 1963) порушив важливі проблеми розвитку та культури української мови і в зв’яз-
62 иУ з иим відзначив досягнення й недоліки в словниковій спрапі на Україні.* Тонкий зна­
вець мови, М. Рильський висловлював думку, що повний словник — це ідеал, до якого
поясна лише прагнути і якого ніколи не можна досягти, бо кожен день і кожна година при*
осять нові поняття і нові слова, що практично не можуть бути зафіксовані в словнику.
\ле це зовсім не означає, що не може бути хороших словників, які задовольняють потреби
суспільства на даному етапі його розвитку.
Після появи цієї статті М. Рильського минуло вже понад чотири роки. За цей час
дадруковано в_пресі чимало кореспонденцій мовознавців, письменників, учителів, пред­
ставників нашої громадськості, в яких розвиваються ці думки. Так, співробітники Інсти­
т у т у мовознавства не раз виступали у пресі з цікавими статтямн-повідомленнямн про досі
не опублікований^ «Словарь малорусского наречия» М. Руберовського, про не знайдені
те словники української мови І. Сердюкова і І. Стешенка, про невеликий словник А. Кре­
шера і іи- («Літ. Україна», 16ЛЧІ, 20.ІХ, 19.Х1, З.ХІІ 1963; 12.У 1964). Усі ці статті за­
кликаю ть використати все потрібне із старих словників, щоб Словник сучасної україн­
ської мови, який готується до видання, був якомога повнішим 3.
Широко обговорюється в пресі висловлена М. Рильським думка про тісну співдруж­
ність укладачів і споживачів словників. Мовазнавець-лексикограф С. Головащук у статті
«Чекаємо ваших пропозицій» («Літ. Україна», 4.Х 1963), докладно розповівши, яким са­
ме буде Російсько-український словник у новому виданні, звернувся до широкої громад­
ськості із закликом узяти участь зауваженнями та пропозиціями у створенні цієї праці.
У зв’язку з цією статтею на сторінках газет і журналів розгорнулася дискусія, що
порушила чимало мовних питань 4. Учасники дискусії обговорювали принципи відбору
лексики для перекладних словників, характер і склад ремарок, доцільність наведення арха­
їзмів і діалектизмів у словнику тощо. Дискусія триває й досі. Про це свідчать численні
відгуки й рецензії на словники, що вже вийшли з друку. Навіть найбільш позитивні з
цих публікацій неодмінно містять у собі ті чи інші зауваження й рекомендації, характер
і рівень яких зумовлені ступенем філологічної підготовки авторів і їх поглядами на мову
та окремі п складові частини. Із знанням справи, кваліфіковано написали рецензії на ше­
ститомний Українсько-російський словник А. Бурячок («Вітчизна», 1964, 7), М. Пилин-
ський («Літ. Україна», 17.IX 1963), І. Шанунслово («Україна», 1964, 6), на однотомний
Українсько-російський словник — Н. Швидка («Літ. Україна», 9.ІІ 1965), на Словник
літературознавчих термінів — А. Волков («Літ. Україна». 13.1 1967).
У різко негативному плані відгукнулися майже всі наші газети і журнали на появу
недосконалого з науковогб і лексикографічного погляду Орфографічного словника М. Сте-
фанцева (вид-во «Радянська школа»)5 .
Не вщухає в періодичній пресі розмова про впорядкування української термінології,
про принципи створення українських термінів з різних галузей науки, про удосконалення
термінологічних словників. Висловлені з цього приводу думки здебільшого слушні. Так,
дійсний член Географічного товариства СРСР П. Ловецький справедливо критикує орні­
тологічні словники, в яких часто подаються або вигадані, або запозичені, _або просто
скальковані з російської мови назви птахів замість здавна вживаних в українській мові,
зокрема, чайку в цих словниках названо чибісом, синицю — лазорівкою, гаву — сірою
вороною і т. ін. («Літ. Україна», 28.У 1963),
У статті «Огріхи у технічній термінології» В. Гейченко («Лі^*. Україна», 27-Х 1964)
слушно відзначає неусталеність технічної термінології та принципів створення н за зако­
нами мови. Про розбіжності й неточності в термінологічних словниках, у написанні тер­
мінів у спеціальній літературі зауважують М. Каланяк («Літ. Україна», 15.ХІІ 1964),
О. Сербенська («Літ. Україна», 13.1 1967) та ін. Важко не погодитися з цими міркуваннями,
так само як і з думками, висловленими в статті А. Пильненького«Слово — одяг думок»
(«Робітнича газета», 24.11 1965) з приводу мови технічних видань, автоматично-бездум­
ного калькування іншомовних слів і термінів у технічних виданнях. Автор закликає при­
ступити до розробки теоретичних основ і методики побудови української технічної термі­
нології. Так, проблема ця справді на часі. Без наукового розв’язання її неможливо
уникнути того свавільного поводження з термінологією, на яке раз У раз натрапляємо в
двомовних галузевих словниках.
На окремі випадки недбалого ставлення до скарбів української мови, на пропуски
влучних слів і фразеологізмів не раз справедливо вказувала преса авторам словничків
і збірок приказок, прислів’їв, афоризмів, крилатих висловів. Дуже суворою, проте спра­
ведливою критикою зустріла читацька громадськість вихід у світ збірочки «Атеїстичні
афоризми, висловлювання» (Держполітвидав УРСР). Так само гострої критики зазнав
Малий словник українських імен І. Трійняка за українсько-російський суржик у доборі
імен. «Літературна Україна» 2 лютого 1965 р. вмістила негативну рецензію Б. Сацюка
на цей словник.
8 Див. також статтю Ю. Станчука із Закарпаття «Усі перлини — до нового словни­
ка» в «Літературній Україні», 4.IX 1964 і ін.
4 Див., наприклад, статті в «Літературній Україні»: 29.1, 5.ІП, 9.VIІ 1965 і ін.
, 6 Див. рецензії в «Літературній Україні»: 18.Х 1963, 4.УІ 1965; «Україна», 1964,
43, 1965, 5, та ін.
63 Серед великої КІЛЬКОСТІ СЛОВНИКІВ, ЩО друкуються у нашій республіці, в і964
Шшг: з’явився новий тип словника —Словник мови Шевченка (у двох томах). Періодична прес»
одразг ж відгукнулася на його появу рецензіями, здебільшого кваліфікованими і схвалі*
ними. Так. у рецензії чл.-кор. АН УРСРЄ. Кирилюка «Незгасна, як життя» («Літ. Украг*
un», 11. XІГ 1964) поряд із слушними зауваженнями щодо реєстру і тлумачень окрем,, ‘
слів Словник мови Шевченка названо «капітальним академічним виданням, свідченням
дальшого могутнього зростання української лексикографії, одним із численних зразку
гідного вшанування великого поета».
Однак були статті-рецеизії й іншого спрямування, з помилковими твердженнями і
пропозиціями. Так, у Мг 3 «Вітчизни» за 1965 р. була надрукована рецензія Р. Доценк»
«Словник Шевченкової мови». Одним із серйозних недоліків Словника автор вважає по-
будову реєстру. На нашу думку, рецензент, певно, пе враховував специфіки словників
мови письменників і взагалі лексикографічних праць, а редколегія журналу некритично
поставилась до його рецензії, так само як і до його ж статті «Мовна бистрінь і словникова
нетеча» («Вітчизна», 1966, 12), в якій автор ратує за негайне видання українсько-інщо.
мовних та іншомовно-українських словників, звинувачує мовознавців у надто повідь-
ній роботі, але й словом не прохоплюється за те, що створення таких словників треба
починати з підготовки кадрів перекладачів і лексикографів, які добре володіли б кіль­
кома мовами.
А втім, це не єдиний випадок, коли працівники газет і журналів некритично став­
ляться до тих матеріалів, які вони публікують, не висловлюють своєї думки з приводу
надрукованого. Тільки цим, певно, можна пояснити, що останнім часом, коли особливо
посилилась увага до питань культури мови, зокрема до мовних норм, на сторінках преси
почали з’являтися, поряд із слушними, спірні твердження, помилкові пропозиції ЩОДО
вживання тих чи інших слів чи словосполучень.
У багатьох рецензіях відчувається суб’єктивізм: правильним вважається те, щ0
подобається рецензентові. Суто суб’єктивні твердження, «автори яких в оцінці тих чи
інших явищ та процесів розвитку мови, а також окремих слововживань виходять не з
об’єктивних закономірностей розвитку мови, її внутрішніх законів, її системи, а з влас­
них уподобань та смаків.., нічого, крім шкоди, розвиткові мови не приносять» (А. Коваль,
«Хай слово мовлено інакше», «Дніпро», 1965, 8).
Органи періодичної преси, задовольняючи потреби широкого кола читачів у під­
вищенні культури мови, дедалі частіше друкують мовні матеріали, серед них — кон­
кретні поради й консультації головним чином щодо вживання української лексики і фра­
зеології, правильного добору синонімів, будови речень і т. п.
Дуже корисні мовні поради знаходимо в статтях і виступах у пресі мовознавців
І. Білодіда, П. Горецького, А. Коваль, В. Коптілова, М. Пилинського, К. Ленець, літера­
турознавців Є. Кирилюка, Л. Новиченка, письменників М. Чабанівського, К Гордієнка
та ін. Про вживання окремих слів і висловів досить часто пише письменник Б. Антоненко- І
Давидович ®. Правда, в статтях і замітках з питань культури мови Б. Антоненка-Дави-
довича часом прохоплюються суб’єктивні твердження про те чи інше мовне явище. Про це
гідзначалося і в пресі («Літ. Україна», 30.111, 16.IV 1965 ). У багатьох статтях він дає за­
галом слушні поради щодо вживання в українській мові таких, наприклад, слів і вис­
ловів: мусити, бути повинним, мати щось зробити; відкривати й відчиняти; трапитися,
статися, скоїтися; вираз і вислів; військовий і воєнний; незважаючи—не дивлячись; кра­
сивий, гарний, вродливий, хороший, красний та ін.
У нашій пресі не раз друкувалися також статті й замітки, в яких давалися явно
неправильні рекомендації щодо вживання або семантичного розрізнення окремих слів.
Для прикладу вкажемо на статтю «Як Петрик «вчить» уроки», в якій звужено сферу вжи­
вання слова «учити* («вчити») («Літ. Україна», 18.1 1963) і яку невдовзі слушно заперечила
мовознавець К. Ленець, науково обгрунтувавши свої докази і підтвердивши їх багатьма
ілюстраціями з класичної та сучасної української літератури («Літ. Україна», 1.1 II 1963).
Так само не слід було, мабуть, без відповідної доробки друкувати й статтю Михайла Ку-
тинського «Щоб точно і повно», в якій є неслушні думки з приводу етимології та вживання
окремих слів, наприклад слова різноманітний («Літ. Україна», 10.V 1963).
Заслуговує на схвалення ініціатива наших газет і журналів, які час від часу вміщують
цікаві факти про походження окремих слів і зворотів, про вживання крилатих висловів
тощо. Такі науково обгрунтовані статті, як стаття П. Горецького «Чому «Конча-Заспа?»
(«Літ. Україна», 15.VI 1965), статті А. Критенка з біографії слів та «Мандрівки крилатих
висловів» («Наука і суспільство», 1965), коротенькі замітки Ю. Колесниченка «З вій­
ськового словника*, «З історії простих слів» («Україна», 1963, 4, 18), І. Березовського,
що друкувалися в ці роки в журналі «Україна» під рубрикою «Крилаті вирази», і деякі
інші матеріали, безперечно, збагачують наші знання з мови, підвищують культуру усного
мовлення.
0 Див. його статті: «Щоб яскраво й точно», «Спільно сіяти й спільно полоти», «Задля
ясності», «Ваговиті дрібниці» в «Літературній Україні» 19.1, 5.III і 9.У ІІ 1965, 17.1 1967,
«Слово рідне» у ж. «Жовтень» № 6, 7, 8, 10 за 1964 р. та ін.
64 Однак науковий рівень деяких публікацій з етимології слів залишає бажати кращого.
ц с> насамперед, більшість етимологічних розвідок, надрукованих у журналі «Україна»
в 1963— 1965 рр. У критичних відзивах на ці розвідки уже зазначалося, що етимології
слів «будяк», «водити», «вождь», «вітчизна», «вогонь», «доля», «щастя», «честь», «замок»,
«зйм< к», «обруч», «поле», «легкий», «пільга», «поліно» та ін. е, власне, пссвдоетнмологіями,
бо вони не показують зв’язку слова з історією матеріальної і духовної культури, з роз­
витком мислення носіїв мови \
У багатьох номерах «Вітчизни» друкувалися матеріали до синонімічного слов*
нИк а . зібрані А. Багметом, журнал «Прапор» теж протягом тривалого часу знайомив своїх
читачів з матеріалами до Російсько-українського фразеологічного словника І. Виргана
т а М . Пилинської, хоч з лексикографічного погляду обидві публікації ще дуже недо­
сконалі.
Не щастило і ономастичним студіям на сторінках нашої преси. Ономастика — мо­
лода галузь мовознавства, але вона швидко завойовує собі авторитет серед широкої гро­
мадськості. Про це свідчить досить велика кількість статей і заміток у газетах і журналах
з питань ономастики і топоніміки. Загальноосвітнє, історико-культурне значення онома­
стики висвітлено в науково-популярній статті голови Української ономастичної комісії
К, К. Цілуйка «У світі власних назв» («Наука і суспільство», 1966, 7).
Журнал «Наука і суспільство» під рубрикою «історія назв» друкує з номера в номер
короткі відомості про міста і великі села на Україні. Проте здебільшого під цією рубри­
кою даються відомості не стільки про походження назви населеного пункта, скільки про
виникнення, заснування або розвиток його (див., наприклад, матеріали про Чернігів,
Луцьк, Волинь, володимир-Волинський—«Наука і життя», 1963, 3). Часом етимології
топонімів подаються спрощено або й зовсім неправильно 8.
У «Літературній Україні» від 15 лютого 1963 р. з великою і цікавою статтею «Поки
герой не скаже слова…» виступив письменник Б. Буряк. Стаття написана у формі діалога
з молодим письменником, який, намагаючись змалювати образ сучасника, ввів у його
мову надто багато іншомовних слів. Автор статті порушує важливу проблему про інтер­
національне в національній мові, про взаємозбагачення мов. Однак ця проблема не знайшла
ще належного висвітлення в пресі, хоч і має актуальне значення.
На сторінках газет і журналів дуже мало ведеться розмов навколо збірників і моно­
графій про методологічні питання мовознавства, про зв’язок української мови з іншими
слов’янськими і неслов’янськими мовами, про структурно-математичні методи дослідження
мови, про закономірності розвитку усного літературного мовлення, про українську діа­
лектологію і ономастику і т. ін.
Не помічені пресою лишилися важливі праці вчених з історії мови, наприклад:
«Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов» (колективна монографія),
«Назви одиниць виміру та ваги в українській мові» (В. Винника), «Розвиток структури
слов’янського речення» (О. Мельничука), «Сучасні українські прізвища» (Ю. Редька)
і багато інших.
* • *
Виступаючи на V з ’їзді письменників України, П. Ю. Шелест наголосив на потребі
«бережливо, з повагою ставитись до нашої рідної, чудової української мови. Це наш скарб,
велика спадщина, яку кожний з нас» повинен «берегти і розвивати» («Літ. Україна»,
17. XI 1966).
Не може стояти осторонь цього і наша преса. Дбаючи про розвиток мови, треба
дедалі більше публікувати статей у газетах і журналах про багатство і красу українського
слова, про його образність і мелодійність, про походження, розвиток і взаємозбагачення
мов, популяризувати визначні праці вчених-мовознавців, а також кращі зразки мовної
творчості письменників і перекладачів — майстрів художнього слова.
7 Див.: О. С. Стрижак, Про деякі етимологічні вправи. «Українська мова і лі­
тература в школі», 1965, 6.
8 Див. слушне зауваження О. С. Стрижака про неправильне пояснення етимології
назви «Черкаси», «Назва веде до глибин», «Молодь України», 27.VIII 1965.