Один із перших дослідників творчості П. Панча академік О. І. Білець-
кнй ще у 1930 р. писав: «Петро Панч належить до плеяди письменників,
що їх породив Жовтень і що вони разом з тим, як росте Радянська Україна,
виростають на письменників великого — художнього і громадського —
значення» 1.
У дні, коли Радянська Україна наближається до славного 50-річчя,
коли за плечима ветерана радянської прози понад 75 років життя, девізом
якого було «робити все, щоб тільки слово служило нашому народові, як
служить бійцеві його зброя» 2, особливо приємно відзначити, що передба
чення проникливого критика справдилося.
Той, хто пильно вчитувався у рядки нової, відзначеної Шевченків
ською премією, книги П. Панча «На калиновім мості», йе міг не звернути
уваги на автобіографічний образок:
СИНЄ НЕБО, ЯСНІ ЗОРІ
Із записної книжки
Щедро пахне літній вечір. Я здіймаю очі до синього неба, засіяного золотими зір
ками. Між ними літають уже космічні кораблі, створені світлим розумом моїх співвіт
чизників — радянськими вченими. В думках оглядаюся на початок мого мосту, аж у
дев’ятнадцяте століття, і бачу мужицького сина, який дивиться із хліва в дірочку і ба
чить тільки глухий завулок.
Бурі революцій здули хлівець на околиці провінціального міста, а мужицької?©;
сана Велика Жовтнева соціалістична революція взяла за руку, вивела на високу гору^-
відкрила перед ним увесь світ.
Так само, як і шість десятків років тому, я думаю: «Як би цей Світ змалювати І» («На
калиновім мості*, 316).
%
Як би цей Світ змалювати… Саме як…
Особливо гостро постало це питання у перші пореволюційні роки, ка
світанку літературною творчості письменника. «То були прецікаві часи, оті
перші роки після революції, коли тільки почала складатися радянська
література, — згадує письменник Іван С е н ч е н к о .Знайшлося багато
добрих (а часом і недобрих) людей, які (хто щиро, а хто й нещиро) мети-
кували над тим, як треба писати у цю, вже нову, епоху. Більшість тео
ретиків, дослідників, учителів і пророків схилялася до того, що писати
треба не так, як писали раніше Панас Мирний, Лев Толстой і Шевченко,
а по-новому. Що по-новому, то це всім зрозуміло, а от як саме? Отут і по
чинався бій, бо оце «по-новому» кожен розумів по-своєму… Один мудрий
чоловік зібрав дві сотні рецептів про те, як писати (рецепти ці називалися
«маніфестами», «платформами», «відозвами»), і опублікував їх у єдиному
збірнику; вийшла грубенька книжка на 450 сторінок… Особливо нас вра-
1 О. Білецький, Учасник великого будівництва, у зб.: «Про Петра Панча*,
К,, 1961, crop. 75.
5 Петро П а н ч. На калиновім мості, К., 1965, стор. 267. Далі посилання на цей
твір наводитиметься в тексті.
66 Письменник І мола епохи
зив найновіший рецепт, який пропонував геть зовсім викинути з ужитку
такі члени речення, як підмет, означення, додаток, обставину часу, місця,
способу дії, причини, мети, і залишити тільки присудок, в якому сконден
сована не лише розумова енергія людини-творця, а й навіть його фізична
енергія. «Схопився. Пригнувся. Побіг. Натне на гашетку. Тра-та-та-таї
Тра-та-та-та! Ур-ра! Ур-ра-ра!» Добрий чоловік наводив у своєму трактаті
отаке речення й приказував: «Ні, ви тільки вчитайтеся! Сказано все основне,
головне, важливе. Це ж не що, а опис атаки. Толстой і Стендаль описували
подібні сцени на десятках аркушів, а тут вистачило десяти слів! Яка ве
личезна економія!»3.
Читаєш ці рядки мемуарів і добре розумієш усю складність літературно-
мовних процесів початку 20-х років. Молодому літераторові треба було
мати справді міцний ідейний гарт, глибоко знати класичну літературну
спадщину, відчувати.нерозривний зв’язок з народом і його мовою, щоб
не зійти на манівці штукарства.
Перші слухачі раннього оповідання П. Панча «Там, де верби над
ставом» — Олександр Копиленко та Іван Сенченко, — за спогадами І. Сен-
ченка, помітили, що автор не зважав «на все оте розумування, що він не
боявся ні старих тем, ні повноцінного речення з усіма його головними і
другорядними членами і що, навпаки, саме завдяки цьому він так зача
рував нас. Ошелешений, я сказав, коли закінчилось читання:
— Але як це. у тебе виходить: засоби старі, тема стара, а твір — но
вий!» 4.
Звичайно, не так просто плюсувалося «старе» і «нове» у ранній творчості
П- Панча, але молодий прозаїк на самому початку сміливо йде «на пошуки
нових форм втілення слова для створення більш переконливих образів»,
і для всебічного показу «епохи перебудови Світу на комуністичний лад»,
сказати б словами самого П. Панча («На калиновім мості», 3).
Дослідники мовностилістичної майстерності П. Панча 5 відзначали, що
з кожним новим твором ставав органічнішим синтез мовно-художніх при-
йомів, які успадкував письменник від кращих традицій класиків україн
ської літератури (увага до народного мовного джерела, що живить лексику,
«фразеологію, ритмомелодику і словесно-образну систему), і мовних
расобів, підказаних радянською епохою (розширення лексичного фонду
»введенням суспільно-політичної та виробничої термінології, широке оперу
вання публіцистичними синтаксичними структурами, збагачення асоціа
ц ій у засобах образності тощо). Вже в 30-і роки П. Панч стає у ряд видат-
них майстрів слова. Його мовностилістична практика і теоретичні наста
нови відіграють велику роль у вихованні художнього смаку радянських
письменників 6.
Нам хочеться відтінити одну яскраву рису творчої індивідуальності
* письменника: глибоке проникнення у суть мовних процесів, характерних
для зображуваної доби, уміння виразними штрихами відбити у творі мов
ний пульс епохи.
Літописець революції і радянської доби, П. Панч дає прекрасний ма-
теріал з історії розвитку української мови цих періодів. На сторінках його
втворів живе пристрасне революційне слово:
8 І. Сенченко, Вдумливий, уважний, мудрий…. зб.: «Про Петра Панча».
pop. 8—10.
4 Там же, стор. 10—11.
* І. К- Б і л о д і д. Питання розвитку мови української радянської художньо?
прози, K.,. 1955; А. П-К овал ь. Про стилістичні особливості мови творів Петра Панча,
■Жовтень», 1956, 7; I I ж, Деякі спостереження над синтаксисом творів Петра Панча,
«Науковий щорічник за 1957 рік», Вид-во КДУ, 1958.
6 Див.: М. П а в л ю к, rWrpo Панч про мову, у зб.: «Про Петра Панча».
67 «Помг біля м ріг ст.он«».. Ршолюаія кляче, револю ція вимагає — до зброї! д 0
■ » м ер і* ‘ v пі дні асі виконають свою повинність д о краю , хай раби R боягузи посо-
;• ,ч -. – -•• пю еі підлоти… Х ай сичать гадя, хай стогнуть боягузи!» (З, 212— 213) 7 .
Гливим революційних переконань, шо знаходить яскравий вияв у
словесних образах, які грунтуються на знайомих народові уяв-
лмиях. емоційність і граничний лаконізм — ці рисн нового ораторського
стшпо неодмінно підкреслюй письменник, відтворюючи промови більшо
вицьких агітаторів як у роки революції і громадянської війни, так і в роки
відбудови народного господарства:
•К оли в гуту набилось уж е повно людей, секретер окруж ком у вийш ов на край по-
— Товариші? Ви вже знаєте, що ворог розгромлений на всіх фронтах. Побили ми Кол
чака. Побили Юденича, побили Ден і кі на і Врангеля, побили Петлюру, набили й білополя-
нам. Ллє А у самих морда в крові. Кожен гад, кожна контра щось та зруйнувала, розбила,
сямила. Гадали, може, хоч цим нас доконають. Мовляв, не виживуть. Брешуть, вижи
вемо? Впорались із одним ворогом, упораємось і з другим — з розрухою. На себе тепер
робимо, • не на когось» (/, 263).
Пильно стежачи за зрушеннями у мові, письменник ф іксує цікаве
явище наснаження давно відомих слів революційним змістом, показує
розвиток з.\ семантики в нових соціальних умовах. М овознавці неодмінно
звернуть увагу на те, як подав письменник ф ункціонування слова «това
риш» у ролі звертання, що символізувало новий тип взаємин людей,
конденсувало ідею рівноправності:
«— Товариші, на збори виходь! Ковалі вже й горна загасили, варку покинули, не
хай хазяїн її кінчає, виходь, товариші?
Слово «товариш» вимовлялось досі пошепки: воно було як пароль, як гасло до бо
ротьби, і, почувши його, всі збуджено загомоніли» (3, 11).
Зрозумівши соціальну суть нового звертання, трудові маси з якоюсь
відразою відхиляли старі формули типу «люди», «панове», «добродії»:
«— Люди добрі!..
— Нема тепер людей, — гукнув хтось із натовпу. — Тепер усі рівні — товариші!»
(«На калиновім моє ті», 88).
«— Панове! Я спізнився трохи …
— Проженіть його! — кричали з натовпу. — Нехай іде собі до панів, а тут їх не
має! — і перекривили: — «Панове, панове» (3, 325).
( постеріг письменник і дальш у еволю цію слова «товариш і»: під час
громадянської війни воно стало синонімом до політичного терм іна «біль
шовики» («червоні») і вимовлялося то з щирою прихильністю бідняками
(«… Може, знову товариш і допоможуть», 5, 15), то з глумом багатіями
(«… Ми начхали і на товариш ів, і на їх владу: з гріш ми д е завгодно можна
найти батьківщ и н у.— сказав він», «На калиновім мості», стор. 171).
II 11 а 11 ч переконливо показав, як у мову колись заб и ти х , неосвічених
робітників і селян, що волею револю ції стали активними учасникам и су
спільного життя країни, бурхливим потоком вливалася нова лексика й
фразеологія.
Народ підхоплював мудрі слова Ілліча, які ш видко ставали кри-
«— Хіба це бабська справа?
— А як баба, так не може бути й командиром? Товариш Ленін сказав, що і кухо
варка мусить уміти правити державою» (3, 367) \
< ян|> узяв Митрича за лікоть і лагідно проговорив:
Нічого, Митричу, і Ленін сказав: *На помилках учаться» (1,276).
‘ Питати подаються за виданням: Петро П а н ч, Твори в п’яти томах, К., Держ-
/«тамдаа, 19Ы-—I9t»2. У дужках наводиться посилання на том і сторінку. Письменник І мова епохи
М олодь наш их днів, що э дитячих років непомітно для себе засвоює
основи політичних знань, довідається із творів П. Панча. яким важким
б у в процес оволодіння суспільно-політичною термінологією для багатьох
неграмотних бійців революції:
*“ Ну, так як же ти. товаришу Сусідко, розумієш слово «раб*? Хто це буде? — за
питав його Духота. ‘ і^Л
Кіндрат зморщився, почухав уже лоба, але, мабуть відчуваючи, иіо й на цей раз
там небуло гідної відповіді, сердито, ніби й не чув запитання, посунув за двері.
Бесіда точилася далі. Кіндрат, обігнувши школу, підійшов до вікні і. всунувши го
лову, крикнув:
— Чуєш. Духото! Раб — це котрий під буржуєм ходить!» {З, 449).
Хай ще наївно, не завжди розуміючи справжню суть, хай часом у су
сідстві зі словами, що не дуже пасують до нової ідеології (це неодмінно
створює гумористичний ефект), але дедалі частіше і вдумливіше вживають
робітники і селяни суспільно-політичну термінологію, породжену чи ак
тивізовану революцією:
«Другим під’їхав парубок у кожушку і смушевій шапці. Він привів із Краснянки
аж сімдесят партизанів і помітно пишався:
— Чули, що ідею маєте, ми теж, щоб за ідею, я коні взяли із панського маєтку.
— Там такого лозунгу наробили, — додав хтось із гурту, — що й свій свого не впі
знає!
Його командир зніяковів.
— Я так думав: може, й неправильно, зате всіх гадів перебили» (/, 439).
Поступово стаючи узвичаєною, органічною, лексика такого типу вли
вається і в художньо-образну систему мовлення персонажів з народу:
«— Коверзує, мов тобі старий режим, — пирхав Митри ч» (/, 278);
«У тебе, Петровичу, не голова, а я тобі скажу, просто ком’ячейка» {та.и же, 286) тощо.
Минуло небагато років з часу встановлення Радянської влади на
У країні, і письменник, відвідавши один із СОЗів, з радістю констатує,
що те «традиційне село, на яке так довго дивилися очима Нечуя-Левиць-
кого», докорінно змінилося:
«Революція в сільському господарстві і побуті перегнала нашу уяву. І коли нас дивує
той невпинний поступ, що ми його спостерігаємо в індустріальних центрах, то поступ села,
одвічно косного села, мусить не тільки дивувати, але іі змінити в нас до нього ставлення»
(«//а калиновім мссті», 254).
Цікавими у цьому зв’язку є слова письменника: «Досить було побути
годину в «Кущі», щоб переконатися, що наша лексика з селянського по
буту вже пасе задніх» (там ж е, стор. 254).
Зміни в свідомості і в мові громадян нової, соціалістичної держави,
викликані культурною революцією, знайшли яскраве відбиття у мовних
партіях персонажів багатьох творів письменника.
* * *
Поєднання тонкого чуття дослідника мовних процесів епохи з талан
том митця особливо виразно розкрилося в історичному романі 11. Панча
«Гомоніла У країна», у ж ан рі, що є «ніби точка, в якій історія, як наука,
зливається з мистецтвом; є доповненням історії, її другою стороною»*.
З натхненням ученого-історика опрацьовував і осмислював П . Панч
численні пам ятки минулого — літописи, листи, універсали, щоденники,
історичний фольклор, щоб перелити свої спостереження у худож ню форму,
Ад J* Б * ^ и н с Iі, Разделение поэзии на роды и виды, «Избранные сочинения»’
М., ОГИЗ, 1947, стор. 180.
69 Л Г. Скрипник
г «через мовну стилістику наблизити читача до тодішніх часів», коли «і
взаємини людей були інші, і провідні ідеї інші, і не так думали, і не так
говорили, як зараз» (5, 443—444).
– Високу художню майстерність історичного роману визначають насам
перед тим, щоб автор «судив своїх героїв за поняттями не свого, а їх часу,
щоб він дивився їх очима, жив їх життям, міркував відповідно до їх розу
мового розвитку і щоб на ту ж точку зору міг-поставити і своїх читачів» •.
Такого художнього ефекту у зображенні минулого і досяг П. Панч, знай
шовши оригінальні мовні прийоми соціального окреслення епохи XVII ст.,
відтворення культурно-побутового колориту та типізації мови історичних
персонажів: «У художньому слові, в етнографічній деталі оживає україн
ський безкраїй степ з його травами, квітами та іншим зелом, оживають
народні прикмети, народний календар, народні звичаї і повір’я. Мало
який твір так звучить піснею, так сяє живомовними фразеологізмами,
як цей історичний роман. І в той же час — тут немає есенцій, немає нату
ралізму і нарочитого добору. В організації різних компонентів мови від
чувається природність, невимушена пропорційність і естетична злагодже
ність» м.
Слід підкреслити, що при винятковій увазі письменника до історичних
пам’яток (саме вони визначають сюжетну канву роману, підказують по
трібні лексико-фразеологічні засоби зображення складних суспільних
процесів, відтворення забутих тепер реалій побуту, допомагають виробити
певний інтонаційний лад твору тощо) все ж основним джерелом стилізації
мови епохи у романі «Гомоніла Україна» стала невичерпна у своїх стилі
стичних можливостях розмовна мова народу, п фольклорний і діалектний
різновиди.
Своєрідність мовної атмосфери епохи розкривають дбайливо відшукані
письменником і вкраплені як у діалогічну мову, так і в авторський текст
роману словесні перлини народної творчості, що «з давніх-давен є невід
ступним і своєрідним супутником історії» п , «вірним дзеркалом народного
життя, правдивим літописом історичних подій»12.
, Повз увагу письменника не пройшли афоризми, прислів’я і приказки,
виникнення яких пов’язується саме із зображуваним історичним періодом
визвольної боротьби українського народу. Так, вислів «ще не вмерла
козацькая мати», що давно увійшов у фонд української фразеології, був
відомий, за історичними джерелами, уже Богданові Хмельницькому^ Опо
відаючи про набіг Чаплинського на хутір Хмельницького, літописець
Г. Грабянка зауважує, що майбутній гетьман «токмо рекъ» живъ Богь
й Козацкая не умирала мати. Не все еще Чаплинскій у мене побралъ, когда
шаблю въ рукахъ маю»13. Цей же фразеологізм звучить з уст Богдана
Хмельницького у шкільній драмі 1728 р. «Милость Божія…»:
… Не отобрали еще ляхи нам остатка:
Живъ Богь, и не умерла Козацкая Матка 14.
У романі «Гомоніла Україна» цей вислів відтворюється у репліці Ма
ксима Кривоноса:
*Н. А. Добролюбов, О русском историческом романе, Полное собрание со
чинений, т. I, 1934, стор. 630.
10 «Курс історії української літературної мови», т. И, за редакцією I. К. Білодіда.
К., 1961, стор. 284.
11 О. М. Г о р ь к и й, Літературно-критичні статті, Держлітвидав, К., 1951, стор. 35.
12 М. Рильський, Література і народна творчість, К., «Радянський письмен
ник», 1956, стор. 13.
,а «Літопис Григорія Грабянки», К-, 1854, стор. 34.
и «Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и
М. Драгоманова», т. 11, в. 1, стор. 142.
70 0 00^—— —————-——— – Письменник І мова епохиІ0~~-
«… Максим Кривоніс процідив крізь зуби: «Ой пане Погоцький, начувайся, шевлю-
^ боне вмерла ще козацька мати» (4,19).
Козацькі звичаї, хоробрість народних месників, їх волелюбство і
винахідливість підкреслює письменник фразеологізмами, що виникли
колись у їх середовищі: козаків не вчити, як турка дурити; руки короткі
щ козака ‘, хто наступає, той не втрачає; до булави треба голови тощо.
Подібним ж е мовним матеріалом відтіняється соціальне тло епохи, одвічна
ненависть до панства: пани респектні, та земля по них плаче; сіяли жито,
4 вродили п а н и ; сидить чорт та й плаче, що панам моди не настане та ін.
Урочистою простотою і суворістю далеких часів віє від народних
Аормул вітання, побажань тощо, які так вдало вмонтував письменник у
канву роману:
«— Помагай біг! — проказав од порога густим басом дід.
_Раді в хаті гостя вітати, — уклонився поштиво Верига.
_Чи дозволить пан господар?..
— Аби з добром, чоловіче, а ми завжди з ласкою.
— Ласкою зустрічай, козаче, на розум слухай, а прощай по заслузі. — І кобзар
почав роздягатися» (4, 25).
П. Панч прагне проникнути у глибини народної мови, прорвавши
пелену слів, «що від щоденного вжитку стираються, як мідяки»:
< Ми багато дечого забули із тих мовних скарбів, якими володіли наші предки,—
справедливо нарікає письменник. — А кому ліньки навчитися народної мови, той навіть
вдається до такого вірного пугала, як «архаїзм». Все в нього, чого по своїй ліності не знає,
е вже архаїзм. А гляньмо, як образно говорив народ, та подекуди так і нині говорить:
«Кривавим потом дороблятися хліба», «Здоров’є йому служило», «Став із сили спадати»,
«Більше слави, як пожитку», «Застався, а постався!» Такі слова ніби озвучують твір,
• надають йому поетичності, головне, справжньої національної форми» (5, 447).
‘ Ось чому не старослов’янізми — ці вже традиційні елементи мовної
стилізації старовини — домінують у романі «Гомоніла Україна». Майстер
історичної прози дбайливо відшукує і обережно вкрапляе і в діалогічну
мову, і в авторський текст староукраїнські слова, які вийшли з широкого
вжитку, але були в активному фонді мови XVII ст. (частина з них — типові
для тих часів полонізми) — притуга, малжони, однострої, ребелія, регула,
презент, І глибка; присоглашати; респектний, алюрний, субтильний;
окропно, купно, спорозно тощо. З винятковим художнім тактом уводить
письменник у мову персонажів також діалектизми (лексичні, рідш е-—гра
матичні), які немовби натякають на своєрідність розмовної мови XVII ст15.
У романі «Гомоніла Україна» відчуття колориту епохи постійно під
тримується і порівняннями, які викликають асоціації з життя далекого
минулого:
«Майже місяць вони думали про цю хвилину, коли блисне перед ними, як гетьман
булавою, Київ своїм золотим верхом» (4, 176).
-Фігурально вжиті баталізми історичного фонду воскрешають напружен
ня епохи визвольної боротьби, доби, повної боїв і збройних зіткнень:
«Попереду лежав ставок, мов шабля дамасської сталі»(4,16); «Вона летіла, як стріла,
пущена з туго натягнутого сагайдака» (4,41); Другий (вершник), з горбатим носом, з ву-
Сами як ятагани, глянув їй просто у вічі» (4, 41); «На вгороді, як козацькі списи, стир
чали собачі рожі, жовтіли гвоздики» (4, 473) тощо.
16 «Вивчення діалектів, — підкреслював акад. Л. А. Булаховський, –е ч и не най
кращий спосіб справжнього освітлення тих лише уривчастих, неповних фактів, що їх
наука здобуває з пам’яток писемної мови* (Л. А. Б у л а х о в с ь к н й, Наші завдання,
Діалектологічний бюлетень», в. 1, К., 1949, стор. З—4). * * *
Пронісши через усю творчість любов до сталого порівняння з сокови
тої народно-розмовної фразеології16, що складалася протягом багатьох
віків. П. Панч збагачує у творах на сучасну тематику коло художньо-
образних зіставлень явищами нової дійсності, характерними деталями
сказати б умовно, сьогоднішнього дня.
Нікого зараз не здивуєш густою мережею телефонного зв ’язку навіть
у найвіддаленіших куточках України, — річ звичайна. А як перенестися
в думці до часів, коли «революція вбивалася в колодочки», коли кожен
вкопаний стовп був символом великого перетворення, то по-новому з а
іскриться образне порівняння письменника:
«… А телефонні дроти, як срібні струни революції, не чекали, а нервово співали
своєї пісні (голосної та бадьорої)» (5, 19).
Соціальне тло періоду непу, поширення у мові тих часів суспільної
термінології, яка визначала характер нової політики, підказали письмен
никові цікавий аспект іронічного порівняння:
«… Моя мати, вбита горем і соромом, що породила такого сина 17, гірко зітхала.
Від колодязя вона зайшла до Матея і, випросивши у школярки на хвилинку цю книжку|
понесла и додому з такою ж радістю, як непман повістку про добровільне самооподатку
вання» (*На калиновім мості», 84).
З такою ж майстерністю відтворює П. Панч через порівняння мовний
колорит певного виробничого середовища. У повісті «Облога ночі», наприк
лад, центром багатьох порівнянь стають реалії шахтарського побуту, гір
ничі терміни:
V «Клим… відкинув їх від себе, як грудки вугілля з вибою» (З, 203)’, «… М аруся, з ве
ликими сірими очима, гнучка, як линва,., потягнулася до нього» (226); «… В невеликій
камері набито було людей, як у наряд ці перед спуском у шахту» (260); «Гордій Байда за
сопів, як над важкою грудою вугілля» (279); «Діти задирали на нього голови, як на тери
кон» (285); «Гвинтівка, наведена в натовп, дрижала в його руках, як запущений у породу
пневматичний молоток» (327) і под.
* * *
Підкреслюючи виняткове значення мови як першоджерела художньої
літератури, гостро картаючи тих, що «ставляться до слова, до основної
зброї в творчості, як рахівник до кісточок на рахівниці» (5, 467), і плодять
«штамповані образи», П. Панч із спостережливістю і вдумливістю мовознав-
ця-дослідника стежить ще й за тим, як розвивається і функціонує у кр аїн – 1
ська літературна мова, здобувши необмежені права мови вільної, соці а- і
лістичної нації, аналізує труднощі, які переборювала вона на ш ляху свого і
невпинного поступу.
Письменник тонко розвінчує спроби «самостійників» реставрувати 1
під час громадянської війни для щоденного вжитку мову історичних уні
версалів. «Бавлячись козацькою романтикою», вони залюбки пересипали і
свої промови і писані реляції словами типу «позаяк», «понеже». П. Панч і
переконливо доводить безперспективність цих заходів: дуже швидко ті, і
що «летіли на примару козацьких жупанів», зрозуміли, що час старовин- і
них атрибутів минув, що «з матнею козацьких ш ароварів легко заплута-]
тися у трибках машини», що народ не сприйняв ні політичної платформи ]
удаваних уболівальників за самостійність України, ні їх недолугої мовної 1
архаїзації:
16 Різноманітність типів сталих порівнянь, їх асоціативна широта у творах П. Пан-1
ча — вдячна тема для окремої розвідки.
17 Письменник стурбував матір тим, що в оповіданні «Данило Харитонович» висміяв |
забобони свого дядька Данила.
72 ■j «— … He можна вже буде й балакати по-нашому, а тільки так, як у книжках дру*
®^°Т— Я собі балакаю, як умію. Нехай вариводи (багатії) позаякаготь» (З, 345).
П- Панча обурюють випадки калічення української мови, ідо почалося
р період українізації, коли за цю справу бралися люди, які не знали мови
j тому прикрашали вивіски і оголошення такими знахідками, як «зубовий
прач» чи «здається покой, хід через унутреності хазяйки»…
Гнівний протест письменника викликає позиція тих «окультурених»,
але насправді далеких від культури людей (письменник назвав їх «зооло
гічними шовіністами»), які зрікалися рідної мови, виставляли її на глум,
вважаючи нездатною для широкого вжитку.
і у 1918 p., згадує П. Панч, «колишній учитель Решетняк почав зустрічати мене ви
гуками :
* — Залізяку на пузяку — гопі Бери, мели, їж!
— Крім ваших безглуздих прикладів, е й справжня українська мова, — відказував
я уже надто роздратований. Решетняк народився в сусідньому селі. Батьки його були,
правда, мішани, але їм і на думку не спадало глузувати з рідної мови. А синок — вийшов
у пани» («Яа Калиновім мості», 80).
Відвідавши у 1945 р. Закарпаття, звільнене Радянською Армією, пись
менник з болем пише про тяжку спадщину національного гноблення того
періоду, коли закарпатські українці були відірвані від усієї України,
коли, за свідченням місцевих жителів, дітей учили «і по-мадьярськи,
і по-чеськи, тільки не по-нашому».
Письменникові довелося дискутувати з тими, хто нехтував мовою ко
рінного населення Закарпаття, як це було в Мукачеві:
«Мій співбесідник послужливо сказав:
— Журналісті Всегда нашол что-нібудь кстаті.
Я ще не чув тут такого «язичія» і тому здивовано спитав:
—[Пробачте, ви тутешній?
J— Сам я з Ужгорода, а служу тута.
* — Я балакав із гуцулами, у них чиста українська вимова. А якою мовою говорите ви?*
Мій співбесідник викривив губи і поблажливо відказав:
. — Гуцули неграмотні, тому й говорять по-простому, по-українському. А я про*
странітель руського язика» (*На калиновім мості», 289).
Доля звела письменника ще з одним бездумним «пространітелем русь
кого язика», який «довго і старанно псував російську мову і був не тільки
здивований, а навіть невдоволений, коли йому дали зрозуміти, що його
місія шкідлива» (там же, стор. 290). Це дивовижне «язичіе» проглядало із
вивісок і з реклам. «В Ужгороді над дверима до одного будиночка я прочитав
вивіску: «Химическое чистилище». Мимохіть посміхнувся, а коли побачив
ще над одною крамничкою із змішаним крамом вивіску «Смешные товары»,
стало вже не смішно, а боляче. Закарпатців позбавили не тільки рідної, а й
будь-якої мови» («На калиновім мості», стор. 294).
\ Усі ці факти, наведені письменником, належать уже історії. Завдяки
неухильному здійсненню ленінської національної політики мовою школи,
науки, преси, театру на Закарпатті, як і по всій Радянській Україні, стала
українська літературна мова. Проте спостереження письменника над
фактами мовного безкультур’я не втратили своєї актуальності і тепер.
Вимогливий до культури власного слова, П. Панч виховує в нас почуття
поваги до мовних скарбів українського народу, викликає щире бажання
оберігати їх від калічення, дбати про їх збагачення і вдосконалення.
Мовно-художня майстерність письменника, його світоглядне й есте
тичне кредо ставлять ім’я П. Й. Панча поряд з іменами тих видатних
митців слова — Ю. Яновського, А. Головка, О. Вишні, О. Довженка
та ін .,— які, розвиваючи принципи соціалістичного реалізму, заклали
міцні підвалини української радянської класики.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.
Наступна: О. С. СТРИЖАК ОХТИРКА ЧИ «АХТИРКА»?