[АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНСЬКОЇ PCP, ІНСТИТУТ МОВОЗНАВСТВА ім. О. О. ПО­
ТЕБНІ]. За редакцією О. С. МЕЛЬНИЧУКА.— К., «Наукова думка», 1966, 596 стор.

Серед компендіів з слов’янського мовознавства, традиція яких починається ще в ії
праць О. Востокова та Й. Добровського і була продовжена такими видатними компара­
тивістами, як А. Шлейхер, Ф. Міклошич, В. Вондрак, А. Мейє та, зрештою, А. Вайан,
значне місце належить працям представників різних слов’янських країн — К. Горалка,
І. Лекова, Т. Лера-Сплавінського, В. Курашкевича, Ф. Славського та ін.
Проте української узагальнюючої праці з слов’янського мовознавства з широким
охопленням матеріалу досі ще не було. Відомий «Вступ до слов’янського мовознавства»
М. Грунського — це, власне, старослов’янська граматика. Корисна книга К- Трофимо­
вича «Практикум з порівняльної граматики слов’янських мов», що вийшла кілька років
тому, хоч і містить певний теоретичний матеріал, але була написана як практичний по­
сібник. Можна тут згадати ще дореволюційні праці Т. Флоринського та Г. Ільїнського,
видані на Україні російською мовою.
Відповідної праці немає поки що взагалі у радянській славістиці. Книга М. Кондра-
шова «Славянские языки» має характер короткого провізоричного огляду слов’янських
мов. Перший том «Славянского языкознания» А. Селищева присвячено лише західнослов’ян­
ським мовам, до того ж ця фундаментальна праця залишилася незакінченою. Праці С. Берн­
штейна («Очерк сравнительной грамматики славянских языков») та П. Кузнецова («Очерки
по морфологии праславянского языка»), які слід оцінити як визначні досягнення нашого
мовознавства, — це лише частини майбутньої порівняльно-історичної граматики слов’ян­
ських мов.
Велику колективну працю українських учених «Вступ до порівняльно-історичного
вивчення слов’янських мов», видану за редакцією О. С. Мельничука Інститутом мово­
знавства ім. О. О. Потебні Академії наук УРСР, треба розглядати як здійснення відпо­
відального завдання створити український огляд слов’янського мовознавства. Як видно
зі змісту книги, вона являє собою нарис внутрішньої будови слов’янських мов. Зовнішня
історія слов’янських мов, особливості кожної з них та історичний огляд слов’янознавства
лишилися поза межами посібника. До деякої міри це може бути виправдано тим, що в
розпорядженні українського читача є недавно видана брошура В. Коломієць «Спорідне­
ність слов’янських мов» (1962) та книга Р. Кравчука «З історії слов’янського мовознав­
ства» (1961), а також наявністю згаданого огляду М. Кондрашова та великого вступу до
порівняльної граматики слов’янських мов у книзі С. Бернштейна.
Хронологічно посібник охоплює період існування праслов’янської мови та розвитку
головним чином загальнослов’янських явищ у слов’янських мовах аж до сучасності.
В першому розділі (автор О. Мельничук) подано дуже короткий огляд слов’янських мов
та їх історичних відношень з іншими індоєвропейськими мовами, висвітлюється також
питання про слов’янську прабатьківщину. Мабуть, обсяг розділу не дозволив достатньою
мірою висвітлити полеміку та сучасні контроверзи щодо цих надзвичайно складних пи­
тань. Один з параграфів присвячений загальній характеристиці порівняльно-історичного
методу. Можливо, варто було б виразніше підкреслити методологічне значення порівняльно-
історичного методу для мовознавства і для вивчення історії окремих слов’янських мов.
Розділ фонетики (автор В. Коломієць) поділяється на дві частини, одна з яких ха­
рактеризує праслов’янський період, а друга —’ основні фонетичні зміни в слов’янських
мовах. Висвітлення загально-лінгвістичних питань про фонему, її варіанти та співвідно­
шення зі звуками в мовній статиці та динаміці зроблене побіжно і не видається в розділі
необхідним. Натомість варто було б докладніше пояснити деякі суто слов’янські питання,
наприклад про «протоболгарські діалекти» (стор. 76).
Розвиток праслов’янської звукової системи розглядається в книзі з урахуванням
Деяких цікавих спостережень та гіпотез. В. Коломієць накреслює досить послідовну кар-
89 тику змін праслов’янської фонетичної системи. Виходячи з десяти член ного праіндоєвро-
пейсь кого вокалізму, автор з ’ясовує шляхи переходу до праслов’янської системи. Але,
якщо (зрештою, цілком справ« дл.іво) вбачати виразну тенденцію до зміш ування*^ з*о
та*Х з “о, то чи не було б доцільним прийняти тезу Н . Трубецького, а останнім часом
Ф. Мареша про делабіалізацію як одну з найважливіших рис процесу перетворення сн-
стечи голосних? Адже ж наведені н а стор. 35 дані ілюструють зовсім не лабіалізованість*,
а. навпаки, його близькість до ї. Якщо прийняти тезу про делабіалізацію , то більш зро­
зумілим стане і перехід*ь в *у. Цей перехід відбувся, напевне, раніш е, ніж монофтон­
гізація дифтонгів і з’явлення нового *ії; якби, як це припускає автор розділу, перехід
старого *ь в *у відбувався після монофтонгізації, то рефлекси старого і нового *ЇГ були б
однакові. А яюцо це не так, то треба, очевидно, визнати, щ о вже під час монофтонгізації
старий *и мав якусь іншу якість порівняно з новим *й. Найбільш імовірне, що старий *ц
уже встиг перетворитися в *у, тобто делабіалізуватися. Отже, старе лабіалізоване довге *о
перетворилося в нелабіал ізоване *а; лабіалізованість *6 (з старих *о та *а) дуж е сумнівна;
старе лабіалізоване *и перетворилося в нелабіал ізоване *у; лабіалізованість *ь (з *н)
не може вважатися чимсь достовірним. Але якщ о все це так, значить в праслов’янській
системі голосних перед монофтонгізацією дифтонгів не стало самостійних губних голос­
них, тобто відбулася делабіалізація. Після монофтонгізації з ’явився новий губний голос-
ннй*й; таким чином в систему диференційннх ознак повернулася ознака лабіальності;
тепер вона могла знайти застосування і для відрізнення *з від *а (поруч з довготою, яка
розпочинала своє переформування або й занепад). Звичайно, делабіалізація вокалізму
на певному етапі — це гіпотеза, яку автор розділу не зобов’язаний поділяти (хоч, здається,
що він дуже близький до неї), але так чи інакш е важко припустити одночасне існування
старого та нового *и як лабіалізованих голосних. В цілому ж фонетичний розділ подає
необхідну інформацію та стислу, але в основному внутрішньо несуперечливу картину змін
звукової системи слов’янських мов. Цей розділ цікавий не лиш е для вивчаючих порів­
няльно-історичну фонетику, але завдяки певним особливим точкам зору і для фахівців.
Немає ніякого сумніву в правомірності включення до книги розділу про словотвір,
який дозволяє розглянути шлях збагачення лексичного складу мови в зв ’язк у з перефор­
муванням її граматичної будови. В словотворчому відділі «Вступу» виявляю ться різні
принципи словотворчого аналізу, що існують в нашій науці.
Дієслівний словотвір розглядається крізь граматичну призму, що и обрав автор
цих параграфів О. Ткаченко. Його цікавлять способи утворення часових та видових основ
дієприкметників. Менше уваги звертається на префіксацію, яку слід вваж ати, на наш
погляд, надзвичайно важливим засобом збагачення словникового складу дієслів. Недо­
статньо уваги приділяється й походженню дієслів від інших частин мови. О скільки насам­
перед увагу автора привертають, так би мовити, граматичні наслідки словотвору, зрозу­
міло, що дієслово виступає в розділі в певному сенсі як відносно замкнена система. Не
маючи наміру заперечувати такий підхід до вивчення словотвору та відзначаючи ретельну
працю автора, хотілося б підкреслити, що такий опис словотворчої системи дієслова,
однак, не вичерпує питання.
інакше описано іменниковий афіксальний словотвір. Т ут у центрі уваги автора
(Н. Ром а нової) знаходяться вже не граматичні категорії іменника, а перш за все суфікси
та їх семантичні можливості (префікси, мабуть, дещо менше цікавили авторку, чим, на­
певне, і з’ясовується недостатньо обгрунтоване об’єднання, наприклад, префіксів *ро-
і *рго-). Можна висловити деякі зауваження відносно опису суф іксів; так, навряд чи
можна вважати – апь уже первісно суфіксом одиничності (стор. 157); можуть викликати
певні заперечення характеристики сербохорватського козЛе (стор. 158) або н.-луж . їгес
(crop. 127); потребують цифрової конкретизації кількісні твердження щодо суфіксі в *-tvo
й *-tva (стор. 120). Прийнятий спосіб опису суфіксального словотвору за значеннями по­
хідних утворень веде до кількаразових повторень деяких моделей (пор. на стор. 135 —
макаронджия, на стор. 131 — бетонджші), які були б непотрібними, коли б описання
велося за діючими (на тому чи іншому історичному етапі) моделями словотвору. Інвентар
суфіксів та їх значень, так би мовити, заслоняє іноді самий механізм словотвору. Системний
розгляд словотворчих процесів дозволив би викрити ті сили, які приводять до використан­
ня в тій чи іншій мові тієї чи іншої динамічної словотворчої моделі в тих чи інш их обстави­
нах. Він міг би допомогти у з ’ясуванні питання, чому, наприклад, у російській мові існує
слово исследователь, а в болгарській—изследвач. При цьому словотворчий аналіз напевне
ускладниться — потрібно буде вийти, зокрема, за межі однієї частини мови. Але можна
сподіватися, що саме такий пошук вестиме до справді адекватного розгляду словотвору.
І, переглядаючи нарис слов’янського іменникового словотвору у «Вступі», в якому, між
іншим, знайшли відображення (чи не вперше в порівняльно-історичному плані) деякі нові
словотворчі процеси, хочеться висловити побажання про доцільність дальш ої розробки
методики порівняльно-історичного аналізу словотвору як аналізу системного.
Розділи, присвячені словотвору прикметників, числівників, прислівників, СЛОВО; і
складанню іменників, написала Т. Лукінова. Певною мірою і цим параграфам притаманні j
недоліки зазначеного типу. Так, наприклад, прагнення збагатити ілюстративний матеріал і
привело автора в деяких випадках до використання не дуж е вдалих прикладів: зокрема, j
здасться блідим приклад з білоруської мови флотаводзец. Немає певності щодо необхід* і
90 _ Рецензії
пості латинської транскрипції суфіксів, ідо набули продуктивності-лише в російській мові
(стор. 183). Однак хоч авторові цих параграфів і можна подекуди зробити закид в недо­
статній точності, та вони, на нашу думку, наближаються до деяких узагальнень, яких
бракує іншим параграфам, присвяченим словотвору.
Другу половину морфологічного розділу «Вступу» присвяченословозміні. Доцільніше
було б деякі параграфи, наприклад про число, включити в загальну частину, бо вони сто­
суються і імен, і дієслів. Нові дослідження двоїни в серболужицьких мовах та атлас сло*
венської двоїни Тенье могли б дати додатковий матеріал про занепад двоїни. Не досить
докладно описана категорія чоловічої особи (стор. 304—305); не можна погодитися з тим,
начебто болгарська форма іменників чоловічого роду на -а вживається лише при числів­
никах два, три. а не при усіх числівниках (стор. 273); недостатньо висвітлено дієслівні
утворення на -ся (стор. 334). Крім цих дрібних недоліків, слід ще звернути увагу на по­
требу узагальнень еволюції тих чи інших категорій у слов’янських мовах. Спробу такого
узагальнення зроблено в розділі про розвиток відмінювання іменників (хоч подекуди автор
говорить не про граматичну будову відповідних мов, а про усталену для певних мов тра­
дицію опису граматичних категорій; пор., наприклад, міркування про кількість чи навіть
нумерацію відмін). На жаль, бракує загального огляду еволюції дієвідмінювання в слов’ян­
ських мовах.
Взагалі, прийнята схема подачі матеріалу не дає можливості для розгорнутого відо­
браження розвитку частин мови. Лише частково ця проблема висвітлюється в параграфах
про іменну словозміну. Тим часом питання про частини мови в зв’язку з граматичною ка-
тегоризацією лексичного складу заслуговує на пильну увагу дослідників історії будови
слов’янських мов, причому для розв’язання його потрібно було б використати і синтаксичні
матеріали.
Великий і змістовний синтаксичний розділ — одна з найцікавіших частин «Вступу».
Автор його О. Мельничук спиняється на розвитку основних типів речень у слов’янських
мовах, на змінах у способах вираження та сполучення головних компонентів речень.
Звичайно, дещо в розділі викликає зауваження. Так, певні приклади, може, могли б бути
більш демонстративними (пор. хоча б старочеські приклади на стор. 345, в яких, здається,
має значення і порядок слів як засіб питальної модальності). Деякі формулювання потре­
бують більшої точності; так, на стор. 366 не зовсім докладно говориться про субстантива­
цію числівників у праслов’янській мові, коли числівників як окремої частини мови ще,
власне, не було. Незвичний вигляд мають старослов’янські (за іншими ознаками не нор­
малізовані) цитати з модернізованою пунктуацією, наприклад з використанням знака
запитання, двох крапок та тире (стор. 364, 393). Може, це й цікава спроба, але, по-перше,
було б доцільно проводити Ті на нормалізованих текстах, а, по-друге, таку спробу треба
обгрунтувати, що навряд чи можливо в посібнику. В цілому розділ написано переконливо,
причому великий цитатний матеріал, традиційно використовуваний в синтаксичних пра­
цях, органічно входить у систему доказів, а деякі реконструйовані праслов’янські речення,
наведені в розділі, підказують, що саме такий спосіб з часом зможе стати більш економним
відповідником прикладів з багатьох мов. Авторові, на нашу думку, вдалося в основних
рисах накреслити шляхи розвитку певних особливостей простих речень та виникнення
складних речень, що, звичайно, не виключає дискусійності окремих положень.
Розділ про лексику (автор А. Крнтенко), незважаючи на деякі дискусійні твердження
та небезсумнівні етимології, треба оцінити як вдалий. Дискусійним, зокрема, е розподіл
лексики за шарами. І справа тут не в тому, що окремі слова можна було б віднести до
інших шарів лексики, а в самому розумінні шарів як історично-географічних угруповань
лексики. Автор розділу, окреслюючи деякі шари, розподіляє лексику за лекснко-семан-
тичними групами. 1 це наводить на думку, що системний підхід до історичного аналізу
лексики не тільки має право на існування, але й може допомогти в з’ясуванні певних
явищ, в пошуках, так би мовити, системної телеології лексичних явищ. Справа тут у вияв­
ленні відповідних загальних семантичних елементів відповідних підсистем та, — що,
мабуть, е найбільш складним, — у з ’ясуванні тих позамовних факторів, які визначають
місце саме цієї підсистеми саме в цьому шарі лексики.
Одне із завдань курсу для вищих учбових закладів — викласти молодим фахівцям
най новітніші досягнення світової наукової думки. Не можна сказати, що «Вступ» не від­
повідає цьому завданню. Зокрема, у синтаксичному, а також у лексичному та фонетичному
розділах подано певні важливі відомості з «переднього краю» науки. Але, на ж аль, іноді
робиться це якось не дуже сміливо. Ось на стор. 563 наведено деякі наслідки кількісного
порівняння лексики слов’янських мов; але чи не варто було б дати хоч би із знаком питання
результати глотохронологічного дослідження слов’янських мов І. Фодора? Або до ціка­
вої таблиці підсумків фонетичного розділу (стор. 110) додати ще підраховані на її ж основі
коефіцієнти асоціації між мовами? Чому б у розділі про словозміну не використати цікаві
(хоч, може, й спірні) наслідки спроби групи московських дослідників (3. Волоцької,
Т. Молошної, Т. Ніколаєвої, І. Ревзіна та Т. Ців’ян) дати типологічний аналіз відміню­
вання слов’янських іменників чи праці В. Мареша про виникнення слов’янської відмін­
кової системи? І чому навіть у бібліографії не наведено, наприклад, останнього огляду
слов’янсько-іранських лексичних співвідношень у статті А. Залізняка? Звичайно, дещо в
згаданих працях може викликати в авторів певні застереження, але це не звільняє від ецензи
потреби, навіть обов’язку, підвести читача до розуміння сучасної проблематики і сучасно
полеміки. Хотілося б, щоб книга готувала читачів, насамперед студентів старших курсів
та аспірантів, до розгляду контроверз, навчала їх міркувати над проблематикою, яку
ставить перед славістикою розвиток науки. Д е в чому, гадаю, це вдалося авторам. Але
іноді такі матеріали подано згладжено, вони не пробуджують думки (пор. зауваж ення про
первісність закінчення 3-ї особи М ь чи М ъ на стор. 216 або виклад слов’янського імпер­
фекта на стор. 223—224 і 320).
Книга створювалася як колективна праця вісьмома авторами. Це покладало на
редактора досить важке завдання впорядкування та уодноманітнення посібника. В ці­
лому конструкція книги і принципи її побудови ясні. Можливо, що розділ словотвору слід
було б відокремити від словозміни. Лексичний розділ, може, краще було б вмістити не
наприкінці книги, а між фонетикою та словотвором. Тоді, до речі, розділ про словотвір
сприймався б як логічний розвиток розділу про лексику: адже саме словотворчі засоби
сприяли розвиткові всієї лексичної системи. Поряд з цим розділ про словотвір тоді б на­
справді перекидав місток від лексики до граматики.
Книгу написано чіткою і зрозумілою мовою, хоч подекуди й трапляю ться невдалі
вирази. Наприклад: на стор. 10: «полаби… померли»; на стор. 22: «фонема складається з
диференційних ознак»; на стор. 280 вжито складний термін «займенники прикметникової
відміни», що неправильно відбиває праслов’янські мовні стосунки. Потрібний, мабуть,
точний український термін, що відповідав би рос. «склонение» (розділ «Відмінювання
імен» охоплює не тільки «імена», а й займенники).
Відчувається, що редактор курсу багато попрацював над уніфікацією стилю окремих
авторів, але все ж таки повної єдності дссягти не вдалося, зокрема у розділі «Морфологія*.
Не вдалося уникнути повторень у розділах, написаних різними авторами (наприклад, у
розділах про словозміну та словотвір окремих частин мови).
У деяких розділах книги (фонетика, лексика) подано висновки. Але, на ж аль, бракує
висновків до морфологічного розділу, які дуже потрібні. Всю книгу також слід було б
завершити висновками; це відповідало б спрямованості книги як посібника.
Не скрізь уніфіковано документацію прикладі!* (пор. старослов’янські приклади в
«Морфології» і в «Синтаксисі»); не розшифровані скорочені посилання на пам’ятки та
скорочені назви мов і діалектів. Трапляються різні написання тих самих праслов’янських
слів (nop. medji на стор. 179 і medjb на стор. 183). Немає твердих засад щодо використання
традиційної та нетрадиційної праслов’янських транскрипцій: перша використовується в
фонетиці та непослідовно в синтаксисі, а друга — в інших розділах. Не вдалося уникнути
помилок у багатомовних прикладах, змішання транскрипцій і орфографічних написань (пор.
польське glofka на стор. 108). Подеколи відсутні пояснення до прикладів (пор. серболужи­
цький приклад на стор. 93: son — son).
Деякі заміни варто було б зробити і в бібліографії. Т ак , наприклад, не було потреби
називати одну (і до того ж не найважливішу) старослов’янську п ам ‘ятку, не наводячи
інших (поз. 584). Навряд чи треба було включати практичні підручники з болгарської та
верхньолужицької мов, якщо не включено українського підручника з польської мови.
Слід було б навести й український курс чеської мови М. П уш каря. Усунувши деякі праці,
особливо статті, присвячені окремим питанням, можна було б збагатити бібліографію по­
данням деяких більш загальних і важливих праць, таких, наприклад, як малий атлас
польських говірок або старослов’янська граматика Д ільса. Ш кода, що до бібліографії не
потрапили навіть найважливіші слов’янські бібліографічні покажчики та не зазначено
окремо журнали і серійні видання. Як і в усій книзі, в бібліографії не вдалося уникнути
друкарських помилок, особливо в іншомовних текстах (пор. поз. 157, 163, 424, 578 та ін.).
Дуже прикро, що частина посилань на літературу, зроблена в тексті, цілком втратила
свою цінність внаслідок зміни нумерації позицій в бібліографії (пор. посилання на поз.
34, 39 на стор. 18; на поз. З на стор. 20; на поз. 31,60 на стор. 21 та ін.
Видавництво, друкарня старанно оформили цю нелегку з друкарського боку книгу.
Слід було б іще подбати про покажчики, дуже потрібні у виданнях такого типу. Виклад
пожвавили б невеликі карти окремих мовних явищ та оглядова карта слов’янських мов.
І ще одна мрія мовознавця: коли вж е у нас будуть повні і красиві, одноманітно оформлені
гарнітури для набору принаймні всіх мов, що користуються кирилицею та латинкою!
Підсумовуючи, необхідно підкреслити велике позитивне значення «Вступу до по-
рі внял ьно-історич ного вивчення слов’янських мов», в якому знайшли стисле висвітлення
не лише основні проблеми слов’янської фонетики та морфології, а й питання порівняльного
синтаксису та лексикології. Автори «Вступу…» в цілому ряді випадків базувалися на
власних дослідженнях, що дозволило не лише глибше викласти певні розділи, а й краще
донести до читача всю проблематику праці.
«Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов’янських мов» в цілому слід оц і­
нити як вдалий, корисний посібник. Напевне, через деякий час виникне потреба у його
перевиданні. Саме тому в рецензії докладніше висвітлювались недоліки, а часом і нероз­
в’язані в науці питання, обговорення яких може сприяти дальшому поліпшенню книги.
Проте й тепер треба подякувати н авторам, редакторові та видавництву за створення укра­
їнського компендія з слов янського мовознавства.
А. СУПРУН (At. Мінськ)