| | ема кінця-краю хвилястому7″\
з горбами-перекатами, буй­
но розлогому степу. Просторо. Яруги, низини, продовгасті
гористі гребені. Розкинулись байраки, широкі тернові за­
рості, бовваніють оповиті прозоро-сивою млою щовби, мо­
гили. Стоять на них, вгрузаючи в землю, мовчазні, таєм­
ничі кам’яні баби — свідки кочових стоянок скіфів, половців.
Тут їхні полчища місили степ, випасали коней, летіли в
і к.іжених кривавих герцях-бойовищах, полонили тисячовер-^
« ті простори і невідомо де зникали.
І зникли. Тепер мчать табуни прудконогих сайгакіз,
кружляють вовчі зграї, ночами брешуть челенохвості лисиці,
<і іі півдня, з Криму, забігають по людське добро і ясир’хижі
татарські орди.
Степ. Степ. Дивний, необжитий край.
Весна. Густа смарагдова повінь геть затопила долини,
крутогори. На гребені того зеленого шумовиння набігло,
»билось докупи, красується, грає буйне різноцвіття: чеб­
рець, шавлія і м’ята, густо-червоний воронець, біле-біле
ромен-зілля, сріблясто-синяві безсмертники, тремтить, хви­
люється ніжно-густа димчаста ковила. Про щось своє, таєм­
ниче шепочуть ЇЇ гойдливі плеса… А ген вимчали з вибалків,
11 сплелися: кущуватим типчак, васильки, катран, березка й
кульбаба^
Кипить, вирує різноцвіття, набігають і мчать гривасті
травневі хвилі.
Набігають і мчать.
Від моря, від Дону дорога стелиться на захід і на захід.
Рівнина збігла. Почалися балки, яруги. Дорога веде на
гору. Здається, Там, попереду, на перевалі, зависають густі
хмаринні заслони. А виїдеш — заслони відступають, відкри­
вається широкий, ясний простір. Там, за перевалом, відпо­
чинок. Тільки б добратись…
Валка посувається поволі. Воли в напрузі, трудно пере­
ставляють ноги, але ступають твердо, розмірено. Риплять
вози, поскрипують ярма. Чумаки припадають грудьми до
полудрабків, до люшень — допомагають. Злітає натужливе
і різноголосе:
— Гей! Гей!
— Соб! Цабе!
— Соб!
Гору нарешті подолано. Валка зупинилась. Воли, важко
зітхаючи, стоять мов укопані.
Чумаки скидають шапки, брилі, підставляють сонцю
чубаті голови, не кваплячись,Ізеруться за люльки.
—^© це гора!..— мовив Савка зачудовано, звертаючись
до свого товариша-друга.
— Крута. Хай їй біс! — відповів Лукаш, витираючи ру­
кавом сорочки спітніле чоло.
Хлопці місяців два тому як розпочали своє чумакування.
Вперше побували на Дону та біля великої води-моря, все
бачене, звідане вражало їх, захоплювало. Залюбки, в охоту
була їм оця подорож степом, з гори на гору, серед безмеж­
ного простору у заростях одвіку не кошених трав. Юнаки
зросли на березі річки Вовчої, серед гаїв, перелісків, отож
їм було дивно, що є такий край, де можна їхати день або
її два і не зустрінеш жодної путящої деревини, хіба що
кущуватий терен, кривулястий дубняк та глодину, і рідко
трапляються людські оселі.
— Мабуть, отут будемо відпочивати,— продовжує роз­
мову Савка.— Бачиш, застоялись. І отаман-ватаг наш щось
довго роздивляється.
— Мабуть, будемо ночувати,— обзивається Лукаш.—
Старий шукає зручне місце.
Хлопці уважно стежать: отаман Мартин Ціпов’яз зали­
шає валку і віддаляється в степ. Повільно ступаїрчи, про-
12 Гииов обіч дороги, потім почав забирати ліворуч, у напрямі
(і міжчого, зарослого терном щовба, сходить на нього. Перед
імтагом ніби раптом вийшли з-за кущів і стали на коліна
/(ні кам’яні баби. Мартин ступає ще кілька кроків і зупи-
иметься. Облитий сонцем, що вже збирається ховатися за]
обрій, він сам здається казковим ідолом, викутим з міді/’
Инивистий димок його люльки повільно кружляє, здіймає-
тпся вгору вище й вище… А степ мовчить, дивно принишк-
мііі, ніби все навколишнє обіймає знемога. Поволі спадає
i пха вечорова сутінь.
Отаман подає знак рукою. Валка звернула з дороги
ii почала отаборюватись. Вози розташовувались впритул
один біля одного вузьким півколом, щоб у разі потреби коло
можна було швидко зімкнути і утворити кругову оборону.
А зустрічати ворога було чим. В потаємних зручних міс­
ії м х на возах лежать пістолі, списи і навіть кілька гаків­
ниць.
[ абірне. життя почалося зразу ж, як тільки обрали місце
иідиочинку. Одні погнали волів на водопій, а потім на пашу,
Інші почали розпалювати багаття, готувати вечерю. Ватаг
иаходився порядкувати біля возів. Це вже так заведено в
і тарого Мартина: зупинився — найперше оглянь те, на чому
їдеш, а тоді вже берися за інші справи.
Перевірка почалася з ярем. Лукаш і Савка підіймали їх,
ще теплих від запарених ший, разом з війями. Мартин уваж­
но придивлявся, потім обмацував руками дерев’яні чаші-
ннрізи, нашийники та занози, чи, бува, не потріскалися, не
пгрекосилися. Потім дрючками-важницями підважувались
ніс і — обстежувались колеса, шпиці, маточини і підіски. Те,;
що тріснуло чи зітерлось, замінялося цілим або ж лагоди­
лось.
— Привчаємо? — почулося раптове, хрипкувате.
— А так, привчаю,— відп<Лів отаман.— Молодим при­
годиться.
Хлопці озирнулися. Поблизу воза стояв чумак Гордій
І оловатий з оберемком хмизу.
— А коваля, мабуть, не проминемо? — запитав Гордій,
кивнувши на залізяччя.
— Так, мабуть,— кинув з серцем Мартин,— підіски та
Ічіхви змусять…
— Данило виручить,— заспокоїв Головатий.— Свій,
пробить…
Лукаш і Савка, слухаючи незрозумілу перемову стар­
ших, здогадувались: йдеться про кузню, про коваля. Але
13 де ж вони отут, в степу? З суворим, мовчкуватим ватагом 1
Мартином ніхто не поводиться так вільно, запанібратськи,
як цей* із завислими донизу рудуватими вусами, з куксою
замість руки чоловік — Гордій Головатий.
В гурті чумаків його поважали за розсудливість, спо­
кійну вдачу та мудрі приказки й оповіді дивних історій,
яких він знав, напевне, безліч, але розказував тільки з якоїсь
нагоди. Говорили, що він перебував на Запорозькій Січі,
ходив з кошовим отаманом Іваном Сірком у похід до Криму
і в бою з татарами ото позбувся руки. А інші доказували,
що лівицю відтяв йому якийсь запорізький осавула, а за
що — невідомо. Коли Гордія, бувало, запитували, що в ньо­
го сталося з рукою, він відмовчувався або ж, жартуючи,
відказував: «Таким родився».
Років два чи три тому Головатий прибився до козацько­
го села Кам’янки, прибився та й залишився. Тут і почали
прозивати його Головатим, зайдою. А декотрі запевняють,
що так прозивали-величали його і на Січі. Дивувало, що
він, понизовець, не маючи ні воза, ні волів, чумакує.
Все невідоме про Гордія Головатого так і залишилось для
всіх таємницею, загадкою.
— Про якого це він коваля торочив? — не втерпів,
Савка, коли чумак відійшов геть.
— Справді, про кбго це? — запитав і Лукаш.— І де б
тут бути кузні?
Старий ватаг мовчав. Крекчучи від натуги, він продов-і
жував уважно придивлятися та обмацувати воза, інколи”
незлобиво погейкуючи на своїх помічників.
Оглядання перервали кашовари. Зазивно трубили в
ріг — скликали до вечері.
В небі згасли останні одсвіти, ніби десь із-за обрію про-
стяглися і насувають чорні невидимі крила. Сутінь густі­
шала. Степ полонила ніч.
Н а другий день, ледве почало сіріти і на ватаговому возі
загорлав півень, Мартин розбудив Савку й Лукаша. Поча­
лася та ж робота — оглядання возів.
— Чотири шворні, чотири рифи, дев’ять підісків,— бід­
кався отаман.— Це ж які збитки! Це ж, хлопці, забагато!..
*— А що ж тепер робити? — запитав Савка.
— Як «що»? Оновити! — здивувався старий.
— Як?..— перепитав парубок і, здвигнувши плечима, лу­
каво посміхнувся.
— Отож ти, хлопче, й поновляти будеш,— мовив Мар­
тин, впіймавши глузливу посмішку. І Іісля оглядання ватаг наказав хлопцям іти до яру, зна-
іі пі там воду, скидати з себе брудний, намочений у дьогті
одіїг, скупатись і переодягтися в чисте.
Невдовзі Лукаш і Савка з ’явились причепурені — хоч
п.і гулі. В широких синіх штанях, у білих з мережаними
ьомірцями сорочках. Мартин уважно оглянув парубків і?
и к видно, був задоволений з їхнього бравого вигляду, звелів
набирати зібране залізяччя та два оклунки — один з рибою,
/фугий з сіллю — і вирушати в дорогу.
— Підете отак прямо,— показав отаман на північну сто­
рону,— і отам за горбом побачите хутір. Н азва — Зелений.
— Шукайте очима сторожову фігуру.
— Отуди і прямуйте! — радили чумаки.
— А там спитаєте,— продовжував ватаг,— коваля Д а­
нила. Скажете, чого прийшли, так і так, мовляв, обламали-
ся, та будьте чемні, щоб не подумали, що бовдури. І ще
скажіть: кланялися всім чумацьким гуртом, а також Мартин
Ціпов’яз, старий собака, ще на своїх двох і прудкий, як
корт, а ще скажіть, іншим разом завітає, а зараз у нього
(іагато клопоту, та й поперек судомить. Отак і скажіть, не
набудьте. Рушайте!
Хлопці підхопили оклунки і повагом, як годиться людям,
що відбувають з важливим дорученням, рушили. Коли віді­
йшли геть від табору, озирнулись. Ватаг стояв на перед­
ньому возі і поволі то підіймав, то опускав руку, ніби на­
казував іти далі й далі або стверджував, що вони прямують
тою, що треба, дорогою. Лукаш і Савка прискорили кроки,
ибігли у виярок, в одну мить вимчали на пагорок. Перед
ними відкрився неосяжно широкий простір. Табір зник, за­
лишився десь там, позаду. Не змовляючись, кинули долі
оклунки і, випростовуючись, сповнені молодої сили, юнаць­
кого запалу, і від радості, що вони на волі, без нагляду,
кинули в степ туге, на повні груди:
— Гей, гей!
Потім вхопили один одного в обійми і довго, в охоту
борюкалися.
— А куди ж нам іти? — запитав раптом Лукаш, здій­
маючи руку з плеча товариша.
Тупцюючись, роздивлялися на всі боки, а перед очима
псе здавалося одноманітним.
— Хоча б сонце показалось,— кинув пригнічений Лу-
і>аш.— А то, бач, як на те, спохмурніло, насупилось.
— Коли б сонце,— погодився Савка,— тоді б ми враз
ішзначили, де яка сторона. А зараз — як у мішку.
15 Пішли навмання, прямуючи до могили, яка виднілася
геть вдалині, аж під обрієм. Але даремно тільки ноги били.
З вершини могили виднілись продовгасті смуги, в кількох
місцях громадилось каміння чи руїни.
Довго йшли в одному напрямі. То звертали назад, бра­
ли праворуч, ліворуч. Безперервна хода стомлювала. Гні-і
т’.іло: гається час, і ніяк не можуть вибратись з цієї хви-ї
лястої, зеленої пустелі.
Вирішили: один піде в одну сторону, другий — у другу,
але ходити назирці.
Та ось приспана тиша порушилась, війнув теплий несмі­
ливий вітрець, потім він подужчав, набрав сили, сколошкав
трави і погнав широкі нерівні брижі. Небо проясніло. Сонц^
вибилося з-за хмар — показало ранню обідню пору.
Кружляння Лукаша і Савки нарешті закінчилось. Май­
же разом вони подали один одному голос, хоча й були в різ­
них кінцях продовгастого, з кам’янистою гривою бугра}
вдалині, під горою, ніби приліплені великі гнізда, виднілися
затінені деревами хатки та ще якісь, схожі на башти, будівлі,
Невелике, з високими кам’яними мурами дворище булс
схоже на фортецю. Таку ж споруду нагадував і високий
земляний вал з частоколом окруж хутора. Подібні огорож
Лукаш і Савка бачили на Дону та біля моря. Тамтешні
люди говорили, що то захисток від турків і татар. Це там,
поблизу таких сусідів, а чого ж тут, у степу, отакі неоко­
вирні фортеці?.. Т а про те, що так здивувало, хлопці дові­
далися трохи згодом. А. зараз їм треба було вести розмову
за чим їх сюди послано.
Скинувши брилі, поштиво вклоняючись, стояли вони пе
ред високим, уже підстаркуватим, сивовусим, із посрібле­
ною головою чоловіком — ковалем Данилом. Стояли і пере­
казували все, як говорив їм отаман Мартин.
— Собака. Прудкий, як хорт,— повторював за хлопця­
ми, регочучи, Данило.— Та коли б ви мені, діти, нічого не
говорили, а тільки оці прикметні слова, то я признав би, ще
ви з валки старого Ціпов’яза. Ой ви ж, мої любі земляки!..—
Він вхопив і стис в обіймах хлопців, підняв їх, здавалось,®
готовий був підкинути вгору, і обережно опустив на землю;
розчулений, зраділий, почав запрошувати до господи.
Юнаки були вражені такою нежданою гостинністю і отим
«мої земляки». Подякувавши за запрошення, нагадали, ще
вони дуже поспішають, що вже й так забарились, шукаючи
хутір. Мабуть, треба вважити просьбу,— мовив, роздумую­
чи, копаль.— От тільки як його бути. Немає зараз мого по­
мічника… А може, котрий із вас наловчився б?..
І |р гаючись, пішли до кузні.
– А підіски, бачу, коваля Лавріна,— зауважив Данило,
|ш ідішляючись залізні уламки, принесені хлопцями.
— Еге ж, є такий у нашому селі Кам’янці,— підтвердив
1 піка.
— А звідкіля ви, дядечку, знаєте, що це Лаврінові? —
инштав Лукаш.
Бачу по роботі,— відповів, посміхаючись, Данило.—
І Лпвріном ми однолітки. Разом навчалися ковалювати.
Щг живий?..
— На ногах, щодня в кузні,— відповів Савка.
— Піки робить запорожцям,— вихопився Лукаш.
— Не піки, а підіски,— поспішив заперечити Савка, з
докором і осудою зиркаючи на товариша.
– А що ж такого?..— здивувався той.
— А такого, що тільки підіски. А ти дуже язикатий.
І ».піка,— уже обурився Савка.
Данило не звернув уваги або_ж удавав, що його не ціка-
иитії та перемова, роздивлявся залізні уламки і продовжу-
ипп розпитувати про село, називав знайомих йому людей і
мі'<читі-решт признався, що він родом з Кам’янки. З а юна-
ЦііКИХ років’ чумакував у валці Мартина Ціпов’яза, кілька
палів ходив з ним по сіль та по рибу до Криму і на Дін.
< )диого разу, коли вертали з Азова з поклажею, трапилась
пригода: пристали воли. Набідувався та й змушений був
імдстати від валки. З допомогою Ціпов’яза ледве добрався
до оцього хутора в надії, що воли поправляться, а сталося
найгірше — поздихали. Не йти ж було з одним батіжком
V далекий світ пішки. Т а й там, у селі, нікого з рідних.
Отож і залишився в Зеленому. Й почав ковалювати. Одру­
жився. Обжився. І от уже минає тут двадцятий рік…
Оце так оказія, подумали хлопці, вирядились у святкове
І потрапили до кузні. Та що поробиш… Засукавши рукава
( орочки, начепили на себе ковальські фартушки.
— З а теревенями й про діло забули,— спохватився ко-
плль,— давайте в добрий час, гуртом та ладком.— І показав
хлопцям, що саме їм робити.
Лукаш заходився роздмухувати міхом вогонь у горні.
Самка мав вистукувати молотком у такт ударів коваля та
17, вчасно, з силою бити по пробійнику, коли у розпечено
залізі потрібна була дірка. Від невправки рука хлопця х
била, молоток попадав не туди, куди слід. Це гальмува
роботу.
Відпочиваючи, Савка підперезав тугіше фартуха, засук
ще вище рукава сорочки і вибрав зручніше місце. І, як йолі
здалося, став трохи вправнішим. Та ось коваль витягну
з горна прискаючу іскрами довгу штабку — підсіка, поклд
fia ковадло, вирівняв і поставив на прибійця. Савка зама
нув молотком раз, удруге й ніяк не міг попасти.
— Хіба так б’ю ть?!— почулося веселе, задерикуват
докірливе.
Хлопець і не оглядівся, як з його рук було вихоплен
молоток, і в ту ж мить залунали дзвінкі розмірені удари.
Коли відступив, глянув — управляється дівчина. Вра
зило й привернуло увагу: струнка, висока, біле юне лиц
пашить, ніби пройняте вогнем, від натуги густі чорні бров;
злегка зібрані й насуплені, великі гарні очі мружаться, ди
ляться щиро, відкрито — і обпікають. Савка відступив щ
на крок і застиг. Раптово збурений, ніби підхоплений н”
видимою легкою течією, здавалось, здіймається вгор
летить…
Він вловив хвилину, коли дівчина поклала на коло
молоток, мерщій вхопив його й почав орудувати.
— Диви, Оксанко! — гукнув у захопленні Данило.
З нього може бути коваль! Т а ще й який!..
Коли Савка, втомившись, перепочивав, молотом оруд
вала Оксана.
Так навперемінно вони довго вправлялися, показую
свою спритність і уміння. Та ось остання гаряча рифа упа
долі. Роботу закінчено.
Савка відкинув молоток, озирнувся. В отворі дверей куз
ні, облита сонячним промінням, здійнявши вгору руки, ви
в’язувала на голові білу хустину Оксана. Біля ковальськог
міха стояв задивлений на неї Лукаш.
— Забирайте поковку,— торопив Данило,— тільки обе
режно, щоб, бува, не попеклися. Забирайте та по робот
трохи підкріпимося, чи що. Пішли, дітки, до хати, пішли
Хоч як було приємно гостити, та й розмова була щир
і люба, але хлопцям треба було вирушати до своєї валки
Там, напевне, ждуть не діждуться. А ватаг, мабуть, уже н
раз вилазив на свого воза та вдивлявся і думав, стриво
жений: що там з ними сталося, чого це вони так довг
баряться?..
18 І Та світанку валка мала вирушати в дорогу. Але вночі
нял ‘ і сном прошуміла раптова злива. Коли сходило сонце,
дпіц, було, вщух, а потім знову почав періщити. Весь день
/\ ни)ічлли потоки. Тільки надвечір посвітлішало, випогоди-
Лініі Отаман звелів сушити рядна, якими вкривали вози,
ти, Снідай із запізненням, готувати гарячу страву. Бо через
н негоду чумаки, вважай що цілу добу нічого не їли. Ку­
тії’! мходились споруджувати велику кабйцю, щоб було на
чому іварити та й просушитись. Бракувало каміння. В сте­
пу, навколо табору, його багато, але дрібне, як жорства, не
І и ладеш докупи.
— Я знак>, де є великі брили,— заявив Савка.— Отам,—
покачав у напрямі хутора Зеленого.
Пирішили: хоча й далеченько, але ж треба йти шукати.
Сапка, Лукаш та ще кілька чоловік, захопивши з собою
мі піки, поспішили до баченого вчора Савкою урвища.
1 Іорне як сажа каміння лежало брилами, прикрите тов-
і 1-им шаром землі. Н а дно урвища вода нанесла чорний
намул. Туди звалились і великі плескуваті грудомахи. На-
П|іали каміння і повернулися до табору.
— Оце зручне.
– Крихкувате трохи. Зате брили лягають впритул,—
»Валили кухарі і зладили піч-кабицю, заходились розкла­
даєм багаття. –
15 казанах вже набрякло мо’чене в олії пшоно. Кинули
іуди кілька в’ялених великих чабаків, приправили гіркува-
іііми запашними травами — то й вийшов добрячий, смачний
щиіщ.
Після вечері чумаки ще раз перевірили, чи все підготов­
лено, щоб завтра, як тільки почне благословлятися на світ,
вирушати з цього місця. Упорались, угомонились, але не
(ниходились, не вкладались спати. В таборі відчувалась на­
стороженість. Ватаг двічі ходив з собаками у степ, аж до
Фірнового щовба, вдивлявся, спостерігав; собаки поводили
Сгі’іе непевно: скімлили й поривалися до яру, порослого
Дубняком і терном.
Мартин зібрав до гурту чумаків і мовив, як завжди,
Спокійно, але насторожуючи:
— Поблизу нас звірина або ж непевна людина. При­
нц мінуймо. Особливо — хто буде цю ніч вартувати,
{гііірою — напоготові. Та стежте за фігурами.
— А де вони?
■— Показуватимуть війя возів,— пояснив отаман.—
Якщо з ’явились татари, фігури запалюють — стежте! —
19 Наказав ще раз, підняв одне війя так, щоб вказувало ні
північ, у напрямі Зеленого хутора, друге — на південь, у біі
Азовського моря.
Савці випало бути підпаском — чатувати скотину з Гор
дієм Головатим.
Після зливи в повітрі вогко, тихо. Навіть трохи прохс
лоднр. Небо зрідка, де-не-де, захмарене. Повний обмити
місяць вже вибрався на середину неба, ніби зупинився пере
почити, і топить простір густим, тьмяно-сріблястим одсві
том. На горби, на могили, здається, наповзли вєличєзї
кошлаті тіні, а в низини спадає тонка сивіюча імла.
Воли йдуть попасом, шарудить збита трава, цвіркун:
ведуть свої безконечні пронизливо-ніжні концерти. Стег
здається, повужчав, став волохатий, збігає в яри і там об
ривається.
— Дядьку Гордію,— звертається раптом Савка,— в
були в тому он хуторі, в Зеленому? — І показав у напрям
хмарної кучугури на півночі. Хлопця томило мовчання, хс
тілося говорити, і саме про те, від чого знемагало серце,—
з думки не сходила Оксана. Але ж не поведеш мову із сто
ронньою людиною про вподобану тобою дівчину, так пого
ворити хоча б про місцевість, де вона перебуває.
— А який я тобі дядько? — запитав з осудом Гордій.—
Я не старий, ти не малий. Отак.— І вже спокійно: — Буваї
та й не раз. Наші чумаки, коли тут зупиняються, частеньк
відвідують коваля Данила. Отак.
Якийсь час тиша порушувалась тільки, човганням поете
лів у траві та зітханням волів.
— А живуть у тому хуторі люди, як у загороді, за му
рами,— навертав розмову на своє Савка,— за мурами, ї
ще й високими.
— Так треба,— обронив знехотя Головатий. І помов
чавши: -— Вежу-фігуру бачив? Там дозорці. День і ніч ча
тують. Так треба. А то чого б їм, як лелекам, у гнізді
стовбичити? ■
— Хіба й тут небезпечно? — Савка ждав відповіді, ,
Гордій мовчав і мовчав, придивлявся та наслухав, чи н
вчується десь поблизу тупіт або шелест.
— Таке питаєш,— почав хрипкувато низьким голосом.—
А де воно зараз тихо, мирно? Місця, які’ми оце проїжджає
мо, називаються Диким полем. А простяглося воно, те поле
від Дону, понад берегами Сіверського Дінця, низом, пoнa^
морем, аж до Дніпра, а то ще й далі. Земля ця, друже и …..« і ніби й нічия. Хто хоче, той тут вкорінюється: гос-
Н |” |>ІІІГ ЧИ промишляє розбоєм.
Розбоєм,— повторив Савка і згадав, як сьогодні уве-
<н |м ‘і\ маків насторожував отаман Мартин.
Люди тут з усіх, сказати б, кінців,— Гордій аж роз­
мін широко руками.— Той утік від пана-ляха, той — від боя-
1*111! і московського чи українського дідича. Тікають, кому
їм їм рсліївки, допекло, дошкулило. А сховатись є де — яри,
§ріі|мкп, степ. Жити б тут вільно людям, та на тобі — хижа
і їм і піл з Криму набігає, руйнує, палить. Молодих у ясир
Мі мі- до своєї триклятої Кафи, а старих, малих мертвить.
А їм питаєш, чи безпечно. Отак, друже, біля Дніпра, біля
< и” рсіікого і тут, біля Савур-могили.
Савур-могили? — поспішив Савка.
Три дні тому наша валка проїжджала недалеко від
мі і, відповів Гордій і пішов завертати воли, що геть далеко
Шдґиїлися від гурту.
І [с вдруге Савка в своєму житті почув про ту знамениту
Могилу. Уперше — цього ж таки року напровесні, у дні яр-
Мкрмі, коли до гурту зібралося багато людей. Старий лірник
< 11>.і гін співав, приграваючи на лірі, пісні, думу про трьох
А|мтіп, що тікали із города Азова, з турецької неволі, як
і Гирші брати залишили найменшого на поталу, на смерть.
Напам’яталося:
Став найменший брат до Савур-могили походжати,
Став же буйний вітер повівати,
Із козацьких молодецьких його ніг валяти…
У турецькій, у бусурманській, у великій неволі
Н а Савур-могилі смертю постраждати…
І от біля тієї могили проїжджали, а він не знав і навіть
н* і \янув на неї. Може,” завтра, коли зійде сонце, хоча б
Миля…
Дожидаючи свого напарника, Савка вдивляється в ту
Іііпііміпу сторону, де тільки що громадилась хмаринна кучу-
Зараз там ясно, чисто. Внизу туманиться долина. Мі-
! ЕТ|ийчкнае сляийнве о ссетрецлеимт..ь. сяЙ, онміуб и згвакдаузєутє ьсдяо рвосгеу, сщаом е вітдубдуив, алкоусдьи
Імді па дворищі, в дорозі, коли виходили з хутора… Він
Пригадує навіть таке, чого, здається, тоді не помітив або
II» тернув належної уваги.
■Дочко, виведи, покажи хлопцям дорогу степом, найко-
ріітшу…» — уже прощаючись, говорив коваль Данило.
Тепер вони дорогу вже знайдуть, навчені…» — Оксана
(Иіід.іс з голови білу хустину, вив’язує квітчасту і подає
21 знак вирушати. Вони вийшли за мури і зразу ж опинилися
в гаю, який перерізує навпіл неширока річка. Дівчина сту­
пила на вузеньку кладку, гойднулась і в одну мить опини­
лася на тому боці. Стоїть, лукаво посміхається, жде.
Слідом пішов Лукаш. Тонка дошка увігнулась, ось-ось
переломиться. Але він все ж ступав далі і, не втримавшись,
шубовснув у воду. Савка був трохи вправніший, але теж
схибив, і, коли б Оксана не подала руку, летіти б йом~
сторчма головою. Дотик її руки, здалося, обпік, пройняв
усього,— невидима легка хвиля гойднула, підносить і під
носить…
— Отак, друже,— виникаючи раптом з тирсового пли­
ну, мов із води, продовжує свою оповідь Гордій,— чув сьо­
годні отаманове «пильнуй»? Оте «пильнуй» з нами скрізь:
у степу біля отари, в полі біля плуга і на вежах-фігурах.
А спалахне на них вогонь — ставай до бою або ж тікай. Ми
такі, що не тікаємо. Даємо здачі панові, мурзаям-баям. З а ­
бігаємо і до їхнього Криму. Пригадую, як ото з кошовим
Іваном…
— З Сірком? — вимовив, тамуючи подих, Савка.
— Та з ним, друже, з ним. Добре побенкетували. Святе
діло вчинили, визволили з неволі багато наших людей. Н а­
віки буде слава кошовому Івану Дмитровичу, навіки! — Го­
лос Гордія подужчав, задзвенів, і сам він, здається, став
вищий, огрядніший, пістоль і ятаган, з якими Головатий*
ніколи не розлучався, зараз надавали йому якоїсь особливої’
поважності, так що, здавалося, вимовлені ним слова війнули,
кружляють над степом, і все навколишнє принишкло, мов
заворожене, прислухається.
Захоплений розповіддю, Савка бачив себе теж серед того
невгомонного, відчайдушно сміливого низового товариства,
був готовий до герців, героїчних вчинків, а яких саме — не
знав; та ще хотілося, щоб поруч був хтось із близьких, своїх.
Найкраще, коли б Лукаш: з таким другом охотніше і можна
у всьому звіритись. Жалкував, що й зараз немає тут това­
риша і він не чує такої цікавої оповіді…
А в ці хвилини Лукаш, ніби заціплений, лежав під возом
із заплющеними очима, але не спав. Він бачив себе на хуторі
Зеленому: в кузні перед ним в який раз відбувалося все
так, як було вчора… Стояв біля ковальського міха, поволї
смикав за мотузку, з присадкуватого горна з сичанням і го­
готінням виривалися широкі, тонкі, мов леза, пломені, бриз­
кали золоті іскри, виляскували удари молотків; у відчинені
двері кузні Лукашеві видно невелику, з вузенькими вікнами хату, хліви, крислату, з густими, переплетеними вітами ве­
лику вишню. Раптом відчинились високі, ковані залізом во­
рота, і на дворище на баскому буланому коні влетіла дівчина.
Вона на скаку осадила коня, в ту ж мить прудко і легко
скочила з сідла й попрямувала до кузні. Якусь хвилину дів­
чина здивовано озирала присутніх і, зустрівшись очима з
Лукашем, посміхнулася йому. А може, від того, що Савка
ніяк не міг приловчитись бити молотком по ковадлу та про-
бійцеві. Згодом сама показала, як це робити.
В кузні і коли проводжала, він не раз зустрічався з очи­
ма дівчини •— чорними, ласкаво-звабливими,— ловив її, Ок­
сани, чарівну посмішку, готовий вловити її саму. І от тепер
тільки й думки — про неї. Серце в’ялить тривожна й солодка
туга…
Лукаш розплющив очі. Глянув — уже й ніч згасає. «Так
скоро,— подумав здивований.— І світанкова заграва здій­
мається не там, де мада б здійматися,— щось непевне».
— Гей, люди! Гей, вставайте!..— загорлав Лукаш неса­
мовито, виповзаючи з-під воза.
Поблизу возів палав незвичайний, з синюватими язи-
ками-каймами вогонь.
— Щ о було, те спливло…— ніби сам.до себе, роздуму­
ючи, мовив Головатий.— А може, іще доведеться десь по­
гарцювати. Може, а поки що…
— Як це? — здивувався Савка.
— А так,— проказав глухо Гордій,— біля волів, та ще й
чужих — не гарцювання. Т а й ти, козаче, не втік далеко від
того, що на побігеньках,— уже з сумом вів чумак.— Маєш
одну паровицю, яку мати загорювала, а доглядаєш у валці
Іще дві пари чужих.
— Та хіба тільки я доглядаю,— не розуміючи до кінця,
іі|><) що йдеться, сказав парубок.
— Еге ж, інші також,— продовжував Головатий,— і во­
ни такі ж горопахи: Карпо, Іван. Такі ж, як Семен, Лукаш.
У них, як і в тебе по паровиці — по одному возу, а вправ-
л іп ться кожний біля трьох або й чотирьох чужих…
— А ватаг Мартин? — запитав підпасок.
— Та й Мартин Ціпов’яз не втік далеко. Такий же не­
борака і дурень, як я, як ти,— відповів глузливо Голова-
тиіі.— Водить степами чужі валки — дбає в чужі кишені і
Жде, що капне йому з чужих, хазяйських рук. А воно, бува,
дпдуть з ласки який гріш, а то й — дулю. Бери, та ще й
дикун, бо надають по шиї. Отак. І зараз: веземо рибу, сіль,
23 п
крам — у пельку Саливонові, стонадцять болячок йому в
бік!..
— Кислієві?! — аж скрикнув Савка, уявляючи велике,
огороджене дубовим частоколом дворище, огрядну, на ка­
м’яному підмурку хату, комори, клуні; та й самого госпо­
даря — бундючного, пихатого Саливона, підстаркуватого
вже парубка. Н а людях він любить похизуватися, з ’являє­
ться на панський кшталт у кунтуші, виїжджає на баскому,
коні, та ще й в оточенні своїх наймитів, яких називає гай- ;
дуками.
— А так, Кислієві,— підтвердив Гордій.— Чіпкий, па-;
зуристий, чортяка, попадешся — не вирвешся… А втім, як
хто — виривається. Отак. Плохенькі ми стали. Плохенькі,—
сердито, ніби сперечаючись, кинув Головатий.— А коли б
викресали іскри…
— З доброго креміння,— додав Савка.
— З гарячого серця, друже, з гарячого…— наголосив із
притиском Гордій і обірвав слова.
Від табору долинули тривожні викрики.
Н ад возами здіймалася заграва.
Пастухи поспішили до валки.
Навколо палаючого каміння стояли вкрай здивовані чу­
маки. Декотрі з них хрестилися. Т а й було чого дивуватись.
Учора після вечері, коли з багаття зняли казани, кам’яну
піч розвалили геть і залили, як це робилося завше, водою.
Та, мабуть, залишилася жарина. Каміння, на диво, роз­
жеврілось, взялося вогнем. Дим стелився їдкий, смердю­
чий, не такий, як з тліючого дерева чи кізяків. Та й полум’я
теж якесь незвичайне — жовтаво-синювате, сліпуче, жарке.
Каміння поливали водою, а воно ще дужче розгорялося,
і це тим паче дивувало, бо ж такого ніхто ніде ніколи не
бачив та и не чув.
—- Якась тверда смола.
— Смолою ніби не пахне,— говорили одні.
— Камінь.
— Таж камінь не буває такий крихкий,— заперечували
інші.
— І не горить.
Брали до рук дрібну жорству, продовгасті скалки, роз­
дивлялися, розтирали пучками пальців.
— Чорне і масне, як сажа.
— Як вугілля.
— Вугілля.
— З дерева.
24 — А де ж воно тут?
— І справді, в степу, в урвищі.
— А звідкіля взялося?..— гадали здивовані чумаки.
— Таке ми бачили в кузні коваля Данила,— заявив
Лукаш.
— Горить, розжеврює залізо,— підтвердив Савка,— і
таке ж, як отам, у тому урвищі.
— Взяти б на пробу.
— Взяти.
— А коваль Лаврін перевірить,— подали думку.
— Беріть,— погодився отаман.
— Хай Савка мотнеться, а з ним іще хто-небудь.
— Савка, він знає, де його брати.
— Та небагато набирайте,— застеріг Мартин,— не об­
тяжуйте вози, беріть тільки на пробу.
Валка знялася з місця, коли згорів увесь дощенту чор­
ний камінь. Жужелицю залили водою і для певності при­
сипали землею й затоптали ногами.
Вози, немов чіпляючись один за одного, з ’їжджали на
дорогу. Валка витягалась, вирівнювалась і поволі, але без­
перервно рухалась і рухалась, немовби краяла навпіл густий
зелений килим. Пахло рибою, дьогтем. Легенький вітрець
відносив геть ті. запахи, проймав чумаків ранковою прохо- 1
лодою, п’янив степовим духмяним різноцвіттям і надавав
їм бадьорості.
— Гей, гей!
— Соб, цабе, соб!..— злітало вряди-годи високе, спокійне
і тануло в степовому роздоллі.
Н а передньому ватаговому возі раптом піднялась тичка
З віхтем трави: умовний знак. Чумаки занепокоїлись, ози-
ралгісь навколо, придивлялися й побачили: на табірне місце,
яке тільки що залишили, з ’явилося чотири невідомих, як
видно, із списами чи рушницями. Недовго потупцювавши,
вони ув’язалися слідом за валкою.
«Нічні гості. Чатували нас, та не наважились напасти.
Пильнуйте задніх возів»,— передавалося від тумака до чу­
мака.
— Пужніть їх з гаківниць,— наказав отаман.— Тільки
не вціляйте, а так, для остраху.
Прогриміло два постріли. Непрохані гості звернули з до­
роги і заховалися десь у нетрищах. Напереріз Чумацькому
шляху промчала налякана’ вовчиця з виводком вовченят.
А вгорі, над самими возами, кружляли, то стрімголов пуска­
лися до землі хижі, ненаситні кібці.
25 — Оцих треба було б вцілити.
— Треба. Та прибережіть кулі, ще можуть згодитися.
— Вчені. Дорога далека. Пригод не шукати…
— А так, не шукати…
Ватаг прибрав тичку. Розмови припинились. Валка по­
сувалась поволі, спокійно.
Пахло рибою і дьогтем.
На Савчиному возі, крім риби і солі, лежало два чималих
оклунки чорного каменю. Парубок набрав найбільших, най­
кращих плескуватих брил, грудомах, щоб здивувати коваля
Лавріна, та й була думка-надія розщедрити старого, щоб
дозволив бодай трохи повправлятися біля його ковадла.
Наглядаючи за водами, Лукаш і Савка йшли поруч один
одного, поглядаючи в напрямі Зеленого хутора, озирали
розбуджений ранковим сонцем, зрошений, ніби укритий
фіалковим цвітом, дивно мінливий степ і думали: коли іще
доведеться їм побувати тут, в оцих запам’ятованих ними
місцях. А ступити на цю землю, навіть саме на оцю Чума­
цьку дорогу, одному з них довелося дуже скоро і за над­
звичайно важливих ,обставин-подій…
День закінчився. Стомлені виснажливою спекою і ходою,
чумаки лежали на прив’яленому спориші, вдивлялися в рідко
визорене небо — відпочивали, згадували…
Дорога була важка, вибоїста й гориста, діймало нічим
не затінене сонце. А перепочивати не довелося, отаман
квапив якнайскоріше вибратися з місцевості, зритої ярами,
порослої дубами і терном; проїжджати тут було особливо
небезпечно: і не зоглядишся, як набіжать ординці або ж
розбійницькі ватаги, які невідомо де тут переховуються.
Цього дня, вже неподалік від берегів Дінця, сталося таке,
що чумаки вже хотіли було брати до рук зброю.
З віддаленого в степу невеликого байраку раптом ви­
скочило з десяток вершників і пустили коней навперейми.
Наближаючись, біг уповільнили, а потім і зовсім зупини­
лись. Зупинилася і валка. Отаман скинув бриля, привітав­
ся, хоч тримав руку на пістолі під накинутою наопашки
киреєю, й уся валка була напоготові — чумаки стояли біля
своїх возів, -ніби перепочиваючи, недбало посхилялись на
полудрабки, а в кожного в руці пістоль чи спис.
Тривожна напруга тривала недовго. Вершники почали
спішуватися й чоломкатись з ватагом. Чумаки теж підійшли
до переднього воза. Виявилось: вершники — дозорці з Бах-
мутської сторожі. Стало відомо: в степу з ’явилися мурзаки,
26 отож сторожа чатує дороги, перевіряє, куди хто їде чи йде,
та попереджає про небезпеку, Чумаки пригостили козаків
рибою, попрощались і рушили своєю дорогою.
Повідомлення про появу татарської розбійницької зграї
тривожило. В таборі про це було тільки й мови.
4і— Таке заварилось, що цієї ночі, мабуть, не доведеться
й задрімати,— бідкався Семен, прозваний Соньком, за те,
що умудрявся засинати навіть на ходу, тримаючись за по­
лудрабок воза або за ярмо, жартома запевняли, бува, три­
мається і за волового хвоста.
— А ти, Семене, спробуй, а то в татарському зашморзі
не доведеться спати.
— Я з петлі мурзака вислизну. Бач, тонкий, щуплий,
а ти, Грицю, костистий, з гака не зірвешся.
— Лякаєш, а в самого з переляку вже очкур лопнув,—-
відповів Гриць, показуючи, де саме той очкур.
Семен підвівся, штани в нього і справді почали сповзати.
В гурті вибухнув регіт.
— Та це він сам попустив пасок,— заступився Гордій.
— Еге ж, сам,— підхопив Семен,— щоб вільніше було
лежати, бо живіт набубнявів.
— Намніть йому здухвину…
Поблизу щось зашаруділо. Чумаки притихли, декотрі
схопилися на ноги.
Н а дорогу вийшло двоє вартових,
— Дуже голосний гомін.
— Далеко чути,— зауважили. Постояли і знову захова­
лися в густій високій траві.
Вечір насувався швидко. Простір заповнив синявий мо­
рок. Після пережитого за день хотілося спокою, поділитися
думками та й почути щире слово товаришів побратимів.
—* Продовжуй, Гордію, оповідати про Січ-матір…
— Та про Кримську землю…— просили з гурту.
— Та побійтеся бога, хлопці, я ж учора і позавчора…—
відпрошувався Головатий.— Щ о ж це, однієї тетері на обід
і до вечері…
— Та й по вечері…
— Аякже, якщо до смаку,— зауважили весело.
■*— Давайте послухаємо’ Савку,— подали думку.
— А чого ж, давайте.
— Хай кобзарської,— просили чумаки, знаючи дивну
пам’ять парубка. Було відомо: почувши раз-другий пісню чи
якусь оповідь, Савка міг переказати її слово в слово. І те,
що запам’ятав, не забував.
27 — Про Савур-могилу.
— Чули вже, ще коли їхали на Дій.
— Довга й печальна.
— Давай тоді «Гомін по діброві…»
— Теж сумна.
— Веселеньке щось…
— Тоді про чумака і сіно.
— Послухаємо.
Ой косить хазяїн та на сіножаті,—
почав Савка високим голосом. Раптом змовк, мабуть, згадав,
як чув він цю оповідь від других, і почав повільніше:
Ой косить хазяїн та на сіножаті,
А ж кривавий піт ллється,
А чумак сидить у холодочку під возом
Т а й з хазяїна сміється.
— О й ти, чумаче, молодий козаче,
й д и сіна косити!
— Н е здужаю, дядьку, не здужаю, батьку,
Т а й коси волочити…
— Вибився з сили, мабуть, неборака,— почулось спів­
чутливе.
— Ні, тут інша причина,— заперечили з гурту.
А Савка продовжував:
Ой сидить пугач та на могилі,
Т а «пугу», та й «пугу».
Ой поспішайте, молодії хлопці.
Т а до темного лугу!
Ой котрії та й поспішали,
Т о ті в лузі зночували;
А котрії не поспішали,
Т о ті в степу пропадали.
О й хоч смійся, хоч не смійся.
Т о за сміхом тобі буде…
— Тут уже, мабуть, не до сміху,— зауважили чумаки.
— Еге ж. Слухай, слухай…
Ой прийшла зима — лиха година,
Нічим волів зимувати.
Ой бере чумак батіг та налигач
Т а йде сіна купувати…
— .Оце так…— кинув хтось багатозначно.
Ой іде чумак шляхом-вулицею,
З у б на зуб трясеться: Т а нема в його свити, ні кожуха,
Щ е й вустілка волочиться.
А сидить хазяїн в хаті край віконця
Т а з чумаченька сміється.
– Ой продай, дядьку, ой продай, батьку,
Т а хоч в’язочку сіна:
Ой вже ж моя бідна худобонька
Т а у степу засіла!
— А як же я кликав тебе, вражий сину:
«йди сіна косити!»’—
Т о ти відказав, що не здужаєш
І коси волочити!
– Ой продай, дядьку, ой продай, батьку,
А хоч в’язочку соломи.
Т а йди до мене, та й до мого воза,
Набери собі солі.
— Ой не хочу я до твого воза
Ані солі в тебе брати:
Заплати мені, може, я стану
Тобі воли зимувати…
— Чи бач, який! — почулося обурливе.
Савка замовк.
— А чим воно закінчилося?..
— Що сталося з волами?
— Яка доля чумака?..
— А яка ж доля, коли там співається,— відповів Савка:
О й котилося та яснеє сонце
Поміж м отлкам и…
Ой уже ж мені не чумакувати
Т а із вами, чумаками!
— А завершується,— пояснив оповідач:
Косіть, хлопці, комишу
Т а наварим кулешу,
Т а вкинемо чабака,
Т а пом’янем чумака!
— Хай їй біс, такій думі і такому кінцеві.
— Прокажи краще веселої.
— Еге ж, веселішої, не смути товариство,— втрутився
Отаман.— Пригадай, хлопче, щось таке, теж чумацьке.
Т а йдуть воли дорогою, та все бедратії,
А за ними чумаченьки, та все жонатії,—
почав Савка справді весело.
— Оце наша! — почулося схвальне.
Т а йдуть воли дорогою, та все круторогії,—
29 підхопило кілька голосів притишено,-—
А за ними чумаченьки, та все чорнобровії,
Т а йдуть воли дорогою, та все половії,
А за ними чумаченьки, та все молодії;
Т а йдуть воли дорогою ,,та все бички невеличкі,
А за ними чумаченьки, та все невеличкі…
Гурт почав рідіти. Лукащ і Савка теж відійшли до своїх
возів. Хлопцям хотілося поговорити про своє, близьке їм.
Тихо. Поблизу — нікого. Савка переказував почуте ним
від Гордія тієї пам’ятної ночі, коли вони удвох з ним ви­
пасали воли. Оповідане хвилювало. Було над чим і поду­
мати.
— А оте «викрешемо іскри» — як його розуміти? — за­
питав Лукаш.— До чого воно?..
— Це щось таке, напевне, бунтарське,— здогадувався
Савка,— давай при нагоді запитаємо Головатого, хай роз­
тлумачить. Викрешемо іскри, викрешемо…— повторював у
задумі.
— Якщо татари доходять до берегів Сіверського,— по­
чав, ніби говорячи сам із собою, Лукаш,— то по дорозі вони
можуть натрапити на всяке житло і на той хутір…
— Можуть,— повторив Савка. В грудях йому раптово
стрепенулося, забило віддих, і він рвучко підвівся, здалося,
готовий кудись мчати, щось діяти. А що — не знав.
— Воно так, як ото приповідають,— притишено, із смут-,
ком продовжував Лукаш,— «хоча й мила ти мені, та в да­
лекій стороні».
— Якщо люба, далека сторона не перешкода,— проказав
повільно Савка, може, не так у відповідь, як для самого
себе.
Лукаш засміявся глухо, стримано, звівся на ноги і став
поруч товариша.
Вони розуміли, що, хоча й не назвали імені, люблять
одну і ту ж дівчину. Т а й після такого освідчення не від­
чули один до одного ні ворожості, ні будь-якого відчуження
чи навіть настороженості. Признання, здавалося, ще більше
зблизило їх. Але розмови про те, що хвилювало їхні серця,
більше не було.
Ніч поволі світлішала, ніби танула. Н а сході здіймалась
бліда несміла заграва, з долини, наповненої голубою воло­
хатою млою, викотився великий червонкуватий місяць. Зді*
ймаючись вище і вище, він почав помітно бліднути, срібли«
тись, широко і весело посміхатись. І степ перетворився на
рівнинний, тихий, а незвіданою таємничою Далиною. Дійшовши до свого воза, Савка розв’язав мішок з камін­
ням, витягнув кілька брил і задивився на них. Зараз вони
здавалися чорніші, ніж були вдень. Облиті місячним сяй­
вом, ніби спалахнули ліловим пломенем, а з тонких прожи­
лок текли й не витікали густі, фіалково-блакитні промені.
Згадалось: саме отакі брили-грудомахи лежали в кузні Д а­
нила. «Може, це уламки від тих? Ті буде тримати в руках
Оксана, а я — оці». Савка посміхнувся такій своїй думці й
підняв на руці, ніби зважуючи, плескувате масне каміння.
До воза наближалися. Отаман з гуртом чумаків обходив
табір, попереджав, що відпочинок буде короткий. Як тільки
місяць підбиватиметься на середину неба, валка вируша­
тиме.
— А ти, Савко, все милуєшся своєю знахідкою,— за­
питав Мартин, запускаючи руку в мішок.— І звідкіля в ньо­
го така вогняна сила? — І підкинув на долоні кілька дріб­
них чорних скалок.
— Треба було б не поспішати гасити тоді оту ватру…
— Атож, побачили б, чи довго воно горить.
— Знайдуться такі, що перевірять.
— Знайдуться.
— Чи довго, чи не довго горить, а вже знаємо: добре.
— Жарке. Пекуче. Це буде, мабуть, велике добро для
людей.
— Якщо не потрапить до загребущих — таких жмикру­
тів, як наш Кислій,— додав Гордій.— Деревне, д*я ‘кузень,
вже в його руках.
— Всяк для себе дбає, як може. Отож і Саливон…—
почулося на захист Кислія. Та ніхто не звернув особливої
уваги. А сказав оте чумак Карпо Гунька.
Чумаки пішли до інших возів. Савка зав’язав мішок з
камінням і задумався над почутим про добро, знайдене в
урвищі, і загребущі руки…
Місяць випливав на середину неба.
Минали дні. Дорога стелилася далі й далі. Степовий,
розлогий, хвилястий простір Дикого поля змінився на піс­
куватий рівнинний грунт з перелісками та глибокими яра­
ми, порослими вербами, кленами та лозняком. Дорога про­
лягала повз села, хутори. Замість нічного вовчого виття та
тонкоголосого брехоту лисиць чувся собачий гавкіт. А на
отамановому возі золотоперий чумацький будило частенько
перекликався з іншими такими ж* горластими півнями.
31 Дорога тяглася полями з пашиею — пшеницею; житом, яке
вже викинуло колос і квітувало.
Нарешті настав кінець тій довгій путі. Н а голубому вид­
нокрузі замаячіли хати Кам’янки. Валка зупинилась остан­
ній раз на перепочинок. Т а не так відпочивати, як чепури­
тись. Всім гуртом ретельно оглянули вози, підмастили вісі,
щоб не рипіли, почистили скотину. А потім отаман наказав
усім чумакам мити голови, старішим, кому слід або кому
хотілося, голитися. Одяг залишався той же, чорний від дьог­
тю, смоли, запорошений, аж задубілий від степового до­
рожнього пилу, але там, де порвалось, попоролося,— зала­
таний, зашитий…
Над полями, луками-сіножатями залягла тиша. Тут, як
видно, нещодавно пройшов дощ — земля мокрувата, повітря
вологе, м’яке, а небо високе, чисте, ніжно-голубе. Сонце
підбилося під обідню пору і вже добряче дошкуляло. Над
розлогими низинами, аж під обрій, струмоче миготливо-
прозоре марево. Все навколишнє здається святково оновле­
ним в урочистому чеканні.
Про повернення чумаків ніхто не давав знати, та кам’ян-
чани таки довідалися про їх прибуття, і всеньке село вийшло
назустріч.
— Здорові були!
— Здорові! .
— Добридень вам!
— З щасливим поверненням!
— Низенький уклін!
— Низенький земний!..
— Отаманові слава!
Захоплені вигуки, вітання тонули в радісному гомоні ве­
ликого людського натовпу.
Особливу увагу привертав у валці передній, доверху ви­
вершений всяким добром ватагів віз. Поверх смугастого ряд­
на лежали на видноті: велика срібляста риба, грудомахи солі,
барильця та сулії з винами, заморська овочева сушня —
зразки того, що привезли сюди чумаки. І по всьому тому,
умисно недбало накиданому, незалежно і гордо, закочуючи
очі, походжав огненно-квітастий півень-будило.
Отаман Мартин, тримаючи в одній руці над головою
почорнілого бриля, а в другій — довжелезне вичовгане пу­
жално, йшов попереду. Хоча йому трохи нездужалось — 1
десь ненароком застудився і дошкульно судомило попере-
ка,— але старий намагався ступати рівно, вітався із стріч­
ними і весь час наглядав за своїми підлеглими, чи все в них
32 до ладу, чи поводять вони себе так, як слід поводитись
мандрівникам-звитяжцям. Та вони всі пам’ятали наказ ота­
мана — виступали бадьоро, упевнено. І хоча кожному з них
в ці хвилини від радості рвалися груди,— хотілося кинутися
в обійми рідних, знайомих, які були поблизу, за кілька кро­
ків,— але ж дорога ще не скінчилася, воли ще в ярмах.
Треба було показати себе до кінця пильним, ретельним.
Отож до голосів, вигуків вітання весь час долучалося наро­
чито високе:
— Соб! Цабе!.. Соб!.. Цабе!..— і старанне цьвохкання
та лункі виляски батогів.
Валка посувал-ась прискорено, швидко. Повз рухливі
вози юрбою, випереджаючи одне одного, бігли діти і, як
дорослі, радісно гукали:
— Здорові були!
— Щасливо!
— Здорові!..
Ватаг частував малечу рибою, бубликами, родзинками
та всякою солодкою сушнею, припасеною ще на Дону.
■— Беріть. Від зайця!—проказував розчулений Мартин.
То нічого, що дарунки пахли в’яленою солоною рибою
та іншими нетутешніми запахами. Вони були бажані й зда­
валися дуже дорогими, бо ж привезені з далекого краю та
з польових просторів, і вірилось, справді від того пухна­
стого, дуже симпатичного прудконогого звірятка — зайця.
Одержавши дарунок, діти спішили до своїх матерів пока­
зати, похвалитися, а на їх місце вже підбігали інші, аж доки
не були обдаровані всі малі безштаньки, у кого іще штани
на поворозках, та всі дівчатка з не заплетеними ще косами.
Біля широко відчинених воріт стояв Саливон, бундюч­
ний, самовдоволений. Вози проїжджали повз нього. Найми-
ти-чумаки’ вітались з господарем. Він недбало, наспіх від­
повідав їм і пильно, жадібно придивлявся, намагаючись
охопити поглядом все. Не терпілося дізнатися, що там, під
халабудами, ряднами. Нарешті не витримав, кинув спосте­
рігати, квапливо пройшов повз валку, перелічив вози й по­
чав порядкувати, підганяти, щоб приспішили.
Мажари підкочували під комори, повітки, волів випря­
гали й відганяли до обор, мажари негайно ж розвантажу­
вали. Якусь частку солі, риби скидали до шапликів та скринь,
а решту завтра чи післязавтра повезуть на ближчі та да­
лекі базари, аж до Харкова, Полтави, або ж буде продано
оптовим покупцям, які часто навідуються до багача Кислія
за крамом та збіжжям.
2 437 33 ________
Того ж дня Мартин Ціпов’яз звітував перед господарем
за свою поїздку. Н а довгій, тонкій мотузці було вив’язано
безліч великих і малих, простих і хитромудрих вузликів.
Кожен з них мав своє, окреме, визначення рахунку, міри
чи кількості, а то і якості товару. Перебираючи пучками
пальців вузли, Мартин безпомилково говорив, скільки було
на мажарах і по чому продано: полотна, смоли, поташу,
воску; скільки закуплено на Дону і привезено риби, солі,
вина. Називались бочки, мірки, четверики, рублі, гривеники
та копійки.
Саливон допитувався про ціни, а коли ватаг висипав
перед ним з торбини золото і срібло, запитав, чи ж усі тут
виторгувані ним гроші.
Мартин оторопів від здивування.
•— Я завжди був чесним чоловіком,— сказав з гідністю
і чемно.
— Може,— буркнув Саливон, насупившись,— та чуже
добро і чесні люблять роздавати.
— Яке? Коли?..— задихаючись від хвилювання, запи­
тав Ціпов’яз.
— Та хоча б сьогодні! Рибу!..— гримнув Кислій.
— Т а то ж дітям гостинця, з дороги — від зайця…—
здивувався старий, ніяково посміхаючись,— споконвіку так
ведеться.
— Чужим придобрюватися можна, воно чуже,— кинув
зневажливо Саливон.
— Не чужим і не придобрююсь,— заперечив рішуче
Мартин.— Риби тої який десяток-півтора я віддав із своєї
пайки. З а умовою, як отаман, я маю одержати певну частку
з усього, що привезено…
— Ото й роздав ту свою частку,— відрубав зухвало
Кислій.
— Як же це? — тільки й зміг вимовити отетерілий, обу­
рений Ціпов’яз. Стояв з перекинутим через плече вив’яза­
ним вузликами мотузком і порожньою торбою в руці. Ждав.
Саливон угнув голову. Набундючився. Мовчав.
— Як же це?..— повторив уже твердо старий. Йому
хотілося заперечувати, кинути слова докору, нагадати Са-
ливонові, що він, Мартин Ціпов’яз, весь свій вік чесно
старався для роду Кисліїв: з року в рік ходив та й ходив
далекими, близькими і завше небезпечними чумацькими
шляхами… Т а раптом, ніби кимсь підказана, ватагові стала
зрозумілою причина отакого з ним поводження, кривди:
непотрібний, старий став. І от, як собаку… Пекучий біль
і
34 пройняв груди, давить, пече вогнем… «Таж господар навіть
вірного пса не жене з двору, коли той постаріє…— ворухну­
лася думка,— коли-не-коли, а кине кістку…»
Повільним рухом старий ватаг відкинув торбу і потягнув
за мотуз — з ’явилось бажання розмахнутись і зі всієї сили
вліпити в обличчя свавільного зухвальця. Та мотузка в руці
обвисла, чомусь стала важкою, непотрібною. Він пустив її
долі, і в ту ж мить, навіть не глянувши в бік укляклого,
настороженого Кислія, повернувся й попрямував до виходу
з дворища. Йшов повільно, ніби осліп, сутулий, зігнутий.
Не дійшовши брами, раптом завернув до возів біля комор,
забрав там свою кирею, порожню, з-під пшона, торбу, стоп­
тані, з порваними волоками постоли і півня. І вже виструн-
чений, повагом, твердо ступаючи, вийшов на вулицю.
Всякого бувало в житті Мартина Ціпов’яза. В далекі
роки, ще бувши парубчаком, почав чумакувати. Щороку
з ранньої весни, як тільки протряхне земля, він одягав ви­
мазану дьогтем одіж і до глибокої, тванливої осені міряв
з волами дороги до Криму, на Дін, до Галичини й Воло­
щини. Не раз бував аж у Москві з дерев’яними та заліз­
ними виробами місцевих умільців, з пасмами прядив’яних
та льонових ниток, з сувоями полотна, килимами, гончар­
ними виробами. А сюди, до Кам’янки, найчастіше привозив
сіль, рибу та зброю. Отак у чумацтві й роки минали. Дорога
й дорога, в негоду і в спеку. Зустрічався з добрими і лихими
людьми, не раз був порубаний. Двічі потрапляв до ясиру,
і досі на руках та на шиї багрові смуги від татарської воло­
сяної мотузки. Спасибі запорожцям-понизовцям, визволяли
з неволі. Та що б не лучалося і коли б не повертався до­
дому, завше входив у коло рідних, друзів. А зараз…
«Це начеб ти, Мартине, нагло обламався,— свердлило й
пекло,— обламався, і нікому підсобити… Гай, гай, Ціпо-
в язе, оце доробився, достарався. Т а чи ж маєш хоч доб­
рого очкура? Чи тільки й того — матня дірява… Вхопив, як
той шилом патоки… А мабуть, це того, що носив ти голову
тільки для шапки. Отож і вийшло в тебе отак — сіяв гречку,
а вродив мак…»
Хата Ціпов яза стояла аж по той бік яру, який ділиз
село надвоє — слобода і старинці, та ще й на белебні іцов-
ба. Дорога була довга, труднувата — з гори на гору. Ішов
помалу. Ні до кого було поспішати, дома його ніхто не
ждав, там — пустка. Був син, пішов років десять тому на
Запоріжжя, та й ні слуху ні духу. А цього року напро­
весні пішла з цього світу дружина. Отож після того вийшов
2* 35 Мартин з хати, накинув на двері клямку та й пішов з валкою
в дорогу.
«Чи хоч залишилися там цілі вікна та двері,— думав
старий,—’ ■а втім, коли розвалилися стіни, то чи потрібна
стріха. А може, іще зарано тобі думати про темну нору, ще
треба подивитися на білий світ,— розраджував сам себе.—-
До скону, до загину,— танцюй, Мартине…»
Зустрічні віталися, запрошували зайти погостити. М ар­
тин відмовлявся. Хоча після пережитого ним на дворищі
Кислія була потреба з кимось близьким відвести душу, роз­
віяти пекучий сум. Але ж до кого зараз не зайди, міркував
він, піде розмова, вболівання та співчування, бо ж на селі,
напевне, вже знають про те, що сталося з ватагом Ціпов’я-
зом… Коли торкаються болючого, воно ще більше болить.
Та й те сказати, в людей свято — недільний день, прибули
дорогі гості, чумаки,— радість, а ти — з гіркотою. Ні, не­
гоже гріти свої боки біля чужого тепла… Т а й чи заболить
комусь, коли тобі надають по шиї, або що в тебе, чоловіче,
ні в мішку ні в горшку… Коли так сталося, краще плакати
самому в лободі, ніж у людей на видноті, роздумував ста­
рий і намагався прискорювати крок.
Із завулка йому назустріч вибігло кілька хлоп’ят, вчу­
лося радісне, дзвінкоголосе:
— Здорові були, діду!
— Добридень вам!
— Добридень! — відповів Ціпов’яз, хоча надворі вже
вечоріло. Діти оточили старого, здіймали до нього руки,
чіплялися за поли киреї і радо щебетали. Він, здавалось,
забув про свої злигодні, про гірку над ним наругу.
— Чумаченьки.ви мої любі, чумаченьки,— мовив розчу­
лений Мартин. В нього поволі відтавало на серці.
А попереду старого ждала ще одна несподіванка.
Доходячи до свого двору, він ще здалека, з вулиці, по­
мітив і аж остовпів: подвір’я прибране, підметене, хата, як
видно, нещодавно побілена і навіть заквітчана клечанням,
назустріч господареві вийшли юрбою хлопчаки і дівчатка.
У одних в руках тарілки з пиріжками, варениками, в ін­
ших — завернуті в лопухове чи бурякове листя грудочки
масла, шматки сала або ковбаси.
І всі наперебій одне одному щебетали зніяковіло тихе,
але щире:
— Це вам…
— Вам, діду Мартине!..
— Мама прислали…
36 — Нате.
— Беріть. Смачне, їй-право, смачне…
І до всього: привітно посміхалися зелено-лопухасті, вуз­
луваті, ясно-червоні рожі під вікном рідної хати.