Байдебура П. А. - Вогонь землі: Роман, оповідання

ВОГОНЬ ЗЕМЛІ. РОМАН – стор. 2

Того ж дня, по приїзді, по заході сонця, до корчми за­
вітав Гордій Головатий — поголений, переодягнений в чис­
те, він виглядав помолоділим, бадьорим та й, як завше, був
з усіма товариський. Його радо привітали підпилі й тверезі:
— Козаче-чумаче, здоров!
— Давай до гурту!
— Як чумакувалось?..
— Мабуть, озолотився?..
— Став оковитої.
— З а повернення!..
— Ставлю, аякже…— заявив радо Гордій.— Гей, шин­
карко! Добрячу чарку!..
— Будьмо!
— Твоє здоров’я!
— З а зустріч!
•— По вінця!..— злітало веселе, задьористе, гучне. З д і­
ймались, дзвеніли, кружляли поставці, чарки. Коло друзів
біля столу, за яким сидів Гордій, наростало, ширилося. Н а­
ростав і захват, гомін. І ніхто з присутніх не звертав ува­
ги, що, частуючи, Гордій не п’є, а тільки пригублює, весь
час поглядає то на вікно, то на широко відчинені двері і
пильно придивляється до кожного, хто входить до примі­
щення.
Виглядання було недаремне. Коли надворі вже геть стем­
ніло, на порозі корчми показався високого зросту чоловік,
у чемерці, шапці, при зброї — пістолях і шаблюці; він мит­
тю обшарив очима тих, що сиділи, і стовплених біля столів,
зустрівся поглядом з Головатим, дав знак тому рукою і зник.
Гордій підвівся, розлив рештки горілки в чарки і пішов до
виходу.
Головатий і Чопило зустрілися трохи далі від гомінливої
корчми, посередині вулиці.
— Г ордій?
— Максим? — перемовились замість здоровкання, міц­
но обнялись і почоломкалися.
— Увесь вечір виглядав тебе, Максиме, аж набридло,
хай йому біс!— дорікав Гордій з удаваним обуренням,
штурхаючи товариша в бік.
37 — Увесь вечір!..— аж скрикнув Чопило.— Та ще й ви­
хиляючи чарчину за чарчиною, оце — біда! А от один ду­
рень, як неприкаяний, уже втретє навідується до цього села
та до корчми, на умовлене місце, а його, мосьпана, ніби
чорти вхопили. Понизовці хотять знати,— продовжував уже
серйозно Максим,— чи вволив ти їхню просьбу і що з того
вийшло?
— Та, здається, все так, як мало б бути,— запевнив
Гордій.— Аж двічі мав розмову з довіреними людьми дон­
ського отамана. Пукалки, сіреч гаківниці, шабельки та все
таке інше, чого просить низове товариство, брати-донці обі­
цяють. І просять відповідно припровадити їм на Дін смоли,
поташу та всякого господарчого залізяччя.
— А як там у них,— притишив голос гість,— мирно чи
пахне смаленим?..
— Говорять, з Московії нагрянув з великим загоном
князь Довгорукий,— відповів Головатий.— Князь той ни­
шпорить, винюхує, ловить втікачів — боярських хлопів.
І смертить навіть дітей і старих.
— Буде завірюха,— проказав твердо Максим.
— Не потерплять,— погодився Гордій,— не те що го­
лота, а навіть домовиті козаки ремствують. Дін вирує…
А як на Запоріжжі та в інших…— мав би сказати «місцях»,
та лише злегка кивнув головою.
— Оце запитав про таке, що не знаю, як говорити, з чого
починати,— признався Максим Чопило. Питання справді
було непросте, бо в ці дні складні сумні події творилися на
Україні. Мову можна було б почати про тяжку долю на
Правобережжі, де запродають людей у лядське ярмо, та й
розігралася там панська сваволя — гуляє канчук по спинах,
заковують у диби, мордують, саджають на палю.
Та не краще життя людей і на Лівобережжі, на гетьман­
щині. Тут Мазепа та його прибічники заарканили сірому —
запровадили панщину. Сваволя. Розбій.
— Кажуть, ніби зараз до Січі прибуває багато людей? —
запитав Гордій.
— Багато…— почав роздумливо Чопило.— Великий по­
чався розор. Отож люди шукають порятунку, захисту.
Одні — на Січ. Інші бажають вписатися в реєстрові козаки.
Старшина виписує їх «березовим пером». Отаке…
— Отаке,— повторив з серцем Головатий.— Справа, за
^ яку боролися за Хмеля, Степана Разіна, за яку стояли за
Івана Сірка, пішла прахом!..
38 — Будемо сподіватися, друже, піде на краще,— мооив
заспокійливо Максим,— коли нахмарило, сподівайся грози…
— Скоріше б…— Головатий затиснув і підняв над го­
ловою кулака.— Там хмариться… А ми тут сіємо, косимо,
чумакуємо,— ніби жалівся на свою долю Гордій,— оце ж
привезли солі, риби. Чабак, скажу тобі, як із срібла вили­
тий, азовський. Т а ще, як хвалитися, то є новина: у степу,
біля Сіверського Дінця, знайшли чорний горючий камінь.
Горить, як смола. Н а селі зараз тільки й розмови, що про
те каміння. Може б, і понизовці ним зацікавились?
— Горить, кажеш? — перепитав Максим.
— На диво! — запевнив Гордій.— Як дерево, ще жар­
кіше, як смола. Заночуй — подивишся. Завтра будемо про­
бувати в кузні.
— Не ночується. Вирушаю в дорогу.
— Тоді візьми на пробу.
— Гаразд,— погодився Чопило.— Наші чортомлицькі
ковалі, знаєш, які тямущі. А де ж воно, те каміння?
— Близько. Он там,— показав Головатий упродовж
вулиці,— буде, здається, четверта чи п’ята хата чумака Сав­
ки Забари. Пішли.
Коли понизовець Максим приторочив до сідла ворочок
з вугіллям і від’їхав, Савка сказав дивуючись:
— От який попит пішов на це каміння. Вже кілька чо­
ловік приходило подивитися і взяли з собою. А Карпо
Гунька аж кілька грудомах потягнув. Догадуюсь, що взяв ‘”су,
він для Кислія, бо зразу ж туди й подався. ‘
— Для кого взяв, дізнаємось,— відповів Гордій,— ді­
знаємось.— І подумав: «Саливон, шельма, напевне, довідав­
ся про такий скарб і вже замишляє добратись до нього.
Та понизовці випередять. Треба, щоб випередили. А як­
же».— Тепер слово буде за ковалем Ларіоном,— уже мовив
уголос,— може, воно жарке тільки там, у степу, і доки до­
везли, вивітрилось, і в кузні буде з нього тільки пшик…
Побачимо. А поки що,— наказав Савці Головатий,— нікому
жодної грудки! — І кинув розім’яту в пучках чорну жорству
до мішка з камінням.
Другого дня уранці Савка б ід н іс м іш к и д о кузні. Н а ди­
вовижні крихкі чорні брили прийшло подивитись багато
кам’янчан. Цікавлячись, брали до рук, розтирали на доло­
нях, декотрі навіть пробували на зуби.
— Ні гірке, ні солоне.
— Не смердить, ані пахне.
39 — Злипла сажа.
— Вугілля.
— Промочена дьогтем земля,— гадали і нетерпляче жда­
ли, що буде з тим камінням на вогні.
А коваль Лаврін не дивувався. Років три тому він уже
засипав земляне вугілля до свого горна. А завезли його
приїжджі чумаки, які верталися з поклажею з Дону і зупи­
нилися в Кам’янці полагодити поламаного воза.
— Знайоме. Тільки те, здається, було дрібніше і справ­
ді чорне як сажа,— говорив коваль,— а це, диви, які бри-
ляки,— і розбивав грудомахи,— ось побачимо, як воно себе
покаже, побачимо…— звернувся до присутніх і насипав на
сухі соснові тріски масне кришення.
До кузні набилося повно людей. Ю рба зацікавлених
стояла на дворищі і навіть на вулиці. Ждали.
Лаврін підпалив тріски. Люди затаїли подих. Дивились:
полум’я збільшувалось та й збільшувалось, а потім почало
затухати й зачахло. Коваль підкинув дров. І знову те саме.
Кілька вуглин почали, було, тліти, жевріли, жевріли —
згасли.
Савка згадав, як було в степу того світанку, коли палах­
котіло багаття біля табору, а чумаки хотіли його загасити.
Метнувся в куток кузні, до кадуба, набрав у коновку води
й покропив чорне кришево.
— Оце надумав…
— Щоб не смерділо.
— Еге ж, а то, бач, які пахощі…
— А може, дьогтем підживити б…
— А ще краще було б салом…— перемовлялись жарту-
ни-насмішники.
З купи вугілля потягнулися кволі сизі димки, а коли з
потужливим зітханням засопів ковальський міх, з горна ви­
рвались, злетіли густими роями золоті іскри, і в ту ж мить
спалахнуло полум’я. Кам’янчани, що вже було розходились,
знову набились до кузні.
— Горить!..
— Горить! — передавали тим, що на дворищі.
— Оце диво, земляна сажа.
— Це таки вугілля…
— Диво дивне, наче земля, а горить.
— Беріть, хлоп’ята-соколята, залізо на серпи,— наказав
Лаврін,— та попробуємо, чи жарке.
Два ковальчуки занурили в палаюче горно кілька заір­
жавілих залізних обрубків і ще дужче запрацювали міхом.
40 Перегодя вихоплений з вогню обрубок почали розплес­
кувати, видовжувати, вигинати — бити та й бити на гостро­
носому ковадлі; Лаврін теж почав вирівнювати і загострю­
вати якусь залізяку, схожу на довжелезного підіска.
Перестук молотів раптово збудив, схвилював Савку. Н а­
раз він перенісся думкою в далекий степовий Зелений хутір,
до кузні Данила… В уяві постала, майнула перед ним
Оксана, і немовби вчулося її тоді вразливо гостре, а зараз
любе: «Хіба так б’ють.Л»
— А мені можна? — запитав Савка, беручи до рук мо­
лота.
— А чого ж,— погодився трохи здивований Лаврін,—
тільки спочатку почепи на себе фартуха, а то мати не допе­
реться твоєї сорочки, почепи та й пробуй.— І вказав місце
біля ковадла, навпроти себе.
Задзвеніли лункі удари.
— Не квапся,— застеріг коваль,— держак тримай міц­
ніше, пускай повільніше, розмірно і плавно. Отак, отак.—
І змахнув своїм молотком раз, удруге, втретє.
Виляски, високе дзвеніння у кузні, здається, щомиті на­
ростало. Молотки у якомусь нестямному змаганні заохочу­
вали бити та й бити. Молоді ковальчуки зупинилися пер­
шими й почали підкидати до горна вугілля.
— Оце який моторний, завдав усім жару,— витираючи
піт з чола, говорив Лаврін.— Добре, їй-богу, добре.— І по-
батьківському обійняв зніяковілого Савку.— Тільки пам’я­
тай, сину, у ковальстві, як і в усякому ділі, треба вправля-
тись і вправлятись, набувати вміння, щоб не партач був,
а майстер. Т а ще скажу, залізо піддається наполегливим і
спритним. Недарма ото й говориться: «Куй, доки гаряче».
Залізо — річ вельми важлива, з нього — наральник і спис.
Пістоль і чересло. Замичка і відмичка. Коса і ятаган. От
як… Т а до вмілих рук треба і щирого серця, добре було б,
коли б із заліза виходили тільки коси, серпи, нараль­
ники…
— Цвяхи, сокири,— підказали ковальчуки.
— Еге ж, все, що для людського добра,— погодився ко­
валь.— А де ти взяв оце каміння?— запитав він раптом
Савку.
— Там,— показав парубок на схід.
— ‘ Де саме? —г наголосив Лаврін.
— Кажу ж вам, у краю кам’яних баб,— назвав удруге
Савка, показуючи на схід сонця,— недалеко від берегів
Сіверського, поблизу хутора Зеленого і Савур-могили.
41 — Біля отієї, про яку співає наш кобзар Стратін? — за­
питав один з ковальчуків.
— Еге ж, біля тієї,— підтвердив Савка,— на дорозі
з Азова. Як у тій думі, ви ж чули:
О й у святу неділеньку
Рано-пораненьку
Н е сизії тумани уставали,
Н е буйнії вітри повівали.
Н е чорнії хмари наступали,
Н е дрібнії дощі накрапали,
Коли три брати із города А зова,
З турецької бусурманської
Великої неволі утікали…
— Заслухались, заговорились, а залізо перегрівається,—■
з легким докором мовив Лаврін,— за молотки, хлоп’ята-со-
колята. Давайте надолужимо!..
Кузня знову повнилась натужливо-задиханим сопінням
ковальського міха, пронизливо високим видзвонюванням мо­
лотків.
Додому Савка ішов повільно. Ноги обважніли, аж гули.
Було таке відчуття, немовби він оце змолотив без перепо­
чинку добру копу збіжжя або як після першого дня косо­
виці, коли з незвички нарвеш косою руки й натрудиш спину.
Але втома не зборювала, не хилила долу. Він намагався
ступати бадьоро, голову ніс високо, навіть гордо. Т а й уся
постать його ніби говорила: «Дивіться. Я ковалював!..»
Було радісно і водночас дивно: здійснилась його мрія
ще з дитинства. Пам’ятає: зима, надворі біло-біло. Морозно.
Хуртовина. Вікна ніби взялися льодом, замуровані. Сніг
заїТовзає у шпарки біля шибок аж до хати. Нестерпно нудно
сидіти день при дні на печі, у запічку чи під полом і чату­
вати — вибігти б за поріг, на повітря або хоча б у сіни. Та
ось нарешті потеплішало. Вікна розмурувались, у них уже
не потовпиться золота повінь. Сонце манить на простір.
І він побіг, як був, босий, без шапки, в одній сорочці.
Надворі було любо, просторо, тепло. Призьба вже висохла,
парує, шастай по ній сюди-туди досхочу. Біля порога теж
сухо, та й на грядках, як видно, теж протряхло. А ген, під
грушею, де видніється поруділа торішня трава, уже щети­
ниться зелено. Це ж так цікаво глянути, а ще краще торк­
нутися рукою…
В одну мить він перебіг на те принадне під грушею місце,
і в руках уже цілий пучок зеленуватих продовгастих і таких
милих травинок; а ген, трохи далі, у вишнику, ще зеленіше.
42 Ой, як там любо!.. І жовтобокі невгомонні синиці з тако­
го ж вишнику запрошують: «Сюди, сюди, сюди». А ген-ген,
аж там, за ровом, по той бік вулиці, повторюється таке ж:
«дзінь-цінь, сюди, сюди!» — і тільки голосніше й безпере­
стану: «дзінь-цінь…»
«Щ о ж воно таке?..»
І він майнув.
У невеликому, без стелі, з глиняним верхом хлівчику біля
грубезного, як бочка, пенька стояв невідомий дядько. Він
був у засмальцьованому, аж чорному, кожушку, підпереза­
ний фартухом. Дядько витупцював навколо пенька й без­
перестанку бив та бив молотком. З’розпеченого, червоного
заліза на всі боки з сичанням, немовби оси, прискали іскри.
Вони летіли аж на подвір’я, і разом з ними вилітало оте
«дзінь-цінь, сюди, сюди». Від ударів молотка залізо корчи­
лось, зігнулося в каблучку, а потім, на диво, з опецькува­
того, неоковирного кавалка зробилась новенька підкова.
— Василино,— долинуло звідкілясь верескливе,— а твоє
мале голе-голісіньке он тупцює біля кузні.
Потім почулося материне стривожене: «Савко».
Він дременув вулицею, переплигнув через загату і опи­
нився на городі. У вишнику, звідкіля взяв напрям до хати,
раптом послизнувся і шугонув у якусь ковбаню. Намул був
рідкий, Савка скоро вибрався з нього і щодуху мчав городом.
Уже в сінях під завихрену мокру сорочку мати ошпарила
долонею нижче спини, і він в ту ж мить опинявся на теплій
печі. Руки і ноги діймали колючі зашпори, грязюка розпов­
залася по всьому тілу і холодила.
Його мили в кориті, розпарили, поїли чимось дуже гір­
ким і закутали в теплий кожух. Але не допомогло. Груди
розпирав кашель, ставало то холодно, то жарко. Біля нього
весь час була мати. А потім почала віддалятися, зникати в
густому, аж чорному, тумані, а на те місце з ’являвся в ко­
жусі, підперезаний фартухом чорний коваль, він то зростав,
то ставав зовсім маленький, але безперестанно бив молотком
у тім’я, у груди, аж гуло, іскри наповнювали хату, роїлись,
дзижчали і нестерпно пекли тіло.
Хворів довго, але вичуняв.
Не раз, уже дорослим, Савка бував у кузні, брав до рук
молота, але по-справжньому орудувати не доводилось. Мрію
оту — місити залізо — не згасили ні роки, ні робота біля
рала, з серпом чи косою, ні навіть чумацтво. А коли потра­
пив до кузні Данила, то ще більше розгорілось бажання
ковалювати. І от сьогодні нарешті-таки по-справжньому під­
.43 ступив до ковадла. Розумів, ще далеко йому до тих коваль­
ських секретів, та вже хоч в охоту намахався молотком,
а коли ото сам, без Лавріна, зігнув у каблучку розпечене
залізо, відчув, як радісно війнуло в грудях, став немовби
якимсь іншим — неначе раптом змужнів, прибавилось сили
й повірив у себе, що й він на щось здатний…
А з думки не сходить сказане Лавріном про залізо:
«Воно рало і спис, воно…»
— Савко!..— почувся голос матері. Занепокоєна довгою
відсутністю сина і щоб зустріти його, вона вийшла аж на
вулицю.— Савко! Де ж це ти барився? Виглядала тебе до
обіду — нема, не було і в полудень, а воно вже й підвечір.
Ой, який же ти?! — аж сплеснула в долоні.— Ніби по­
бував у каглі або в кузні.
■— В кузні, мамо, в кузні! — вигукнув радісно, з горді­
стю Савка, цілуючи матір в сивіючі скроні.— Я — ковальчук!
Простора, аж на три вікна, кімната за часів старого
Петра Кислія, який збудував її, звалася холодною, або ко­
мірною: туди складали різні хатні речі та крам, іноді збіж­
жя. Нащадок Петра — Саливон — назвав цю кімнату ві­
тальнею. Та вона останнім часом дещо змінилася: побілена
у світло-голубі тони, на стінах розвішено килими, а на них
пістолі, шаблі, портрети якихось військових та невідомих
паній; попід стінами замість селянських лавок — дзиглики.
Великий стіл, який стояв раніше на покуті, зараз красував­
ся серед кімнати, завалений всякими брязкальцями, люль­
ками та різних розмірів поставцями. Все це, на думку моло­
дого Кислія, було на кшталт панських віталень і мало ви­
гідно відрізнятись від звичайних козацьких, селянських
домівок, показувати заможність і статечність господаря.
Сьогодні вранці на запрошення Саливона його відвідали
найбагатші у селі колишні козаки-дуки Чуб і Саламата.
Частуючи гостей міцною бражкою, господар признався, що
відтоді, як ото в кузні коваля Лавріна завелося оте диво­
вижне чорне каміння, він не знає спокою: думає-гадає, як би
його, те каміння, завезти сюди, до Кам’янки, і взагалі у ці
краї.
— В кузні — бачили, а чи горить воно в печі? — запитав
обачний Саламата.
— Пробували вже, горить,— запевнив Кислій.— У моїй
гуральні пробували.
— А чи ж буде воно дешевше за дрова? — вів своєї
той же Саламата.
— Дешевше навіть дров’яного вугілля,— повідомив Са-
44 ливон,— Якщо вивозити великими мажарами. А добиратися
туди не так уже й далеко. І лежить нічиє. Бери, скільки
хочеш.
— Нічиє? Бери й вези? — дивувався Чуб.— Це, мабуть,
того, що мало хто знає про нього.
— Досить, що знаємо ми. Не ловімо гав! — заявив рі­
шуче Кислій.— Того й покликав вас.
— Якщо таке діло, то зівка давати не можна,— пого­
дився Саламата.— А все ж таки давайте поміркуємо, яка
буде нам користь…
Кислій знову почав запевняти, що таке чумакування дуже
вигідне, набрати б тільки побільше в дорогу мажар.
Коли підрахували, виявилось: набереться тридцять возів.
— Малувато, малувато,— твердив запопадливо Сали-
вон.— Нам іще б десятків два-три нашкребти, і щоб великі
мажари.
Оте «нашкребти» можна було б вирішити дуже легко,
як це й робилося раніше,— залучати до участі в новій валці
чумаків-кам’янчан. Але Кислій не хотів спілкуватися з не­
значними, а тим паче з сіромою.
Вирішили: день-другий подумати, а тоді зійтися, помір­
кувати.
Не встигли вийти з двору дуки, як наїхали пани: сусіда-
дідич, молодий Казьо Пшепульський із своїм родичем, який
при невідомих йому людях називав себе, підкреслюючи свою
шляхетність, Йозеф-Януш Кульчицький. Юнаки під’їхали
до хати, злізли з коней, кинули повіддя жінці, яка прохо­
дила поблизу, й почали сходити на ганок. Саливон ледве
вихопив із скрині святкового жупана і поспішив назустріч
гостям.
Щ об у нього було так, як він бачив у значних панів,
Кислій ударив разів кілька в долоні, а потім прокричав:
— Гей, сюди!..
Н а виклик увійшов пахолок — хлопчисько років двана-
дцяти-п’ятнадцяти у білій з розшитими поликами сорочці,
в широких чорних штанях, підперезаний зеленим поясом.
— Вина і меду! — наказав господар.
— А де ж вони? — запитав байдуже хлопчик.
— Хай Одарка подбає. Швидко! — спонукав Саливон.
Пахолок, позіхаючи, переступав з ноги на ногу, не від­
ходив.
— Швидше! — вже багровіючи, наказав Саливон.
— Т а тітки Одарки немає в хаті, вони в курнику. Курей
щупають…— почав пахолок.
45 — Геть! — загримів господар.— Панове, дуже перепро­
шую,— звернувся лагідно до гостей,— доведеться вийти,
дати наказа.
Уже в сінях на ходу відпустив ляпаса отетерілому хлоп­
чині, метнувся до погреба, наточив кілька жбанів вина і меду,
все те вніс до кухні й поставив на тацю. А коли вже повер­
нувся до вітальні, в ту ж мить заляскав у долоні.
— Вина і меду! — намагаючись бути спокійним, врівно­
важеним і вдаючи з себе поважного, мовив твердо й недбало.
Хлопчина ніс тацю невміло. Налита вщерть у келихи
рідина переливалась через вінця, стікала на руки, на сороч­
ку. Саливон від злості аж мінився на лиці, готовий був
шулікою кинутись на пахолка, а в цю мить раптом долинуло:
—- Пане Кислінський!..
Саливон застиг, дослухаючись, розквітаючи у радісній
посмішці,— це ж підтвердження того, чого він прагне, що
навіть сниться йому уві сні; так, підтвердження, що він не
якийсь козак на займаніцині чи там гречкосій, а пан… Кис­
лінський… От коли б іще таке підтвердження офіційно, на
папері, а там додалося б і завітне, омріяне — шляхтич,
а може, й дворянин…
— У мене до вас, пане,— чується після приємного «Кис­
лінський»,— невеличке прохання, прошу п’ятсот злотих…
Такий трапунок: у йогомосці була учта, чудова учта,— під­
вищив голос Казьо і потирав від задоволення руки,— але
мені пішла не та карта…— Вихиляючись, кривлячи тонке,
вродливе, але занадто бліде обличчя, Казьо заходив по світ­
лиці.— Пішла не та карта, а рублі, злоті лягають, сиплють­
ся і сиплються на стіл…
— Казьо, серце, облиш! — обізвався другий гість.— Об­
лиш…— Він осушив уже келих вина, був напідпитку. По­
стоявши біля вікна, повернувся, підійшов до столу, випив
іще келих, згорнув докупи люльки, попільнички, перекинуті
келихи і всівся на вільному місці, задуманий, з виряченими
осоловілими очима.
Зрозумівши, чого просить Казьо, Кислій уже не прислу­
хався особливо до того, що він говорить. Просьба занепо­
коїла. Було над чим подумати. Саливон дорожив знайом­
ством з шляхетним і багатим Пшепульським, разів кілька
бував у нього, певніше, у маєтку його батька: Минулого
літа купив поцінно два казани та деяке приладдя для своєї
гуральні; бував у домі дідича, але ще не доводилось сідати
там за стіл. Затаєним бажанням було попасти на бучну
учту, ввійти до панського кола. Коли водити дружбу із
46 зацним панством,— розмірковував Кислій,— легше буде ви­
битися у вельможі. Але ж п’ятсот злотих… Де запорука,
що не на вітер? Т а й самому зараз, коли затівається спо­
рядження валки до Дикого поля, потрібні гроші. Як бути?..
— Панове! Прошу підняти келихи! — вклоняючись, за­
прошував Саливон.
— Пан погоджується?— запитав, посміхаючись, Казьо.
— Справа важлива. Але потрібна обопільна виручка і
вигода,— ухиляючись від прямої відповіді, вів Кислій.—
Прошу пана Казимира дати мені бодай тимчасово, на місяць-
півтора, кілька паровиць з возами, і все!..— вигукнув остан­
нє слово.
Казьо спохмурнів, набундючився, піднятий келих поста­
вив недбало на стіл, рідина схлюпнулась, залила скатертину.
— Воли, до дзябла! — промурмотів Йозеф.— Бидло! —
викрикнув раптом на повний голос.— Бидло! — повторив
удруге і втупив у Саливона помутнілі, ніби скляні, очі.
Кислій пополотнів і відвернувся.
— Воли — компетенція економа! — поспішив Казьо теж
голосно, ніби намагаючись заглушити образливі слова Яну-
ша і зиркаючи на нього з осудом.— Так, так, розмова має
бути з ним, економом!..
— їдемо?! — наголосив рішуче господар.
— їдемо,— неохоче вимовив гість.
Саливон заляскав у долоні. З ’явилася Одарка. їй було
наказано запрягати коней і негайно покликати чумака Ти­
моша Вутлого, якого передбачалося наставити отаманом но­
вої чумацької валки, а зараз поїхати відбирати воли і вози
у маєтку пана Пшепульського.
Мартин Ціпов’яз, вилітнений,_у білій сорочці, у білих
штанях, у постолах на босу ногу, сидів на призьбі. Біля нього
з одного боку — миска, наповнена вишнями, з другого — з
просом, вперемішку з пшеницею, а поблизу тупцював, зази­
раючи до рук то одним, то другим заскаленим оком, чума­
цьке будило — півень. Вечоріло. Але навколо ще добре вид-
нілось. Повітря чисте, прозоре. Мартин бачить ближчі, су­
сідні і навіть віддалені, аж по той бік яру, хати, садки. А за
селом, на вигоні, підняв розчепірені руки і стовбичить веле­
тень вітряк. А ген манить зір аж під обрій широка синява
кайма лісу.
Ціпов’яз пригадує: ліс отой раніше шумів поблизу його
хати, а поселення оце називалось Кам’яний Зимівник. Уліт­
ку козак-понизовець у поході чи десь мандрує, гуляє, а по­ чало морозом припікати, з ’явились білі мухи — добирався
сюди, до зимівника, під стріху, до хати; вилежувався тут,
викачувався, а весною, як протряхне земля, повіє теплий
південний вітер, дорога втопчеться,— знову на південь, до
Лугу. Т а все минає. Тепер у селі Кам’янці живуть нащадки
тих, що одного разу прийшли сюди, та й більше не споку­
сила їх ні далина, ні принадність перебування серед низо­
вого товариства. Осіли. Пустили коріння і живуть. А інші
й наживаються. Як от Кислій.
При згадці про Кислія Мартин переводить погляд: по­
серед села видніється знайома садиба. Кого-кого, а рід Кис-
ліїв Ціпов’яз знає добре, може пригадати, як з ’явився тут
уперше і їхній родоначальник — Петро. Говорили про ньо­
го, що на Січі був нібито непоганий козарлюга, та став
дуже загребущим, тягнув усе, що попадало йому під руки.
Може, оте й було причиною, що вигнали його з низового
товариства. Оселившись у Кам’яному, на грунті, Петро по­
чав чумакувати, тинятися по ярмарках та все більше ставав
жаднюгою, готовий був здерти все, що є, з живого і мерт­
вого. Чумацькі валки Кислія ходили до Криму, на Дін та до
Молдови. Т а сам він, забагатівши, не вирушав у дорогу.
Такі підлеглі, як Ціпов’яз, купляли і продавали, а гроші
зсипали до капшука господаря. У батька пішов і синок —
Саливон.
«Та хай тих дуків завійна крутить»,— вилаявся старий,
підвівся, залишив призьбу і попрямував на город. Звідсіля
видніше навколо: низинна частина села, як на долоні; на
добрий десяток верст простяглися сіножаті, переліски; на­
зустріч, із-за лісу, ніби журавлині зграї, випливають по­
пелясті, з білим отороччям, хмарини й, не дотягнувшись
до крил вітряка, тянуть і тануть; а ген вище, у піднебессі,
хмарини, пронизані сонцем, немов прочесані рожевим гре­
бінцем, смуги падають до землі — вказують, де має сідати
сонце. Над селом сіється прозора синя імла, а зелень садків
гусне, чорнішає. З і сходу крадеться ніч.
Надивившись, намилувавшись, Ціпов’яз заходжується
полоти бур’ян на городі, а стомившись, відпочиває на тому ж
улюбленому місці — на призьбі. Звідсіля видно, хто про­
їжджає, проходить вулицею. Он і зараз… Здається, знайо­
мі?!. А так, зарослим споришем дворищем до хати пря­
мують двоє з його, Ціпов’яза, колишньої валки. І це не
дивує старого. Останні дні майже всі чумаки перебували
у нього в гостині. Це радувало — не забувають, спасибі їм,
водночас і смутило — нагадувало про колишнє. Стало ві­
.48 домо: Кислій рихтує в дорогу нову велику валку на Дін,
називають і того, хто поведе ту валку: Тимоша Вутлого,
виученика Мартина Ціпов’яза; називають нишком, напевне,
щоб не вразити старого отамана. А навіть від такої опіки
йому до болю прикро. Ніхто не відає і не здогадується, що
в тихі місячні ночі, а буває, і в темні, і в негоду, він виходить
на Чумацьку дорогу, щоб там розвіяти свою тугу, серцем від­
почити, бо що поробиш, коли в нього тільки минувшина—спо­
гадування того, що було, і мандри чумацькі тільки сняться.
— Низький уклін отаманові, з суботою вас! — приві­
тався першим Семен Сонько.
— Здоров був, брикай-вибрикуй, ватаже! — ніби той
луговий деркач, проскрипів Гордій Головатий.
Мартин не відповів, ніби й не до нього зверталися. Сидів
нерухомо, продовжував годувати з рук півня.
— Ти оглух чи не признаєш нас? — почав, було, Гордій.
— Якщо надумали глузувати-дратувати отим «вата­
же»,;— перебив суворо старий,— то пошукайте іншого дур­
ня. Ідіть тою, якою прийшли! — жбурнув на землю зерно
і показав рукою на стежку, що вела на вулицю.
— Не закипай! Прийшли за ділом,— почав теж суворо
Головатий,— і саме щоб ім’я ватага Ціпов’яза славилося та
й славилось. Отак!
— Думаємо зрихтувати свою чумацьку валку,— спішив
пояснити Семен.
Мартин з гідністю витримав таке приголомшливе пові­
домлення, сидів як заклятий.
— Набереться возів дванадцять-п’ятнадцять,— продов­
жував Семен.— Всі наші, кам’янчанські — не багачі-дуки, та
мають ноги й руки,— мовив з приповідкою,— і по паровиці,
а то й по дві. Та ще як понатужимось, то, може, постягаємо
і возів двадцять. Воно, як поміркувати, трохи малувато,—
обронив, ніби сам з собою розмовляючи,— а що поробиш…
«Еге ж, малувато,— погодився в думці Мартин,— хоча б
півста набралося. Більша валка — більше чумаків, безпеч­
ніша дорога. Саливон, говорять, у супрязі з паном Пше-
пульським та ще з декотрими багатіями рихтує шістдесят-
вісімдесят мажар». Старого кортіло запитати, що саме вез­
тимуть кам’янчани на Дін чи до Азова та яка буде охорона
валки, чи знайдуться гаківниці, пістолі, списи. Але замість
того сказав байдуже, знехотя:
— Я вже, як бачите, осів у гнізді, буряки доглядаю.—
І, помовчавши, додав на доповнення своїх невисловлених
думок:— Доглядаю. Собака. Осів!..— І зітхнув, і вже
49 гостинно, щиро:— Прошу, сідайте ось тут, на призьбі. Сьо­
годні вранці набігли з села молодиці, дівчата, побілили —
чисто, сідайте та беріть свіжих ягід,— запросив і повів мову
про сінокіс, про те, що вже люди починають зажинки, а за
Кам’янкою на підсонні вже видніються й копи.
Гордій почав було слово за словом навертати про споря­
дження валки, але старий уникав такої розмови — відмов­
чувався або ж твердив одне й те ж: «Я вже підбитий, під­
топтаний, хай стелиться іншим далека і щаслива дорога».
Діло не клеїлось. Н араз гості і господар змовкли. Треба
розходитись.
— Та сідайте! Чого стовбичите!— вже з серцем ви­
гукнув Мартин.— Прийшли, будьте гістьми, сідайте, при-
зволяйтесь. Цього року добрячі ягоди вродило.— І підсунув
миску з вишнями.
— Чудова закуска,— сказав Головатий, покуштувавши
ягід.— А ми, телепні, йдучи сюди, не захопили хоча б пів-
жбанчика.
— Я непитущий, ви ж знаєте,— запротестував господар.
‘ — То хоча б пригубив чи понюхав для честі,— обізвався
Семен.— В оковитої буває і смак, і дух приємний.
— Для честі,— підтримав рішуче Гордій.— Отож задля
неї катай, Семене, до корчми, візьми пів-ока. Ось гроші.
— Даремно, друже, могоричиш,— кинув невдоволено
Мартин, коли Семен пішов з двору.— Даремно тратишся.
— Гроші, як полова, звідкіля б не повіяв вітер, розвіє,—
відповів Гордій весело.
— Але тратити треба з розумом,— зауважив Мартин,—
не на всяку дурницю.
— Твоя правда,— здався Гордій.— Т а хоч крутися-вер-
тися, а могорич доведеться запивати… Хотів мати з тобою,
Ціпов’язе, розмову віч-на-віч.
Старий пильно подивився на гостя.
— Вирушити на Дін тебе, Мартине, просить,— почав до­
вірливо Головатий,— крім кам’янчан, низове товариство.
Просьба від коша.
— Від коша…— мовив у задумі Ціпов’яз,— бувало, го­
вориш— кіш, а на думці тобі — Сірко, Іван Сірко…
— Так, бувало,— підхопив Головатий,— бувало…— об­
ронив глухо.— Вічна пам’ять славному лицареві кошовому
Іванові Сірку,— проказав і, скинувши шапку, стояв ви-
струнчений,з похиленою головою.
— Вічна пам’ять…— повторював урочисто і Мартин,
стаючи поруч Гордія.
^0
» — Кошовий Сірко заповідав нам,— вів далі Голова­
тий,— продовжувати святе лицарське діло — стояти за рід­
ну землю, за народ, громити наших ворогів бусурманів
і панів.
— Вічна слава йому у віках! — додав Ціпов’яз.
— Поховано його неподалеку Чортомлика, у Капулівці.
А святе лицарське діло серед людей. Отож не гоже нам з
тобою,— натискав на слова Головатий,— не гоже сидіти на
городі біля бурячків,— цілком звіряючись, вів своє Гор­
дій.— Хай буде тобі відомо: окрім отих возів, про які говорив
Семен, десятків чотири, а може, й більше, в одній валці під
виглядом чумацьких підуть із Запоріжжя. Буде кінна охо­
рона.
Ціпов’яз слухав дуже уважно.
— Який саме крам повезуть,— наголошував Гордій,— не
скажу, бо не знаю. А з Дону є думка забрати всяке потрібне
козакові спорядження. Наші брати донці, як відомо, мають
від Москви добрячі гаківниці і все таке інше, необхідне в
поході, та ще, ватаже, візьмемо з собою отого чорного ка­
меню. Скажу тобі: може, це найважливіше. Н а Запоріжжі
дуже тим вугіллям зацікавились. Отак.
Головатий змовк, ждав, що буде говорити Мартин.
А той — ні слова. Хотілося знати, яке враження справило
на нього повідомлення про спорядження такої незвичайної
чумацької валки. Гордій вважав, що він звірив старому все,
що треба було звірити, сподіваючись, що той буде отама­
нувати у тій валці. Н е сказаь він тільки про те, що під
виглядом чумаків буде кілька чоловік, які поїдуть на Дін на
перемови. А про що саме — невідомо, можна тільки здога­
дуватися. Н а Січі готуються до походу, закликають до Лугу
навіть «охочекомонних», довірені-гінці подадуться на раду-
пораду. Бо так уже здавна ведеться, коли затівалася якась
завірюха, а тим паче, коли вирушали на одвічного ворога —•
кримських ординців, то запорожці і донці завжди домовля­
лись про спільні дії. Так було навіть нещодавно, коли брали
у турків Азов.
— А коли ж вирушати? Чи Кислієва валка піде попе­
реду? — запитав нарешті Ціпов’яз. І з того запитання стало
зрозуміло, що він не байдужий до того, що повідомив Голо-
ватий.
— Мажари із Запоріжжя уже в. дорозі, прямують сюди.
А Кислію треба дорогу перетяти… Перетяти! — повторив
рішуче Гордій.
51 — Перетяти? — здивувався старий,— Таж вози там уже
спаковані, воли з налигачами біля ярем, і вирушають завт­
ра чи післязавтра. Це ти, Гордію, мабуть, нічого не знаєш
і ото балакаєш на вітер…
— Ні, не на вітер,— обізвався Головатий.
— Заходив Тиміш,— вів своє Мартин,— хвалився: ве­
зуть полотна, поташ, бо нібито такий товар у добрій ціні на
Дону. А коли вертатимуть з Дикого поля, вивезуть оте
горюче каміння. Кажуть, Саливон дуже умовляв Савку За-
бару, щоб той вирушав з валкою і показав, де саме лежить
оте каміння.
«Зметикував, чортів жмикрут, на чому можна погріти
руки»,— подумав Гордій.
— Вугілля те, земляне, візьмемо ми! — проказав рішу­
че, вголос.— Про це вже я сам подбаю!.. Ти, батьку М ар­
тине,— мовив уже тихше,— напевне, розумієш, що вся наша
сьогоднішня розмова, як то приказують, «тільки між на­
м и — панами». ^Гобі довіряє кам’янська сірома і товариші
з Лугу тебе знають: не раз бував у пригоді низовому това­
риству.
— Останнє доручення на Дону не виконав,— признався
Мартин.— Якось так сталося, що джуру осавули з Черка­
ського так і не вдалося знайти.
— Зате я з ним зустрічався,— похвалився Гордій.
— Ти? Зустрічався?— перепитав Ціпов’яз.— Оце так
діло! Так от який був у мене чумак?..— І в захопленні по­
плескав гостя по плечах, аж виляски пішли. ЗолотоСмугий
будило, що вже було вмостився на груші, раптово злетів
на землю і закричав на все своє півняче горло.
— Будило, мабуть, запитує,— посміхаючись, мовив Гор­
дій,— чи візьмемо його на переднього воза.
— Візьмемо,— зрозумівши натяк, відповів старий і пер­
шим пішов назустріч гостеві з розкритими руками для обі­
ймів.
Н а вулиці показався Семен. Він був уже, як видно, на­
підпитку — злегка заточувався, не зовсім слухалися ноги,
але у правій, витягнутій уперед руці міцно тримав округлий
глиняний поставець, а в лівій — великого чабака і про щось
невимушено весело розмовляв сам із собою.
— Ти вже, батьку, .тут сам приймай гостя,— просив
широ Головатий,— а мені треба поспішати.
— Оце вже ні,— запротестував господар,— замовив —•
пий, пий хоча б чарку.
52 — Іншим разом не відмовлюся навіть від кварти,— спі­
шив заперечити Гордій,— а зараз і маленька чарка може
стати на заваді. Мені треба мати сьогодні ясну голову.—
І, тицьнувши старого в груди куксою, зник на городі в гу­
стому вишняку.
Вийшовши на вулицю, Гордій направився не додому,
хоча хата його була недалечко від двору Ціпов’яза, а в за­
вулок, до обійстя Забари. Там уже ждали нарочні з Низу —
Максим Чопило і Михайло Гулий.
Козака Гулого Головатий досі не знав. Зараз, знайом­
лячись, Гордієві здалося, що він ніби його десь бачив. Чув
шепелявий голос. А де, коли, не міг пригадати. Т а й ніколи
було над цим роздумувати.
Настрій Головатого був піднесений. Радувало, що Ціпо-
в’яз дав згоду отаманувати. Без старого було б труднувато
в дорозі. Такий досвідчений ватаг знає, де і як проїхати, де
краще зупинитися і коли рушати. Та й на торзі не взіває.
Особливо на Дону в нього багато своїх людей, які, коли
треба, зарадять і допоможуть. Невгомонного Гордія раду­
вало навіть те, що сьогодні вже, як мовиться, під зав’язку
доведеться вирішувати і ще одну дуже важливу справу:
спробувати затримати, а то й зовсім не пустити в Дике
поле Кислієву валку. Чорне горюче каміння мають вивозити
не Кислій, а кам’янчанська громада та низове товариство.
«Отак. Тільки так»,— запевняв себе Гордій і рішуче над­
дав кроку вулицею.
Готова до від’їзду валка розташувалась на Кислієвому
дворищі та прилеглих до нього вулицях. Завтра, в неділю
вранці, після того як панотець Танасій врочисто освятить-
благословить, вози, поскрипуючи від важкого начиння, ру­
шать у дорогу.
Валку поведе Тиміш Вутлий. В ці, особливо останні, дні
йому не раз кам янчани говорили, щоб він подумав, відмо­
вився від ватагування, мовляв, куди пнешся, чи ж справиш­
ся з такими обов’язками. Натякали: скористався з немилості
на Мартина Ціпов яза, стаєш на його місце, чи ж личить
так… Тиміш ні на що не зважав, рвався в дорогу, був пев­
ний— справиться. Бувало ж кілька разів направляв під
наглядом отамана Ціпов’яза чумацьку валку, на ярмарках
вів торг з покупцями і продавцями. І старий хвалив його
за обачність, спритність. До того ж, лестило, що йому до­
віряє такий господар, як Кислій, і плату дає більшу, ніж
53 давав досі старому ватагові. А перед Мартином — чистий,
вини в його долі-біді немає. Чому ж відмовлятись від ота­
манування?
Останнім часом Тиміш Вутлий днював і ночував біля
валки, перевіряв спорядження, справність возів — чи добрі
полудрабки, війя, чи не муляють ярма, занози, як підмазано
вісі. Зустрітися Гордієві та його друзям-понизовцям з ва­
тагом віч-на-віч, без свідків, у ці дні — неможливо. Але
треба було доконче зустрітись.
Та ось стало відомо:-останню ніч перед від’їздом Тиміш
ночуватиме вдома.
— Не взіваймо, товариство,— попереджував Максим,—
а то прогавимо. Часу в обріз.
— Впритик,— додав Михайло.
— В обріз. Впритик,— погоджувався Гордій.— Валку
можна затримати тільки тоді, якщо її обезглавимо…
— Щоб без отамана?..
— Отого, Тимоша?..— запитали понизовці.
— Сьогодні іще ‘можна щось вдіяти,— продовжував
Гордій,— а завтра…— розвів руками, похитав головою.
— А якщо не домовимося з отим Тимошем, що ж
тоді? — запитав Михайло.
— Остання надія на нашого характерника-знахаря,—
позираючи на Гордія, сказав Максим,— може, таки він ви­
ручить…
— Виручу,— поспішив, лукаво моргнувши, Головатий.—
Той, хто вживе моїх ліків, далеко не втече, прикипить до
свого місця.
Коли геть зовсім смеркло, до хати Тимоша підійшло
троє. Один з них (це був Гордій) показав, у яке вікно по­
стукати, і віддалився, став недалечко за бузковими кущами,
які росли навпроти сінешніх дверей. Господар не забарився
з ’явитись. Ступив через поріг і зупинився, здивований, на­
сторожений. Невідомі привіталися, побажали доброго ве­
чора.
Вутлий знехотя, боязко відповів.
— Ми в дуже важливій справі,— почав першим
Максим.
— А хто ж ви так і?— трохи осмілівши, запитав гос­
подар.
— Хто і звідкіля — не цікався,— попередив рішуче
Михайло.
— Але якщо цікавить, то знай,— додав у тон йому Мак­
сим,— за нами товариство велике і вельми поважне.
54 — Нам, добродію, відомо,— проказав уже спокійно, по-
діловому,— тебе наставлено отаманом і ніби завтра виру­
шаєш з валкою.
— Завтра,— бовкнув глухо Тиміш.
— А ми просимо не вирушати… Не вирушати,— повто­
рив ще раз Максим.
— До від’їзду вже все готово,— несміло опирався Вут­
лий.— Як же це так!..
— А так,— напосідав Максим, вимовляючи тихо, але з
притиском слова,— завдаток, який ти одержав, повернеш, а
самому треба, мабуть, захворіти. Ми просимо,— підтвердив,
підступаючи ближче,— просимо.
Тиміш тільки зараз помітив, що в обох відвідувачів під
накинутими наопашки жупанами стирчать пістолі і приторо­
чено шаблюки; помітив і, відступаючи, мовив:
— Але ж як же це, здоровий-здоровісінький і — хво­
рий? Ніхто не повірить.
— Ось, бери,— простягаючи капшука з грішми, наказав
Максим.— А оце,— подав маленького вузлика,— якщо тре­
ба захворіти… Візьми хоча б половину, розбав водою й ви­
пий. Як будеш виконувати нашу просьбу та пораду, пере­
віримо.
— І про зустріч оцю нашу, хазяїне, нікому навіть пів­
слова,— застеріг Михайло.
— Пам’ятай!..— не втерпів додати з-за кущів Гордій.
В ту ж мить всі троє зникли в темряві ночі.
Зайшовши до хати, Тиміш засвітив каганця і перелічив
висипані з гаманця золоті й срібні. З того, що так неждано
потрапило до рук, був вельми радий. Можна не тільки від­
дати завдаток, а й купити дві пари вол’ів, навіть з ярмами.
Намилувавшись грішми, розв’язав таємничого вузлика. З д а­
лося, звичайнісінька сіль. Попробував — солоне й гіркіше
від полину. Та що поробиш — треба захворіти.
«А що, як отрута?» — майнуло в думці. Попробував ще
раз, потім іще, трохи більше, потім відділив половину вуз­
лика, розмішав у воді і випив. Довго вижидав, прислухав­
ся — ніде не болить, не пече, не коле. А з думки не сходило:
«Що воно буде, як не вийде завтра на світанку до валки?»
Вирішив: хай що буде, то й буде. Та якщо вже хворіти, то
хворіти по-справжньому, і випив решту гіркої солі.
Всю ніч Тимошу не спалося. Тривожився, роздумував,
як воно з ним буде, коли не прийде обіцяна хвороба, гні­
тило: нічогісінько не відчував, так ніби й не пив оту гіркоту.
На світанку, коли почав було дрімати, почув зазивні звуки
55 рогу — на дворищі Кислія скликали чумаків і сповіщали
село, що валка вирушає в дорогу.
«Хай трублять»,— подумав Тиміш, підвівся з постелі,
ще раз намилувався грішми, навіть потрусив у розкритому
капшуці, щоб почути, як дзвенять, відрахував кілька зло­
тих, які треба віддати Саливонові, і знову уклався в ліжко.
До хати не забарилися прийти нарочні від Кислія. Вони
були здивовані, що той, хто мав би бути зараз біля валки
першим,— вилежується. Довідавшись, з якої причини, по­
співчували йому, порадили ліки і пішли сказати господареві
про нагле нещастя. Вдруге прибулі нарочні заявили, що
воли вже в ярмах. Отаман повинен з ’явитись негайно і ви­
рушати. Н а возі вилежиться, і ліки йому будуть, які по­
трібно.
Втретє нарочні — гайдуки — заскочили, підхопили Вут­
лого під руки і силоміць повели на дворище.
Опечалений, що не дотримав слова, що, напевне, дове­
деться відповідати, і невідомо, яка буде кара, Тиміш гото­
вий був на відчайдушний вчинок — рвонути куди-небудь,
геть далі забігти. Але гайдуки вчепились пазурасто, три­
мають міцно, ведуть, куди хочуть. І нарікав Тиміш на тих
невідомих нічних відвідувачів: обіцяли ж бо — захворієш,
а воно в животі трохи погурчало, сюди-туди перекотилось,
та й по всьому.
Але нарікання були даремні.
Н а дворищі біля переднього у валці отаманового воза
стояв панотець Танасій з усім своїм причетом. Н ад чоло-
вами маяли різнокольорові та визолочені хоругви. Саливон,
Казьо Пшепульський та ще гурт кам’янчанських дуків
стояли тут же. Всі нетерпляче ждали на появу отамана
Вутлого.
Нарешті він уже з ’явився, наближається, ступає хоча
й не сам, його ведуть, але ж — іде. Чумаки поспішили до
своїх возів. Валка почала оживати. Зацьвохкали батоги,
вже вчулося: гей, гей та соб, цабе. Задні вози підтягались
до передніх.
І сталося…
В ту хвилину, коли голосно панотець, здіймаючи мокре
кропило, почав благословляти, а за іЛ ім завчено, дружно
й урочисто підтягли дяки та півчі, Тиміш тривожно, глухо
скрикнув:
— Ой, пустіть!..— рвонув щосили, вирвався, здавалося,
хотів кудись бігти, та… ледве що встиг розсупонити очкура,
присів на землю.
56 Панотець і всі, що його супроводжували, теж ойкнули,
відвернулися, а потім негайно ж залишили дворище. Пішов
звідтіля ніким не затримуваний і Тиміш Вутлий.
Волів випрягали з ярем, заганяли до обори, відгонили
на луки, на пашу, а на дзвіниці, не знаючи, що сталося, пев­
ні, що проводжають чумаків, настирливо дзвонили.
Серпневої, осяяної місяцем ночі три десятки чумацьких
возів виїхали з Кам’янки на схід. З а селом вони долучилися
до валки, яка підійшла з півдня, із Запоріжжя. Мартин
Ціпов’яз обійшов довгий ряд мажар, але не перевіряв, чим
саме вони навантажені. Після того обходу чумаки зібралися
до гурту. Мартин скинув бриля, низенько вклонився і застиг
у чеканні — настав час обрання отамана валки.
— Ціпов’яза!
— Мартина!
— Мартина! — злетіло багатоголосе, стверджуюче.
І враз стало тихо. В гурті більше ніхто не обзивався. Ціпо-
В яз підвів голову, випростався, поздоровив усіх і побажав
щасливої дороги. Степовики та понизовці теж, чемно вкло­
няючись, побажали старому здоров’я, твердої руки вершити
справи у валці та доброї удачі. Потому ватаг забрався на
свого, переднього, воза і дав знак рушати.
Кінні дозорці виїхали наперед.
Якось непомітно, з першого ж дня Головатий став пра­
вою рукою отамана. Він давав лад усьому немудрому гос­
подарству валки. А головне — пильнував, щоб усі чумаки-
погоничі дотримувались заведеного в дорозі порядку. А коли
вози зупинялись бодай на хвилину, перевіряв, чи все справ­
но, чи не муляють ярма волам шиї, як зберігається крам
і всяка інша поклажа. Та ще при всякій нагоді, як тільки
зупинялись на відпочинок чи навіть коли треба було лаго­
дити поламаного воза, Гордій збирав до гурту степовиків
і навчав їх орудувати шаблею, пікою та стріляти — влучати
з пістоля і гаківниці. Вправлялись охоче, залюбки. «Охоче-
комонними» називали себе жартома чумаки, і, мабуть, ні­
хто тоді не думав про те, що скоро їм усім пригодиться ота
військова наука.
Першого дня подорожування на відпочинок зупинилися
ще далеко до заходу сонця, тому що від незвички довгого
переходу стомилися люди, та й воли почали приставати.
Біля табору розіклали аж три вогнища і в трьох казанах
варили страву: на відміну від уживаної чумаками в дорозі
традиційної саламати та пшоняної каші, цього разу на пер-
,57 ший обід, чи скоріше вечерю, варили справжній борщ і кашу:
в торбах знайшлися свіжо припасені буряки, кріп, цибуля.
Старувате, вже трошки прижовкле сало затовкли з часни­
ком. Запахи від того прадідівського, ні з чим не зрівнянного
наїдку затопили увесь навколишній степ.
Гордієві хотілося, щоб кам’янчани і понизовці скоріше
познайомилися та й потоваришували. Отож він посадовив
усіх чумаків за одним столом — на виляглій траві, біля та-
ганів із стравою. Ватаг Мартин, щоб добре всім смакува­
лося, витяг чопика з пузатого барильця і налив кожному
міцної оковитої, крім тих, що мають на ніч вартувати.
— Добряча, бісова! — хвалили степовики.
— Пекуча, а п’ється, як вода, холодна, текуча.
— Н а цьому, мабуть, і заговіємо.
— У нашого ватага в дорозі не поживишся…
— Еге ж, попрощайся, Семене, з чаркою, як дома з
Одаркою.
— Т а він утік від жінки, не попрощавшись.
— Щ е може надолужити,— зауважив Головатий,— від’*
їхали недалеко від дому,
— Т а й тобі, зайдо, можна б повернутися і заскочити
до Саливона…
Сказане викликало сміх і нагадало про те, що Кислій,
довідавшись, яким саме способом було затримано від’їзд на
Дін його валки, нахвалявся розправитись з призвідцем того
способу. Н а селі говорили, нібито Головатий перед від’їздом
заходив до Саливона з наміром попрощатися, але не застав
дома господаря.
— Кажете, жде?
— Еге ж, дуже хоче побачитись, почоломкатись зубами..,
— Та Головатому вітатися з такими не первина.
— Зустрічався-вітався, мабуть, не з одним…
— Бо, напевне, як тільки виліз із пелюшок, так і почав
гамселити дуків.
Слова «не первина» та «не з одним» нагадали про те, як
Головатий починав своє бурлакування-козакування. І пре
те багато оповідали, коли Гордій з ’явився у Кам’янці.
А було ніби так.
Н а сімнадцятому році свого життя кріпак магната По-
тоцького вирішив тікати з панської неволі. Думав-гадав,
куди б його податися, і вирішив: на Січ. Попрощався з се­
строю, в родині якої проживав, і рушив. Уже в дорозі, на
самоті, дійшов такої думки, що, мабуть, негоже з ’явитися
перед славним низовим лицарством, не вчинивши жодного
58 месницького вчинку. Та, крім усього, годилося б віддячити
за все, що зазнав, працюючи воловиком у маєтку пана.
Недовго роздумував, вернувся в рідне село Рубайку, над
річкою Синюхою, підпалив панський маєток та й знову
рушив своєю дорогою. Але його впіймали. Катували, як
хотіли, та й мали посадовити на палю.
Хлопцеві вдалося втекти вночі, напередодні страти. Т і­
каючи, не втерпів, завернув до будинку найлютішого ката —
управителя маєтку, пробрався до спальні, зв’язав його, об­
лив усього дьогтем і мав підпалити, але не вдалося — не
було чим. Та вже згодом, під час одного походу січового
товариства, Гордій по дорозі завітав до свого села і, мавши
напоготові вогонь, пістоль і шаблюку, не взівав нагоди
«віншувати» як слід «свого» пана…
Багаття дотліває. Тагани порожні. Ложки в кишенях.
А гуртова дружна розмова точиться та й точиться. І все
про те ж, щойно залишене, свіже в пам’яті, близьке серцю;
ще недалеко, здається, он там, зразу за імлистим видно­
кругом,— тихоплинна Вовча, рідне село. Учора в степовиків
ще була робота в полі, в городі, почали обмолот збіжжя,
а сьогодні без них збиратимуть городину; турбувало, як буде
цього року з посівом озимини, чи вчасно випадуть дощі.
А з веселих подій-пригод насамперед згадали та й посмія­
лися досхочу, як Тиміш Вутлий перетяв дорогу Кислієвій
валці. Говорили, ніби Саливон шукав отамана навіть у су­
сідніх селах.
Коли розмова зайшла про Кислія, два чумаки з усього
гурту раптово змовкли, угнули голови і наслухали. Це —
понизовець Михайло Гулий і Карпо Гунька, які нічим не
виказували, що вони однодумці, поводили себе дуже обе­
режно. Уникали зустрічі один з одним. Тож, розуміється,
ніхто в гурті чумаків навіть не міг подумати, що ці двоє
у змові між собою і Кислієм.
Гунька допомагав Саливонові ладнати валки до Дикого
поля. А коли з тієї затії нічого не вийшло, той же Карпо
Гунька звів Гулого з Саливоном. Гулий запродався Кис-
лієві, знайшовши йому дірку-лазівку, в яку той і проліз, та
ще й дуже спритно. Н і Гордій Головатий, ні Мартин Ціпо-
в’яз та й ніхто інший з чумаків не знають, що під виглядом
прибулих возів із Запоріжжя у валці йдуть мажари Кислія
та ще одного козацького дуки. А коли ті мажари будуть
наричені горючим камінням, то Карпо і Михайло подбають,
щоб вони потрапили на дворища тих, хто їх сюди на­
правив.
59 Багаття загасили. Табір затих. Дрімає степ. Чумаки на
возах і під возами. Дорога пролягає повз села. Отож тут
поки що безпечно. А все ж треба бути пильними. І вартові,
затаївшись у високих травах, сторожко наслухають, ловлять
найменший порух тиші.
Савка стояв дозорцем серед кущів глоду. Сходив місяць.
Від густої багряної імли, а потім від сріблясто-тьмяних про­
менів навколишній степ здавався ще більш принишклим,
таємничим. Парубок наглядав, придивлявся, а думками ле­
тів на береги Вовчої, бачив себе в своєму селі, на своєму
обійсті, в хаті; перед ним з ’являлась мати — пригадувались
її накази, просьби та роздуми. «Коли б Гордій не так на­
стирливо умовляв-доказував, що тебе просить громада, то
я б не пустила, хай інші чумакують-багатіють. А може б,
вони і без тебе знайшли оте чорне каміння?.. Т а ще бачу,
що ти й сам з великою охотою почав збиратися. Ну їдь уже,
їдь. Х ай щастить… Та тільки бережися в дорозі лихої лю­
дини, холодного й гарячого, недоброї страви. Не один чума­
ченько навіки ліг край дороги порубаний, затіпаний пропас­
ницею та через хворобу живота. Батько твій, покійник
Кузьма, уже вертав з Волощини і не вернувся, кажуть, вхо­
пило його, скрутило, припав до сирої землі, та й по всьому…
Будь обережний, сину…»
Савка запевняв матір, що буде обачний, признався, що
їде з охотою, треба показати, де саме лежить той горючий
камінь, побачити ще раз безкраїй розлогий степ, ріку До­
нець, Савур-могилу, хутір Зелений, а що найбільше вабить
його туди — вирішив сказати трохи згодом, коли вгамується
серце та й самому стане ясніше, як йому бути надалі… Нема
тої днини, тої години, і де б не був він, і що б не робив, а
думкою залітає у той далекий край, і немов привидиться
все, само серце його вимовляє пристрасно і ніжно її пісенне
ім’я — Оксана… А іноді закрадався терпкий роздум: чи ж
доведеться ще зустрітись, перехопити погляд її очей, почути
вимовлене нею слово…
Минає ще тільки перша доба в дорозі, ще така далека
далина попереду, а йому здається, що він уже наближається
до омріяного, і завирували думки, і прискорено б’ється стри­
вожене радістю серце, та й муляє напосідливе: якою буде
зустріч?.. Чи зустріне? А може, тільки він лине до неї, а
вона до іншого… Раптом чомусь згадались слова пісні і на­
стирливо не дають спокою:
Т и напийсь води та холодної.
Забудь про дівчину.
60 Ой пив я воду, пив холодную,
А вона не п’ється.
Як згадаю про дівчину,
А ж серце заб’ється…
«Хоча б оце з ким-небудь поділитися, облегшити душу,—
подумав Савка.— Всі чумаки свої, знайомі, але не близькі.
А був би оце тут Лукаш. Але ж він залишився вдома».
Коли набиралася валка, Лукаш теж почав було рихтува­
тися, а потім заявив, що не поїде — несправний віз, треба
готувати ріллю, а там і сіяти озиме, та й охоти немає вири­
ватися під осінні дощі, негоду. А Савка здогадується: при­
чина— Варка Гутякова, за якою парубок почав упадати.
І пішла навіть така чутка, що восени вони справлять весіл­
ля. Жалкуючи, що немає поруч товариша, з яким було б
охотніше, Савка в той же час впіймав себе на думці: може,
краще, що Лукаша тут немає, бо ж він не байдужий був
до Оксани, і невідомо, як вона до нього… «Дурило ти і ні­
кчема»,— вилаяв себе Савка за такі прикрі, непрошені дум­
ки. Він намагався відігнати їх геть і не міг. Це дратувало,
і водночас наростало бажання — скоріше б опинитися в ху­
торі Зеленому. І там напевне все з ’ясується…
Недалеко від кущів, ніби із засідки, з трави, вигулькнула
й замаячіла, купаючись у місячному промінні, постать, вчу­
лись скрадливі кроки. Савка пізнав: Гордій, а все ж наго­
товив пістоля і запитав притишено, хто йде. Той відповів.
Наблизився. Стояли поруч і наслухали. Савці згадалася
стоянка валки біля тернового щовба, ніч після великої зли­
ви, вони удвох з Головатим випасали воли і вели розмову.
І, на диво, ніби все повторюється — він не може вгамувати
своє серце і хоче повести про те ж саме розмову. Та чи ж
зручно?
• Але зважився.
— От ми їдемо,— почав спроквола і аж запнувся.— Коли
будемо біля Сіверського Дінця? І чи зупиниться валка біля
Зеленого хутора?
— Саме за тим і їдемо, щоб там зупинитися,— відпові­
дав дещо здивований таким запитанням Гордій.— Зупини­
мось, і ти поведеш нас до того місця, де лежить чорне ка­
міння.
— А там неподалік хутір,— додав Савка.
— Неподалік,— погодився Гордій.— Там, напевне, теж
будемо. Все ж те ще ген де, не одна ніч, не один день по­
переду. Іди, відпочивай. А я повартую.— І пхнув від сеое
61 парубка. Але той не йшов, був радий, що розговорився про
милі його серцю місця.
— Іди,— наказав Головатий.
І Савка віддалився, наспівуючи стиха:
Т и напийсь води та холодної…

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.