Недосипаючи ночей, піднімались на світанку і рухались
на схід сонця до полудня, потім за сонцем, а вже підвечір —
від нього, поспішали, доки дорога суха, не тванлива. А степ
не спохмурнів, проглядається. Так було багато днів. І того,
передостаннього, на повороті на південь, до моря, до Таган­
ного Рогу, теж поспішали. Сонце вигулькнуло заспане, не-
вмите, ніби поманило, вказало, де саме його шукати, і за­
ховалось. Т а десь уже з полудня з ’явилось чисте, ясне, щиро
ласкаве. І світ поширшав і став милішим.
Передній віз зупинився. На ньому піднято високу тич­
ку — увага. Отаман відійшов від дороги у степ, озирнув,
придивився і дав знак з ’їжджати.
Валка отаборилась на тому ж місці, де зупинялись чу-
маки’кам’янчани весною. Недалеко виднівся той же порос­
лий терном щовб, із-за кущів, ніби притаївшись, визирали
кам’яні баби, у всі кінці, без перепону, збігав хвилястий
простір, тільки там уже грає не смарагдово-зелене шумо­
виння, а сивіючі тирсові плеса, простяглися густі димчасті
полинові смуги, гінкі трави зрівняли розмиті водою рів­
чаки, виповнили широкі лощини; уявлялось: там ховається
сайгак, лисиця і заєць; птахи ще не збиваються у зграї,
крім говірливих веселих шпаків; ще чути щебет і пискотіння,
а на пагорбах уже простяглися жовтаві брижі, але ще гра­
ють, ще ваблять мінливі барви полуденного літа.
Тут, поблизу дороги, мав бути тривалий відпочинок.
Зразу ж, як тільки розташувались, усі, хто був вільний
від табірних обов’язків, рушили до урвища. Хотілось при-
спішити, а йшли дуже повільно, борсаючись у високій і по-
колошканій вітром траві.
— Он там…— показав рукою Савка, коли зупинились
над глибоким і довгим проваллям.
Але крім чорних, застиглих уже патьоків, які збігали
донизу по боках урвища, ніхто нічого не побачив.
— Мабуть, хтось забрав або ж змило водою,— висловив
голосно свій здогад парубок, здивований, як і всі, що того
чорного каміння, схожого на вугілля, немає.— Хтось за­
брав,— повторив Савка. В голосі вчувалась тривога.
62 Т а й було чого тривожитись. Скільки зміряно довгої
степової дороги, та й які були сподівання, надії, люди ж
вірили…
«Та було ж воно, було!— хотілось крикнути на весь
голос.— Он там, на дні, дрібна жорства, а серед неї брили,
великі купи!..» Але він мовчав. Мовчали, приголомшені,
і всі товариші. Потупившись, пішли впродовж урвища на
південь. Чимдалі воно розширювалось, ставало мілкішим,
зарослим травою. Вернулися назад.
— А чи те воно місце? — запитав Гордій.
— Те ,— поспішив запевнити Савка, радий, що до нього
хоч заговорили.— Я примітив тоді он ті дві глодини…
— Глодин у степу багато,— сказав хтось з докором.
— Пам’ять у Савки — дай боже всякому.
— Не може бути, щоб помилився,— заступилися чу­
маки.
— А он, гляньте, упоперек якісь чорні смуги.
— Т а ніби як вугілля.
— Брили ніби…
Довелося опускатися на дно, а потім лізти вверх — до­
биратися до чорної смуги, яка, як виявилось, була справді
покладом чорного каміння. Та як його звідтіля взяти?
Вирішили звернутися за порадою до своєї людини — ко­
валя Данила. Бо хто-хто, а він напевне знає, де тут най­
кращі родовища того вугілля і як його з-під землі видобу­
вати.
До хутора вирушили невеликим гуртом: ватаг Мартин,
Гордій, Карпо і Савка. Іти заважали та ж висока, місцями
геть полегла трава та рівчаки, хоч і не глибокі, але заму­
лені, засипані густою порохнявою, ступиш — і аж хлипне
на тебе пилом. Заважали і навали дрібного каміння та
хмизу.
Савка готовий був підганяти своїх друзів, як йому зда­
валося, дуже повільних пішоходців, він виривався вперед,
збігав на горбки, вдивлявся, а йому не терпілося хоча б
здаля побачити обриси того Зеленого хутора.
Т а ось нарешті на обрії вималювалась висока, ніби з
чорногузячим гніздом, сторожова фігура. А потім, уже вни­
зу під горою, замаячіли дерева, серед них — будівлі. Дорога
покращала. Савка повів перед і першим зійшов на кладку
через річку.
Ще здалека, як тільки увійшли до хутора, вчулися роз­
мірені виляски-удари заліза об залізо. Навіть нікого не пи­
таючи, а по тому видзвонюванню можна було догадатися —
63 /
потрапити до садиби Данила. Пройшли найкоротшою доро­
гою, через садок, і опинилися на дворищі, огородженому
кам’яним муром.
— Тату, а до нас он люди! — почулось високе, здиво­
ване.
У дверях кузні показався коваль, тримаючи обценьками
багряний залізний обрубок, глянув і зник. І в цю мить ста­
лося таке, про що ніхто не думав і не гадав. З кузні вибігла
дівчина і з радісним «прибув» кинулась до Савки, припала
до його грудей і — розплакалась. Раптом отямилась, зніяко­
віла і чкурнула через дворище до хати, з якої незабаром
вийшла, привітно вклоняючись гостям, господарка Настя.
— Оце зустріч!..— низьким, але чистим, приємним го­
лосом мовив Данило. Сказане могло стосуватися Оксани
і Савки, Мартина, з яким чоломкався господар, та й усіх
присутніх, яких він радо вітав.
— Дуже прошу вас, товариство, пробачити,— звернув­
ся раптом коваль до гостей,— побудьте якусь хвилинку
самі, бо в мене у горні залізо. Перегріється.
— Може допомогти наш коваленко,— вихопився Гордій.
— Еге ж, може виручати,— підтвердив Мартин,— давай,
парубче.
Н а Савку війнуло запам’ятованим, знайомим, не раз
уявлюваним, близьким і рідним. Не поспішаючи, звично і
вправно підперезався фартухом, який висів на стіні, напевне
залишений Оксаною, підживив міхом вогонь, витягнув чер-
воноприскаюче залізо й почав орудувати молотком.
Чумаки стовпились біля дверей кузні. Про дивовижну
вправність Савки під наглядом коваля Лавріна вони знали,
та їм хотілось, щоб і тут, при такій нагоді, він показав себе
добрим умільцем. Всі тільки стежили за кожним рухом сво­
го коваленка.
На їх очах обрубок заліза швидко змінювався. З неоко­
вирного, товстуватого став плескуватим, гранчастим, потім
його було зігнуто в дужку, наварено короткі шипи і в тій же
дужці пробито пробійцем кілька дірок для вухналів.
— Так, так, отак!— мов заворожений, не відриваючи
очей від роботи парубка, проказував Данило.
Савка підняв кліщами, відніс, занурив у воду, а потім
витягнув і кинув на землю готову, з синюватим полиском,
підкову.
Данило вхопив парубка в обійми.
— Коваль, справжній коваль!..
64 — Виучень майстра Лавріна,— ніби між іншим, не без
гордості підкреслив Гордій.— Виучень.
Уже полуднуючи за столом під розлогою вишнею, по­
чали розмову, чого завітали сюди чумаки-кам’янчани та
чим саме може допомогти їм земляк Данило.
З поверненням отамана Мартина з товаришами чума­
цький табір ожив, завирував. Відбувався розподіл на тих,
хто має займатися тут, біля урвища, і видобувати чорне
каміння і хто вирушить у дорогу на Дін. Не обійшлося без
нарікань та невдоволення. Ватагові не раз довелося вислу­
ховувати просьби і домагання. Виявилось, багатьом заба­
жалось залишитися тут і добиратися до того горючого
вугілля. Така просьба була і в Карпа Гуньки. З а нього
настирливо просив і понизовець Михайло Гулий. Доказу­
вав, що в дорогу на Дін людей підібралося багатенько, а тут,
у степу, довбати каміння потрібні здорові руки.
З а порадою Максима Чопила отаманувати над валкою,
яка вирушала на Дін, мав Михайло Гулий. З а вимогою
Гордія помічником Гулого став Семен Сонько.
А коли все утряслося, в Михайла і Карпа Гуньки від­
булася своя потаємна розмова.
— Все було там гаразд?— запитав Гулий, кивнувши
головою в бік хутора.
— Все до діла,— відповів Карпо.— Виявилось, крім ото­
го місця, яке вказав Савка, у тому ж урвищі є ще місця, де
із землі випирає той камінь. Коваль погодився допомагати.
Зробить кілька ломів-довбачок та відер-бадей. Та ще обіцяв,
допоможуть копати хуторяни, які вже вміють управлятися
під землею.
— Ти залишаєшся тут,— сказав тоном старшого Михай­
ло,— доглядай за волами та щоб каміння було добірне —
бриласте, великими грудомахами. А я — далі. Там, на Дону,
теж є справи. А оце ось візьми,— передав зв’язані у вузлику
гроші,— від хазяїна,— підкреслив:— Це на випадок, мож­
ливо, треба буде комусь підсипати-задобрити.
Перемовившись, почали розходитись.
— А Савка коваленком у того Данила,— уже навздогін
вигукнув Карпо, ховаючи гроші в широкій штанині.
Михайло повернувся, наблизився.
— З ним теж будь обережний,— проказав майже по­
шепки і озираючись.— Він того ж, Гордієвого, кодла
З 437
65 правдолюбів…— вимовив з притиском, ядовито. І сутуля*
чись, ніби під важкою ношею, поспішив до возів, що вже
з ’їжджали на дорогу.
Спливли теплі дні серпня. Вересень почався густими й
обложними дощами. А потім випогодилось. Умитий степ
ніби присмирнів, раптово втратив свої різнотонні звуки і
збляк; з вечоровими довгими присмерками на землю спа­
дала сумовита, замріяна тиша. А може, воно так здавалось
заклопотаному Савці, бо з радісно-веселого, допитливо-ме­
тикуватого став зажурений, аж ніби до всього байдужий.
Він з тривогою ждав повернення чумацької валки — тоді
неминуче розставання з усім, що стало йому тут дорогим.
З думки йому не сходило зронене з дівочих уст тривожно-
жагуче і ніжне: «А як же я без тебе, любий, як?..» Зали ­
шатися тут, чого владно вимагає серце, він не може. У ньо­
го ж є рідна сторона, рідна мати. А в такому ділі потрібна
її порада-благословення.
І так щодня, і де б не був. І вже, здається, не голос,
а тільки очі Оксанині, гарні, звабливі, запитують: «Як же…
без тебе?..»
Питання вирішилось неждано і ніби так, як треба.
У другій половині вересня до тернового щовба з Дону,
а насправді від Таганного Рогу прибули чумаки з вантаже­
ними сіллю та рибою возами. Зустріч була зворушлива.
Довго ж бо не бачились. Біля Чумацького шляху -стояло
понад чотири десятки мажар, наповнених чорним камінням.
Добре чумакувалось і тим, що повернулися від моря. Всіх
печалило тільки повідомлення про наглу смерть Семена
Сонька.
— Все йшло у нас гаразд із скотиною, з торгом,— опо­
відав побожно, з сумом Михайло Гулий,— та спіткала на­
шого любого Семена біда. Купляючи рибу, ми вирішили
трохи підмогоричити донських продавців. Я, признаюсь,
вихилив тоді оковитої, мабуть, з півкварти, і — нічого.
А Сонько — небагато, чарочку-другу. Т а сталося лихо. Ніби
завійна його скрутила: посинів, скорчився та й віддав бо­
гові душу.— Здійнявши очі до неба, Гулий хрестився, шепо­
тів молитву, здавалося, плакав, угнув голову і застиг у скор­
боті.
Довго стояли понурені, засмучені чумаки, потім, не ска­
завши ні слова, почали розходитись до своїх возів.
— Тут щось воно не те. Ой, не те,— підступаючи до
Головатого, мовив старий понизовець Свирид Свербляк.—
66 Семена Сонька, бувало, 1 півоком не зіб’єш з ніг, а тут рап­
том зів’яв від якоїсь маленької чарочки…
— Була вона, мабуть, не проста, а з зіллям…— натякнув
Г ордій.
— Еге ж,— погодився Свирид,— була вона не звичайна.
— Дізнаємось!..— запевнив Головатий і заспішив до ота­
манового воза.
Перепочинок тих, що приїхали, був короткий. Попасли
волів, оглянули, підмазали вісі та й готові. Величезна, ма­
буть, на верстви дві довжиною, валка з вугіллям, рибою та
Іще чимсь, старанно впакованим на дні возів, рушила на
захід.
Останніми від глибокого урвища відходили Савка і Д аг
нило. Так було задумано й вирішено: коваль вирушить
з чумаками, відвідає рідний край — село над Вовчою, по­
гостює там, а потім із Савкою, а може, навіть з його ма­
тір’ю, старою Василиною, повернуться до Зеленого хутора.
Схвильовані розлукою, вони востаннє окинули поглядом
далекі, ніби затуманені, обриси хутора, волохато-синяві
обрії, чорні нори, з яких виймали земляне вугілля, все на­
вколишнє в степу, запам’ятоване, рідне.
— Щасливої дороги! — мовив зворушливо-тихо схви­
льований розставанням Данило.
— Щасливої! — повторив щиро Савка. І обидва вони
поспішили прилучитись до чумацького гурту.
Минав уже тиждень, як від’їхали від тернового щовба;
перетинали долини і яруги, мілкі, а то й зовсім висхлі річки,
а степ стелився той же,— цілинний, безкраїй. Вози котять
рівною дорогою, воли ступають розмірено, без натуги. Чу­
макам не треба спонукати-погейкувати та вицьвохкувати
батогами, можна поки що подрімати че перекинутись сло-
вом-другим з товаришем або й затягнути сгяхд пісню —
послати над неозорим мінливим простором радість чи тугу»
А навколо — ніби заворожено, дрімотно.
Тишу нагло порушено: вчувся крик. Потім гримнув по­
стріл. Валка зупинилась. Н а передньому возі підвівся ота­
ман — подає знак ставити вози в широке і щільне коло. Т а­
кий же наказ подавав і Головатий. Повз валку промчали
кінні дозорці. Одні попереджали:
— Татари!..
Інші закликали:
— До зброї!
З* 67 — До зброї!..
З півночі нерівним широким півколом здіймалася в небо,
немов хмаринна заслона, сивіюча курява. Поперед неї мча­
ли, припавши до грив, на низьких прудконогих конях верш­
ники.
Наростало гоготіння, тупіт, пронизливі викрики.
Збити до кола всі вози не встигли. Кілька їх навіть, як
були, з волами в запрязі, залишилися на дорозі. Чумаки
залягли за мажарами, між колес-ами, замість земляного валу
насипали вугілля, щілини затулили згорнутими жужмом
ряднами, кожухами, свитками, усім, що було напохваті і
могло захищати. Залишивши коней напризволяще, спішені
дозорці теж залягли під возами.
Ординці, наближаючись, сповільнили біг, напевне, да­
вали перепочинок своїм коням. А потім з дикими вигуками
з блискотом мечів, кинджалів і пік навально кинулись на
табір. Назустріч, з-під возів, гримнули гаківниці, а потім
пістолі. Кілька вершників упало на землю. Але це не зупи­
нило нападників. У степу теж зринули постріли. Летіли
кулі, стріли.
В таборі почулися зойки.
— Ватага…
— Отамана…
— Убито! — кружляло глухе, тривожне, передавалось
від одного чумака до другого.
Мартин сидів навпочіпки, тримаючи на колінах пістоля.
Здавалось, чимсь здивований, готовий щось говорити. Рап­
том пістоль випав з його рук, і ватаг упав навзнак. Кров
тоненькою цівкою ринула з тім’я, зросила розсипане вугілля
і запеклась на ньому.
Ціпов’яза віднесли у захисток, зроблений з вугільних
грудомах і мішків з рибою. Потім у той же захисток поклали
іще одного чумака-кам’янчанина…
— Біля гаківниці бути тільки тим, хто вміє добре вці­
ляти,— наказав Гордій,— з пістолів бити, коли наблизя­
ться!..
— Цілься!
— Цілься! — лунало раз по раз.
— Списи, ножі напоготові!
Спокійний голос Головатого, його витримка згуртову­
вали до оборони, вселяли надію на можливість відбити на­
пад або ж принаймні отак, у захистку, добути до ночі, а
там, коли геть стемніє, татари, можливо, відхлинуть, та й
можна буде спробувати вибратись у степ.
68 Навала тривала. Одні з ординців гарцювали на недо­
сяжній для куль відстані, то, наближаючись, привертали
увагу’ чумаків, інші нишпорили біля залишених на дорозі
возів. Стало помітно: татар прибувало все більше й більше.
Густішала, наближаючись, курява. Обрій на півночі заво­
локло пилюгою, ось-ось вона насунеться на табір. А що
там, за тою сивою заслоною…
Чумаки віднесли в захисток іще двох кам’янчан і одного
понизовця.
— Якщо ординці підступлять зовсім близько,— наказу­
вав Гордій,— будемо битись ножами, ятаганами.
— Будемо битися!
— Не дамося! — передавали один одному рішуче запев­
нення.
На табір насувалася нова суцільна широка лавина та­
тарських вершників.
— Попрощаймось, браття! — вчулося високе.
:— Попрощаймось! — підхопило декілька чумаків.
— У списи! В ножі! — перекрив своїм різким голосом
Г оловатий.
В глибині степу, на південь за байраком, на високій ноті
прокотилось лунке ревіння, немовби раптом заграли труби
або ж били в тугі громохкі барабани. Ординці зупини­
лись, змішались, поспішно підібрали убитих, поранених і
відхлинули.
Віддалік чумацького табору, здається, безконечним по­
током сунули вершники, і в кожного по двоє, по троє коней,
нав ючених, як верблюди, напевне, всяким награбованим
добром.
Згодом, слідом за татарами, мчали загони інших верш­
ників, як виявилось, воїни із залоги соляного города Тора,
бахмутські дозорці та сторожа із Святогірського монастиря
на Сіверському Дінці.
Підвечір на тому ж місці біля дороги, де відбувся бій,
копали глибоку й широку могилу, в якій довічно спочива­
тимуть чумаки. З-під навколишніх дубчаків, ожини та гло­
ду зносили шапками пухку вогкувату землю та й насипали,
і насипали. Зростання нового пагорба припинилось тільки із
заходом сонця.
Оговтавшись, у таборі заходилися біля необхідного і
звичного: лагодили, випасали скотину, ставали на чати. Д о­
велося вдруге завантажувати вози вугіллям. Це була важка
і загайна робота. Та що поробиш… Тільки не розкладали
69 того вечора багаття. В німій скорботі лежали чумаки
навколо свіжої могили. Не перемовлялись, мов скам’яніли.
Пливла темна, холоднувата ніч. Головатий, кружляючи
навколо табору, перевіряв пильність дозорців. Око вловило:
неподалік від дороги блимнув раз і вдруге вогник. Це на­
сторожило. Скрадаючись, Гордій підійшов до густого тер­
нового куща. Прислухався. До вух долинуло притишене:
— У наших втрат небагато… Шестеро коней забрали
з собою, і загинуло чотири Саливонових воли…
— Кисліїв тільки один,— заперечив другий голос,—
отой, що ходив у парі з однорогим, половим…
— Розкажемо, як було, повірить…
— Повірить, татари залишили мітку.
— Т а ще й яку…
Страшний здогад закрався в душу Гордія. Він готовий
був кинутись, дізнатися, хто веде таку блюзнірську розмову,
але стримав себе й почав відходити з тим, щоб зайти до
куща з другого боку і застукати, ніби ненароком.
Але не вдалося.
— Хтось наближається,—почулось застережливе. З куща
вийшли Михайло Гулий і Карпо Гунька.
— Гомонимо собі про се, про те,— почав Михайло, вда­
вано позіхаючи,— а воно хилить на сон.
— Але вартуємо як слід,— додав Карпо.
— То й добре,— кинув Гордій і закрокував далі. І вже
не чув, як один з тих дозорців йому навздогін вилаявся,
а другий сказав, ніби розмовляючи сам з собою:
— І де він, гемонський, узявся? Підходив дуже тихо.
Міг би почути. Простежимо, перевіримо.
— Простежимо, Карпе. Не втече,— погодився другий і,
корчачись від стримуваного реготу, додав: — Благодійник,
сірома… зайда триклятий!
Тієї ночі Гордій не спав. Немов сновида, кружляв і круж­
ляв степом і не міг заспокоїтись. З думки йому не сходило
пекуче: «Як же це воно так сталося?.. Прогавив!.. Саливон,
бач, умудрився: ці двоє — його прибічники, під виглядом
запорозьких…» Йому хотілося кричати на весь степ: «Ди­
віться, ось він, дурень! Битий, та не добитий. Бачите, кому
він оте каміння везе?.. Бачите?..»
«Але ж можна везти і не довезти,— закралося рятів­
не.— Можна не довезти… А скільки їх, Кислієвих возів?..
Відомо, де кам’янчанські, а решта понизовців і Саливонові.
Та скільки ж саме його?»
70 На світанку почали рихтуватись. З розбитих возів ву­
гілля і рибу переклали на непошкоджені.’ Дві пари волів
мали йти як запасні. Коли вози стягнули на дорогу, чумаки
залишили валку, зібралися біля могили, скинули шапки, впа­
ли на коліна, схилили низько голови й заклякли в скорботі.
— Прощайте, друзі-побратими! — проказував повільно
Гордій.— Ми вас довіку не забудемо.
— Прощайте!
— Не забудемо! — повторювали теж повільно чумаки.
— Будемо мстити за вашу смерть,— продовжував Голо­
ватий.— А добро, за яке пролито вашу кров, не попаде до
хижих рук! Не попаде! — вигукнув рішуче і, здіймаючись
на ноги, глянув на Карпа, який в цю мить, здалося, пере-
зирнувся з Михайлом.
Опівдні, коли валка зупинилась перепочити, Гордій по­
кликав Савку і, як то робив за всякої нагоди покійний Мар­
тин, почав оглядати вози.
— А глянь-но, друже, на отого однорогого,— попросив
Головатий, показуючи на вола, який пасся біля дороги.
— Добрий воляка, примітний,— відповідав Савка.
— Отож у тому й заковика,— продовжував Гордій.—•
А чи не примічав ти його раніше?..
Парубок задумався, не розуміючи, до чого таке запи­
тується.
— Може, бачив його у тій весняній нашій валці або десь
інше? — направляв Головатий.
— Та однорогих у нас не один, а цей ніби Кисліїв,—
з подивом мовив Савка, підійшов ближче і почав перевіряти
знайомі прикмети-позначки на рогові, ніби карби, натерті
налигачем.— Та я ж не раз запрягав його, знаю,— ствер­
джував хлопець.— А он кленові полудрабки, люшні бере­
стові, та ще он ті ярма цятковані, це ж усе, здається, Са-
ливонове. Як же це…
— Я, друже, тепер думаю про оте «як же це»,— мовив
Гордій.— Треба дошукатись. А поки що мовчи. Увечері,
коли отаборимось на ночівлю, дам знак, зустрінемось, пого­
воримо, порадимось та, може, й відгадаємо оту загадку.—
Гордієві згадалося: «…у наших втрат небагато» — почуте
з тієї нічної розмови Михайла і Карпа. А що криється за
отим «у наших»? Можна гадати, що до цієї чумацької валки
причетний не тільки Саливон, а й ще хтось. «Хто ж саме?..—
І поставив собі питання: — Хто допоміг їм, отим, непро­
ханим, потаємно пролізти? Мабуть, ті ж Карпо, Михайло.
А як саме?..»
71 «Отак живеш в гурті,— роздумував Головатий,— І -не
знаєш, хто поруч тебе. А мусив би знати, бо не всі тут одно­
думці, не всі в одну дуду грають, не за одне тягнуть. От хо­
ча б і той Карпо Гунька— непоказний, тихий чоловік, бід­
ний господар, чумакує однією паровицею. Отож мав би
тягнути руку за таких, як сам, а воно, як видно, тягн?
сторону Кислія і вже, бач, злигався з Михайлом Гулим.
А кто він такий насправді? Видає себе за понизовця, з Уман­
ського куреня». Але як Гордій не силкувався пригадати, а
ніяк не пригадує такого козака серед січового товариства,
а тим паче серед уманців. В той же час напливає неясне,
затуманене: десь ніби бачив, навіть близько, отакого рудо-
голового, із загостреним, схожим на хижу птицю, облич­
чям…
Михайло Гулий і Максим Чопило* з ’явилися у Кам’янці
у дні, коли гуртувалася валка, отож вони й подали думку:
долучити до кам’янчанських мажари із Запоріжжя. Голо­
ватий, а за ним і решта чумаків охоче погодились: чому ж
низовому лицарству не піти назустріч. Т а й те брали до
уваги: збільшиться валка, безпечніше буде в дорозі. І, ро­
зуміється, ні в кого тоді і в мислі не могло бути, що під
виглядом запорізьких долучиться добрий десяток мажар Са-
ливонових, а може, іще якогось дуки.
«Невже про все те знав і Максим?» — запитував себе
Головатий. Але довідатись, перевірити зараз не було мож­
ливості. Понизовець Чопило залишився на Дону у якихось
справах Лугового товариства. Можливо, дещо можна було б
вивідати у понизовців-чумаків. їх тут, у валці, кілька де­
сятків. А кого ж саме з них поспитати? Хіба що у Сви-
рида…
З а дві доби на третю, а це припадає на неділю, валка
розподілиться на дві окремі: вози із Запоріжжя повернуть
на південь, а решта прямуватиме далі, до села. Отоді, під
час того розподілу,— вирішив Головатий,— земляне вугілля
з Кислієвих мажар розділити: половину запорожцям, а
другу — кам’янчанам. І треба так діяти, щоб руки Саливона
до того каміння не дотягнулись. Гордій розумів: щоб саме
так зробити, йому треба весь час мати біля себе своїх, на­
дійних людей. Отож завчасно почав підтягати до свого пе­
реднього воза мажари кам’янчан. Найперше долучились
Савка і Данило. З ними вже було домовлено: під час роз­
поділу валки обоє будуть при зброї і ‘особливо пильнува­
тимуть за Михайлом і Карпом, щоб ті, бува, не вчинили
опору.
72 Змовники поки що не знали, що затівається. Але пове­
дінка ватага та близьких до нього людей насторожувала.
Вони здогадувалися: їх викрито. Можливі неприємності.
Отож треба запобігти тих неприємностей. Вирішили діяти.
І діяти рішуче і негайно.
Цієї передостанньої для кам’янчан чумацької ночі в та­
борі все було як звичайно: відпочивали. Кому належало за
чергою, вартували. Прохолодно. Але під кожухами та ряд­
нами і будою — затишно, тепло. Дорога стелиться рівно. Та
й підганяло, радувало: скоро домівка.
Вже на світанку, перевіривши вартових, Гордій вертав
до свого воза. Ішов спокійним, неквапливим кроком, За
звичкою, наслухав і придивлявся, але не помітив: у траві
біля дороги лежало двоє. Коли проминув їх, підвелись і
спритно, в одну мить, накинули на голову мішок, збили з
ніг, потім підхопили і повели.
йш ли довго. Квапили. Зупинились над глибоким яром.
Коли скрутили намоченим у воді налигачем ноги, зняли
мішок.
— Здоров будь, зайдо Головатий!— проказав зухвало,
іронічно Михайло.— Пробач, що запровадили тебе аж сюди
і сповили. Бачимо, принюхується, гуртує, щось, напевне,
має на умі — замишляє, сучий син. Тепер полежиш, від­
починеш та, може, й розуму наберешся…— Хмикнув і кри­
во, вишкірюючи зуби, посміхнувся.— Вузли наші, знай, ту­
генькі, розв’яжеш їх за днів два-три, коли підсохнуть, якщо
до того вовки-сіроманці не рознесуть твої кісточки… Воно
годилося б залишити тобі тут трохи чогось їстівного та й
горілочки, щоб призволявся-втішався. Та саламати не нава­
рили, а горілка вся ота з приправою дісталася твоєму улюб­
леному Семену. Там, на Дону…
Разом з бризками слини в обличчя бив мурмотливий,
в’їдливий сміх. Гордій відвернув лице, розплющив очі —
темно, як ульоху. Та поволі почало просвітлюватись. По­
руч з Михайлом стояв ще один. «Карпо»,— здогадався
Г ордій.
— Відпочивай,— продовжував глузливо.— Відпочивай,
а Кислієві вози з камінчиками підуть своєю дорогою, до
хазяїна… скільки їх там, добродію?..
— Двадцять,— почулося запобігливе, притишене, в тон
Михайлові,— а решта на Низ…
— Тільки не до Січі, як ти, зайдо, гадав,— навмисне
наголошуючи на словах, зауважив Гулий,— а до Барабаша,
аж двадцять п’ять. Еге ж, добродію, двадцять п’ять, до того
73 самого осавули, що відтяв твою лівицю…— Сказане завер­
шив удаваним глузливим сміхом.
Михайло говорив іще про валку, про чорне каміння. Здає­
ться, впоминалися Савка, Данило,— Гордій не прислухався.
Його приголомшило не так оте, що з ним сталося, як пові­
домлення, що й більша частина возів у валці не з Лугу
і каміння піде не на добробут низового товариства, а для
такого ж, як і Саливон, дуки-срібляка, та ще й кревного
ворога, старшини Барабаша.
«Дурень, дурень,— повторював у думці Головатий,—
ошукали… Так тобі й треба, конай!» — стиснув кулак, рво­
нувся.
— Огрій його, хай не пручається,— вчулося,— то й
турни, хай котиться.
Тім’я пройняв різкий, нестерпний біль. Гордій упав
грудьми на землю. Закляк.
Здалося, прокинувся від сну: глянув — уже зовсім вид­
но. Тихо, пусто. Ніде нікого живого, не чути навіть пташи­
них голосів. Н а схід збігає глибокий яр. Там, в низині, зе­
леніла трава. А на горі — голо, все спалене сонцем. Гордій
намірився було звестись на ноги і не зміг. Вдалося тільки
сісти. Рукою дотягнувся до мотузка, яким був зв’язаний, та
годі було й думати, розв’язати однією рукою туго затиснуті
великі набряклі вузли. Мотузок в’ївся в тіло, ноги аж по­
синіли, стають як колоди. Щ е раз спробував було підве­
стися — пройняла раптова млість, скувала, гойднула, зда­
лося, пірнув у липку, гарячу темряву. .
Лежав горілиць, плив і плив кудись на теплих, гойдли-
вих, але дуже мульких хвилях, пив воду й чомусь не міг
загасити спрагу. Темрява зникла, все стало звичайним, а
він ніби опинився на річці Самарі, навколо знайомі місця,
тільки чомусь не плюскотить вода, не шумлять комиші, не
чути голосів козаків-побратимів, а вони ж он, поблизу,
товпляться, рухаються, рішуче вимагають, щоб осавула Ба­
рабані заплатив їм стільки, як домовлялися, коли ставали
ловити йому у Дніпрі і Самарі рибу. Уже минуло багато
часу, як закінчили рибалити, а плати немає. їм заявили:
«Досить того, що харчували». Та нібито риболови дбали для
свого Уманського куреня. А насправді рибу ту розвезли на
Барабашевих мажарах по навколишніх корчмах та ярмарках.
До збунтованої сіроми прибув сам Барабаш. Він умов­
ляв, погрожував. Йому відповідали гостро, межи очі кидали
рибу, сіль, почали рубати сокирами човни і пускати їх за
водою. Розлючений осавула кинувся на козаків-риболовів з
74 оголеною шаблЮкою. Гордій пішов на нього з веслом, почав­
ся герць. Гордій огрів Барабаша межи плечі раз, вдруге
і вже намірився в груди, а рудий гайдук Стасьо підбив
руку, підставив ногу, і в ту ж мить Гордій упав, здалося,
розкраяний навпіл…
Здалека долинуло глухе, ледве чутне гримотіння, прямо
в очі били й сліпили блискавки. Темрява змінювалась на
тьмяне світло, і так, здавалося, було дуже-дуже довго.
Опам’ятовувався Гордій поволі, немовби прокидався від
тяжкого сну, був ще в полоні тривожного видіння, колись
пережитого ним на березі річки Самари. Раптом прорізало
свідомість: рудий гайдук — Михайло Гулий… «Як же це
так,— докоряв сам собі Головатий.— Щ одня бачив його,
осоружного, і не пізнав, аж поки він сам не натякнув…»
Але ж від тої події на березі Самари минуло багато часу,
та й бачив його тоді тільки в ту хвилину, коли він, рятуючи
свого пана, підбіг, на якусь мить затримав руку з піднятим
веслом і збив з ніг…
Щоб вгамувати спрагу, Гордій підбирав камінці. Про­
хололі, ще не нагріті Сонцем, тулив до губ, до обличчя та
до тім’я, які пашіли вогнем. «Знайти б гострий, розріза­
ти…» — майнуло рятівне. Плазуючи, вибиваючись із сил,
шарив навколо себе, а до руки попадали то маленькі, то
більші камінці, але всі ніби обточені, як галька на березі
моря. Здогадався: почав бити камінець об камінець, коли
нарешті відскочило кілька гострих скалок, почав ними різати
налигача.
Звільнившись від пут, довго лежав розпластаний, без­
силий, не міг звестись. Ноги ніби не його — набряклі, як
колоди, важкі. Опираючись на руку, зрушив себе з місця
і разів кілька перевернувся. В яру доповз до води, до моча-
риння, і влігся на ньому, як на пухкій прохолодній постелі.
Підвівся, коли сонце звертало вже з полудня. Мав би
ще перепочити, набиратися сили. А думки тривожили —
наздоганяв валку, бачив себе серед гурту чумаків: не тер­
пілося зустрітися з Михайлом Гулим та його підручним
Г унькою.
І пішов на захід, куди показувало сонце.
Раптове зникнення ватага занепокоїло чумаків. Ніхто не
знав, куди податись, де його шукати. Спантеличила і вод­
ночас схвилювала чутка: Головатий виїхав наперед, до села,
повідомити кам’янчан про наближення валки. Спочатку
цьому було повірили, дивувало тільки — відбув, не попере-
75 дивши, не порадився з товариством. Чого б це так… Потім
виявилось: чутка про від’їзд отамана — брехня, бо ж і з
трьох табірних коней, які залишилися після татарського на­
скоку, зараз тут двоє, а на третьому сьогодні вранці відбув
не Головатий, а Карпо Гунька. Згодом пішли розмови, що
Гордій і Карпо вирушили в одній і тій же справі, і один з
них, мабуть, пішки.
Підступний, хитрий Михайло Гулий, пускаючи такі чут­
ки, сам дивувався, вболівав, удавав дуже стурбованого, в
той же час заспокоював,— мовляв, усе гаразд буде, скоро
все з ’ясується, бо ж їхати залишилося якихось двадцять-
тридцять верст. Отож треба вирушати не гаючись.
А валка стояла на місці. В таборі ніхто нічим не займав­
ся, і тільки й розмов було, що про те загадкове зникнення
Головатого і від’їзд Карпа.
Савка й Данило, більше ніж будь-хто, були занепокоєні,
ламали голови над тим, що могло статися з Гордієм, і при­
ходили до висновку — то справа рук Михайла, напевне, й
Карпа. Мабуть, неспроста ото Гунька вранці, не сказавши
нікому, куди вирушає, кинув валку. Але що з того — доказів
немає.
Після довгих і гарячих суперечок кам’янчани, підтрима­
ні кількома понизовцями, обрали Савку Забару отаманом.
Подякувавши, як годиться, за честь, він, не гаючись, зібрав
до гурту всіх чумаків і наказав обшукати навколо табору
степ, а особливо високі зарості трави, терну, байраки і ни­
зини в надії, може, десь там, знесилений безсонними ночами
та турботами Гордій завалився і спить. Але пошуки й неод­
норазові постріли з гаківниць нічого не дали.
Коли сонце вже геть-геть підбилося, валка вирушила
своєю дорогою.
Савка пильнував переднього воза, на якому зберігалася
зброя, і весь час стежив за поведінкою Михайла. Ватажок
понизовців, напевне, здогадувався, що за ним пантрують,
поводився обережно — вдавав цілком безтурботного, до
всього байдужого. Йому і справді нічого було турбуватись
чи потерпати. Він зробив своє діло, та так, що й комар носа
не підточить. Був певний: його посланець Карпо наближає­
ться зараз до Кам’янки, а може, навіть, уже в господі Кис-
лія доповідає йому про подорож, про те, що його вози ви­
вершено горючим камінням, розказує все, як було, що
довелося їм, чумакам, звідати-пережити, і домовляється, як
його краще зібратися й завтра, опівдні, зустріти за селом,
на розвилці доріг, чумацьку валку.
76 «А той, нишпорка, уболівальник голоти,— лежачи на
возі, задоволено посміхаючись, роздумував Михайло,— хай
попряжиться на сонці і, якщо не сконає й вирішить наздо­
ганяти, то довгеньке шукатиме сліду, та чи й знайде…» Воли
ступають повільно, віз, котячись, рипить, хитається. «Ле­
жати б оце на сіні, а ще краще на пуховій перині, ніж на цьо­
му чортовому камінні,— вирішує Гулий,— та вже скоро всьо­
му кінець. А там відпочинок. Винагорода. Мусить бути
добра винагорода за всі оті злигодні… А поки що качайся
на цих грудомахах, качайся…»
Умощуючись на розстеленій киреї, Михайло разів кіль­
ка перевернувся з боку на бік, лягав і так і сяк, впродовж
і впоперек; з переднього воза до нього зверталися з якимось
запитанням, а він, заглиблений у своє, ні на що не зважав,
напрям його думок не мінявся, йому дуже хотілося бути вже
зараз поблизу Кам’янки і зустрітися з отим дукою Кислієм.
І крім .злотих і рублів, як домовлено, за оці шістнадцять
мажар з вугіллям, щоб Кислій розщедрився та вивіз на
дорогу справжньої людської їжі і хоча б декілька кварт
добрячого вина, такого, яким він частував тоді, коли звів
їх Карпо і вони домовлялися послужити господареві…
Про ті бажані щедроти Саливонові має підказати Карпо.
Такий йому, крім усього, наказ. І він підкаже. І все буде
так, як задумано. «Згодом, вже на хуторі Барабаша,— да­
вав волю своїй уяві Гулий,— буде теж добряча чарка з рук
осавули, як це бувало завше, коли завершалася якась важ­
лива чи делікатна робота, виконана Стасьом… На гуральні,
до млинів чи ще кудись піде оце мульке чортове каміння.
А тому, хто привіз його,— золото, срібло, а з ним — вино
і втіхи…»
Поблизу розмовляли. Михайлові раптом здалося — вчув
голос Головатого,— миттю підвівся, глянув: за возом ішли
два чумаки і про щось сперечались.
«Отаке подумав, і аж в піт кинуло,— докоряв сам собі
Гулий,— і як би це він міг отут з ’явитися. Вузли на ногах
вив’язував йому не хто-неб.удь, а я сам. Не розв’яжеш на­
віть двома руками, не те що однією. Так, так. Вузли пере­
вірені…»
Йому згадалося…
Перебуваючи в особистій обслузі осавули Барабаша, він
був разом із господарем в Криму і, як і інші, полював ор­
динців. Отоді в одному аулі впіймав двох здорових, молодих
татарчуків. Вирішив не вбивати, а вивезти як здобич. Отож
зв’язав тих двох полонених за своїм засобом і залишив на
77 примітному місці під скелею. Того ж дня підвечір навідався
до того місця. Лежать обидва бусурмани мертві. Смерть,
як видно, прийшла до них через те, що туго скрутив їм
ноги і руки. А вузли такі, якщо будеш шарпати мотуз, то
ще тугіше їх затягнеш.
А ще трапилось таке. Це вже дома. Хлоп’як Барабаше-
вого підсусідка Івана при зустрічах частенько викрикував
образливе «Стасьо, пся крев, стерво». Пригрозив йому раз,
удруге і втретє, не бере, втямки. Тоді заманив хлоп’яка на
леваду, до річки, впіймав, зв’язав його й покинув на березі.
А сам відійшов і з-за кущів верболозу спостерігав, що буде.
З в ’язаний спочатку силкувався розв’язати вузли, потім бла­
гав, корчився і, докотившись до річки, занурився в воду.
Отож і Головатий, якщо почне борсатись, затягне тугіше
або й опиниться в яру, в багнюці. Хай. Сам буде винен…—
з такою думкою Михайло склепив очі і спокійно задрімав.
Цієї останньої ночі не отаборювались. Вози залишилися
стояти там, де зупинились. Сталося непередбачене: ще не
доїхавши до розвилки доріг, чумаки вже розділилися на два
табори. Окремо варили саламату і навіть воли погнали ви­
пасати двома гуртами.
Першими почали відокремлюватися понизовці. Під’ю­
джувані Гулим, мовляв, кам’янчани уже згуртували свої вози
та й настановили свого ватага, запорожці вилучили мажари
і готові були їхати іншою дорогою. Але ж вона була поки
що одна і стелилася тільки на захід. Так у досі єдиний гурт
вповзла зловорожість. Це було на руку Михайлові. Він до- ‘
мігся свого. Був радий. Але радості нікому не виказував:
ще не все завершено; зброя, яка належала всій валці, знахо­
диться на передньому, ватаговому возі. Греба знайти спосіб
захопити її.
По той бік дороги, в траві>почулось шарудіння, потім
поволі почала зводитись, здавалося, висока постать людини.
— Хто такий? — окликнув Савка.
— Знайшов…— почулося притишене, радісне. До воза
наближався Головатий. Украй стомлений, він ледь тримав­
ся на ногах. Його підхопили дужі руки, допомогли сісти.
Гордій попросив води, напився і зразу ж заснув. Але спав
недовго. Підвівся, здавалось, бадьорий, рішучий, оповів ко­
ротко, що було з ним, і попросив вести його до воза Гулого.
— Тридцять четвертий від нашого,- переднього,— про­
казував пошепки Савка,— для примітки, як ніби ватагів віз,
уквітчаний клечанням.
78 Заходили водночас з двох боків. Оточили навально. Але
на возі лежала тільки безладно розкидана кирея, під нею
пістоль і ятаган, долі, біля колеса, шапка. «Утік. А де зараз?
Невже випередить, добереться раніше нас до села і здійме
там бучу?» — подумав, досадуючи з невдачі, Гордій і на­
казав, не гаючись, збиратись і вирушати.
Настрашений Гулий сидів у бур’яні, неподалік од валки,
і роздумував, як йому бути. Оговтавшись, вирішив піти
Попереду валки й щонайскоріше опинитися в Кам’янці. Та
коли вози рушили з місця, дорогу почали чатувати ‘кінні
дозорці, а піші тепер розтягнулися обіч неї, немов ті широкі
крила,— не проскочиш. Залишалася єдина надія, що Кислій
не забариться виїхати назустріч, і виїде він, мабуть, не один,
а з своїми гайдуками. Отоді й відбудеться справжня та й
вельми цікава розмова з отим Головатим та його друзями.
Так буде. А поки що, плазуючи в бур’яні, Михайло на­
рікав на свою необачність. Не треба було надіятись на свої
вузли, а штрикнути виродка як слід ятаганом. Т а вдруге,
при нагоді, твердо вирішив, уже не взіває.
Кислій був дуже радий добрим вістям. Майже два місяці
не було чутки про чумацьку валку. І ось вона повертає, і все
гаразд — мажари з вугіллям наближаються до села. Часту­
ючи Карпа, Саливон допитувався, який саме везуть камінь,
дрібний чи грудомахи, і вже планував, як краще розподіли­
ти, куди зсипати, скільки возів відправити на гуральню, до
сукновалки; та, напевне, доведеться возів кілька послати
Пшепульському, і, може, не так в рахунок оплати за стор­
гований у нього лісок Зелений гай, як для заохочення, щоб
вельможний побачив, яка це вигода, оте чорне каміння. А як
бути з купцем Копайловим? Кислій давно вже дійшов до
думки, що з таким чоловіком треба водити компанію. Йде
вгору. Та ще й як. Крамниці й вози з усяким крамом — на
всіх навколишніх базарах. До того ж сувої полотна і бочки
з дьогтем в дорогу на Дін дав таки він, Сила Копайлов.
Але сюди один віз, туди два, міркував Саливон, а що зали­
шиться тобі?.. Може, іншим разом, з іншої валки. Слава
богу, дорога до того Дикого поля, де лежать ті чорні»скарби,
тепер відома, споряджуй тільки “Добрячу валку.
Роздумуючи над повідомленням Карпа, Кислій радував­
ся і тому, що рудий запорожець Михайло Гулий додержав
слова-уговору, виявився метикуватим і спритним: уладнав
діло з мажарами, допровадив на Дін, набрав вугілля і навіть
зумів приборкати того капосного зухвальця й баламута
79 Головатого. Та й Карпо Гунька теж добрий зух. Такого
треба тримати поблизу себе. Доведеться підкинути йому
якусь копу грошей чи там якого збіжжя.
— Пий, Карпе! — заохочував Саливон.— Оковита сві­
женька, тільки що з гуральні. Пий, кому-кому, а тобі —
щиро, по вінця. Заслужив. І знай, в обиді не будеш. Обда­
рую. З а все обдарую…— І, лукаво посміхаючись, осікся,
згадав світлооку красуню Катрю, дружину Карпа, до якої
настирливо залицявся і у відсутності чоловіка говорив такі
самі слова…
Карно поштиво брав з рук Кислія чарку і надолужував
за всі дні вимушеного посту в дорозі, в чумацькій валці.
Про події, що сталися за останню добу, треба було по­
говорити з усіма чумаками, порадитись. Щ об не згаяти ча“с
на зупинку, Головатий вирішив зробити це в дорозі, на ходу.
Удвох з Савкою вони підходили від одного чумака до дру­
гого й починали розмову. Т а як тільки черга дійшла до
понизовців, ті рішуче зажадали зупинити вози і зібратися
всім до гурту. Умовляння, що згаяти зараз час — злочин,
що згодом наговоримось і все з ’ясуємо, були даремні. Ви­
мога була одна: дізнатися нарешті, чия насправді оця валка
з рибою, сіллю та отим чорним камінням, біля якої вони
гибіють.
Виявилось: у декого з понизовців ще напочатку, коли
вирушили в дорогу, закрадався сумнів, чи ж воно справді
всі вози з крамом приналежі запорозькому товариству. Бо ж
говорилося: «для коша», «з Базавлука», «з Січі». А майже
половина мажар виїжджала із степового хутора осавули Ба-
рабаша. Дивувало і те, що вже на четвертий чи п’ятий день
подорожування на Вовчій, біля Кам’янки, долучилися теж
ніби запорозькі мажари. Січовики допитувались: «Хто їх
сюди пригнав?», «Як вони тут опинилися?», «Чи ж справді
запорозькі?» Але Михайло і Карпо своїми запевненнями,
Навіть божбою з хрестом, загасили всі підозріння, сумніви.
Чумаки-кам’янчани теж легко взяли на віру слова, що всі
прибулі з півдня мажари — з Лугу.
А воно виявляється… _
— Ганьба!
— Сором!
— Обдурено, як маленьких!..
Були й такі, що, понуривши голови, мовчали. їм, напев­
не, було байдуже, чиї вози, чиї воли і куди їхати, аби в гур­
ті, аби добра плата та харчування. І навіть чулося:
80 ■— Чого репетувати, бідкатись?
— Вийшло так, ну й хай…
— Того чи іншого, все одно — не наше.
— Авжеж, на чиєму возі, того й добро.
— А ми підсунемо дукам не добро, а гайно…— запере­
чували інші.
— Оце б сюди отих призвідців — Гулого й Гуньку.
— Спитали б, та ще й як спитали б!..
Чумацьке коло кипіло гнівом. Обурення наростало. Та
все це — як тупою сокирою в слід.
А час не ждав.
— і о що будемо робити з возами дуків? — запитав Го­
ловатий.
Чумаки притихли. Стояли, спираючись на пужална, мов­
чали. Справа була не з легких. Це вперше доводилось їм
вирішувати таке незвичайне питання.
— А скільки їх, тих возів? — запитали.
— Понад чотири десятки.
— Хай забирають їх собі кам’янчани. У нас і свого
доволі.
— Беріть. Нам тільки плату за чумакування,— просили
понизовці.
— Оце справедливо.
— Кам’янчанам.
— А я такої думки,— подав голос коваль Данило,— Ба-
рабашеві — хай до Лугу, а Кислієві — кам’янчанам.
— Розумно.
— Хай буде так!
— Гак. Хай так,— схвалили в колі.
— А тих, що підло нас обдурили…— почав Голо­
ватий.
— Затаврувати!
— Ганьба їм!
— Віднині вони нам не друзі,— вів своє Гордій.
— Вороги!
— Таким серед чесних людей — не місце.
— Затаврувати!
— Ганьба! — злетіло знову одностайне.
Понизовці обрали своїм отаманом статечного козака
Свирида Свербляка. Він дав слово допровадити вози до
Лугу і там передати їх куреням.
Прощання понизовців з кам’янчанами було коротке, але
щире. Чоломкались, бажали одні одним щасливої дороги та
доброї вдачі. І востаннє, вже роз’їжджаючись, змахнули
81 над головами шапками, брилями, вигукнули високе «ге-ге-
гей!».
I одна валка повернула круто на південь, друга — про­
довжувала рухатись на захід.
Серед рідних перелісків, полів, уже поораних, місцями
вкритих молодою зеленкуватою з жовто-синюватим відтін­
ком паростю жита і пшениці, вільніше було дихати, і, здава­
лось, рвалися вперед, жвавіше прибавляли кроку й круто­
рогі. Вози підтяглися ближче один до одного, котились, не
затримуючись. Останню добу недаремно спішили, було за­
гадано прибути опівдні, а прибули — ще тільки над обрієм
показалося сонце. Виграш у часі був дуже необхідний. Саме
на це і розраховував Гордій Головатий.
В низині, в прозорому легкому серпанку понад рікою,
з гущавини садків визирали білі хатки, купчились клуні,
хліви, повітки. А геть далі, за оселю, суцільними смугами
простяглися діброви, мочари, сіножаті. І над усім — голубе
спокійне небо.
Останній короткий перепочинок. Воли не випрягали з
ярем, як це здавна заведено, оглянули вози, причепурилися
самі. Гордій зібрав до гурту чумаків.
— Щ о будемо з ними робити? — показав на Кислієві
мажари з вугіллям.
— Якщо по-чесному, то воно наше.
— Наші руки рубали.
— Ми його везли.
— Охороняли…— чулося справедливе.
— Н а ньому наша кров…
— І наших друзів,— додав Головатий.
— І наших друзів,— повторили за ним. В уяві стовп-
леиих, зчорнілих, як земля, від вітру і сонця людей постало
навально: мчать ординці… мертві побратими… могила в сте­
пу, при дорозі…
Чумаки скинули шапки, низько схилили голови.
— Хай бере його, хто хоче, тільки не Саливон.
— Йому — ні мірки!
— Ні півмірки!
— Ні жмені!
— Ні вуглини! — запротестували.
— Віддамо своїм людям.
— У кого обмаль палива.
— У кузню треба дати.
— В кузню для всієї громади.
82 — Так і зробимо,— запевнив Головатий і дав наказ
рушити.
Мажари роз’їхались по всенькому селу. Чумаки під’ї­
жджали до двору, викликали господаря й питали, чи треба
йому палива. Ніхто не відмовлявся. Одні брали чверть, дру­
гі — мірку-дві. Чутка про те, що роздають горючий камінь,
швидко рознеслася по селу. День недільний, всі були вдома,
виходили на вулицю й охоче допомагали вибирати вугілля.
Порожні мажари направлялися вулицями до двору,
Кислія.