Н а своє обійстя Савка в’їжджав двома своїми і двома
Даниловими возами. Відкинувши налигача, батіг і шапку,
чумак упав на коліна серед двору, вклонився до землі,
йому уявлялось, що поряд нього, теж на колінах, схилила
голову Оксана. Вони удвох ждуть благословення…
З хати вийшла стара Василина і повагом, хоч їй хотілося
чимдуж поспішити, але ж так годиться,— підходила до сина.
Підвівшись, Савка кинувся в обійми заплаканої від ра­
дості матері, цілував їй руки, чоло. Вона поздоровила сина
з щасливим поверненням і аж тоді оглянула, що ж саме він
припровадив до двору.
— А оце, мамо,— сказав, ніяковіючи, парубок,— дядько
Данило,— хотів сказати «батько», але не насмілився,— це
той, в якого ми гостили й ковалювали в кузні. Отоді, вес­
ною, я тобі розказував…— По тих словах остаточно змн
шався і, червоніючи, відвернувся.
— Та ми з тобою, Василино,— виручаючи парубка, чем­
но вклоняючись, втрутився коваль,— чи не разом бігали на
вулицю, на перші гулі…
— Та разом, Даниле, разом,—- підтверджувала радо Ва­
силина.— Тоді були сусідами.
— То, може, й зараз будемо ще ближчими, рідніши­
ми…— поспішив Данило.
— З добрими людьми, як мовиться, на все гоже,— від­
казала господарка.— Ой, та чого ж це ми топчемося тут,
серед двору. Давайте до хати, мої любі, милі, до хати. При­
чепуріться з дороги, а я тим часом зготую на стіл.
Чоловіки заходилися порядкувати на дворищі: вози під­
котили у затінок, до повітки, зброю перенесли до комори,
випрягали волів і ставили їх до ясел, наповнених сіном, ко­
ней пустили пастись в лузі, на мочаринні.
А вже по всьому, упоравшись, переодягтись у чисте,
Данило й Савка пішли до хати. Н а порозі, як водиться, їх
83 і –
радо зустріла господарка Василина. Відчинила навстіж две­
рі і ввела до невеликої затишної світлиці.
Дубовий, під білою скатертиною стіл було вже застав­
лено суліями з вином, наливками, настояною на різнотрав ї
горілкою, мисками з холодцем, печенею, пампушками з час­
ником, пиріжками з ягодами та капустою; на полумисках,
на широких тарелях красувались червоно-янтарні помідори,
огірки, свіжі й солоні, вкриті сивою памороззю, грона вино­
граду, яблука, груші і сливи; череп’яну солонку з сіллю
оточили золотисто-лискуча добірна цибуля, сиві головки та
зубки часнику і всяке городнє зело; окремо на дерев’яній
таці лежали крутобокі, зеленокорі і рябокорі кавуни, жов­
таві набрякло-репані дині.
— Здорова будь, матінко! — прокричав знадвору весело
Гордій.— Частуєш?
— Просимо, просимо дорогого гостя,— відповіла Васи­
лина і поставила на стіл Ще одну миску й ложку.
Переступивши порога, гість вклонився, поцілував гос­
подиню, сідаючи до столу, прийняв з її рук повну чарку і з
докором глянув на молодого господаря.
— А ти, Савко, необачний. До двору заїхав, а ворота —
навстіж. Заходь, хто хоче,— вовк чи Саливон.
— А правда,— забідкалась Василина,— вовка не так
страшно, як Саливона, цей лютіше звіра. Піди, синку, зачини.
— Та я вже погосподарював, взяв на замок і накинув
клямку,— заспокоїв Гордій.
З ав ’язалася невимушена розмова. Господарка переказу­
вала гостям різні сільські новини, згадала і про те:
— Коли кам’янчанська валка від’їхала, Кислій ще довго
лютував, винуватив Гордія в тому, що ніби через нього його,
Кислієва, валка не пішла на Дін. Нахвалявся по-своєму від­
дячити, та ще патякав, що він таки обдурив понизовця і за­
явив: вугілля буде наше.
— Обдурив, та не зовсім,— вставив своє Головатий.—
Замість вугілля понюхав дулю…
— В селі Саливон будує велику кузню,— продовжувала
Василина,— а гріти її будуть отим чорним камінням.
— Нагріє… нагріє, тільки нижче спини,— не втерпів
Гордій.
— А я вам скажу,— вела далі господарка,— він таки
спритний, той Саливон. Багатіє всякими способами, обплу­
тує людей грішми, споює горілкою…
— Та хай йому грець! — вигукнув Головатий,— Давай,
матінко, ще по чарці.
84 — Та я зараз, зараз почастую медовою…
— Будьте напоготові,— поспішив попередити Гордій,
коли Василина вийшла в суміжну кімнату,— затівається
щось лихе. Біля корчми, коли їхав сюди, бачив Саливона
з кількома вершниками, озброєних рушницями. Будьте на­
поготові. Коней наших десь треба поблизу заховати.
— Пістолі і рушниці в коморі, ножі в хаті,— заявив
Савка,— коней запровадили в низину, в лози.
Василина вне’сла іще сулію з вином і тарілки з холод­
цем, потім кілька великих рябих кавунів і дині-зимівки. Але
полуднувати не довелося. З вулиці долинуло загрозливе,
вимогливе:
— Відчиняй!
Вчулись лункі удари. х
— Починається завірюха,— мовив Гордій, оглянув піс­
толі, засунув їх з обох боків за пояс, накинув наопаш­
ки кирею, шапку зсунув набакир і рушив до виходу з
хати.
З а ним вийшли Данило і Савка.
Сполотніла, приголомшена, Василина якусь хвилину стоя­
ла, тримаючи ложки. Потім відкинула їх геть і взяла до рук
пістоля. Згадалося… Давним-давно, ще за молодих років,
вона і Кузьма, її чоловік, разом з сусідами відбивалися від
татар, які зненацька заскочили до села за поживою. Але ж
то були невіри-бусурмани, а це ж свої люди. Чого раптом
напали на обійстя?.. Це, мабуть, якесь непорозуміння. Жін­
ка поклала на мисник зброю і поспішила з хати.
З десяток вершників гарцювало на вулиці, а кілька чо­
ловік піших намагалися відкрити замкнені ворота.
— Натискуй дужче!
— Підважуй!
— Разом!..— чулось підбадьорююче, зухвале.
Та це було не так легко. Оковані залізом дошки не під­
давалися ударам дрючків і навіть сокир. Тоді нападники
почали ламати огорожу. Переплигуючи через повалений пар­
кан, ватага вершників і піших увірвалася на дворище.
— Беріть, в’яжіть їх! — кричав несамовито Кислій.—
Забирайте вози, скоріше! — спонукував наймитів, які підга­
няли до двору кілька паровиць волів.
— Стривай, чого репетуєш?!— скрикнув грізно Голо­
ватий.
Кислій направив коня на понизовця, вихопив пістоля.
Але Гордій випередив — вистрілив уверх біля самої морди
коня. Гой рвонув, став дибки, Саливон хитнувся, мелькну-
85 ли розчепірені руки, потім ноги і — хряпнув на землю. Кінь
вирвався, оббіг дворище і умчав.
В цю хвилину з ’явився спішений Михайло Гулий і рі­
шуче кинувся на Гордія з ятаганом.
-V- С тасьо?!— скрикнув здивовано і навіть радісно Го­
ловатий.— Давай! Підступай!..
Ятагани, схрещуючись, дзвеніли, скреготали. Всі, хто
був на дворищі, застигли, спостерігаючи двобій. Тільки Са-
ливон, уже підвівшись із землі, викрикував несамовито:
— Рубай його! Роби другу куксу! Рубай!..
Легкий, спритний Михайло, нападаючи, ніби той мете-«
лик, кружляв навколо, здавалось, неповороткого, загайного
у своїх рухах Гордія. Т а ще мить, і нападаючий почав зда­
вати — наскоки уповільнювались, мигтіння леза ятагана
згасало, меркло. Гордій нібито вирішив уникнути бою, почав
відступати — ступив крок, другий і третій, потім, пригина­
ючись, скочив раптово вбік, подався вперед, і ятаган загруз
у Михайлові.
— Триклятий! — у скаженій люті вигукнув Кислій
і розрядив свого пістоля в Данила, який стояв недалеко
від нього.
— Батечку! — скрикнув Савка, підхопив на руки вже
неживого коваля, відніс його і поклав на траву під вишню,
біля повітки. Коли випростався, пролунало підряд один за
одним кілька пострілів. Савці здалося, кулі просвистіли повз
нього, над головою. Почув тривожно-застережливе:
— Синку!..— В ту ж мить мати стала поперед нього.
Гримнули ще постріли. Василина раптом зів’яла, заточи­
лася. Савка підхопив матір на руки і вловив останнє, ледве
чутне: «Сину… сину…»
Йому перехопило віддих, очі залили сльози. А десь по­
близу, ніби з вершини, долинуло рішуче:
— В оборону!.. Рушниці!.. Пістолі!..— Майнула постать
Головатого. І знову той же наказ: — В оборону!..
Вони залягли під возом, за купою вугілля. В такому
захистку було зручно відбиватися. І порівняно безпечно.
Ворожі кулі застрягали, топились у чорній жорстві. А зверху
від каміння, що його досилали саливонівці, захищали полу­
драбки.
— Цілься в того ірода, Саливона,— наказав Гордій, по­
даючи Савці рушницю,— насамперед треба його вразити.
Чотири рушниці і стільки ж пістолів давали можливість
досить часто відстрілюватись, не підпускати близько напад­
ників. Один з них упав і не підводився. Другий припав до
86 землі і почав відповзати. Кудись зникли і наймити, які на­
мірювались забирати з дворища вози.
Коли Кислій вхопився за правий бік і мов ошпарений
вискочив з двору на вулицю, слідом за ним відкотилася
і вся його ватага. Головатий вийшов із засідки і послав
навздогін іще один подвійний заряд рушниці. Куля не до­
сягла. Нападники були далеко.
Вулиця опустіла.
Сонце зависло над виднокругом. Спадав вечір. Н аля­
кані пострілами, криками, оскаженілим гарцюванням коней,
кам’янчани сиділи по домівках. Поки що ніхто з них нічого
не знав про трагедію, що сталася на дворищі Забари.
Упавши на коліна в головах двох мерців, які лежали по­
ряд, стояв у невимовній глибокій тузі, ніби скам’янілий Сав­
ка — ні думок, ні бажань. Здається, і серце зупинилось,
холодіє від нестерпно пекучого болю. І все навколишнє теж
німує в скорботі — ніде ні звуку, навіть ні шелесне пройняте
багрянцем осені листя, поникла ржавіюча, сива трава.
— Знову наближаються саливонівці,— сказав Гордій
притишено, щоб не вразити Савку. Сказав і торкнув злегка
за плече хлопця.
— Наближаються,— повторив Лукаш, який з’явився на
подвір’ї.— Цілим загоном виїхали з подвір’я Кислія. Чуб
і Саламата вже верховодять. Вам треба, не гаючись, зни­
кати.
— Треба,— погодився Головатий.— Треба.— І стояв по­
хмурий, опечалений.
— Візьміть мого коня,— запропонував Лукаш.— Я за­
раз приведу.
— Спасибі, друже,— подякував Гордій,— у нас двоє
своїх, та й Кисліїв там, у лозах. Рушаймо!
— Я тут… Помщуся…— відповів, ніби поволі прокидаю­
чись від сну, Савка.
— Мізерна буде зараз помста,— зауважив Гордій.—
Мізерна…
— Вирушай, рідних твоїх я поховаю,— ще раз порадив
Лукаш.— З а обійстям доглядатиму.
Вчувся тупіт копит, голоси, валування собак.
Савка поцілував чоло матері, Данила і знову закляк над
рідними. Друзі підняли його під руки і поставили на ноги.
Парубок вихопив рушницю з рук Головатого й рушив на­
зустріч вершникам, що вже показалися на вулиці.
— Куди? — крикнув сердито Гордій.— Лізеш, як дурне
теля в яму.— Підбіг і рішуче рвонув його назад.
87 — Я зроблю все, як сказав,— запевнив Лукаш, теж за­
тримуючи товариша.
Загін вершників уже в’їхав на дворище.
— Спасибі вам, спасибі!..— Розгублений і розчулений,
Савка затупцював на місці, не знав, куди йому податися.
Раптом випростався, окинув прощальним поглядом навко­
ло: — Якщо вціліє — твоє, Лукашу.— Вказав рукою на ха­
ту. І, немов відштовхуючись, торкнувся плеча друга, при­
гнувся і зник у вишняку, слідом за Головатим.
Ведучи коней за повіддя, вони пробиралися рідким, а
місцями й густим, кущуватим лозняком упродовж річки.
Коли зійшли на мочариння, почали грузнути, вода бризкала
з-під ніг, обливала, довелося вибиратися на сухий грунт,
а це значить ‘■— бути на видноті.
— Дорога нам тепер тільки до Січі,— мовив Гордій ніби
до себе, коли вони опинилися за селом, у полі. Пригнічений,
ще не отямившись від того, що сталося, Савка мовчав,
їхац, не розуміючи толком, куди його ведуть.
— Майнемо до Січі,— уже не питав, а наказував Го-
ловатий.
Савка кивнув головою, оглянувся і зупинив коня. Над
селом високо в небо здіймався чорний стовп диму. Сиві його
звиви поволі розповзалися, застилали низину — оселі, сад­
ки,— тяглися за плином ріки.
— Чекай, Саливоне, буде отак і з твоїм обійстям,— по­
грозив Гордій і рвонув коня. Другий теж стріпнувся, пішов
услід чвалом. Враз вимчали на пригорок. Поблизу, за версти
дві-три, назустріч мчало два вершники, а трохи ліворуч,
полем, іще чотири.
— Назад! — скомандував Головатий, повертаючи круто
коня.
— А може, прорвемося? — запитав Савка.
— У нас потомлені коні, і мчати треба зораним полем,—
заперечив Гордій.
Той же трудний перехід мочаринням і кущуватими, за­
ростями шелюги — і ось вони знову опинилися на тому ж
місці, біля городу, від якого починали свою путь якусь го-
дину-півтори тому. Вже не здогадувались, а бачили: клуня
і дерев’яна повітка згоріли дощенту. Хату обійняли оран­
жеві, синяві язики полум’я — лижуть; тріщать оголені
крокви, бантини; з гоготінням здіймається вище й вище,
немовби з широкого почорнілого димаря у небо, рветься,
клубочачись, вогненно-димовий вихор.
Савка глянув і відвернувся.
88 — За мною! Поспішай! — мовив Гордій, аби щось гово­
рити, відволікти увагу парубка. Городами, завулками ви­
бралися за село і опинилися на ррзвилці доріг — одна сте­
лилася на південь, друга — на схід. Саме тою, що завертала
на південь, треба було, не гаючись, мчати. Але ті, що пере­
слідували, напевне, вгадували наміри двох утікачів,— на­
переріз їм з близького від дороги переліска вимчало’чотиои
вершники.
— Н а схід! Не відставай!..— крикнув Головатий, пустив
коня вскач, але скоро зупинився. Н а Чумацькій дорозі гар­
цювали, готові рушити, з десяток вершників.
Дороги перетято. Залишилося одне: спробувати проби­
тись до села, але ж там, напевно, засідка, тоді — рватись
у польовий простір. Вирішили мчати у напрямі ліска, що
ледве виднівся на виднокрузі великою чорною плямою.
Сонце, вже черкнулося землі, почало грузнути. Смерка­
лось. Погоня не відставала, але й не наближалася. Борса­
ючись у густій збляклій і ніби вже змертвленій траві, коні
йшли дуже повільно, спотикаючись. Доводилось зупиня­
тися, вибирати місця, де зручніше проїхати. Та хай би там
що, а треба було посуватись.
Лісок виявився дуже маленьким — низькорослий, густий
чагарник і лише зрідка невисокі дерева: дуби, граби, берес­
ти. Т а заховатись на ніч саме у тих заростях було зручніше,
ніж десь у іншому місці.
Як тільки в’їхали у листяну гущавину, Савка виліз на
високу деревину ’й уважно придивився: навколо ліска роз­
ташувалися вершники. Густа вечорова сутінь скрадала ба­
дане, а все ж можна було вгадати: пасуться, напевне, стри­
ножені коні, постаті людей, одні нерухомі, інші крокують
взад, уперед, чатують на тих, що заховалися в кущах.
— Ніччю вони сюди не полізуть, побояться,— мовив,
роздумуючи, Головатий.— А вдень живими нас не випу­
стять. Конем ні вдень, ні вночі не проскочиш. Спасти мо­
жуть тільки ноги і трава…
— Як? — запитав, не розуміючи, Савка.
— Розпалимо багаття,— замість відповіді радив Голо­
ватий,—- та ще й велике.
— Багаття? — кинув здивовано парубок.
— Готуй. Тільки нишком,— наказав Головатий.
Коли запалав вогонь і полум’я зметнулося вище ку­
щів, втікачі затягнули пісню, ніби не знаючи, що на них ча­
тують.
— Підкинь хмизу і гайда,— прошепотів Гордій.
89 Обережно» крадучись, пробралися на південну сторону
ліска. Простежили: поблизу на видноті — нікого, напевне,
пішли туди, де палає вогонь. Н а тій стороні і справді вчу­
лися голоси, іржали, мабуть, потривожені, сполохані коні.
Плазуючи в траві, готові, коли б хто зустрівсь, захища­
тись, Гордій і Савка првзли в напрямі ближчого ярка, а
коли добралися до улоговини, пішли на весь зріст, поспі­
шали назустріч рожевій каймі, яка почала бліднути. Н а тому
місці, на сході, викотився великий багряний місяць. Він теж
скоро зблід, став меншим, посріблився, плив чистий, велич­
но спокійний, всю ніч присвічував дорогу.
Схід сонця вони зустрічали на березі невідомої малень­
кої річки, серед заростей осоки і лозняка. Хода, тривожна
безсонна ніч далися добре взнаки — хотілося впасти долі
й заснути, тільки заснути. Вибрали місцину: ніби острівець,
який з усіх боків обіймала вода і густі високі комиші. Як
тільки зупинились, Савка присів на купу сухого хмизу і
зразу ж заснув.’
Головатий вартував. Щоб хоч трохи відігнати напосід­
ливу дрімоту, черпав рукою воду і хлюпав на лице, голову,
потім на хвилину вмощувався біля Савки або кружляв га­
лявиною. «Занесло, як ото в хурделицю, коли йдеш на­
вмання і не знаєш куди,— роздумував Гордій,— ти хотів
туди, а воно тебе в другий бік. А, треба ж найти стежку…
Що, повертати на Січ? — запитав сам себе.— Наздоганяти
Свиридову валку? А чи ж пішла вона туди? Може, зсипа­
ють оте земляне вугілля осавулові Барабашу… А якщо не
йому, то іншому дуці-сріблянику. Може. А ти, «мудрий»,
Недосипав, недоїдав, підставляв себе під кулі, ятагани і
тішив: «Для добробуту низового лицарства». А воно,
оте вугілля, у пельку якомусь пузатому собачому сину.
Тьху!..»
«Та чого це ти розкис, шкварчиш, як на розпеченій ско­
вороді,— звернувся невдоволено сам до себе.— Еге ж,
шкварчиш. Але ж, якщо тверезо подумати,— правда… Бо ж
серед старійини дай боже скільки торбохватів та жмикрутів.
Т а ще й яких!..»
Трохи заспокоївшись, почав пригадувати-перебирати в
пам’яті свої взаємини із старшиною — курінними, осавула­
ми, писарями. І тільки зараз побачив та й здивувався, чому
не бачив раніше. Воно так виходить — під час походу та й
коли готуються до нього, старшина і козак-сірома ніби рівні,
товариші. А після завірюхи, коли вертають на обжиті
місця, на займища, старшина стає справді старшиною. А ти,
90 як був,— лайдак, сірома. Трудиш свої руки, гнеш спину —
на того ж пана…
«Так було на Самарі у Барабаша, на Дніпрі у Безбо-
родька,— почав знову закипати Гордій,— а «козацький
хліб» — взяте в бою, в Криму чи там у маєтку пана-ляха —
теж осідає в коморах, горницях чи льохах тої ж старшини.
Та хіба тільки «козацький хліб»; землі, вода, сіножаті на
Дніпрі, Самарі, Вовчій — вважаються січового товариства,
а хто з цього має зиск?..»
— От як!..— ніби доказуючи комусь сторонньому, мо­
вив уголос Головатий. Щоб відігнати геть такі прикрі дум­
ки, він перестав кружляти, скинув із себе одяг і обережно,
щоб не розбудити Савку, занурився у воду. Коли одягся,
знову крокував галявиною. Напрям думок не змінився. Але
вже роздумував спокійніше. І навіть посміхнувся раптово­
му, ніби кимсь підказаному: «Майнути б з ватагою добрих
побратимів отими займищами та й наполохати дуків-сріб-
ляників. Ото було б діло…»
Нараз, здалося, над самою головою завихрило скажене
шелестіння і щось важке, одне за одним, попадало в воду.
Головатий розсунув кущі. Н а невеликому плесі, з добру
ковбаню, вигравав, хизуючись і вдовольняючи спрагу, ці­
лий виводок качок. В цю хвилину Гордій особливо відчув,
що він голодний. Уявлялось: палаюче вогнище, над ним, на
заструганій палиці,— качка. Здалось, навіть запахло сма­
женим. Підкинув рушницю, прицілився, і в ту ж мить вій­
нуло застережливе: «Поблизу можуть бути небажані люди,
та й Савку не^ хотілося нагло будити»,— цівка рушниці ковз­
нула долі.
У свою чергу, за просьбою Головатого, Савка охороняв
його сон, та недовго: краще недоспати, чим не дійти…
З комишів вибиралися, коли сонце вже залишило обрій.
Требд було вирішити, в яку сторону податись. Про повер­
нення на захід чи на південь не можна було й думати. Отож
дорога їм тільки на північ або на схід. А куди саме?..
Вийшли на гору. Звідтіля видно було далеко навколо:
горби, продовгасті перевали, сиві, червонясті, місцями зе­
ленкуваті. Це надавало місцевості дивної строкатості й су­
ворої таємничості. В низині, над комишами, заростями лоз­
няка, стелилися легенькі прозорі пасма туману. Безвітряно.
Чисте небо. З усього видно —. день має бути теплий, по­
гожий.
Стояли. Вдивлялись. Не вирушали. Перекидались сло­
вами про се, про те.
91 — Підемо, а воно ж голодному дорога — мука,— заявив
нарешті Савка.
— А так,— погодився Гордій,— як ноги не понесуть, на
животі далеко не наплазуєш. Т а ми щось придумаємо…
— У річці є риба.— Савка навіть показував руками, яку
саме він бачив рибину.
— Т а й, крім риби, є дещо, коли тільки не полетіли,—
додав Головатий.
Він залишився на варті — стежив, щоб будь-хто неба­
жаний зненацька не заскочив до низини, та все ще примі­
чав — вивчав незнайому місцевість. Хотілося знати, де
саме вони опинилися та куди краще їм податися. А розгадки
не було.
В комишах пролунало два постріли. Звились сивуваті
димки. Вони домішувались до плинних прозорих пасмуг
туману — тож були зовсім не помітні.
Гордій виждав, упевнившись, що поблизу нікого, спу­
стився до низини, і вже удвох орудували біля вогнища й
ласували свіжою качатиною. Хай без хліба, замість солі
виваляна у попелі, занадто присмажена-пригоріла, але—їжа.
Пойму залишили пополудні, взявши напрям на північ­
ний схід в надії, що там вони скоріше потраплять на битий
Чумацький шлях, який веде через Дике поле, на Дій. Та й
іти в цьому напрямі було нібито легше, попереду стелився
рівний піскуватий, порослий густою, але невисокою травою
степ.
Н а четверту добу подорожування, коди залишили низи­
ни, де роздобували сяку-таку живність та воду, пішли рів­
ниною на північ. Надвечір того дня опинилися біля високої
могили. Підходили обережно. Там, на вершині, ще здалека
було помітно, здавалось, людські постаті. Виявилось —
кам’яні баби. Вони стояли юрбою на кургані. Оточили його
з ~усїх~бОКІв. Ніби ті чудища, зібравшись, вели свою по­
таємну розмову і раптом кинулись врозтіч або ж, навпаки,
намагалися зійти на вершину могили, та чомусь не зійшли,
заклякли і стоять… Стоять споконвіку. Німі. Балухаті. Схо-.
жі одна на одну.
Подорожні зійшли на вершину Кургана. Озирали. Вид-
^ нокруг на південну сторону здавався більше видовжений.
Яруги та балки беруть свій початок з півночі, збігаючи на
південь, розширюються. А йти однаково трудно. Та ще коли
ноги босі, натруджені, підкошуються, ледве ступають. А під-
живку ніякого. Учора з ’їдено останню жменю терпкого тер­
ну і шкоринки шипшини. Та не так мучить голод, як спрага.
92 Сьогодні з самого ранку ні разу не натрапляли на воду —•
рівнина та й рівнина. Невідомо, що там, попереду, але треба
йти, добратись до Чумацького шляху, а від нього, на пів­
ніч,— оселі, люди.
Смеркло. Вирішили заночувати. Відпочити. З обереж­
ності на ніч укладались не на могилі, куди може завітати
всякий, хто сновигає степом, шукає поживи чи пригод, а
трохи поодаль, у рівчаку. Спали і вартували наперемінку.
Ніч минула спокійно.
Н а світанку чатував Савка. Після сну, відпочивши, він
почував себе бадьоріше, спокійно. А взагалі після пере­
житого ще не зовсім оклигав, став мовчкуватим, непово­
ротким. У всьому покладався на Гордія, хай веде, куди
хоче, що хоче, хай наказує,— буде виконано. Все, що діяло­
ся в дорозі, йому ніби було байдуже. Тільки коли рушили
на схід, до Дінця, закралась надія побувати в Зеленому
хуторі, і він пожвавішав.
Багато про що за ці останні дні передумав Сдвка. Здає­
ться, все життя перейшло знову перед ним. Згадуване спли­
вало і спливало, не дуже й тривожило. А от те, що сталося
на подвір’ї біля хати, не зникало ні на хвилину. Перед очи­
ма була мати. Ось вона така, як запам’яталась з далеких
дитячих років, веде за собою. Бачив її усміхнену, раду —
вітає з щасливим поверненням з чумацької дороги… Зустрі­
чає його — коваленка… І востаннє в жахній тривозі заступає
від кулі і в’яне…
Савці хотілося рішуче повернути назад, до свого села,
зустрітися з нападником Кислієм віч-на-віч, а потім, коли
рішить його, пустити прахом і все його гніздо… А обачний
Гордій заспокоював своїм, здається, незаперечним і лагід­
ним: «Підожди», «Ще буде час», «Не втече». І вони йдуть
далі, у степ. А куди?..
Сидячи в рівчаку, він вдивлявся в рожевіюче небо; ген
там, по той бік могили, скоро схід запалає, з багряного
півкола на виднокрузі вдарять, пронижуть синяво-голубий
простір золоті довгі списи — над степом мчатиме новий
день…
Раптом йому здалося, що кам’яні баби, які весь час
маячіли, ховаючись у млі, почали рухатись, спускатися з
кургана, збиватися до гурту, і навіть чутно було, як пере­
мовляються між собою. Не гаючись, він розбудив Гордія.
— І справді,— здивувався той,— чортівня якась. Ожи­
ли, чи що? Та ні, це люди… А хто вони?..
Нетерпляче ждали, поки зовсім розвидниться.
93 Навколо могили розташувалися вершники, піші, на во­
зах у запрязі волів, коней і верблюдів. З усього видно було,
що не татари. Коли б сюди набігли ординці, то були б тільки
на конях. Т а й мова чується не татарська.
— Пішли назустріч,— сказав Гордій,— бо все одно нас
тут знайдуть, та ще й вважатимуть лиходіями.
В таборі спершу ніхто не звернув уваги на появу двох
чоловіків зі зброєю. Т а коли почали збиратися, гуртуватись
у загони, помітили: босі й простоволосі. Один — високий,
широкоплечий, мабуть, дужий, на юному обличчі ще тільки
пробився золотистий пух, голова теж золотиста, кучеряво-
кудлата; другий — кремезний, в літах, з однією рукою, за­
мість другої — кукса, лице округле, заросле сивою щетиною,
здається, суворе, а очі усміхнені, із задерикуватим, веселим
вогником. Обоє — молодий і старіший — в подертому, ви­
мазаному грязюкою одязі.
— Хто це такі?— запитав, випростовуючись на баско­
му буланому коні, високий, худорлявий, у довгополому кап­
тані чоловік.
— А ми теж не знаємо, хто ви…— признався щиро Го­
ловатий, окинувши очима людей у жупанах, свитах, довгих
киреях і коротких кожушках — в одязі, який носять дон­
ські та запорозькі козаки. Т а й зброя: бердиші, ятагани,
шаблі, звичайні рушниці й гаківниці.
— Відповідайте, коли питають! — наголосив суворо ви­
сокий, ворухнувши довгими чорними вусами.
— Козаки-чумаки,— відповів стримано Гордій,— шукає­
мо кращої долі.
— Відбилися від валки?
— Втікачі?..
— А таки втекли,— підтвердив Савка.
— Від пана? Боярина?
, — Т а ні,— заперечив Головатий,— довго розказувати.
А якщо коротко: зчепилися ми з одним дукою-срібляником
і його посіпаками — та й, признатися, програли баталію.
‘ Отак.
— Було таке в Кам’янці,— додав Савка і показав рукою
на захід.
— А може, вони вивідачі?
— З царського війська.,.
— Т а ніби не схоже…
— Говорять, козаки-чумаки,— перемовлялися в гурті.
— На Січі, кажеш, бував? — прискіпувався чорнову­
сий.— Коли та з ким саме?
94 — Двічі з кошовим Сірком відвідував Крим,— мовив
байдуже Гордій, якому вже починало обридати таке на­
стирливе допитування.
— Якого куреня?
— Уманського,— кивнув Головатий.
— У нас ніби є з такого?
— Та повинні бути.
— З Лугу багато надійшло…
Раптом почулись високі голоси: напевне, наказ вируша­
ти. Натовп почав танути.
— Цих двох перевіримо,— сказав, звертаючись до ко­
гось, високий у каптані,— посадовіть на переднього воза,
біля мого.— І від’їхав.
Загін прямував степом на схід, та потім почав забирати
на північ і зупинився. Треба було перевірити, чи можна з
важкими мажарами перебратися через неглибокий, але дуже
зарослий терном і шелюгою яр, та довідатись, яка дорога
там, за байраком, що виднівся по той бік низини.
Розтягнутий на добру верству, загін почав підтягатись.
Тут було, напевне, кількасот: козаки, селяни, робітні люди
з солеварень. І всі при зброї.
— Зайдо, Головатий?!
— Т а ніби він…
— Головатий?!— окликнули голосно.
Гордій озирнувся і в ту ж мить вистрибнув із воза. Два
вершники, що проїжджали поблизу, теж, не гаючись, спі­
шились.
На радощах зустрічі друзі духопелили Гордія, аж гуло.
Він теж добряче штурхав, орудував навіть куксою. І тільки
чулося:
— Оце!
— Зайдо, Гордійку!..
— Чопило!..
— Марко!..
— Ось як!..
— Оце тобі, іще!
Трохи вгомонившись, уже запитували:
— Та ти ж ніби на Дону?
— Там був, та загув.
— А Марко кинув Січ-матір?
— Ага. У робітних людях…
— У Бахмуті варив сіль.
— А тепер декому засипає іншої солі…
95 Відсапуючись, радісно усміхнені, вони ще раз перезир-
нулися один з одним і почали цілуватись.
— А чого це ти, друже, на возі? Т а й вигляд у тебе
якийсь дивний…— дивувався Максим Чопило.
— Посадовили. Везуть. А куди, не знаю,— відповів уда­
вано байдуже Гордій,— вигляд дуки зіпсували, а кінь у лісі
за Кам’янкою пасеться.
— Т а ми тобі якого хочеш, на вибір. У нас їх зараз, ого-
го! — хвалився Марко.
— Нас двоє: я і мій побратим,— поспішив Головатий,
показуючи на Савку, який сидів на полудрабку, звісивши
босі ноги, і з заздрістю спостерігав сердечну зустріч друзів.
Коли розмова пішла спокійніше, Гордієві і Савці стало
відомо: вони перебувають в одному із загонів отамана Кон-
дратія Булавіна, який постав проти руського царя Петра та
його вельмож, князів і дворян.
Вже в дорозі Марко Сірий, бахмутський солевар, опо­
відав друзям про те, як починалося повстання.
…За наказом царя Петра на Дін та до Сіверського Дін­
ця прибув великий загін князя Долгорукого. Мов та ска?
жена вовча зграя, гасали-нишпорили по селах, хуторах і
вишукували втікачів, підлеглих боярам, воєводам. Впіймав­
ши, людину в’язали, кували в кайдани і відправляли гоном,
як скотину, до маєтків тих можновладних князів, воєвод.
Того, хто намагався втекти, заховатись, упіймавши, карали
батогами, забивали в диби, вішали. «Многих огнем выжгли
и многих старожилых казаков кнутом били, губы и носы
резали и младенцев по деревьям вешали». Так оповідали
про ту криваву, жорстоку екзекуцію.
«Це нечуване свавілля й жорстокість,— говорив обуре­
ний бахмутський соляний отаман Кіндрат Булавін.— Всяко­
го звіра приборкують, а коли він скаженіє, кусається, зни­
щують. Так мусимо і ми робити».
Двісті відчайдушних сміливих робітних людей і втікачів
набрав і згуртував отаман Булавін. Однієї ночі, на початку
місяця жовтня, біля Шульгін-городка, на Айдарі, повстанці
застукали карателів. Тисяча лягло їх разом із своїм воє­
водою Долгоруким.
Т а на цьому не скінчилося. То був тільки початок ве­
ликих і грізних подій. Царський уряд вирішив суворо пока­
рати непокірних і зухвалих. Цього разу, крім царського
війська, карателями стали заможні, домовиті козаки та
калмики. І повів їх на повсталих донських військовий отаман
Лук’ян Максимов.
96 — Було,— мовив, слухаючи ту оповідь, Максим Чопи-
ло,— мірялися ми з татарвою, турками та ляхами, а коли
зараз на таке закривилося, то покажемо себе і перед дон­
ськими домовитими, у нас на Бахмутській сторожі зали­
шились тільки вартові, а решта всі вирушили в похід. Т а й
з інших сторож рушили козаки. Набереться чималенько.
Покажему тому Максимову!..
— А чого це ми тут, у степу, кружляємо? — не втерпів
Гордій, якому поки що не зрозуміло було до кінця, куди
вони рухаються.
— Вся Донщина заклекотіла,— пояснював Марко,— ми
отак їдемо від хутора до хутора, від містечка до містечка,
і скрізь люди пристають до нашого загону, а інші дають те,
чим багаті і що мають для походу.
— Тож недарма Кіндрат розіслав усюди свої «прелест­
ные письма» з закликом бити бояр, воєвод і всяких началь­
них,— додав Максим,— недарма…
— Наші бахмутські солевари погасили вугілля під ка­
занами і, як були,— гайда!
— Земляне? На солеварнях? — запитав здивовано
Савка.
— Ну да, земляне,— підтвердив Марко.— А ти, паруб­
че, що, теж бачив таке?
— Рубав його в норах, віз на чумацьких мажарах.
— А чортзна-кому потрапляло,— додав сердито Голо­
ватий,— і спричинилося до того, що ми оце тиняємось…
Якийсь час їхали мовчки. Максим і Марко іноді-кидали
допитливі погляди на Савку, але той їхав понурий, не звер­
тав ніякої уваги. Навіть, здавалось, навмисне уникав тих
поглядів. Чопило не втерпів, під’їхав ближче і запитав
стиха:
— Та що таке?
— Скажу іншим разом,— відповів неголосно Гордій,—
не тривож хлопця.
Загін рухався повільно, але безперестанку. Сотні людей,
які зустрілися тут уперше, відчували себе зрідненими, свої­
ми. В них були одні помисли, одні спільні жадання — серця
їхні запалив клич до волі. Вони вірили. Багато хто з них —
робітних людей, втікачів, селян, козаків — уперше насправ­
ді відчули волю. Знали: йдуть здобувати її для себе.
— Як воно тут у вас,— запитав раптом Головатий,—
курені, полки чи сотні заводить ваш отаман Булавін?
– Т а він тепер і твій,— зауважив Максим Чопило,—
а курені було б непогано — як на Січі…
4 437
97 — Чи курені, чи сотні, один біс, аби добре духопелили
панів, підпанрів,— продовжував Гордій.— І на тій, нашій
Січі не вадило б узяти декого за барки та нам’яти добре
боки.
— Свята правда! — вигукнув Марко.
— От який ти став! — здивувався Максим, кинувши
пильний погляд на Гордія.
— О такий!— рішуче, визивно відповів Головатий.— Я
готовий бити дуку скрізь, де б його не злапав. Т а й ти,
Максиме, мабуть, помірявся б з отими, що обдурили-обкру-
тили тебе на Січі з мажарами під чорне каміння…
Максим, ніяково посміхаючись, угнув голову.
— А Кіндратові при нагоді скажіть, що тепер він і мій
отаман,— закінчив своє слово Головатий.
— Скажемо, коли зустрінемось,— запевнив Марко,— до
нього ж їдемо.
Н а світанку, прикритий густим холодним туманом, за­
гін переправився через Сіверський Донець. Н а тому боці,
неподалеку від ріки, перебували й інші загони. З ’єднав­
шись, не гаючись, рушали далі. Н а берегах тихого Айдару
пішли широкі, розлогі низини з перелісками, сосновими гая­
ми. На рівнині булавінці посувалися швидко, зупинялись
лише на короткий відпочинок.
Савці здавалося, що він подорожує вже дуже давно. Ніби
його підхопила широка нестримна течія і несе назустріч
якійсь важливій, невідомій події; було захоплююче цікаво
стикатися з новими людьми, пізнавати від них таке, чого
досі не знав, навіть не мав про нього уяви. Але все ж це
різноманітне і дивне не заглушало, не розвіювало тугу збо­
лілого серця. Раніше тривожила думка: як стане він перед
Оксаною та її матір’ю, якою буде перша розмова з ними про
те, що сталося, чи не кинуть вони колючий докір: «Не вбе­
ріг», «Не захистив». І як ти їх переконаєш, що було саме
так, а не інакше. Т а згодом почало закрадатися: може, це
на краще, що він до них не з ’являється, відволікає оту
тяжку звістку. Може, краще їм ждати-виглядати, аніж знати,
що вже ніколи не діждуться. Т а коли почав із загоном
віддалятися від того краю, де знаходився хутір Зелений,
думки оті про зволікання розвіялись, згасли. Наростало
бажання. І твердо вирішив: хай яка буде зустріч, треба
зустрітися…
Він не знав. Оксана щодня виходила до Чумацького
шляху і з вершини тернового щовба вдивлялася на схід —•
98 вертали звідтіля на Україну, може, хто знає далеку Кам’ян­
ку над рікою Вовчою та чув щось про кам’янських чумаків.
І нарешті-таки Оксана натрапила на людей, які чули про
жахну подію…
Іноді в ті дні тужної безнадії до Оксани як просвіток
закрадалося — ось-ось на поріг хати ступить Савка, і з ним
увійде розрада. А час минав. І з плином осінніх похмурих
днів у дівчини згасла надія на зустріч, щиру пораду і втіху.
Тиха, замріяна, цяткована золотом осінь поволі відпли­
вала і гасла. День починався, здавалося, із дуже затяжного
похмурого світанку, який теж, так і не розгорівшись як слід,
згасав з волохатою сутінню вечора. Насідали густі, сиві
тумани. Часто сіялись дрібні, набридливі дощі. Земля, на­
поєна водою, розбухала, ослизла і глухо зітхала. Похоло­
дало. Сипалась біла крупа, зривався і справжній лапатий
сніг.
Повстанці рухались і рухались на північ. З а Сіверським
Дінцем відбувались короткі сутички з дрібними загонами
донських козаків і калмиків. Зустріч основних сил двох
ворожих таборів була неминуча. Булавін поспішав добра­
тися до Пристанського городка на річці Хопер. З того го­
родка та з інших місць мали підійти нові загони селян-
втікачів. Це була б значна підмога повсталим.
Донський отаман Лук’ян Максимов із своїми «знатни­
ми» — домовитими козаками перетяв булавінцям дорогу на
березі Айдару, біля городка Закотного.
Тут і відбулась битва.
Двічі загін, в якому билися Гордій, Максим, Марко і
Савка, тіснив донців, пробивався вперед понад берегом річ­
ки. Вимчали воїни і втретє, але, зустрінуті густим роєм куль
із засади, змушені були відступити. Бій затягнувся до піз­
ньої ночі. Перевага була на боці «домовитих». Майже всі
повстанці полягли у тій січі. Серед тих, що навіки лягли
кістьми під Закотним, був і робітний чоловік — Марко Сі­
рий. Савку, ледве живого, непритомного, Гордій і Максим
вихопили і винесли з місця бою.
Невеликий загін повстанців переправився через Сівер-
ський Донець і прямував на південь, у простір Дикого
поля.
Коли добрались до Чумацького шляху, який вився із
сходу, з Донської сторони на Слобідську Україну, загін
Зупинився на перепочинок.
4* 99 Вечоріло. Небо повисло над самою землею. Сіро. Непри­
вітно. Оголений степ заснув. Ніде нікого живого. Здається,
що зараз отак пустинно на світі скрізь. І від того душу
проймає глуха щемляча тоска.
Першим спішився Кіндрат Булавін. Він глянув на доро­
гу, рівну, припорошену снігом, без будь-якого сліду воза чи
людської ноги, і дав знак — всі злізли з коней і підступили.
Утворилося невелике коло.
— Нас побито, але нас не розгромлено,— сказав спокій­
но, глухувато Булавін, так, ніби мова йшла про щось зовсім
звичайне.— Діло, за яке ми повстали, святе, живе діло. Ми
будемо боротись! — Н а останньому слові він особливо на­
голосив і виждав, що скажуть товариші-побратими.
— Будемо!
— Будемо! — проказали всі в один голос.
— Для цього нам треба набратися сил,— вимовляв твер­
до отаман. Вище середнього зросту, дебелий, в кожусі, по­
верх якого натягнуто каптана, в гостроверхій шапці, він
здавався трохи товстуватим. Гострий погляд сірих неве­
ликих бистрих очей надавав сухорлявому засмаглому облич-
%чю твердої рішучості. Булавін ступив на горбок і немов аж
виріс.— Нам треба набрати сили, доброї сили! — повторив
удруге. Очі метнули іскри, весь він став грізним, відчай­
душно смілим і непохитним.— Треба добратись до Кодака!
Понизовці нам допоможуть!..
— На Січ!
— На Січ! — ніби перекликаючись, повторювали один
за одним повстанці.
— Ми з тобою, отамане.
— З тобою! — майже разом сказали Гордій Головатий
і Максим Чопило.
— З нами тут і наш побратим,— сказав Максим,-— тяж­
ко хворий. Його треба покласти у теплій хаті.
— Де ж саме? — запитав Булавін.
— Тут, недалечко, є хутір, і там свої люди,— пояснив
Гордій.
— Згаємо час!
— Згаємо!..
— Нам треба спішити,— почулись невдоволені голоси.
— Тоді рушайте без нас! — заявив рішуче Головатий.—
Ми товариша не кинемо. Рушайте, дорога відкрита!..— вка­
зав рукою на південь і відвернувся.
— Диви, який гострий.
— Як звати? — запитав Булавін.
100 — Прозиваюсь Головатим.
— Упертий.
— Та й зухвалий.
— О такий!— кинув Гордій, піднімаючи хворого.— Ін­
шим не буду!..
— В еди!— ‘припинив суперечку отаман.-— Веди скорі­
ше! — І в ту ж мить скочив на коня. Вершники підождали,
доки наперед вийдуть коні з ношами, і рушили слідом, в на­
прямі Зеленого хутора.
Причаївшись у низині, під горою, запнуті туманом, вкри­
тим густим мороком ночі, хатки, як сиві ослизлі печериці,
припали до землі. Могло б здатися — немає ніякої оселі,
тільки гай, широкий і безмовний, розкиданий упродовж до­
лини. Гордій розшукав знайоме дворище, затермосив во­
рітьми. На тривожне «хто прийшов?» назвав себе чумаком
з Кам’янки. Дві жінки раптом заголосили й почали відкри­
вати хвіртку. З того ревного плачу Головатий здогадався:
Оксана і її мати знають про подію в селі Кам’янці. А тут,
в додаток, до них іще з невеселою справою. Т а що поробиш.
Вже в хаті Гордій сказав, кого привіз, що треба прихи­
стити, доглянути. Непритомного Савку внесли у світлицю.
Плач вибухнув знову. ‘А коли трохи втихомирились, від
жінок посипались запитання. Гордій відповідав ухильно й
коротко: довго лежав на промерзлій землі, і от, мабуть, при-
ключилася пропасниця. Треба покликати тямущу на хво­
робах людину, якщо така є на хуторі. Наказав, щоб запа­
м’ятали: Савка — чумак. Т а й щоб він, коли опритомніє,
всім, хто буде цікавитись, говорив: «З чумацької валки».
Вже прощаючись, Головатий поцілував побратима в чоло,
торкнувся рукою його плеча, залишив на столі кілька кар­
бованців і вийшов з хати.
На вулиці нетерпляче ждали. Надходив світанок. Схід
уже починав рожевіти — низиною брався гострий вітерець,
розвіював туман. Вершникам треба було десь переховува­
тись або ж,, замітаючи сліди, вирушати в степовий простір.
— Ти, Гордію, кажуть, із Запоріжжя,— звернувся Бу-
лавін,— веди нас туди. І найкоротшою дорогою.
— Доберемося скоро,— відповів Головатий. Його при­
хилила до себе сердечність отамана, коли вирішувалося, як
бути з Савкою.— Доберемось,— повторив Гордій.— Ру­
шаймо!..
Загін обережно вибрався з хутора, проминув дубовий
гай, добрався до Чумацького шляху.
101 Він лежав із заплющеними очима в тихій, безперервній
дрімоті. У кволій свідомості роїлися, то з ’являючись, то
зникаючи, химерні видіння і все було чорним. Т а поволі
навколо почало світлішати, клубочилось плетиво світлих па­
сом, ось вони стали оголеними шаблями, довгими списами,
летять від одного кінця обрію до другого, викрешують золоті
іскри, й ті іскри рояться навколо нього, Савки, обсідають
голову, жалять, мов оси, він провалюється’ у глибоке урви­
ще, на дні якого багато листя, пройнятого осінню. Н араз те
листя стає чорним камінням, сонце виблискує, грає на про­
жилках. Від того полиску приємно на душі — радісно, легко
у грудях. І раптом долинув дзвінкий, ніжний переклик
синиці: «Дзінь-цінь, дзінь-цінь». Прислухався — все ближ­
че, голосніше. Згадалось: він малий, безштанько… А птахи
мчать його на легких крилах, і навколо отака ж пісня…
Савка розплющив очі. Над ним висока голубувата сте­
ля, широкий з візерунками сволок. У хаті теплінь. В че­
люстях печі жевріє вугілля, купка його, чорного, дрібного,
лежить на припічку. Озирнув кімнату.
«Ніби знайома і незнайома, бачив, а коли, де?» — сил­
кувався пригадати. Голоси синиць не затихають, не дають
думати — куди це його занесло?.. Він не витримує, вхо­
пившись однією рукою за лутку вікна, другою — за стіл,
підводиться, злізає з лавки, вступає в повстяники і, три­
маючись за стіни, виходить з хати. Разом із сліпучим про­
мінням, що б’є в очі і валить з ніг, він чує дивно знайомий
голос — тривожне і радісне:
-— Савко!..
Його знову вкладають на лавку біля столу. Він вислу­
ховує докори і обіцяє бути покірним, не вставати з постелі,
а в душі радіє — чує голос коханої, її ласкаві руки тор­
каються його руки, обличчя. Йому приємно. Затишно.
Савка знає, хто привіз його сюди, до хати. А де ж він
сам, його рятівник-побратим? Де вони, товариші Друзі,
з якими був у поході, мчав у бій?..
Про все це він довідався десь аж через рік-півтора, після
того кривавого бою біля городка Закотного.
Вони сиділи на лавці, під розлогими вишнями. Цідили
прохолодну брагу і вели розмову. Савка розказував, як він,
коли оклигав після хвороби, добирався до Кам’янки, надив-
лявся-милувався дорогими серцю місцями, впорядкував мо­
гили рідних і повернувся на хутір Зелений… Гордій не ква­
пився оповідати. Виснажений, змарнілий, почував себе дуже
стомленим, на душі було важко. Коли б оце перед ним не
102 побратим сидів, а хтось інший, то він, мабуть, не мовив би
й слова про те, що ятрить йому рани серця і навіває сумні
спогади.
— Тієї ж зими, коли тебе отут залишили,— мовив по­
вільно, в задумі Головатий,— ми прибули до Січі. Довгень­
ко там гостили, братались та розвідували, що воно й до
чого, хто має силу, чиє слово важить у ділі. Кіндрат, на
похвалу йрму, зразу ж полюбився товариству, розуміється,
нашому братові, сіромі. Із старшини теж декотрі співчу­
вали, але потайки. Вони, бач, не від того, щоб укусити царя
Петра, але боялись. А ще більше старшина боялась сіроми:
кинь тільки клич — і загримить, запалає… Отож, кажу, по­
любився Булавін,- та й звів на святе діло з Лугу кілька
тисяч понизовців. А попереду летіли птахами прудкими по
Україні та по Донській стороні його, отаманові, «прелест­
ные письма» — люди почули слово про волю, та й заклеко­
тіло. Запалали панські, боярські палаци, маєтки.
Весною сімсот восьмого пам’ятного року, коли набрали
сили, дали добрячого прочухана донському отаманові Мак­
симову, віддячили за оте Закотне, біля Айдару. Дісталось
товстопузим домовитим і в спину, і в загривок. Давали вони
драла, хто куди, а Максимов на той світ подався.
Взяли ми тоді багато городів і сам Черкаськ. Кондратій’
Опанасович став отаманом війська Донського. Отаке було.
Здавалося, сіромі, людям робітним, утікачам війнуло
справжньою волею. Війнуло… Гриміло на Дону і на Украї­
ні, та й добре гриміло…
— Докочувалось аж сюди, і до нашого закутка,— вста­
вив Савка,— а я крижем валявся…
— Докочувалось, кажеш? — перепитав Гордій.— Не
диво. Котився оцим степом і я, котився,— криво посміх­
нувсь, ніби вхопив чогось дуже кислого чи гіркого, і змовк
задуманий, спохмурнілий.— У тому ж таки році,— ронив
неохоче слово за словом Головатий,— Петро спорядив і по­
слав проти нас, казали, щось понад тридцять тисяч свого
війська. І ми не встояли. Зазнав невдачі під Азовом і Т ага­
ном Кондратій Булавін. Отам, оточений зрадниками, коза-
ками-багатіями, домовитими, він і поліг у нерівному бою.
І пішло, і пішло шкереберть. А все через те, що не в одну
дудку грали. Сіромі хотілося одного — волі, жити без пана.
А багатіям свого — привілеїв, хоча б і від того ж царя. Дай
їм ласий шматок, щоб багатіли, і помиряться. Та ще скажу
тобі таке,— підкреслив Гордій,— розпорошилися ми. Так,
так, розбрелися гуртами по землі на сотні верст, і нікому
103 було нас зібрати до великого гурту, щоб стали доброю си­
лою. Це, коли хочиш, і помилка Кіндрата…
— А що з Голим, який водив, повстанців на Слобідській
У країні?— запитав Савка. Головатий мовчав.— Пригаду­
єш,— вів своє господар,— я почув, як читали його «пре­
лестные письма», запам’ятав, а потім і сам почав, ніби
кобзар, наспівувати-переказувати повстанцям і на селах,
особливо оте: «Нам дело до бояр и которые неправду де­
лают. А вы, голытьба, и все идите изо всех городов конные
и пешие, нагие и босые, идите, не опасайтесь: будут вам
кони, и ружья, и платья, и денежное жалованье».
— І пішла голитьба-сірома,— проказав Гордій,— і гро­
мили тих бояр, і тих, котрі неправду вчиняли. А потім
усе — нанівець. Немає отамана Миколи Голого. Н а Сівер-
ському Дінці, біля містечка Тора, розбито і загони була-
вінця отамана Семена Драного; у тій великій січі, біля
Тора, загинув і побратим наш — світла людина Максим
Чопило. Багато загинуло… А мені судилося ходити по цій
землі, носити в душі печаль і думати про помсту… Оце як
розпатякався та розпустив нюні, хникало старе,— обурився
сам на себе Гордій,— це, мабуть, що з тобою, при зустрічі,
вилив до кінця наболіле. А іншим часом дурної сльози не
виб’єш, ні! Дорогу свою я знаю. Н а герць треба викликати
всякого барабаша, жмикрута, дуку, на герць! І щоб послиз­
нувся він на своїй крові. Т а ще скажу, додам: якщо ти став
на боротьбу за волю,’ то не будь вербою, що гнеться, куди
вітер хилить, і сльози ронить. А здіймайся в небо тополею
високою, розкинься широкою кроною дуба могутнього, щоб
■віти — руки, і в кожній шаблюка, пістоль, які вціляють
у пана, в дуку, отак…
Головатий раптом підвівся, зірвав біле суцвіття вишні,
понюхав його, сунув до кишені і, обіцяючи скоро поверну­
тися, пішов з двору. Пішов та й ніби канув у воду.
А Савка ждав. Вірилося — прийде.