Минали літа. Однієї ранньої осени, коли ще не зовсім
побуріла степова трава, а в гаях-байраках, ніби тільки на
вибір, дерева проймались молодим багрянцем, з явився
Гордій Головатий.
Він увійшов на те ж обнесене муром подвір’я, зупинив­
ся, озирнувся навколо, ніби впевнявся, чи туди потрапив,
або ж роздивлявся, які тут сталися зміни, і голосно по­
кликав господарів.
104 Першою вийшла з хати Оксана в оточенні аж трьох
чорнявих, схожих на матір хлопчаків, а потім з ’явився і
Савка. Після міцних обіймів побратими, відступивши на
крок, роздивлялися один одного. Ставний, світлоокий, по­
мітно змужнілий, з кучерявою борідкою, Савка був такий,
як і раніше, красень; Гордій теж, здавалося, не змінився,
ніби роки над ним не владні, не залишають сліду,— бадьо­
рий, рухливий, відкрите обличчя, як завше, поголене, чи­
сте, тільки чуб став помітно сивіший. На Головатому ши­
рокі сині штани, сорочка з вузьким вишитим коміром, на­
опашки та ж, бита дощами, обвіяна вітрами кирея, та нема
біля боку, за чересом, кривого ятагана.. Зате в руках довга
сукувата, з облізлою корою палиця, а за плечима торба.
— Т а чого ж це ми стоїмо, мовчимо! — вигукнув зди­
вовано Савка.— Пішли до хати чи, може, тут, під вишнями,
поговоримо, потрапезуємо.
— До хати, до хати,— запрошувала Оксана,— гостя по­
садовимо на покуті та й почастуємо. Це ж сьогодні свято.
Ми вас так довго виглядали. Данило наш, старшенький, не
раз вилазив аж на сторожову фігуру та вдивлявся, чи, бува,
не йде високий дядько в киреї, з великим ятаганом при боці.
Це все Савка йому у своїх оповідях таким, вас намалював.
Ану, діти, беріть дядька під руки і ведіть, гуртом ведіть.
Хлопчаки обступили Гордія, не знаючи, що їм робити.
Та він першим вхопив рукою двох менших і притис до себе,
примовляючи: , —
— Коваленки. Еге ж коваленки, отак!
•— Та вже привчаємо,— похвалилася мати.— Навіть ма­
лий, Гордійко, тягнеться до молотка. Та годі вже там з ними,
пішли…— І, вклоняючись, показала рукою на сінешні двері.
— Та тут я,— спохватився Головатий,— з великим гур­
том. Дозвольте запросити?
— Запрошуй, аякже! — мовив Савка.
— Та приспішіть, не томіть людей!..— Обурилася щиро
Оксана.
Гордій мерщій кинувся до хвіртки, відчинив і гукнув на
вулицю: — Завертай сюди, завертай!..
У відчинені ворота на подвір’я в’їхав віз у запрязі пари
коней, на ньому лопати, ломи, дерев’яні кадуби і дошки<
Услід за возом увійшло кілька чоловік, попереду високий,
русявий, з борідкою, волосся на голові зачесане назад, лице
продовгасте, сірі допитливі очі. В одязі чоловіка ніяких
прикрас: в юхтові, вже вичовгані, поруділі чоботи заправ­
лені широкі штани, короткий каптан, на грудях широкі
105 застіжки, в руках така ж, як і в Головатого, грубенька па­
лиця. І до всього (а це аж ніяк не пасувало) звичайний
солом’яний обпалений сонцем бриль.
— Піддячий Григорій Капустін,— злегка вклоняючись,
мовив чоловік з борідкою.
— Грицько, мій руський побратим,— додав Голова-
тий.— Шукач чорного каменю.
— Кам’яного уголья,— поправив Капустін,— тут всі ру»
докопи.— Показав на стовплених біля нього людей.—’Т а
будемо і вас просити.— Звернувся до Савки: — Мій друг
Гордій багато говорив нам про вас…
— Щ об ти показав, де саме залягає оте крихке кам’яне
угольє,— втрутився Головатий.
— А ти, Гордію, що, забув, де знаходиться^ оте міс­
це? — здивувався Савка.
— Не забув і, мабуть, ніколи не забуду,— поспішив
Гордій.— У тих порах я довгенько переховувався, коли тут,
у степу, гасали царські людолови.
«Піеля повстання?» — хотів запитати господар, але
вчасно стримався, здогадуючись, що це, напевне, було тоді,
коли украй нужденним, хирлявим з ’явився сюди Гордій і
раптом, на прикре здивування, зник невідомо куди.
— Знаю те місце, знаю,— повторив Гордій,— та коли
діло державне, вельми важливе, і коли ти, Савко, першим
знайшов його, то вже тобі й першу честь.
— Так, честь,— підтвердив Капустін. Він витяг з об­
шлага рукава цупкий, сіруватий, вже зім’ятий папір, роз-
горнув його і проказав, наголошуючи на перших словах«
— Берг-привілегія! — Потім почав уже повільно: —•
«Соизволяется всем и каждому, дается воля, какого б чина
и достоинства ни был, во всех местах, как на собственных,
так и на чужих землях, искать, копать, плавить, варить и
чистить всякие металлы, сиречь: золото, серебро, медь, оло­
во, свинец, железо, також и минералов, яко селитра, сера,
купорос, квасцы и всяких красок, потребные земли и ка­
менья, к чему каждый толико промышленник принять мо­
жет, колико тот завод и к тому подобные иждивения вос­
требуют».— Передихнувши, підвищив голос і продовжу­
вав: — «А тем, которые изобретены руды утаят и доносить
0 них не будут… объявляется наш жестокий гнев, неотлож­
ное телесное наказание и смертная казнь». Підписано госу­
дарем Петром Першим у тисяча сімсот дев’ятнадцятому
році, це два роки тому,— ніби між іншим сказав Капустін
1 сховав папір за обшлаг рукава.
106 — Щ о ж, веди…— звернувся Головатий до господаря.
— Нікуди я не піду,— відрубав Савка,— у мене своя
робота.— Вклонився всім присутнім і повагом пішов до куз­
ні. Вчулось, як дзенькнуло залізо, засопів міх.
Головатий залишив біля воза торбу, палицю і теж по­
прямував до кузні.
Підійшов до дверей, став біля порога, заступив світло.
Савка зустрів допитливий погляд Гордія і, не припиняючи
роботи, кинув, карбуючи слова:
— Що, помирився з царем Петром і запродався йому?..
Головатий, мружачи очі, ворухнув сивими бровами, від­
повів повільно, стримано:
— Не мирився і не запродався. Мені з царем з однієї
миски саламати не їсти. Хочу, щоб у тебе у горнах і в інших
ковалів палахкотіло оте чорне каміння, щоб той вогонь землі
був на добро всім людям. Отак.— І відступив від по­
рога.
— Отак…— повторив у задумі Савка і випустив з рук
молоток… Вогонь у горні почав чахнути-згасати. Згасло і
невдоволення Савки. Він рушив до виходу. Проходячи повз
Гордія, ніби ненароком, торкнувся його плеча і посміхнувся
відкрито, щиро. Але не сказав ні слова.
А ж на другий день з дворища Савки Забари виїжджали
гості.
— Скоріше, не гайтесь! — підганяв Головатий.
Складалося таке враження, що ніби він серед рудокопів
за старшого або принаймні помічник піддячого. Насправді
Гордій не вважався навіть рудокопом. Зустрівшись на бе­
резі Сіверського Дінця, Капустін і Головатий здружились
і почали разом шукати горючїїй’тмшінь. Пошуки і привели
їх до Зеленого хутора.
Наричений інструментом і деревом, віз рушив до смуги
Чумацького шляху.
Степове урвище було таке ж, як і багато років тому,,
коли вперше на нього натрапив Савка, хіба що місцями
трохи поширшали та поглибшали нори. Звідціля не раз
брали вугілля чумаки, звідціля вивозили його мажарами
до БахМутськйх солеварень, вибирали і хуторяни для своїх
кузень та печей.
Оповіді про користування вугіллям Капустін записав до
своєї книжечки в шкіряних палітурках, оглянув місцевість
і теж позаписував усякі прикмети.
Наказав надовбати і засипати в окремі коробки на возі
пудів три-чотири добірного, у грудомахах.
107 Рудокопи взялися до роботи. Гордій і Савка відокреми­
лись, відійшли в степ, аж до того місця, де зупинялись чу­
мацькі валки. Побратимам хотілося без свідків наговори­
тися вволю — порадитись. Бо ж так довго вони не бачи­
лись. І поговорити було про що.
— Ти, друже, знайшов своє місце-долю,— мовив роз­
думливо, щиро Гордій.— Роби людям лемеші, серпи та й
будь щасливий довіку… А я все ще тиняюсь. Так мені ви-
пало-судилося. Сходив уже, мабуть, півсвіту. Бачив море і
гори. Побував на берегах Волги, Дону та Москви-ріки, звід­
тіля завернув на Ворсклу, а потім до Дніпра. Отам було
добрався до Кодака, слухав, як реве-бурунить Ненаситець.
А до Лугу не пішов, згадав, що там зараз руїни. Січ спусто­
шено. Отак. Відбущувало низове товариство. Де ж мої по­
братими?.. Защеміло моє серце, розрадив сам себе та й
повернув назад, на схід сонця вибрав дорогу. Серце так
вимагало. Отож зібрав рештки булавінців, та й гайнули.
Справляли поминки по Кіндрату, Семену Драному, Микиті
Голому та й по всіх, хто стояв і загинув за волю сіроми. Не
один маєток пустили за димом, а людей невільних напу­
чували іти в широкий світ. Так і говорили: «Тікай за Сівер-
ський Донець, у Дике поле, там просторо, сховаєшся, за­
живеш без пана». Та почали на нас полювати царські ловці.
Довелось розбрестися. Отак.
•— Попрошу тебе, друже,— звернувся раптом Голова­
тий,— прокажи мені на прощання оту пісню про чумаків
і чайку. Хай згадається чумакування наше.
— Прокажу, якщо не забув,— погодився Савка. Поду­
мав трохи та й почав:
Ой їхали чумаченьки з України,
Т а й стали пспасати край долини.
Т а й стали попасати край долини,
Т а й викресали вогню із ожини,
Т а й запалили комиш по долині…
Т а й попеклися діточки чаїні…
—- Чаєчка літає, квилить-проклинає,— підказав Голо-
ватий.
— Еге ж,— продовжував Савка,— промовляє:
Ой бодай ви, чумаченьки, солі не набрали,
Ой бодай ви, чумаченьки, вози поламали,
Ой бодай вам, чумаченьки, воли поздихали,
Як ви моїх малих діток із світа зігнали…
— А тепер ще про Сірка,— попросив Гордій.
108 — Гаразд,— сказав Савка,— хоча це тільки дещо з того,
що про нього співають кобзарі.
Т а, ой, як крикнув же козак Сірко,
Т а й, бй, на своїх же, гей, козаченьків,
Т а сідлайте ж ви коней, хлопці-молодці,
Т а збирайтесь до хана у гості.
Т а туман поле покриває,
Гей, та Сірко з Січі та виїжджає.
— Таки виїжджав,— не втерпів Головатий,— битися з
ворогами виїжджав,— раптом схаменувся. На знак мовчан­
ня поклав на вуста пальця, прищурився і слухав проказу-
ване.
Т а ми думали, ой, та ми думали,
Щ о то місяць в степу, ой, заходжає,—*
А ж то козак Сірко, то козак же Сірко
Н а битому шляху та татар оступає…
— Отступає,— повторив останнє слово Савка і за­
мовк.
— Спасибі! — проказав розчулений Гордій.— Це, ма­
буть, діялось таке десь біля річки Кінської або ж біля річки
Гайчура. Нещодавно бував я у тих місцях.
— Усякі місця згадуєш, а про Кам’янку і не натяка­
єш,— з легким докором мовив Савка.
— Он що тебе кортить, муляє! — вигукнув Головатий.—
А ти б давно уже мусив би запитати: чи гостював ти, чоло­
віче, в наших благословенних краях? А я б тобі: гостював-
бенкетував, та ще й добре. Було, забігли ми цілим загоном
булавінців до села Кам’янки, хотіли бачити дуку Саливона.
Ну, розуміється, по змозі полоскотати його та, може, й за­
світити у його гнізді. А він, стерво, ще й не бачивши нас,
злякався та ходу із свого двору у лозняки, а звідтіля хотів
переправитися на ту сторону Вовчої, та вода не витримала
таке товстенне, важке жлукто, і пішов на дно. Отак.
«Раніше б йому було піти»,— подумав Савка.
— А Лукаша бачив? — запитав по хвилі.
— Аякже, бачив. Такий дядько, як і ти. Тільки замість
борідки запорозькі вуса відпустив. Жито та гречку сіє. Же­
нився на Варці Гутяковій. Лелеки їм двох дівчаток при­
несли… Оце, мабуть, і по всьому,— сказав багатозначно Го-
ловатий, спостерігаючи, як від урвища виїжджає віз з рудо­
копами.— Проведу на дорогу, до Москви, отих своїх дру­
зів, вклонюся низенько цій землі та й подамся на захід.
— Чого це? — стривожився Савка.
109 — Н а тій стороні України,— продовжував Гордій,—•
нап’юся води з рідної Синюхи та Ятрані, зберу ватагу
добрих хлопців-побратимів та й будемо колошкати магнатів
Конецпольських, Потоцьких, бо страшенно багато пани та
підпанки.залили сала людям за шкуру. Багато…
Проводжуючи друга, Савка дійшов аж до тернового
щовба, зійшов на нього, стояв, пильно вдивлявся.
Разом з ним, здавалося, вдивляються на захід уздовж
Чумацького шляху і кам’яні ідоли-баби. Мовчать. А Савці
хочеться кричати на весь широкий степ. І в грудях йому-
жагуче тісно. Й він тільки шепоче: «Щасливо… друже, щас­
ливо…»
А кремезний, ставний, з брилем на палиці Гордій від­
ходить не поспішаючи: полуденне, густе сонячне проміння
золотить не зігнуту літами й негодами спину і сріблить його
чубату голову.