* у #
Приземкуваті, неоковирні печі працювали натужно, з
невмовкаючим тремтливим гудінням. Солевари підкидали в
печі цурпалля, чорну масну вугільну жорству і весь час
помішували копистками густу киплячу рідину. Ропа на ско­
вородах бралася пухирцями, булькотіла, зривалася, з си­
чанням бризкала на залізні рами печей, на глиняні під­
мурки. Зелено-жовтавий ядучий дим, валуни гарячої пари
вирували під низько навислою стелею, білими сувоями сте­
лилися долу, завихрено рвались на простір. Здавалось, ось-
ось станеться вибух — і в небо шарахне разом з парою й
димом печі і довжелезна шопа-курінь.
Григір Шагрій зібрав із сковороди білопінну, ще вогку­
вату, збиту в крихкі кім’яхи сіль і зсипав до короба. Потім
звично набрав із кадуба ропи, мав би вилити на розжарене
деко, а він поставив коряк на підмурок печі, сторожко озир­
нувся і в ту ж мить вхопив залізну коцюбу, вдарив у по­
рожнє деко раз, удруге, потім зачастив швидко, дрібно, а
під кінець знову двічі повільно.
У відповідь на ті умовні сигнали десь аж у протилеж­
ному кінці куреня почулися такі ж лункі удари. Шаграй за­
доволено посміхнувся, тінню майнула задума й розтанула.
Григір випростався. Глянув уздовж куреня, ніби його дуже
цікавило, як працюють сусідні печі.
За хвилину сюди з’явився молодий, років тридцяти, не­
великого зросту, з завихреним чубом, засмаглий, босий і
майже голий солевар Яким. Руде, просякнуте ропою лах­
міття звисало на грудях і на спині. Здавалось, потягни
злегка за ті гноти — і вся ота зітліла верета розлізеться.
Молодий солевар, переступаючи з ноги на ногу, насто­
рожено чекав.
— Допоможи, Якиме,— звернувся умисне голосно Шаг­
рій,— бачиш, занадто повна, сам не підніму. Копати будемо
завтра гуртом,— проказав притишено, коли Яким нагнувся
над коритом.— А цієї ночі майнемо у «гості». Стрінемось
на тому ж нашому місці, в чагарнику, як сходитиме місяць.
Підіймай! Не розхлюпай! >— прокричав удавано сердито.—
А якщо не зможеш,— мовив знову тихо,— пришли когось
із своїх до мене, в садок, з новою кописткою — буде знак,
що в тебе не все гаразд і треба бути насторожі.
5* 5 131 — Як щось буде негаразд, прийде мій Андрійко,— ска­
зав Яким, коли підняли й почали виливати ропу.
Звились густі клуби пари й диму. Зони вдарили в сте­
лю, закрили піч і почали розповзатись, заповнювати курінь.
Яким зник, ніби розтанув у білих рухливих завихреннях.
Двигтить, стрясається розжарена піч. Нестерпно пора­
тися біля неї. Все тіло пройняте жаротою. Ніби гострими
лезами жалить, впивається солона ропа. Від неї пухирі на
руках, обличчі, ногах.
«Кинь к бісу оті гаспидські ядушні печі,— не раз уже
радили товариші, дружина,— скалічиш зовсім руки, а то
ненароком позбудешся і очей».
Григір не зважає на ті поради. З малих літ його при­
вчено поратись біля отих печей, казанів, сковорід. І хоч як
тяжко, а втягнувся в оту пекельну роботу. Та, окрім набу­
тої звички, у нього є ще важливіше, глибоко заховане в
серці — клятва. Клятва про помсту. І доти, доки він не
вчинить так, як поклявся, не піде з цих куренів, від цього
вогняного палахкотіння…
А мстити було за що: злигодні, утрати, які ятрять душу,
ідуть слідом за Григором з далеких дитячих літ. У пам’яті
закарбувалося…
Ніч. Темна, непроглядна. Сіявся теплий, дрібний дощик.
Родина Шагріїв, обвішана великими саквами, наповненими
доверху усяким збіжжям, вийшла з хати. Батько, мати і
він, малий десятирічний Григорко, впали на коліна, покло­
нилися на всі сторони рідній землі, взяли її, духмяну, облиту
слізьми, у вузлики, поцілували одвірок і, скрадаючись, сто­
рожко дослухаючись, прийшли садками за околицю хутора.
Там, у густому житі, що вже колосилося, долучилися до
великого гурту людей — втікачів з села Дубового та хуторів,
маєтків полкового писаря пана Бутила.
Вони вирушали в далекий невідомий край — Дике по­
ле — в надії, що там заховаються від панщини, зітхнуть
вільно.
Поспішали. Попереду йшли проводирі-дозорці, які знали
дорогу. За найменшої небезпеки люди зникали у травах,
чагарниках, перелісках.
Йшли без перепочинку. На світанку переправились че­
рез тиху, але в тому місці широку ріку Псьол. Вирішили
днювати в комишах. Та не встигли сяк-так розташуватись,
як на тому, тільки-но залишеному правому березі завалу­
вали, заскавучали собаки, вчулись голоси панських пере­
слідувачів. Десятків два вершників при зброї, з мотуззям, щоб в’язати втікачів, гарцювали на високому стрімкому бе­
резі.
Думалося, що вершники погарцюють і зникнуть. Але
вони не від’їжджали. Почали спішуватись і отаборюватись.
Батько Григорка Іван Шагрій наказав усім чоловікам
видобувати в кого що є: ножі, списи, серпи, навіть швай­
ки — та й бути напоготові.
Перебратись на цю заплавну долину вершники не на­
важувалися. Знали: конем у грузьке болото, в густі комиші
не поїдеш, втікачів зненацька не застукаєш. Чекали, коли
вийдуть на сухе, на дорогу, тоді й розпочнеться полювання.
Під вечір води в заплаві побільшало. Десь у верхів’ях
ріки, напевне, випали дощі-зливи. Вода затопила навіть ма­
ленькі острівці-купини, на яких досі тулились жінки й діти.
В таборі почалося ремствування. Почулися нарікання:
— Боягузи.
— Треба вириватися.
— Загинемо.
— Вирушаймо негайно.
— Сидіти отут, в болоті,— говорив Іван Шагрій,— не
порятунок. Але й піші далеко не втечемо. А в народі, здає­
ться, мовиться так: «В бою за волю смілі стають до ворога
лицем, а не гузном».
•— Станемо лицем.
— Станемо всі,— заявили втікачі.
І стали.
По глупій півночі, коли на сході ледве починало сіріти,
вісімнадцять голих чоловіків, тримаючи в зубах (чи як хто
міг) всяке гостре залізяччя, перепливли ріку в тому місці,
де отаборився загін посіпак. Був намір оточити їх навально,
обеззброїти і спробувати всовістити — свої ж бо хлопці,
сільські. Порадити їм не чинити зла, вертати назад: мовляв,
не наздогнали…
Підкрастися, як було задумано, не вдалося. На заваді
стали собаки — загавкотіли, заскімлили. В таборі прокину­
лися. Сталася кривава січа. Полягли два втікачі і половина
загону переслідувачів. Решту було пов’язано. Коней і зброю
дубівчани забрали з собою.
І потягнулася дорога, довга-довга, виснажлива. Ішли
второваними стежками і навпростець» через поля, ліси та
переліски. Ховалися в яругах, нетрищах. Боялися зустрічі
з татарами, боялися і своїх людей, бо не знаєш, що в кого
на мислі, який у кого намір.
І таки не встереглися.
133 На переправі через річку Уду потрапили до лабет посі­
пак харківського полковника Донця. Втікачів розділили на
окремі групи. Одних погнали збирати збіжжя, що вже пере­
стигало на корені, інших — до городка Ізюма будувати фор­
тецю. •
Родині Шагріїв пощастило вирватися з тієї фортеці.
З валкою чумаків, які їхали по сіль, добралися до соля­
ного городка Тора, а згодом перебралися й до Бахмута.
Іван Шагрій став солеваром. З ранку до смерку порався
біля розжареної печі. Коли заходила розмова про ту робо­
ту, говорив з посмішкою, скрушно: «Гірко було там, на
Присуллі, не з медом і тут, на цій солі. Та хоч не періщать
тебе канчуком, не женуть на панське «послушенство».
У Бахмуті на солеварнях і Григір до діла привчався —
розтоплював печі, подавав ропу до варниць. Призвичаю­
вавсь і до іншого.
У ніч під двадцяте місяця жовтня вони пробиралися
вгору понад берегом Айдару до Шульгин-городка, де засів
із своїм загоном князь Юрій Долгорукий. А їх, робітних
людей-солеварів і втікачів, вів бахмутський соляний отаман
Кіндрат Булавін. Вів, щоб скарати того князя-душителя.
Бо, як говорив і писав Булавін: «И они князь со старши­
нами будучи в городках, многие станицы огнем выжгли и
многих старожилых казаков кнутами жгли, губы и носы
резали и младенцев по деревьях вешали».
Першого ж дня, як солевари вийшли з Бахмута, батько
і син зустрілися.
— І ти, Григоре?— запитав здивовано батько, назвав­
ши його по-дорослому.
— Ага! — відповів коротко син.
Старий Шагрій схилив голову. На переніссі йому гли­
боко прорізались дві борозни. Сивіючі кошлаті брови на­
повзли аж на повіки і, здавалося, закрили очі. Широке,
засмагле, карбоване вогнем і ропою лице спохмурніло й за­
стигло.
— Сидів би дома! — кинув різко старий.
— Сміливі стають до ворога тільки лицем,— мовив
Г ригір.
Старий ще нижче опустив голову. Раптом глянув на лу­
каво усміхненого сина і теж посміхнувся, поклав на плече
Григора руку і, ступаючи вперед, повів парубка за собою.
Від тої ночі батько й син в усіх походах-січах булавінців
були пліч-о-пліч. Були вони поруч в бою і того липневого дня під город­
ком Тором в загонах Семена Драного.
Добру силу, понад шість тисяч побратимів, зібрав ота­
ман і оточив Тор. Били по ньому з гармат, ходили на при­
ступ. І, напевне, узяли б його, та підоспіла сила-силенна
царського війська: драгуни і кінні полки полковника Шид- –
ловського. Війська ті вів брат загиблого в Шульгин-
городку князя-карателя такий же князь-кат Василь Дол­
горукий.
Ворожі табори стали один проти одного неподалік від
Сіверського Дінця в урочищі Крива Лука. Весь день обидві
сторони ніби примірялися, намацували, вивідували, де б його
зручніше вп’ястися, вгризтися. Пострілювали зрідка з руш-
ниць-гавківниць, та окремі сміливці вибігали, погрожували,
кепкували і, похизувавшись, зникали в таборі.
Справжня веремія почалася пізно, по заході сонця, коли
геть смеркало. Попереду зчеплених один до одного за ко­
зацькою тактикою возів-мажар стали піші й кінні булавінці.
Та відчайдушна сміливість і впертість були безсилі проти
численного й добре озброєного ворога.
Кривава січа тривала до ранку. Повстанців було роз­
громлено. Хоча й не остаточно, але з Кривої Луки вони
відступили й почали розпорошуватись.
…Григір опритомнів, але не міг збагнути, де він і що з
ним сталося. Здавалося, його підхопив шалений вихор і без­
перестанку крутить і крутить.
Розплющив очі. Прямо над ним нависав неймовірно ве­
ликий, тьмяний місяць. Жахний стогін заповнив простір.
Його чутно там, у вишині, під зорями, і тут, у траві, на
широкій лісовій галявині, і далеко, в гущавині дерев. Григору
ще привиджувалося, ніби на нього насуваються леза, списи;
дивувало, чому не чути пострілів, барабанів, криків. І в ту
мить свідомість прорізало: «Де батько?.. Він же був по­
ряд!..»
— Де батько? — ці слова він вимовляє голосніше і го­
лосніше, його крик заповнює все навколо.
Григір хоче підвестися. Голову проймає нестерпний біль,
і раптом все поглинає чорна безодня. А коли перед очима
посвітлішало, він почав повзти. Натрапляв на мертвих,
вдивлявся в їхні обличчя, падав і знову повз і повз. Ш у­
кав… Батька не було.
На трави впала роса. Місяць похилив на захід, почав
згасати. І світ став сірий, збляклий. Зібравши рештки сил,
Григір вхопився за пагіння якогось куща, звівся на ноги і,
135 хитаючись, мов сп’янілий, пройнятий тупим болем, ходив,
шукав…
На краю галявини, де починалося рідколісся, набрів на
постать жінки. Вона стояла заціпеніла, мов кам’яна баба.
На білу з поликами сорочку спадали розплетені коси. До ніг
жінки тулився хлопчина.
На появу Григора жінка і хлопчина не звернули ніякої
уваги. Він підступив ближче, ще крок, ще — і з криком
«батьку!» впав на холодне тіло.
— Сину, сину…— озвалась жінка.— їх треба поховати.
Григір підвівся. І лише зараз помітив, що поряд з бать­
ком лежить ще убитий з великою русявою бородою і таким
же чубом. На грудях, як і в Григорового батька, запеклася
кров.
— Отак поруч, отут, під оцим кленом, і покладемо їх
навіки,— говорила жінка, порядкуючи біля мертвих.
Великими широколезими мечами, які вона підібрала на
полі бою, заходились копати яму. Копали навперемінки.
Землю викидали руками, а коли заглибились,— шапками,
знайденими тут же, на галявині.
Коли насипали могилу, жінка впала на неї і зайшлася
нестримним плачем. Підвівшись, наказала стати на коліна
синові і Г ригору.
— Проказуйте, діти, за мною,— мовила повільно, при­
тишено, але владно.— Проказуйте:
— На могилі наших батьків, які полягли за волю люду,
клянемося!
— Клянемось! — повторив твердо Григір.
— Клянемось! — з тремтінням в голосі мовив хлопчина.
— Бути, як батьки,— продовжувала жінка,— стояти за
волю, мстити ворогам, мстити!
— Мстити!
Зріднені клятвою, вони довго стояли над могилою, су­
ворі, в глибокому мовчанні.
В хащах урочища десь біля Дінця знялася раптова стрі­
лянина. Рештки розбитих повстанських загонів, відступа­
ючи, напевне, чинили опір.
— Розвидняється. Вирушаймо,— звеліла жінка і вказа­
ла рукою на схід, де крізь віти дерев уже пробивалися ламкі
промені сонця.
— Я до своїх,— кивнув головою Григір у той бік, де
гримотіло.
— Хай вам щастить,— мовила жінка,— хай щастить до­
конати супостатів… А буде нагода — просимо завітати до
• 136 Ясенового, до нас, Лащових. Я, Марія, і він,— показала на
хлопчика,— мій Семенко, Лащові. Просимо…
Вона повернулася на схід сонця — пішла. Син слідом за
нею. Хитнулося віття ожини, війнув і розтанув тихий ше­
лест.
…Уже з дорослим, відчайдушно сміливим Семенком Ла-
щовим Григір не раз робив наскоки «а маєтних, які чинять
зло, неволять сірому.
Ось і цієї ночі вони збираються завітати в «гостину» та
налякати одного такого жмикрута. Цікаво, що завітають
саме до пана, який коверзує в рідному селі Лащового, в Ясе­
новому. Отож Семенко квапить вирушати і, мабуть, мучи­
ться від нетерпіння зустрітися з «рідним» паном.
З кадуба біля печі вибрано всю ропу. Григір вибив чіп
у денці, тонкою цівкою ринула каламутна ропа. Рідини
було мало. «Ну й добре,— подумав,— зварю, що залиши­
лось, і на сьогодні по всьому». Упродовж шопи видно всі
печі, широкі, присадкуваті, ніби розсунуті недовершені ко­
пиці. У стелі над ними звисає довгими клаптями кіптява.
Біля печей рухались повільно, мов сновиди, чорні, в лах­
мітті,. з набряклими, червоними обличчями люди; в кож­
ного в руках лопата або копистка.
Раптом Григір помітив в отворі дверей Грименка —
управителя соляного промислу. Стоїть, високий, сутулуватий,
тонкий. В чоботи заправлені широкі сині штани, поверх
яких аж до колін спадає біла, внизу мережана червоним
тонка сорочка, перев’язана синім, з великими китицями
шнурком. Поверх одягу довга з сивуватої матерії чумарка.
Біля управителя, переступаючи з ноги на ногу, щось жваво
говорив, аж вихилявся, наглядач Кастусь Недзієвський —
молодий, ставний, чорновусий, з голеним довгастим облич­
чям, в чоботях і в такій же, як і у Грименка, чумарці, тільки
перев’язаній зеленим поясом.
Управитель увійшов до куреня, зупинився поблизу печі
Шагрія, озираючи, що робиться в солеварні.
«Оцього налякати б, і налякати по-справжньому»,— май­
нула гостра думка, і Григір скосив очі на управителя.
Вже кілька місяців, як він довідався, що нібито у дні,
коли загони повстанців .оточували городок Торі і туди ж
підійшов із своїм військом Долгорукий, соляний наглядач
Грименко прислужився князеві. І ото, говорять, за ту при­
слугу згодом став управителем у Бахмуті. А чи ж так воно,
треба перевірити — побувати в Торі, розпитати тих людей,
що напевне знають про Грименкові «послуги».
137 Слід перевірити, а воно ніяк не випадає добратися до
того Тора. І серце не вгамовується. Завжди в час зустрічі
з управителем Шагрій сповнюється гнівом, проте гасить
його надією, що незабаром черга дійде і до пана управи­
теля. А поки що…
«Цієї ночі в Ясенове. А завтра побувати в Торі,— роз­
мірковував.— Але ж завтра треба копати колодязь, доби­
ратися до своєї ропи. А то ходиш біля солі, а їси несолоно».
Було і справді так. Солевар не мав права винести з со­
бою з куреня навіть пучки солі. Вона була царською моно­
полією. Промислом відало соляне управління у Петербурзі.
Управитель, довірена від казни людина, продавав сіль, але
дуже дорого. Бахмутчани потай копали свої колодязі і ви­
бирали з них ропу.
Двічі, ніби звичайний погріб, копав і Шагрій колодязя
на своєму подвір’ї. Але ропи не добув. А зараз вони гуртом
копають під горою, у садку Якима Куцевича. Ропи поки
що немає. Але вперто копають і копають.
Під кінець дня Шагрію працювалося вже через силу. Та
необхідно було поспішати — закінчувати ним самим зага­
дане. Ще вранці, коли заступав до печі, він домовився з
соляним наглядачем, що сьогодні зварить п’ятнадцять кор-
ців солі. Зате завтра не вийде до варниці. Той завтрашній
день йому дуже потрібний.
Григір підживив, розворушив у печі вогонь і, підводя­
чись, подивився туди, де стояв управитель. Грименка там
уже не було. До Шагрієвої печі наближався наглядач. Під­
ступивши ближче, він глянув на короби з сіллю й перевів
погляд на солевара.
— Останню довершую,— відповів на німе запитання
Шагрій.
— Добре,— буркнув Недзієвський, зазираючи до каду-
ба з ропою.— Тепер для тебе буде інша робота,— так само
знехотя, повільно мовив наглядач.— Збирайся в дорогу.
— Куди? — теж вдаючи байдужого, запитав солевар.
— Поїдеш за чорним каменем. Так звелів управи­
тель,— поспішив додати наглядач.— Вирушай сьогодні, як
зійде місяць,— уже жвавіше наказав.— Вози на воАовні.
— Як умовлено, я засипав п’ятнадцять корців,— відру­
бав твердо Григір.
— Воля пана управителя! — підвищив голос Недзієв­
ський. І, мабуть, для того, щоб надати сказаному більшої
значущості, підняв угору свою довгу і товсту покарбовану
палицю, якою заміряв ропу в кадубах і сіль у коробах.
138 — Вирушимо завтра,— погодився Шагрій, розміркував­
ши, що поїздка до хутора Зеленого за тим кам’яним вугіл­
лям буде навіть доречною: зустрінеться там з товаришами-
побратимами.
— їдеш сьогодні! — наголосив украй роздратований на*
глядач і подумав: «Оперіщити б тебе, лайдаче, києм — і до
дзябла. Та ж кращий солевар. А їх мало…»
— Хай на світанку,— вів своє вперто Шагрій, натиску­
ючи з силою на копистку, занурену аж на дно дека. Копист­
ка раптом тріснула і переламалася навпіл.’
— Псуєш царське добрч! — грізно зауважив Недзієв-
ський.
— Моя копистка, з дому,— кинув байдуже солевар.
— Тут все,— поводячи широко рукою, з урочистим на­
голосом мовив наглядач,— його величності великого госу­
даря Петра Олексійовича Романова… Все!..
Григір відкинув набрякле в ропі цурпалля, взяв до рук
другу копистку, помішав нею на деці, потім вхопив широку
жолобчасту лопату і почав вибирати сіль, довершувати п’ят­
надцятого короба.
Треба було негайно зустрітися з Климом, порадитись,
як бути, попередити Семенка, щоб сьогодні не приходив на
умовлене місце. Але поблизу весь час, наче зумисне, кру­
титься наглядач. Забуваючи про обачність, Григір метнув­
ся в той бік шопи, де була Климова піч, але там уже порав­
ся інший солевар.
За Бахмуткою над лісовою смугою сідало сонце. Неві­
домо звідкіля з’явилось довгасте хмаринне пасмо.
Воно притупило золоті сонячні промені, почало грома­
дитись, туманити обрій. Торкнувшись верхів’я лісу, сонце
кинуло в небо величезні світляні мечі, востаннє прорвало
густу сивіючу запону і почало згасати. З яруг виповзла ве­
чорова волохата сутінь. Сиза оболонь потьмарилась, збляк­
ла. Насувалася ніч.
Коли сонце зовсім сховалося, малий Петрик довго стояв
біля перелазу, вдивлявся у той бік, звідкіля мав з’явитися
батько. А його не було та й не було. Хлопчик вийшов на
вигін. Та з високої трави далеко не побачиш. Тоді він вибіг
на пригорок, на кам’яні брили. Світ поширшав. Навіть ста­
ло видно густий чорний димовий стовп — це там, де батько
варить сіль. Та он він уже йде. Петрик побіг назустріч, щоб
узяти в нього велику копистку і віднести її матері. Ту дере­
вину мати вимочить, потім у солону воду всипле борошна,
замісить і спече смачні млинці.
139 Але цього разу батько тримав у руці тільки довжелезне
вишневе пужално.
З прикрим здивуванням зустрічала Григора дружина
Одарка, коли побачила, що в руках чоловіка немає споді­
ваної копистки.
— А я гадала,— мовила з докором,— принесеш хоча б
закропитися… І діжу вчинила. Тісто підходить.
— Оце добре. Дуже добре! — поспішив Григір жартів­
ливо, вдавано весело.— Будемо з книшами і калачами.—
Підхопив сина, дружину взяв за руку й прискорив
ходу.
— Обходила я, оббігала усіх сусідів,— жалілася Одар­
ка,— хотіла позичити хоча б тої ропи. А воно ні в кого ні
краплі.
Григір ніби не чув тієї скарги.
— Збирай, Одарко, в дорогу. Поїду до хутора Зеле­
ного по чорне каміння,— сказав, коли вступив до хати.—
Спечи хоча б коржів.— Витягнув з-за пояса полотняні, про­
сяклі ропою рукавиці й поклав у миску з водою.
— Це ж страм людям казати,— ні до кого не звертаю­
чись, розпалюючи піч, обурювалась Одарка.— Чоловік —
солевар…
— Так і приповідається: «Чоботар без чобіт…» — кинув
Григір.
— Гори ж її там навалено,— вела своє Одарка.— А лю­
дям навіть дрібки не дають. Куди дівають?..
— їдять самі,— жартував Шагрій, а в душі закипало.
Він знав, куди відправляють сіль. Та й тут наживаю­
ться, жиріють управитель та пригінчі — всякі наглядачі з
«таможенної ізби». А коли знаходять у когось із бахмут-
чан потайний колодязь — засипають, а винуватця, поруш­
ника царської монополії, карають батогами, силою змушу­
ють працювати на солеварні рік або й два. Наче той вину­
ватець має робити задарма біля державних варниць.
— Була біля тої вашої нори у Якимовому садку,— мо­
вила Одарка, подаючи до столу запашні зарум’янені кор­
жі.— Навіть лазила, допомагала вибирати землю. Проко­
пано багатенько, а на ропу й натяку немає.
— Буде,— запевнив Григір.— Прискоримо. Досі копали
утрьох, а зараз беремо до гурту ще кількох чоловік, та й
будемо копати день і ніч.
Розмовляючи з дружиною, бавлячись із сином, Шагрій
не забував позирати у вікно, чи, бува, не починає сходити
місяць, і роздумував, чи сказати дружині, що цієї ночі, пе­
140 ред тим як виїхати до Зеленого хутора, він з побратимами
майне в одне місце, де збираються полякати одного дуку-
жмикрута. Вона, його люба Одарка, знає, що він у гурті
з тими, які чинять розправу над всякими дідичами та запо­
падливо-хижими пригінчими. Вона, напевно, зрозуміє, що
й зараз він мусить бути там, де будуть його друзі. А спокою
в неї не буде. Зболіє стривожене серце. Бо ж із цих нічних
мандрів можна і не повернутися.
Та ще коли б після нічного зухвалого наскоку він, Гри-
гір, міг навідатись додому, а то ж поспішить виїхати в до­
рогу. Роздуми краяли серце, і, навіть вирішивши не триво­
жити дружину своєю таємницею, спокою не мав. Гнітило
й те, що він змушений критись від найдорожчої йому лю­
дини.
На сході ще не рожевіло. Небо чисте, визорене. Григір
вирішив — пора. Попрощався з Одаркою, поцілував сонно­
го Петрика і вийшов у ніч.
Дорога повела через вигін в напрямку соляного промис­
лу. За дільницею городка Григір обминув подвір’я «тамо-
женної ізби», воловні й опинився в бахмутських чагарях.
Напрям узяв до невисоких, але навіть здаля і вночі поміт­
них двох берестів — умовного місця зустрічі.
З небес сіявся тихий мерехтливий полиск і топив у сріб­
лі всю землю. І те, що вдень було звичайним, зараз вида­
валося таємничим. А може, це й тому, що Григір ішов на
потайне діло…
Клима він застав уже біля береста. Скоро з’явився і
Семенко. Ще здалеку, десь із яру, він подав голос — про­
кричав пугачем, а вже поблизу верескнув достеменно соро­
кою і вигулькнув на галявину, рішучий, сповнений завзяття,
аж сяючий. З усього було видно: Семенко радо вирушає
в нічну «гостину».
— Касян там? — запитав Шагрій.
— Там. І коні на припоні,— відповів притишено Се­
менко.
Григір пригнувся, змахнув руками, ніби збирався пли­
сти, розсунув віти і шурхонув під листяний намет. За ним
поспішили Яким і Семенко.
« Пробиратися серед густих кущів було незручно й за­
барно. Біля Бахмутки вийшли на биту дорогу. Вона вилася
на південь — схід, вела в широку, розкраяну навпіл рікою
долину, облямовану високими деревами.
Незабаром дорога завернула в комишеві зарості. Вчу­
лось іржання та пофоркування коней. їх було тут десятків
141 три-чотири. З них кілька пар об’їжджених, а решта ще ні
разу не гнузданих.
— Отам,— вказав рукою Семенко і завернув до одино­
кого розлогого і густолистого дерева, здаля схожого на
велетенську копицю сіна.
Підійшли до мажари-буди, в якій жили пастухи-коноводи.
Двоє їх — Касян і Семенко. Тут зберігалися сідла, пута,
вуздечки та всяке похідне і господарче причандалля.
Разів кілька гукнули Касяна. Але той не обізвався.
Мабуть, десь вештається на леваді. А може, уклався вже
спати.
Поблизу буди паслися стриножені, осідлані коні. Семен­
ко метнувся в кущі, що маячіли під горою, і приніс звідтіля
зброю.
— Пістолі, ятагани вам, як старшим, вправнішим з та­
кими цяцьками,— заявив весело,— а мені до вподоби оця
залізна жердина.— І взяв до рук довжелезного списа.
— На таку шпичку можна настромити добрий десяток
панів,— обізвався Яким.
— Ой ні, хлопці,— зауважив Шагрій.— Зараз вони, доб­
родії, дуже товсті.
— Упирі,— вимовив з притиском Семенко і вихопився
на коня.
Коли вершники від’їхали, з-під мажари виліз Касян, ко­
ренастий, в кожусі і в постолах, підстаркуватий, худорляво-
жилавий, зарослий вигорілою на сонці бородою і такою ж
кучмою густого волосся на голові. Звівшись на ноги, він
пильно вдивлявся, наслухав: м’який, ледве вловимий тупіт
копит віддалявся й затихав. Касян зітхнув, перехрестився,
якусь хвилину ще дослухався — тихо. З мочарів долинув
різкий, ніби простуджений голос деркача, в кущах закви­
лила якась нічна пташка. Квиління било в груди старого
пастуха, наповнювало їх тугою. На очі навернулися сльози,
було невимовно тоскно, ніби його оце тільки-но тяжко об­
разили.
Раптом Касян рішуче ступив до мажари-буди, взяв до
рук оброть, довжелезну мотузку з волосяною петлею, і по­
спішив до табуна. Заарканивши ще не приборканого огиря,
загнуздав його і вмить опинився в нього на спині. Кінь ста­
вав дибки, шалено кидався на всі боки, рвав землю копита­
ми, потім ніби ошпарений помчав стрілою, забирав у степ,
але далеко від свого табуна не віддалявся. Нарешті кінь сто­
мився. Захеканий, у милі, він ще коверзував, мордувався та,
нарешті, зупинився. Вгомонився і вершник. Біля мажари Касян розгнуздав
коня, відпустив його. І не так заспокоєний, як стомлений
скаженим гарцюванням, зів ялий поліз у мажару-буду
спати.
Пірнув у сон — ніби у чорну, непроглядну пітьму. Та
ось пітьма почала рідшати, світлішати. В імлистій круговерті
з’явився спершу ледве примітний, наче припорошений зем­
ляним пилом срібний хрест. Його наближала чиясь неви­
дима рука. Потім рука стала зрима — заросла рудувато-
сивим волоссям, з довгими брудними пальцями, що міцно
вп ялися в хрест. З ’явилась і постать богомола — висока,
в чорному довгому, аж до п’ят, чернечому каптані. На ви­
пнутих грудях лежала сива, з рудими пацьорками борода.
Тонкий, загострений, ніби дзьоб, ніс звисав над щільно за-
тиснутим ротом. З-під кошлатих, насуплених брів дивились
злі вицвілі очі. Маківка голови гола, ніби вичовгана, і при­
смалена сонцем.
— Я знаю, ти з отих розбишак,— прорік богомол тихо
і навіть наче лагідно, неосудливо,— з тих розбишак, що
розорили воєводу Амосова. Знаю…
Страшний своєю байдужістю голос віддалився, хрест
гойднувся, померк, постать у чорному розтанула в кала­
муті.
…Касян бачив себе серед розлюченого натовпу. Чолові­
ки, жінки, молоді і старі — всі кидали каміння, били кіл­
ками по вікнах, дверях. Лункі удари, крики, стогін, проклят­
тя змішалися в суцільне ревище…
Насувалася ніч, а натовп зростав, набухав гнівом. Ось
рухнули дубові, ковані залізом двері — і люд ринув у па­
лац, запрудив вузькі проходи і просторі горниці. Трощили
все, що трапляло під руку. Потім палац, комори,’ стайні по­
тонули у вируючім вогні.
Раптом почулось:
— Стрільці!..
— Стрільці!..
— Люди, тікайте!..
Касян вибіг на подвір’я. Біг по зчорнілому, стоптаному
снігу. Вчулися постріли. Кулі просвистіли над головою. Він
біг з дворища воєводи ковзкою дорогою до свого селища.
Вже бачив свою хату, але і там стріляли. Він повернув на­
зад, на ту ж дорогу, по якій тільки що біг, вимчав у поле
і подався до лісу. Кружляв, хотів добратись до свого селища
з іншого, безпечнішого боку.
143 Світанок зустрів у лісі. Ішов навмання, але був певний:
знайде потрібну дорогу. Минув день, другий. Доймав мороз.
Особливо було дошкульно ногам. Личаки геть порвались,
розповзлися. Відпочивав у дуплах дерев, але недовго — •
боявся заснути, знав: засне — не прокинеться. Гриз кору
молодого пагіння ялин, але голод не вгамовувався.
На третій день блукання натрапив на чиїсь сліди. Пішов
по них. Припорошені снігом, вони губилися. Довго і вперто
шукав, знаходив і знову губив. Вкрай знесилів і не міг уже
йти. Тоді повз, котився. Удалині, під сплетінням ялинових
віт, побачив приземкувату хатинку, з-під стріхи струмились
пасма сірого диму.
Довго лежав біля порога. Задубів, почав засинати. Зі­
бравши рештки сил, підвівся, хотів відчинити двері — і впав
на порозі, знепритомнів.
Отямився в хаті. Розплющив очі, а пітьма не віддаляла­
ся, лише посвітлішала. Вчувся голос, далекий, ледве чут­
ний, і перед очима з’явився хрест…
— Пити…— вимовив Касян, мабуть, тільки губами, бо
слів не почув.
Хрест зник. З ’явилася дерев’яна таця, на ній — щойно
спечений, трішки пригорілий, рум’яний, запашний корж і
глечик з водою.
Касян жадібно вдихав ті пахощі, очима поїдав коржа,
а все його нутро проймали корчі, тіло судомив гострий,
пекучий біль, груди палила жага. Простягаючи руки, він
рвонувся, хотів схопити страву.
В ту ж мить таця віддалилась.
— Признайся: ти був з ними? Ти із тих?..— Таця на­
ближається. Голос ніби випліскується з води, старечий,
скрадливий. Таця з коржем перед очима. Простягни руку —
і вхопиш. Він ворушить пальцями. Вони вигинаються ког­
тисто, тремтять. А таця віддаляється — не* дістанеш.
— Я з тих…— сказав він, знеможений.
— Із тих?! — повторив із злістю богомол.
Таця впала на голову. Вода залила обличчя, хлюпнула
на долівку. Тамуючи біль, Касян злизував спраглими гу­
бами краплі вологи, звалився долу й припав ротом до бруд­
ної калюжі.
— Вставай!
•— Ставай на коліна!
— Вставай!..— повторювалось вимогливе.
Касян підвівся. Перед його очима з ’явилися: корж, гле­
чик і хрест.
144 Богомол дав напитися, з’їсти шматочок коржа і, підніс­
ши вгору хреста, наказав повторювати за ним слово в слово…
— Перед тобою, боже, каюся! Каюсь і даю клятву: від­
нині ніколи не брати до рук зброї. Не здіймати руки на
пана…
«Не брати до рук зброї»,— повторював і повторював
щодня разом з молитвою.
Весною залишив хижу богомола. Була думка навідатись
до рідного села. Але дізнався, що воно спалене, зруйноване
дощенту, а людей покарано, розвіяно по світу.
Багато з того, що пережив Касян у дні бурлакування на
Волзі, на Дону, забулося, вивітрилось. А пережите у хижі
богомола, ота клятва не забуваються…
Касян здогадується, знає, у яку саме «гостину» виру­
шає Семенко зі своїми побратимами. І щоразу після їхнього
від’їзду його б’є пропасниця. Йому теж хотілося б разом
з ними майнути. Але ота клятва перед хрестом…
їхали риссю, припускали і вскач. Семенко попереду. Віл
поспішав. Треба було добратися до сходу місяця. Просту­
вали степовою цілиною, перетинали заболочені низини, мо­
чарі. Зупинилися на пригорку біля степового байраку. Ко­
ней стриножили, пустили пастися і поспішили вийти на ши­
року, затишну рівнинну галявину, на якій росло кілька по­
одиноких дерев.
Пахло кошарою, овечим лоєм.
— Отам, під тою грушею,— мовив тихо Семенко,— біля
крайнього воза нас ждатиме Тиміш.
Біля найвищого дерева стояли чотири мажари з вовною.
На високому стовпі під дашком висів великий ліхтар. Світ­
ло падало на мажари, на великий, приладнаний, як кринич­
на жердина, безмін, яким важили спаковану вовну.
Запрягали волів. Від воза до воза повільно з ліхтари­
ком у руці переходив огрядний, у куцій чумарці чи кожуш­
ку чоловік. Він оглядав, обмацував мотуззя, рядна, якими
вповито було вовну, і підганяв воловиків.
Три мажари уже могли б вирушати, а з четвертою була
затримка. Теліпався не натягнутий як треба мотуз. Мотуз
натягнули. Та сталася ще одна затримка: воли не йшли в
ярмо. Мабуть, як слід ще не привчені або ж боялися світ­
ляного пасма, що било з ліхтаря.
Нарешті борозний віл переступив війя, дав шию. Воло­
вик накинув ярмо, встромив у верхню дірку нашийника
145 занозу. Віл шумно зітхнув, мотнув головою, заноза тріснула
й переламалася. Ярмо упало.
— Вайло! Недотепа! — верескнув гнівно чоловік з ліх­
тарем, здійняв з плеча ремінного арапника і люто огрів
хлопця по голові раз, вдруге, замахнувся і втретє, але не
встиг. Погас розбитий ліхтар, а Семенко вдарив списом по
ногах кривдника. Той мов підкошений звалився долу. На
голову йому накинули торбу, зв’язали руки, ноги, підхопи­
ли, понесли в лісову гущавину і поклали ниць.
— Оце і є його великопанськість, гаспид Синько,— мо­
вив низьким голосом Семенко, ставлячи свого списа на спи­
ну панові.
— Був Синько. Коли ж дослужився до ротмістра і став
маєтним, то перевернувся на пана Синька,— сказав Шаг-
рій.— Та хай як хоче себе називає, це його діло, а біда, що
цей пан людей неволить.
— Неволить, і запопадливо,— продовжував Семенко.—
До пожалуваного йому хутора Синько силоміць доточив се­
лище Ясенове.
— Он як? — здивувався Яким.— А може, пан мав
право?..
— Вельможний цупить все, що підвернеться, і кричить
на весь світ, що то по праву,— пояснив Григір.
— А так. Правда,— підтвердив Семенко.— Цей пан за­
являє, що в нього є грамота на землі на сто верст навкруги.
Х то не вірить, опирається, того він тяжко карає. Позавчора
скарав двох жінок — стару Ярину та її дочку Мотрю — за
те, що відмовлялися іти на «послушенство». Ярина того ж
дня померла. А вчора Синько забив до смерті пастуха Да­
нила. Ось тільки-но розкраяв арапником обличчя волови­
кові.
— Доволі! — припинив оповідь Шагрій.— Яка буде, то­
вариство, кара нелюдові?..
Побратими мовчали.
Від галявини долинуло гавкотіння собак, людські голо­
си. Там, напевне, стривожились раптовим зникненням пана.
Коли б хтось дослухався, то почув би і голос воловика
Тимоша, який по-своєму давав лад — заспокоював людей,
направляв їх шукати пана в протилежний, де він тепер зна­
ходився, бік.
Почувши голоси, Синько спробував було підвестися або
хоча б перевернутися на бік і, можливо, подати голос про
порятунок. Але гострий спис гасив ті наміри. Довелося
вклякло лежати й не ворушитись.
146 — Так яка буде кара?..— знову повторив Шагрій.
— Мотузка міцна. Дубова гілляка витримає,— порушив
мовчання Яким.— Не треба з отим мотуззям і вовтузи­
тись,— вів далі роздумливо.— А натиснути на списа…
Зв’язаний застогнав, заскімлив.
— А може, в пана залишилася іще хоч крапля людя­
ності, совісті,— почав роздумливо Семенко.— Хай пан дасть
людям спокій.
— Помилуйте,— заволав благально, схлипуючи, Синь­
ко.— Не вбивайте.
— Помилуємо? — запитав Шагрій.
— Побачимо, як він після цього буде ставитися до
людей.
— Хай так.
•— Помилуємо.
— Перевіримо…— повторили всі троє один за одним.
Над верховіттям дерев почало світлішати. На сході за­
рожевіло — пробивався місяць. Пора було вирушати.
Попустили трохи мотузку на руках зв’язаного і відійшли.
Вертали тою ж степовою дорогою — навпростець. По
освітленій місяцем землі коні ступали упевнено, бадьоро.
Побратими мовчали, ніби ні про що було говорити. Насправ­
ді кожного непокоїло: чи не марно згаяно ніч?
«Може, того супостата треба було по-справжньому про­
вчити?» — думали.
— А дідич Качура, отой, що клявся, божився,— почав
першим висловлювати свої думки Яким,— знову взявся за
своє: загарбав громадські левади, луки.
Григір і Семенко мовчали.
Шагрій згадав, як одного разу перед клечальною неді­
лею вони застукали увечері того Качуру на леваді і почали
совістити, що він чинить людям зло. Розлючений дідич вхо­
пив вила і поліз у бійку. Довелося дати йому доброго про­
чухана. Божився, клявся, що віднині ногою не ступить на
чуже, громадське. А воно, бач, клятва була на вітер…
— Гадаєте, налякали пана Синька? — не мовчалося
Якимові.
—1 Просився ж як слізно,— сказав Ш агрій
— Побачимо. Перевіримо,— одізвався і Семенко.
Згадалася нараз його подруга Христя. Уранці вона до­
відається про оказію з паном Синьком, завітає до його,
Семенкової, матері, вони удвох радітимуть з того, що
147 провчено жмикрута… А за день-два Семенко і сам навідає­
ться до Ясенового і розкаже, як лякали…
Вже біля Бахмута, в чагарях, передаючи коня Семен-
кові, Григір сказав:
— А чи не слід нам, товариство, діяти трохи крутіше?
— Лоскотанням пана не проймеш,— докинув Клим.
— Я теж так думаю,— признався Семенко.
— Проймемо чимось і гострішим,— уже навздогін ки­
нув Семенко Шагрієві, який спішив до воловні соляного
промислу.
Коли геть віддалився і затих тупіт кінських копит, Синь­
ко перевернувся на бік, вивільнив з мотуза рукй^ скинув
з очей пов’язку, розв’язав вузли на ногах.
Довго сидів, віддихувався, приходив до тями, все ще не
вірячи, що залишився не тільки живим, а й навіть не по­
битим. Лише на спині, там, де торкався спис, трішки сад­
нило.
Оговтавшись, звівся на ноги, кулаком погрозив у той
бік, куди зникли нічні невідомі нападники. З думки йому
не сходило, що він уже чув голос одного з розбишак, запа­
м’яталось, що той теж ось так гаркавив.
Здогад пройняв блискавично. Навіть уявилося: високий,
плечистий, показний з себе, круглоголовий, сірі очі, завих­
рене русяве волосся, гаркавить. Бачив його не раз у Торі,
у Святогір’ї.
Вирішив запопасти його до рук. А там — кільце до кіль­
ця потягнеться і весь ланцюжок, знайдуться такі, що ді­
знаються, хто оті двоє… Не гаючись, навіть не довідав­
шись, як там його вози з вовною, Синько вирушив до свого
двору. Мав намір прихопити кількох своїх охоронців і по­
датися навздогін. А потім розміркував, що негоже йому,
статечному, відомому в окрузі дідичу, особисто ганятись
за якимись голодранцями.
Загін у вісім озброєних охоронців з цидулою Синька до
Грименка про допомогу на світанку вирушив до городка
Бахмута.
Семенко зняв з коня сідло, заховав у потаємному місці
зброю і, перетинаючи долину, направився до мажари-буди.
Назустріч йому на повному скаку мчав Касян. Домчавши,
злетів-спішився.
— Там за тобою! Ловці!..— ледве вимовив, надміру
схвильований.— Бери мого коня. Тікай!
148 Але вже було пізно. Загін вершників оточував з усіх
боків. Пручання було даремне. Семенка миттю зв’язали,
кинули на візок-драбиняк і рушили.
Гордій Головатий з’явився біля мажари-буди тоді, коли
візок в оточенні вершників був далеко від Бахмута.
Привітавшись з нахмуреним кремезним чоловіком, пони-
зовець запитав, чи є тут пастух Семенко.
— Був такий,— відповів повільно, неохоче Касян, по­
вертаючи коня, щоб від’їхати, але глянув на сивовусого
вершника, пройнявся до нього повагою і вже мовив лагід­
ніш: — Лиходії повезли. Куди — не знаю.— І вказав ру­
кою на дорогу, що вела на південь.
Головатий не поспішав наздоганяти. їхав назирці. Коли
впевнився, що везуть в Ясенове до панського двору, узяв
гак степом аж до дубового гаю. В селище в’їхав з південної
окраїни. Коня пустив у Тимошів садок. Сакви залишив у
хаті, а в киреї наопашки, під якою сховано пістолі; поспішив
на вулицю, де вже збиралися до гурту стривожені ясенів-
чани.
Синько у тій же, що й раніше, куцій чумарці, в округлій
присадкуватій шапочці, тільки в інших (напевне, невипад­
ково замінених) широких синіх штанях, запущених в низь-
кохалявні чоботи, сидів на ганку, видивлявся. Ніби дожи­
дався значного гостя.
На візку, що підкотив до ганку, із зв’язаними руками
сидів Семенко. Здавалося, він спокійно озирав будинок,
байдуже зиркнув на пана, розглядав вершників, які півко­
лом оточили візок.
— Робітний соляного промислу? — раптово наїжачив­
шись, запитав Синько.
Семенко ствердно кивнув головою.
— У Торі з паном Грименком бував?
— Так.
— Питаю, у Торі? З Грименком? Говори!..
— Бував.
— Де? Де бував?
— У Торі.
— Ага!.. Мій нічний гостонько!..— торжествуючи, ви­
гукнув Синько.— Підвела тебе буквочка. Підвела…
Скочив з веранди, вихопив в одного з вершників кан­
чука і почав несамовито періщити ним зв’язаного по спині,
руках, голові. Кров залила обличчя, Та Семенко сидів не­
порушно.
149 Вгамувавшись, Синько наказав забити злочинця в ко<
лодки і відправити до Торської фортеці.
Візок їхав вулицею селища. Семенко уже в дерев’яних
колодках-дибах на руках і ногах стояв, вітався з зустріч­
ними. Люди вибігали з хат і йшли за возом, забігаючи на-*
перед. Юрба наростала і наростала. Вершники, що супрово­
джували візок, оточили його тісніше, відпихали кіньми лю­
дей.
Вид скривавленого хлопця обурював. Чулися погрози.
Люди виносили й кидали у візок до ніг закутого вузлики
з їжею, солому, щоб було м’якше сидіти.
З однієї хати вийшла стара, сивоголова, висока, зсуту­
лена жінка.
— Сину, синочку мій, куди ж тебе? — залементувала,
кинулася до візка.
Вершники загородили їй дорогу. Але люди зупинили ко­
ней, взяли»стару під руки, підвели. Семенко нагнувся. Мати,
цілуючи сина, зайшлася нестерпним плачем.
Візок рушив. Стара впала на землю. А в цю мить біля
Семенка опинилася середнього зросту, кругловида, чорно­
волоса дівчина, в чорній спідниці, в білій, розшитій квіт­
частими поликами сорочці.
— Христя. Наречена…— почув Головатий.
Дівчина припала до грудей Семенка, поцілувала його, об­
терла широким рукавом своєї сорочки кров на обличчі.
Вершники-конвоїри, погрожуючи, наказали Христі за­
биратися геть. А потім почали силою стягати з візка. На
ходу це було незручно. Коней зупинили. Два конвоїри спі­
шились і зсадили дівчину. Але вона в одну мить знову
опинилася на візку і прив’язала себе розплетеними косами
до диби, щоб бути поруч з коханим.
Один з конвоїрів вихопив шаблюку, намірюючись різати
косу.
— Люди!..— крикнула Христя, здіймаючи вгору стис­
нуті кулаки.— Люди!..
— Сваволя!
— Розбій!
— Не дамо знущатися! — чулося грізне, вимогливе з
гурту.
Натовп жінок, дівчат ринув, відтиснув геть вершників.
На конвоїрів полетіло каміння, кім’яхи землі, дерев’яне цур­
палля. Кимось кинутий камінь влучив у голову коневі. Кінь
рвонув, став дибки, вершник випав із сідла. Вчувся крик,
зчинилася метушня.
150 Раптом пролунали постріли. Конвоїри з оголеними шаб­
лями, з піками насували на безоружний людський натовп.
З візка, розтявши косу, силоміць зняли Христю.
— Гони коней!
— Гони скоріше!— кричали вершники.
Погрозливі вигуки, лемент заглушили постріли. Коні
рвонули. Збита курява заповнила вулицю і вкрила сивою
пеленою збуджений натовп.
За селом, на повороті дороги, біля дубового гаю, загін
вершників раптово повернув назад, помчав вулицями сели­
ща до панського двору, напевне, втихомирювати бунтівли­
вих ясенівців. Візок супроводжували лише два конвоїри та
кучер, щупленький білявий хлопчина.
Головатий на певній відстані їхав за возом. Коли поба­
чив двох вершників, у понизовця блиснула думка — спро­
бувати звільнити отого Лащового, з яким йому так і не вда­
лося поговорити.
Завернув до двору Тимоша. Скоро зібрався в дорогу.
Коня провів рідколіссям і опинився попереду візка. Задум
понизовця був дуже простий, хоча й ризикований: знена­
цька напасти на конвоїрів і звільнити закутого. Ще в Ясе­
новому, коли вирушали в дорогу, Гордій, придивляючись до
тих двох на неосідланих конях, визначив, що ті посіпаки не
сміливого десятка. Якщо ж вони вчинять опір, тоді заго­
ворять пістолі.
Весь час Головатий їхав попереду. На поворотах чи на
роздоріжжі, ховаючись від стороннього ока, стежив, куди
звертає візок, і остаточно впевнився: Семенка везуть до
городка Тора. І, напевне, до фортеці.
Степ змінився на ріденькі переліскові смуги, які посту­
пово переходили в суцільні соснові та дубові гаї.
Городок Тор уже був недалеко, за пасмами пригорків.
Дорога перетинала дрімучий ліс. Понизовець вибрав
зручне для нападу місце і засів. Наготував пістолі, ятагана
почепив з правого боку, напохваті.
Учувся тупіт копит. Вразило, чому так гулко. Заторохтів
візок. Головатий підвівся, став за грубезною ялиною і за­
стиг в напруженому чеканні. Сторопів від несподіванки: ві­
зок супроводжував цілий загін.
Від раптової злості майнула спокуслива думка: вцілити
переднього, у зеленому, вигаптуваному срібними шнурками
кунтуші, обвішаному пістолями,— мабуть, старшого в за­
гоні.
Холодна розсудливість, обачність взяли гору.
151 Не поспішаючи, Головатий вивів коня з низини, де той
випасався, і, вже їдучи позаду, стежив. Конвоїри і візок
завернули до центру городка, де солеварні і фортеця. Гор­
дій пришпорив коня, виїхав на дорогу, яка вела до козаць­
кого селища Маяки.
Насувалася ніч. Сутінки заворожували степ, гаї. В не­
бесній оболоні привітно замиготіла, ніби тільки-но оновле­
на, чиста вечорова зоря.
Головатий ні на що не звертав уваги. Поспішав у гости­
ну та на пораду до свого давнього побратима Петра Ска-
лиги. їхав сповнений роздумів про звідане ним за останні
дні, про те, що нібито і не згайнував даремно часу, але й
того, що хотілося, чого шукав, поки що не знайшов.
Гордій причинив сінешні двері, навпомацки пробрався
праворуч і опинився у наповненій тьмяним місячним сяй­
вом світлиці. Покликав господаря — ніхто не обізвався.
Повертаючись до сіней, навмисне грюкнув дверима.
— А який там біс вештається?— почулося знадвору.
З-під повітки, наповненої сіном, вийшов господар, Петро
Скалига.
— Ти, Гордію? — запитав спокійно, неквапливо, сливе
байдуже, ніби знав, що той саме оце прийде, і, обтрушую­
чи одяг від чіпких пирію та типчаку, пішов назустріч го­
стеві.
Вітаючись, не чоломкались, а торкались плеча один од­
ного і чулось коротке, глухувате:
— Отак!
— Еге ж, отак!
— Стережись!..
— Маєш!..
— Ти ждеш його на маковія, а він — коли сніг повіє,—
з легким докором мовив господар.— Друзяка, як з лободи
ломака.
Посідали на дуплястій вербовій колоді, що правила за
призьбу.
— Ти, Гордію, нівроку ще, слава богу, сторчак! — від­
сапуючись, зауважив Скалига..
— Та ще через перелаз, а можу й через тин,— відповів
Г оловатий.
— А мені, мабуть, уже рясту не топтати,— спокійно, як
про щось звичайне, сказав господар.— Відтопталося…
— Отаке верзеш,— заперечив Гордій, окинувши пиль­
ним поглядом високу, згорблену, висріблену місяцем по­
стать — білі на очкурі штани, біла сорочка, біле на голові
152 ролосся і такі ж білі, звисаючі донизу вуса. Таким він був
і чотири роки тому, коли розлучилися.
Зринуло, як уперше познайомились…
Того дня Гордій за влучне стріляння одержав як наго­
роду від понизовця Небаби пістоля. З гуртом своїх друзів-
уманців він завітав до сусіднього січового куреня. На май­
дані, в колі козаків, один цибатий білоголовий молодик,
вихиляючись, пританцьовуючи, оповідав щось дуже смішне.
— Здоров’я сусідамі — привітались уманці.
— Спасибі.
— Кланялись Оверко та Івась!..
— Тим же києм і вас!..
Тут всі давно уже один одного знали.
— А це хто такий? — запитав цибатий про Гордія.
— Твій, Петре, земляк,— відповіли уманці.
Цибатий вдавано набундючився, випнув живота, надув
щоки і взявся в боки.
— Не знав, не відав,— проказав нарочито повільно
низьким голосом,— що у мене є й такі земляки-сопляки.
Гордій скипів, розмахнувся й затопив в обличчя зу­
хвальця. Петро гепнув на землю, але в ту ж мить, ніби
підкинутий пружиною, схопився, кинувсь на Гордія. Вони
вчепились за барки, потім вхопили один одного в обійми.
— Розбороніть!
— Розчепіть їх! — почулися тривожні голоси.
Серед січового товариства суворо каралась будь-яка бій­
ка чи сварка.
— Чоломкайтесь!
— Чоломкайтесь, сучі діти! — вигукнув, нагодившись на
ту катавасію, сивовусий Небаба. Петро, заюшений, криво
посміхаючись і мружачи ліве підбите око, першим почав
миритися з Гордієм.
Увечері вони сиділи над дніпровою водою, згадували:
Гордій — свою Рубайку, Петро— рідну Торговицю.
Звірялись один одному, мріяли про лицарські вчинки,
вигрівали наміри зібрати гурт таких, як самі, сміливців,
заскочити у ті рідні краї і добре провчити панів та недо-
ляшків.
З роками дружба не згасала. Гордій (після смерті Івана
Сірка та коли було ушкоджено руку) осів на Вовчій в ко­
зачому зимівнику в Кам янці; ходив на Дон з чумацькими
валками; допомагав чим міг бідній сіромі. Ота волелюбність
завела його і на береги Сіверського Дінця до загонів Кінд­
рата Булавіна.
153 У тих повстанських загонах був і Петро Скалига. Після
поразки під Тором Петро повернувся на Січ. А там роз­
брат, не розбереш — хто куди… Петро довго не роздумував,
пішов бити короля Карла. На милиці, із шведською кулею
в нозі і з царською відзнакою за Полтавську баталію до­
шкандибав Скалига до Дінця, до селища Маяки…
— Відтоптався…
— Ото зарядив: ку-ку та й ку-ку.
— Та воно правда,— погодився господар.— Що на ду­
ші, те й на язиці. І нікому пожалітися… А ти, Гордію, у
веремії, в бучу ще лізеш? — запитав раптом, міняючи тему
розмови.
— В думках та ще, буває, у сні,— признавався Голова-
тий. Вимовив глухо, здавалось, неохоче, але щиро, з затає­
ним сумом. І, помовчавши:— Отак, в гостину до тебе за­
вітав. І за порадою.
— Що, опікся десь чи, може, скрізь уже скоренив
неправду? — глузливо прискалюючи ліве око, запитав Ска­
лига.
— Прощаюся,— твердо вимовив Головатий.— Прощаю­
ся — і на Правобережжя.
— Потягнуло до рідної хатоньки? — нарочито пискли­
во тягнув Скалига.
— А чого ж, заведу бджілок,— в тон господареві цідив
Гордій,— та й буду забавлятися, як дехто забавляється оти­
ми божими мухами… А гоститиму у хаті-палаці ясновель­
можного пана Потоцького…
Ліве око господаря уже округлилось і дивилось незмиг­
но на гостя.
— Побував я у церкві, у склепі,— почав спроквола Гор­
дій.— Навідався…
— Перевір.ив?— насмішкуватий тон господаря змінив­
ся на схвильований. Він підвівся, ступив кілька кроків сюди-
туди, сів на колоду, ближче до гостя.— І що ж? — нетерп­
ляче запитав.
— Казан, як був, повний,— спроквола вів Головатий.—
І все інше теж на своєму місці. Дещо, мабуть, тільки заір­
жавіло… Всі оці дні, Петре, шукав я того, хто б кресав
іскри із свого серця та сердець людей…
— З тих, що колись разом з нами кресали, є ще, здає­
ться, дужі,— підказав Скалига.
— З декотрими зустрічався,— відповів Гордій.— Та про
те, що бачив, не хочеться навіть згадувати. Один став жми­
крутом, той горшки ліпить, того заарканено кріпаком. А од­
154 ного молодого, кажуть, полум’яного у мене з-під самого
носа вихопили. Говорили, є ще відважні, але, признаюсь,
тих не бачив. Хоча, брешу, бачив: козаківну в запасці.
Така, напевне, могла б заткнути за пояс і козарлюгу. Жал­
кую, що не довелося дізнатися, чия вона дочка. Отак…—
закінчив невесело.
-— Отак, Петре,— знову почав, помовчавши.— Не тіль­
ки достойного на «святе діло», а навіть нікому передати
ось ці пістолі, що ношу в саквах. Хіба отій, що в запасці,
Христі…
— Христі, кажеш? — перепитав Скалига.— Якщо в Ясе­
новому, то це дочка Калача, побратима Семена Драного.
Були, як мовиться, нерозлийвода.’І загинули, б’ючись пліч-
о-пліч. А Христя ота — в батька, не з боязких.
Гордій мовчав.
— Скільки весен і зим, як ти, Головатенко, не був у цих
краях? — запитав Скалига.
— Чотири,— відповів Гордій.
— А скільки з отим рудошукачем, Капустіним?
— Одне літо. І осінь,-— додав Головатий.
— Набігло, сказати б, і небагато,— роздумуваз Пет­
ро,— а подій усяких за оці літа, гай-гай!.. Скажімо, таке:
бувало, бідний чолов’яга, коли йому непереливки або душа
просить волі, чкурне з маєтку сюди, в Дикопілля. А тут,
у степах, як у море пірнув…
— Було,— ствердив Гордій.
— А тепер,— наголосив твердо Скалига,— за указами,
дарчими грамотами від самого царя його наближені і тут
прибирають до рук землю і людей.
— Не вспоминай при мені,— просив Гордій,— отого осо­
ружного царя. Це він вхопив пазуристо, пошматував, роз­
дав своїм вельможним все, що було біля Дніпра, Слобо­
жанщину і вже роздаровує Дикопілля.
•— Отож і я кажу,— вів свою думку господар.— По­
всюдно запроваджується панщина. Розгулявся канчук. До
того ж чоловік, бувало, втікав з насидженого місця сам чи
з гуртом таких же сіромах, а зараз людей гоном гонять, як
бидло, з одного місця на друге. І вкорінюють, де хочуть.
Я, ти та ще такі, як ми, кресали іскри проти царя, князів,
воєвод, проти того коверзуна, крутія, кошового отамана
Кості Гордієнка, проти гетьмана Мазепи та всякої хапкої
старшини. А зараз ті іскри ледве-ледве тліють… Люди ста­
ють якісь дрібненькі душею. Іноді навіть думаєш: для кого
кресав оті іскри?
155 •— Ти, Петре, оце, як той тхір, підпускаєш вонючого
духу,— дошкільно кинув Головатий.
— Як тхір?!— образився Скалига.— Тьху!..
, — Не думаю, що ти страхополох,— не здавався Гор-
дій, підводячись.— А от почав верзти дурниці. Не знаю,
як хто, а я вірю у «святе діло». З пістоля Івана Сірка, хай
йому покійно буде в могилі, рука Головатого за волю сіроми
не схибить!
— А я,— теж підводячись, мовив Скалига,— пильную
бджолу. То до моїх вуликів приходять добрі люди. І коли,
буває, горять маєтки вельможних, то і я дечим причетний
до того…
— От і висповідались,— сказав Гордій.
Аж тепер мала починатися між ними задушевна роз­
мова.
Вечеряли під повіткою. Господар простелив килимок, на
ньому — рушника. Приніс всяких наїдків. Від чарки Гор­
дій відмовився. Не покуштував ні в’яленого чабака, ні сма­
женої качки, ні коржів з маком. Пожував хліба з цибулею
і запив кислим молоком. Те ж саме вживав і господар.
їли мовчки, не поспішаючи. Так призвичаїли їх ще з
юних літ.