Головатий вдивлявся в закаламучену далину моря, кро­
кував вибоїстим, розмитим дощами берегом..З прибережної
шелюги запнута рядниною з’явилася постать. Коли вона
наблизилась, пізнав— татарчук Гасан. «Куди його несе в
таку негоду?» — майнуло в думці.
269 Гасан зупинився. Скинув запинало. Озирнувся навколо.
Упав на коліна й охопив руками Гордія.
— Встань! — наказав Головатий.
Хлопець підвівся, схвильований, розгублений, нараз до­
вірливо радісно посміхнувся, вихопив з бічної кишені шта­
нів паличку і вивів на мокрому піску великими, старанно ви­
писаними буквами:
«Ефенді читає?»
— Трохи тямлю,— відповів той здивовано,— і не нази­
вай мене, хлопче, так.
Татарчук збентежився, зиркнув, ніби перепитував, і за­
стиг, здавалось, не зрозумів чи не дочув сказаного.
— Не називай так,— повторив Гордій.
Хлопець все ж таки, напевне за звичкою, почав було
виводити оте «ефенді», та нараз засипав його піском, пере­
йшов на інше місце і почав повільно, старанно креслити бук­
ви. Понизовець читав мовчки, а відповідав уголос.
«Головатий врятував мені життя. Я його раб».
— Не мав, слава богу, рабів і не хочу їх мати.
«Я буду тобі, ага, вірним слугою».
— Слуг, хлопче, не потребую.
«Буду довіку вірним тобі душею».
— Добре, хай буде так.
До берега, повільно краючи воду лиману, наближалися
два баркаси. З рибальського поселення зустрічати їх ви­
йшов гурт людей. Гасан занепокоївся, заспішив креслити.
Букви виходили незграбні, навіть не досить виразні, а все ж
можна було вчитати:
«Полковник і той другий ефенді, що з ним, нечесні, дуже
підступні».
«Здогадувався»,— подумав Гордій. І читав далі.
«Вони обманщики. Замишляють зле тобі і мені».
— Що замишляють?
«Я чув багато, але не все зрозумів. Запам’ятав: Голова­
того укоськати. Мене, Гасана, повернути Шидловському.
Ярлики — обіцянка-цяцянка. Хай Головатий тішиться, аби
тільки покликав робітників».
Люди, що вийшли з поселення, наближались. Гасан на­
писав останнє:
«Зустріну вдруге, скажу про інше, все, що пригадаю.
Будь обережний, ага, хай захистить тебе аллах».
Швидко затоптав ногами написане, кинув у воду па­
личку, миттю підхопив, накинув на голову ряднину, вклон-
нився і зник у заростях шелюги та осоки.
270 Почуте, чи певніше сказати, прочитане, не дуже-то й
збентежило Головатого. Про все те він і сам здогадувався.
А все ж змусило задуматись. Полковник і суддя, коли бу­
вають на будові, ніколи з ним, Головатим, не радяться.
Ввічливі. Але чомусь уникають розмови. Людей, які при­
бувають сюди, гуртують, дають роботу самі. А тих, що гор­
нуться до нього, відсторонюють, навіть, буває, випроваджу­
ють геть. Увесь час за тим, що він робить, де буває, з ким
розмовляє, стежать. І не тільки отой довготелесий в кудла­
тій шапці, а й інші козаки-олешківці.
«Дурниці,— втішав себе Гордій,— будується фортеця,
підходять добрі, надійні люди, і ми будемо гнути своє, за­
думане…»
Баркаси підпливали до берега. Вони везли цінний, дуже
потрібний вантаж: гармати, пищалі, гаківці.
Головатий заспішив до причалу.
Надійшла весна…
Христя витягла з печі великі, бронзовокорі, зісподу по-
репані, пухкі хлібини. Хату наповнив п’янкий житній дух.
Жарко. Довелося відчинити сінешні двері. Війнуло запаха­
ми моря, До шерхотіння хвиль долучався розмірений гуркіт
важких колод — «баб», якими забивали дубовий частокіл.
Христя попросила жінок, які допомагали їй, готувати
новий заміс і вийшла на подвір’я. Голубіло небо. Минав яс­
ний простір. Хотілося йти — трудити ноги, хотілося гляну­
ти, що там, за тим ярком.
Бурунились, набігали хвилі. В лице бив густий солону­
ватий пил. Христя взяла праворуч, вибралася на гору, пі­
шла степовою цілиною. Ноги путала сколошкана, ще цупка
торішня трава. Приємно було відчувати холоднувату зату­
жавілу землю. З-під злежалої трави уже пробились шпича­
сті зелені парості. На підгір’ї, в облозі закучерявленої зеле­
ної рути, ясніють синяво-фіалкові спалахи і, як густі бризки
ранкового сонця, красуються острівцями жовтаві кульбаби.
Христя задивилась на перші дарунки весни. Такі ж чи­
сті, довірливі, як і тоді…
Того дня вони йшли лугом у зелений безкрай, топтали
молодий, густий, тонкостеблий типчак, конюшину, назуст­
річ їм пливли й пливли фіалкова сон-трава, плеса кущистої
кульбаби.
— Бачиш, як вогняно цвіте,— сказав, показуючи на ті
квіти, СеменіЛ),— отак і ми запалимо вогні, тільки
справжні…
271 Він довірливо, з захопленням оповідав про своїх побра­
тимів з бахмутських солеварень, кріпаків з Ясенового. Не­
щодавно вони вирвали з пазурів царських посіпак десятків
два втікачів, яких ті гнали до панських маєтків, а ще на­
лякали кількох тутешніх дуків-багатіїв, котрі гнобили бі­
даків. Та це, запевняв Семенко, тільки початок. Гурт їх
поки що невеликий, та він зростатиме. Вони матимуть доб­
ру зброю. Гайнуть по городках, селищах. Гуртуватимуть
всіх знедолених, сіятимуть іскри гніву — виборюватимуть
волю.
Із завмиранням серця слухала дівчина оту оповідь,
проймалась звитяжним настроєм. Була певна: коли б Се­
менко жив у дні походів Богдана Хмеля чи Кіндрата Бу-
лавіна, коли вирував бунтарський дух сіроми, він був би
серед хоробрих звитяжців.
Коли Семенко із своїми побратимами, провчаючи ли­
ходія Синька, потрапив до лап панських посіпак, Христя
без вагання стала на його захист, а потім заходилась ви­
зволяти з хурдиги.
Семенко вільний. Поруч неї. Мало б прийти омріяне,
заронене глибоко в серце. Мало б. А воно…
Почалося, а може, краще сказати, виявилося в дорозі,
коли прямували від Ізюма до Азовського моря. Був чер­
говий перепочинок. Денне світло поволі меркло. Згусала
й згусала волохата чорна тінь. Землю закутував чорний
морок. На моріжку степового байраку паслися стриножені
коні. їх доглядав Гасан. Христя й Семенко сиділи в за­
тишку під терновим кущем і теж пильнували, ловили най­
менші порухи тиші. В степу, вдалині від людського житла,
завжди будь насторожі — шугають вовчі зграї, наскакують
хапуги — добувачі чужого добра, а то й гляди, підкрадуть­
ся татари. Наслухали, стиха перемовлялися. Христя уже
вкотре радила, умовляла вертати до рідного краю, погод­
жувалась оселитись не в Ясеновому, а в Торі чи Бахмуті:
розшукати колишніх Семенкових побратимів або й згурту­
вати інших сміливців та й провчити посіпак…
— Хай уже хтось гуртує, б’ється. З мене досить,— об-
ронив неохоче Семенко.
Дівчина заціпеніла. Може, їй здалося… А може, він ска­
зав таке, не подумавши, аби щось сказати, блискавкою май­
нуло тривожне.
— Як це «хтось»?— запитала, намагаючись вимовити
спокійно. А в грудях занило. Відповіді ждала, затамувавши
подих, напружена, принишкла.
272 •— Хай інші спробують,— процідив глухо Семенко.—•
Хай пробують…
Вкрай приголомшена, знітилась, а отямившись, вимови­
ла твердо:
— А ми що, немощні, каліки чи не хочемо добра?
— Пробували. Перехотілося,— кинув коротко, байдуже.
Христі все ще не хотілося вірити, що це сказав він, Се­
менко. Але ж сказав. Підтвердив.
Довго мовчала. Ніби забракло слів. Та нарешті потрібні
слова з явились, вона рвучко звелась і, нехтуючи, що, може,
хтось сторонній, небажаний почує, заговорила на повний
голос, нагадала йому про мужніх, про всіх, кого знала, про-
тих, хто заступався, бився з поневолювачами. Впом’янула
й Семенкового батька Лук’яна, і свого батька сотника Івана
Калача, які загинули в бою з царським військом в загонах
Кіндрата Булавіна під городком Тором.
Припавши лицем до землі, Семенко лежав, ніби закам’я­
нів. Дівчина змовкла. Ждала відповіді. Він мовчав. Укляк­
лий. Нерухомий, важко, з натугою дихав.
Христі хотілося занурити пальці в його хвилясту кучму,
підняти голову, притулитись лицем до його лиця, пустотли­
во затурчати йому над вухом, вибухнути безтурботно весе­
лим сміхом, розтормошити, щоб Семенко став таким, як був
колись…
І вона таки зважилась.
— Семенку,— покликала тихо, поклала руку на його
плече.— Семенку…
Він перевернувся, невдоволено щось промурмотів, від­
повз, скоцюрбився і знову засопів.
Христя поволі-поволі відступала. Потім прискорила
ходу, відбігла в степ, впала на траву й зайшлася плачем.
На світанку осідлали коней і рушили в тому ж напрямі,
на південь. Поспішали. З тривогою заговорили, що доїдуть
до моря і обірветься дорога, а чи знайдуть вони там, на
березі Кальміусу, те, чого шукають. Спогадували своє Ясе­
нове, рідних та знайомих, давніші події, пережите, бачене.
Тільки ні словом не натякали про оту прикру розмову вно­
чі, біля степового байраку.
Христя вирішила: Семенкова відмова вертати й оті сло­
ва зневіри від того, що він, зазнавши тортур у Торській та
ІзюмськіГі фортецях, дуже стомився. А минуть дні на волі,
в колі своїх людей, і тоді вони за якоїсь нагоди знову про­
довжать оту недокінчену розмову.
І така нагода трапилась.
273 Пізньої осінньої пори на дворище фортеці прибули вті«
качі з Ясенового.
Оповідаючи, як вони тікали, як живеться людям, кріпа­
кам, розказали про жахну подію, яка сталася в їхньому се­
лищі.
Ясенівський дідич Синько наказав чоловікові і жінці ви­
ходити на роботу до його вівчарні. Ті люди відмовились,
доводили, що вони з діда-прадіда вільні козаки-поселенці.
Вдруге і втретє загадали панські пригінчі йти до вівчарні.
А ті не йшли. Тоді до двору непокірних з’явився сам Синь­
ко. Він вимаґав, погрожував. А люди затялися. Пан звелів
своїм гайдукам відвести непокірних силою. Чоловік і жінка
зачинилися в хаті, підперли кіллям двері, а самі з вилами,
з камінням стали біля вікна. Дві доби тривала облога. Впер­
ті не здавались. Тоді пан в безсилій скаженій люті своїми
руками підпалив хату. Згоріло все посімейство: чоловік,
жінка і троє діток.
— Хто такі оті спалені? — запитала Христя по тій пе­
чальній оповіді.
— Ленюки. Остап і Одарка з дітками,— відповів Тиміш
Тесля.— Поховали їх посіпаки в одній ямі, не оплаканих
людьми, без труни, без хреста. Так наказав пан,— видавив
глухо Тиміш і змовк.
Мовчали всі, хто був на дворищі.
Почуте гнітючим болем стискало серця. Розходились по­
нурені.
— Ленюки були наші сусіди,— сказав, ніби роздумую­
чи, Семенко,— добрі були сусіди, добрі, щирі люди.
— З отаких непокірних могли б бути і добрі бойові по­
братими,— зумисне вставила Христя. Коли говорила «непо­
кірних», хотіла додати, «яких ти називаєш «інші», але роз­
думала: почнеться продовження отієї нічної розмови в сте­
пу. А воно не час. Поки що не треба вражати.
Але Семенко сам нагадав, що «святе діло» вершать смі­
ливці.
— І крешуть іскри,— додала Христя,— а кресати треба,
щоб такі, як отой Синько, знали: кари їм не минути. Семен­
ку, любий, там нас ждуть… і
Він не заперечував, але від прямого слова ухилився.
Сказав, що нині в таку негоду, коли в степу тваньливо, ні­
чого й думати кудись вирушати.
— І треба якось зібратися з духом,— признався.
Почувши таку відповідь, у дівчини відпала охота запере­
чувати, доводити, що негода надворі не та причина. Відсіля,
274 від моря, водою-рікою, а потім кіньми та й пішки добира­
ються люди до берегів Дінця, до Дону. З тамтешніх город­
ків везуть сюди залізо, дерево, все, що потрібно для будо­
ви. Радувало, що признався: «Треба якось зібратися».
А коли ж збереться?..
Зима того року була не жалкою. Як кажуть, сирітська.
Морози возьмуться, днів кілька пощипають та й переся-
дуться. Війне відлига. Після днів в’їдливої мжички, липких
туманів почало ясніти. Завесніло. Протряхло. Ночами,
особливо на світанні, коли тане, ховається морок, а синява
здіймається, вище і вище, розсуваються низькі горизонти,
з вишини линуть пронизливі крики, посвист і клекіт. Птахи
здолали далеку відстань, перелетіли море і радісно вітають
рідну землю, бадьорять тих, хто знемагає, відстає, зовуть
за собою.
Христя, прокидаючись від сну, дослухалась, і коли вчу­
вались оті піднебесні голоси, бентежилась душею, уявляла
політ птахів, і хоча знала, їй ще не час, а готова була виру­
шати.
З будуванням фортеці зростало, роздавалось вшир ри­
бальське селище. З ’явились нові хатки, землянки — що
кому до вподоби чи на що хто був спроможний. Заклопо­
тався і Семенко Лащовий. Ще взимку натягав з гаю дере­
вини, а весною почав зводити хату, справжню, велику,
з пристроєм-ганком, огородив хмизом чимале подвір’я.
Якось при зустрічі з Христею ніби між іншим, а насправді
серйозно хвалився, що вже ним зроблено, який буде город
і що саме садовитиме.
— А земля тут,— запевняв,— добра, ростиме все, що
посадив.
— Наша, біля Дінця та Лугані, мабуть, краща,— нав­
мисне заперечила Христя.— Тільки там ту землю і хату
треба захищати.
Сказане, здається, не збентежило парубка. А може,
тільки вдавав, що не зрозумів натяку, безтурботно посмі­
хаючись, зітхнув і скрушно, але весело, повчально мовив:
— Скрізь, Христинко, треба боронити: і там, і тут. Та
поки що тут…
Дівчина мовчала. їй було тоскно. З думки не йшло:
«Хата… город… грядки… буду садити…»
Ще з перших днів їхньої зустрічі вона гадала, що він
обранець її серця. Та й покійна мати принагідно говорила,
що кращої пари своїй доньці, як той Семенко, вона не хоті­
275 ла б. Сусіди, які знали про їхню дружбу, єднали їх. І Хри-
стя вважала, що вони будуть на все життя в парі, але не
тільки щоб жити під однією стріхою і садовити город, а щоб
разом, з бойовими побратимами, про яких, бувало, він опо­
відав, боронити свою волю.
Під приводом, що треба, не гаючись, навідатись до хати,
перевірити, як там сходить опара, поспішила додому. А на
самоті картала себе, чому не вилила гіркоти, не сказала,
що було на думці. Та невже він став такий?.. І не знаходила
слова, щоб визначити, який… Настирливо лізло й гнітило:
«Боягуз… Нікчема… Тюхтій… Та невже такий?..» І було до
сліз боляче.
А Семенко корив себе, що передчасно заговорив про ту
хату. Збудував би, опорядив, тоді б у новій, затишній і
своїй — весілля. Стурбувало і оте сказане дівчиною, ущип­
ливе: «Тільки там треба захищати»- Він розуміє, на що
вона натякає. Але ж чи варто їй, яка вперто носиться з дум­
кою вертати, говорити, що оті його колишні нічні наскоки,
лякання дуків було юнацьке захоплення, як гра в дейнеки.
Бо що вони, кілька чоловік, могли вдіяти проти сили царя,
сили панів. Хіба що трсццки налякати, роздратувати. Він, ро­
зуміється, не від того, щоб при нагоді стинатися з ворогами.
Але щоб з того був толк. «Та попереду будуть ще дні су­
тичок з лихими людьми,— заспокоював себе,— а поки що
треба набиратися сили, пожити по-людському, для себе.
Христя навертає добиратись до рідних місць. Але ж зараз
перебувати там небезпечно.
Ні, краще поки що побути тут, на Кальміусі. Христя
сама не наважиться вирушити. Мине час, і дівчина угомо­
ниться. Звикне».
«Еге ж, побути тут»,— роздумував, запевняв себе.
А в душі відчував терпку гіркоту докору, гнітив скімливий
неспокій, знав, що хитрує, хоче обдурити ніби не себе,
а когось іншого. Отож і хапається за оте: «Попереду ще
будуть дні… набиратися сили…»
Минали дні. Були зустрічі, були розмови з Семенком,
а Христі у снах з’являвся інший. Він навіть трохи був
схожий на Семенка. Але рішучий, при зброї. Стояли двоє
баских осідланих коней. Невідомий і Христя сідали і мчали,
долали степ, минали знайомі і незнайомі місця. Вони по­
спішали — ворожі загони десь там, мав статися бій…
Збуджена, в тривожній напрузі, дівчина прокидалася.
Охоплювало непереможне бажання діяти насправді. А як?
З чого розпочати?.. З ким порадитись?..
276 Головатого Христя знайшла на валу фортеці. Там на
дубових опорах установлювали гармати, приладнували,
прицілювали так, щоб послані ядра лягали під правий чи
лівий берег. А коли треба, то досягали б аж туди, де води
Кальміусу вливаються в море. Там, де мають падати ядра,
на хвилях погойдувались плоти з комишевими вітрилами, з
віхтями соломи та ганчір’яними опудалами.
Коли мідні качалки-гармати буде прикуто залізними об-
ручами-скобами, тоді їх начинять порохом, ядрами, і над
рікою розітнуться прицільні постріли по отій удаваній фло­
тилії. А із-за частоколу у степ посилатимуть дріб шварко-
тливі яничарки і далекобійні гаківнйці.
Ждати, доки Головатий вийде з гурту робітних людей,
довелось довго. Та ось, коли одну з гармат вповили обру­
чами, він уважно оглянув, обмацав, чи все до ладу, відійшов
на бруковану доріжку, яка вела від валу до ближчої шопи,
з якої робітні люди викочували дві опецькуваті, товстелез­
ні, зеленкуваті, як колоди, гармати.
Христя пішла йому назустріч.
— Я до вас, на розмову.
— Говори.
— Я хотіла б віч-на-віч,— кивнула на гурт людей.
— Щ о там таке нагальне? — запитав, коли зійшли з до­
ріжки і сіли на колоді неподалік від фортечної фігури.
Христя схилила голову і зиркнула раз і вдруге на пони-
зовця. Він видався їй дуже стомленим. І пожалкувала, що
прийшла турбувати. Але ж, крім нього, нікого, з ким можна
порадитись. Та коли вже прийшла й заговорила, то треба
продовжувати.
— Говори щиро, дочко,— ніби вгадуючи її думки, спо­
нукав Головатий,—- не соромся.
— А я з вами, дядьку Гордію, завжди щиро,— почала
дівчина і змовкла. Потім твердо, навіть, могло б здатися,
гнівно: — Ви, дядьку Гордію, мабуть, і зараз будете мені
говорити, як говорили, що ми сидимо отут і робимо, бо ця
фортеця дуже нам потрібна. Може, воно й так. А бусурма­
ни вже з’являлися, тільки не з Криму. Ви, певно, чули, що
до Тора, до Бахмута — в ті краї набігали посіпаки з Воро­
нежа, з Харкова чи з якихось інших городків і ловили, за­
бирали навіть тих, хто не був досі панським.
— Чув,— підтвердив Головатий і згадав, що про ті ж
наскоки посіпак говорив йому Оверко, який побував у при-
дінцевих поселеннях.
277 — А в Харкові, в Ізюмі завели обмін та торговицю
людьми.— Христя передихнула і таємниче, понизивши го­
лос, додала:— Ходять чутки, що там же, у нашому краї,
гуртуються сміливці. Гуртуються, а наші тутешні,— мови­
ла зневажливо,— у тихому куточку мурують, теслюють…
Головатий терпляче вислуховував і ніби зовсім не звер­
тав уваги на докірливі слова. Дівчина не називала імен, але
отим «а наші тутешні» кидала камінці, розуміється, і в його
город.
«Треба було б розтлумачити їй,— подумав,— що муру­
ють, теслюють отут не тільки перепону татарам. Але ж вона
знає, про що раніше говорилося».
— Так що нам, дочко, робити? — запитав, хоча здога­
дувався, куди хилить дівчина.
— Раніше, бувало, дядько Гордій радив кресати іск­
ри…— Христя посміхнулась. Посмішка мала б зм’якшити
докір. А вона, навпаки, ще більше дошкулила.
йому сподобалась така відвертість, сміливість.
— Молодець! — похвалив голосно.— А вони, оті, що
кресали б, є? — запитав, ніби між іншим, насторожено, бо
кілька днів тому він, Головатий, порадив Оверкові гурту­
вати на випадок якоїсь каверзи Балиги та Сторожука бо­
дай невеликий загін сміливців із робітних людей. Але ж
про таке поки що, мабуть, ніхто не знає.
— Знайдуться. Було б благословіння! — Христя підве­
лась.— Втікачі, робітні люди. Треба тільки зброю. Та того,
хто б повів…— голос Христі подужчав.— Благословіть!
— Гуртуйте надійних,— глухувато мовив Головатий.—
Бойове побратимство — велике діло.
Про те, що він пристане до гурту, промовчав. Підвівся
й закрокував дворищем. Христя пішла поруч.
— Зброю, коней знайдемо,— додав після недовгого роз­
думу.— Наша розмова, дочко,— наша таємниця.
Дівчина кивнула головою, вклонилась і швидко метну­
лась за браму фортеці. /
Головатий попрямував до фортечного валу, зустрівся
з будівничим Маслієм, повів розмову, як, на його думку,
краще встановлювати гармати. І ніби між іншим, але дуже
настійно радив роздобувати доброї похватної зброї, особ­
ливо шаблюк, пістолетів та припасів до них. По тій розмові
залишив дворище. Пішов навмання. Оминаючи чагарникові
кущі, завернув ближче до моря, щоб чути його мову. Але
не дійшов до берега, завернув знову до рідколісся… Це вже
так здавна ввійшло у звичку понизовця: коли треба було
278 N
вирішувати щось важливе чи коли щось раптово глибоко
схвилювало, залишався на самоті й «очищав душу».
«А воно, враже дівчисько, таки де в чому має рацію,—
пригадуючи розмову з Христею, погоджувався Голова-
тий.— Чи не бачиш ти, Гордію, тільки те, що в тебе під
носом? Переконав себе завернути сюди, до Кальміусу, став
ніби будівничим, хай так. Тільки треба було, мабуть, з пер­
шого ж дня гуртувати отих, котрих називають сміливцями.
Саме на таку затію наштовхував тебе, коли б ти був розум­
нішим і передбачливішим, своїм гонором та вчинками пол­
ковник Балига. Правда, ні з ким було затівати. Біля тебе
було малувато людей. Але згодом, коли побільшало?.. При­
бувають же і зараз, і не тільки з ближчих хуторів, а завер­
тають навіть з далеких доріг, із Слобожанщини. Надходять,
та не всі осідають. Немає притулку. Від наруги, від неволі
люди тікають світ заочі, тікають навіть за море, на Кубань,
на береги річки Єйї. А земля та, як і олешківська, загарба­
на турком. Чужа. І воно, як з вогню та в полум’я…»
Головатий зупинився. Сісти не було на чому. Зіперся на
стовбури двох дубчаків, які росли з одного кореня. Але ба­
рився недовго. Негайне, невідкладне непокоїло. Попросту­
вав до селища, завернув до конюшні, щоб там зустрітися
з Семенком Лащовим і довідатися, скільки в нього у фор­
течній конюшні є придатних під сідло коней. Вирішив ще
раз зустрітися з Маслієм, нагадати йому про зброю. А щоб
бути певним, що зброю матиме, надумав спорядити коваля
Оверка, а з ним і ще когось з робітних; хай. вони виїдуть
до чумацького шляху, зустрінуться з Остапом Кривдою і з
його допомогою роздобудуть на Дону все потрібне.
* * * >.
Під вечір суботнього дня Балига і Сторожук побували
на дворищі фортеці, поцікавились, що там діється.
І вже в хаті-канцелярії вирішили надіслати начальству
свою реляцію.
— Пишіть,— звелів полковник писареві Олеську.— Ста­
раємось робити якнайкраще. І зробили вже багато. Рову
викопано округ триста тринадцять сажнів, у глибінь — пів­
тора сажні, а як де треба, то й глибше,— крокуючи від сто­
ла до дверей, тягнув глибокодумно слова.— А валу над тим
ровом насипано півтора сажні.
— І над валом,— додав Сторожук,— вбито кілля.
— І частокіл той,— підхопив Балига,— у височину буде
два сажні. І поміж тими кіллями на підмурках і слупах
279 поставлено…— зиркнув на суддю, але тон не відповів на
німе запитання,— поставлено три гармати,— вимовив із за­
минкою.
— Вписати, обов’язково вписати,— схопився і теж за­
крокував Сторожук,— поставили і вже стріляли, вціляють
дуже добре.
— Стріляли ж тільки з однієї. Як же це…— осікся пол­
ковник.— З однієї ж… 1
— Ну й що ж !— заспокоїв суддя.— Поставили і стрі­
ляли з однієї, а доки, пане, дійде оце написане, поставимо
та й будемо стріляти з чотирьох.
— З п’яти, як задумали, а то й з шести,— поспішав за­
охочений Балига.
— Якщо буде на що придбати,— погодився, посміхаю­
чись, Сторожук.— Пишіть, пишіть, писарю. Живемо дуже
сутужно. Хай негайно шлють гроші па зброю і на все інше.
Ходити у невеликій світлиці двом було незручно, тісну­
вато. Отож, зустрічаючись, один з них сторонився, пропус­
кав, потім вже крокував сам.
Трохи вгомонившись, напевне вважаючи, що про най­
важливіше вже сказано, спокійно вписували, скільки збудо­
вано хат, повіток, придбано майна, які тут у Приазоз ї
поселення та скільки на будові фортеці всяких зайшли*,
втікачів та приазовських поселенців, закликаних сюди Го­
ловатим.
— Прізвища того бунтівника не будемо вписувати. Хай
йому біс. Сидить у печінках! — запротестував Балига, скри­
вившись, ніби його раптом штрикнуло щось гостре.— Не
варто, мабуть, писати і про людей тутешніх. Щ о було ко­
лись, начальство знає. А що зараз — дізнаються згодом.
Та й невідомо, де будуть оті робітні люди, коли закінчать
будувати,— говорячи, полковник, прищуливши банькаті
очі, багатозначно перезирнувся з паном суддею.
Писар впіймав ті погляди, але вдавав, що нічого не по­
мітив, сумлінно вписував все так, як йому говорили. А вже,
коли вийшов із канцелярії, у своїй хаті засів переписувати
реляції начисто. Окремо, в потаємних своїх аркушиках впи­
сав усе чуте і підгледене ним самим.
Нотувати йому було наказано в канцелярії олешківсько-
го коша.
Спускався вечір. Сутеніло. Гасан засвітив у світлиці
кілька свічок, у сінцях каганця. Сторожук, почуваючи себе
стомленим, усівся біля столу. Мовчав. Балига все ще кро­
кував, роздум’уючи, чи все, що треба було сказати, вписано
280 в листі кошовому. Обидва господарі ждали, доли писар пе­
репише начисто і принесе реляції на підпис.
— А як вам, Мар’яне Савичу, їздилося? — запитав Ба-
лига, аби порушити мовчання.
-— Добре. Навіть дуже добре,— пожвавішавши, хвалив­
ся суддя.— Облюбував, скажу вам, пане, чудовий куточок,—
прицмокнув, повів, викидаючи вгору, рукою і аж засяяв від
задоволення.— Уявіть собі: широка долина, річка, густий
верболіз. На пригорку, на відсонні, можна закласти хуті­
рець, та ще й чималий. Зараз там з десяток хатинок, втіка­
чів з Чернігівщини. Отож поки що — нічиї. До тих, що осе­
лились, можна буде долучити, як ми з вами, пане полков­
нику, договорилися…— недоказавши, суддя хитро під­
моргнув.
— Та, гадаю, буде так,— запевнив господар.
— Еге ж, з отих, що зараз у нас на будові» відібрати
здоровіших та покірливих на осідок, як своїх, які вже ніби
були в тебе кріпаками.
— Треба мати від канцелярії тутешнього полку чи від
когось із можновладних воєводства ствердження,— напучу­
вав Балига.— Ствердження, що ті люди твої та й будуть
кріпаками з покоління в покоління.
— А як повести так, аби вони самі з’явили охоту, щоб
навіть поклялися хрестом, мовляв, хочемо до такого пана…
— І такий гапличок не завадить,— погодився полков­
ник.— А де ж ви, Мар’яне Савичу, цікавлюсь, натрапили
отой куточок?
Сторожук витягнув з кишені цупкий, помережаний лі­
ніями, всіяний позначками аркуш і, розгладжуючи, розсте­
лив його на столі.
— Ось воно, пане, благодатне.
— Стривайте, стривайте,— замурмотів вражений госпо­
дар. Поспішливо видобув із скриньки, яка стояла біля столу,’
такий же за розміром, тільки з іншими позначками аркуш.—
Та на цьому ж місці і моя мітка. Ось тут має бути мій хутір.
Ось!..
— Ваша мітка, пане полковнику, трохи в іншому місці,—
глянувши на папірець, тамуючи збентеження, запротесту­
вав Сторожук.— Ваша ближче до річки Берестової. А мої
мітки — до берега Кальміусу.
— Та ж ні! В одному і тому ж місці! — заперечив Ба­
лига.— Я маю намір округлити луки, гайки і також закла­
сти хутір,— гострим нігтем рішуче окреслив на папері ши­
роке Коло.— Ось так. Це буде моє!
281 *— Я раніше облюбував, раніше! — запротестував суддя,
намагаючись говорити стримано, але твердо.
— А може, я раніше?
— Я, пане, накинув оком оті місця, ще коли їхали сюди
з Кам’янки.
— Хай пан суддя знає,— уже підвищивши голос, ко-
зирнув, на його думку, незаперечним доказом Балига,—
я подав на це місце заявку до ізюмської і бєлгородської кан­
целярій.
— Коли подав? З ким подав? — в’їдливо гостро напо­
сідав Сторожук.— Всі папери звідсіля йдуть через мої
руки.
— Це моє діло і моє право! — гнівно застеріг полков­
ник.— Буде так, як я хочу!
— Буде так, буде так,— передражнив, хихикаючи, Сто­
рожук.— Ще треба довести, виправдати своє право перед
кошем.
— Доведу! — розлючений, задихаючись і багровіючи,
Балига рішуче метнувся, вихопив з рук судді аркушик, в
ту ж мить кинув його до скриньки, наступив на віко ко­
ліном і стис кулаки, готовий до відсічі.
З вулиці долинуло торохкотіння воза, тупіт кінських
копит. Раптом все стихло. Натомість вчулися голоси під
вікнами хати. Відчинилися сінешні, потім і хатні двері. До
світлиці з’явився Гасан, вклонився, замахав руками, вка­
зуючи, що в сінях стоять гості.
— Хай заходять,— зронив Балига, зняв ногу з віка
скриньки, але не відступив від неї.
Поштиво вітаючись, вклоняючись то одному, то другому
господарю, до світлиці увійшов середнього зросту, товсту­
ватий, уже немолодий, з чорною густою борідкою чоловік.
— Дворянин. Поміщик. Відставний ротмістр Синько,—
неголосно, але чітко мовив гість, нахиляючи голову. Коли
змовк, виструнчився, а потім знрву схилився і навіть схре­
стив на грудях руки.
— Просимо!
— Просимо! — проказали майже разом господарі, злег­
ка вклоняючись.
На якусь хвилину гість застиг в скромній позі. Ніби ще
ждав приємних слів запрошення або вітання. Потім заго­
ворив з гідністю грудним, хрипкуватим голосом:
— Я, панове, ваш хоча й далекий, але сусіда. З Ясено­
вого,— знову схилився в поклоні і, хитрувато щулячись, вів
солодкувато,— Даруйте, панове, за смілість, збираючись
282 відвідати вас, як сусідів, я для знайомства дещо захопив.
Повірте, від щирого серця.— В ту ж мить, не дочекавшись
дозволу, гукнув на вулицю: — Гей! Де ви там?! Давайте
мерщій!
До світлиці почали зносити оклунки, торби, козубеньки,
макітри, обплетені лозою сулії, барильця.
— З дороги, мабуть, не завадить? — ухмиляючись, роз­
кинувши руки, гість ніби зважував на них щось важке.
— Ачого ж… Не завадить,— погодились господарі.
На середину світлиці переставили стіл і на ньому роз­
кладали наїдки, ставили сулії з наливками.
Вечерю розпочали мовчки. Гостеві було незрозуміло,
чого господарі нахмурені, неговіркі. Вважав, мабуть, неза-
доволені його раптовою, може, й небажаною, Появою. На­
сторожився, змойк. Та тільки на хвилину. Вдаючи з себе
простака, веселуна, людину щирого серця, охоче, навіть на­
стирливо частував господарів, і вони повеселішали.
— Я, панове,— прикидаючись скромним і в той же час
хизуючись, заявив Синько,— володію людьми і вівцями.
Чого-чого, а вовни у мене багатенько. Але ж вона, панове,
знаю, вам непотрібна. Так оце, настрижене з овечок, від
щирого серця офірую для фортеці,— і поклав на стіл один
капшук, наповнений червінцями, біля Балиги, другий —
біля Сторожука.— Даруйте, що зміг…
Господарі не заперечили.
Кружляли наповнені келишки. Точилась товариська
розмова. Гість уже, звіряючись, зітхаючи, ніби між іншим,
скрушно жалівся: ♦
— Овечки в мене, панове, смирненькі, випасаються, три­
маються одна одної. А от люди — біда! Є такі, що так і но­
ровлять відлучитися, чкурнути кудись. З десяток отаких
непокірних, невдячних прибилися аж сюди до фортеці, до
вас, панове. А призвідця отих волоцюг Тиміш Тесля. Такий
з себе худорлявий, високий, цибатий.
— Тесля? Здається, є такий. Еге ж, є,— признався Ба-
лига.
— Так. І працює теслею,— підтвердив Сторожук.— Вті­
кач, тільки ми не знали, звідкіля той Тесля.
— Якщо на таких не дуже сутужно і не жалко, то про­
сив би, панове..,
— Один птах відлетить, другий — прилетить,
— Такі теслі, слава богу, прибувають.
— Були б лопати, ломи, а рук досить.
— Еге ж, робітних досить.
283 — Обійдемося без отих ваших…
— Обійдемося,— спокійно доповнювали один одного
господарі.
— Спасибі! — з затамованою радістю дякував гість.—
Та вже разом з моїми,— заявив, ніби несміло, боязко,—
дозвольте, панове, вилучити і людей ізюмського полковника
Шидловського. Наш можновладний, вельмишановний Фе­
дір Іванович,— з гордою повагою вимовляв Синько,— дуже
просив мене про отаке передати вам, панове, і дав на під­
могу, на ловитву втікачів, кілька своїх гайдуків.
Господарі, уважно прислуховуючись до того, що гово­
рилося, на Згоду мовчки кивали головами.
— Перепрошую! — тримаючи в руці аркуші, з’явився
писар.
Олеська запросили до столу, але він відмовився, чемно
подякував і подав Бализі папери. Полковник присунув
ближче до себе свічку, перечитав написане, зробив кілька
своїх позначок і наказав негайно надсилати реляцію нароч­
ним. Олеська здивувало. Це вперше папери, які йшли звід­
сіля до Олешок, минули рук судді.
Сторожук насупився. Спідлоба, недобрим поглядом сте­
жив, як Балига, поминувши його, передав папери писареві.
Помітивши незгоду поміж господарів, Синько, вдаючи весе­
лого, завів пісеньку, наповнив чарки, запропонував випити.
Сторожук відмовився. Зводячись з лавки, сунув до кишені
капшука з грішми, попрощався з гостем і слідом за Олесь-
ком поспішив з хати.
Тієї ночі суддя не змикав очей. Зачинившись у своїй
хаті, довго сидів над розстеленим на столі аркушем паперу.
Пригадував кривулясті лінії, звиви, позначки, як наведені
вони на тому аркуші, що лежить тепер у скрині Балиги.
І креслив, креслив. Може, й не все воно було так, як там,
але отой облюбований куточок, де Берестова впадає в Каль-
міус, вивів, здавалося, достоту.
На світанні Мар’ян Сторожук із своїм джурою та ще
двома вірними йому козаками-олешківцями потаємно, не
повідомивши нікого, куди їдуть, вирушив до Ізюма, до пол­
кової канцелярії, а саме«— до відділу, який відає розподі­
лом маетностей.
Опівночі, а може, й трохи раніше, коли з хати вибрався
гість, а добре підпилий Балига уклався спати, Гасан вирі­
шив піти на розшуки Головатого. Вийшов з дворика на ву­
‘2 8 4 лицю й задумався, куди йому йти: на дворище фортеці чи
до хати, де вночі той мав відпочивати.
Нічна тиша. В густій, синявій імлі купався щербатий мі­
сяць. Вузенька вуличка, затиснута між хатками, повітками,
видавалась ущелиною. Високі гіллясті дерева своїми обри­
сами нагадують Гасану куточок Кафи. Он ніби розсілось
громаддя медресе, там далі — низенький, довгий, затінений
кущами палац бея. А он та висока тополя.— мінарет. І зда­
леку долинає такий знайомий, бентежно приємний плюскіт
хвиль. Хлопець, забувши про все на світі, мимоволі заслу­
хався, заплющив очі…
І він уже пливе в прозорій вишині, спускається, торкнув­
ся землі. Знає, зараз повиино бути так, як він жадає… Ніч­
на імла поволі тане, світлішає. Осяяна сріблястим промін­
ням, з’явилась Фатима. Вона вкутана в димчасту паранджу,
струнка, тендітна, мила, простягнула руки, але чомусь не
наближається.
«Фатима,— вимовляє подумки Гасан. З грудей споло­
хано, тривожно рветься серце, радісно, томливо завмирає.—
Фатима!..»
Він простягнув руки, ступив крок, другий. Раптом його
схопили і на голову накинули мішок.
— Он туди, в затінок,— чує татарську мову. З мовле­
ного Гасан здогадується, хто вони.
Його втягли під повітку, в глухий закуток. З голови
зняли запинало, але темно. Та навіть в темряві і в одязі
рибалок Гасан зразу ж пізнав їх: чорний бей і драгоман.
— Ти й досі не виконав доручене тобі,— говорить при­
тишено, з легким присвистом, а від того зловісно таган-
бей.— Ти напишеш, як опинився тут, серед гяурів. А також
про те, що було тобі наказано, все, що бачив там, в Ізюм-
ській фортеці.
Гасан певний: татар цікавить і оця, кальміуська, мабуть,
саме того вони й прибули сюди. Але чому про неї не
питають? Він не знає, що вже кілька днів ці двоє перебу­
вають тут, на березі Кальміусу. Під виглядом рибалок вони,
вештаючись серед робітних, нишпорили по всіх закутках,
уже знають всі потаємні ходи, де стоїть чи стоятиме яка
гармата, куди вцілятимуть гаківниці.
— Завтра,— наказує бей,— з хати полковника ти ні­
куди не відлучайся. Жди його,— вказав на драгомана.—
Принесе рибу, подасть знак. Ти прийдеш на пристань, туди,
де прив’язано окремо від інших два човни з білими вітри­
лами. На одному з них, на щоглі, звисатиме чорна окрайка.
285
V Знай — це наше попередження тобі, останнє. Якщо не зро*
биш так, як наказано…— Бей торкнувся рукояті кинджала.
— Запам’ятай. Завтра… Хай допомагає тобі аллах,—
чується наостанок, і обидва зникають.
Гасан все ж таки пішов на розшуки Головатого. В хаті
біля озера його не було. Не знайшов і на подвір’ї фортеці.
Натрапив на слід аж у кузні, де ковалі при каганцях та по*
лум’ї з горна кували обручі, скоби, сокири, лопати, а де­
котрі потай — списи, ножі.
Гасан шарпнув Головатого за полу свитки й кивнув го*
ловою на двері. Вийшли з кузні. А як перемовитись? На­
віть коли б Гасан написав чимось гострим на землі чи на
стіні, вночі не вчитаєш.
— А в тебе щось справді важливе? Негайне?
Гасан рішуче зашарпав понизовця за полу. Поспішав.
— Бери, хлопче, ось тут вуглини,— порадив Головатий,
підвівши татарчука до пригаслого багаття,— бери великі,
твердіші. Та й приспішимо. Тримайся за мною.
Опинилися біля озера, у великій новій хаті. Двері від­
чинено навстіж. В кутку, на покуті, горить підвішена лам­
падка. Чулось похропування сплячих. Хтось прокинувся.
Спросоння запитав, хто вештається. Головатий назвав себе.
Узяв Гасана за руку і повів до бічної комірчини. Переніс
з великої світлиці лампадку. Причинив щільніше двері. Під­
тягнув у лампадці гнота. Вогник висвітив місцями облуп­
лену стіну. Понизовець присвітив ближче, вибрав рівне і
найчистіше місце.
— Пиши. Що трапилось?
Рука хлопця тремтіла. Вугілля кришилось. Літери ви- ‘
водились нерівні, декотрі зовсім нерозбірливі.
— Натискай обережніше,— порадив Головатий.
Гасан притримав лівою рукою праву й почав писати
вправніше.
«Приїхав якийсь Синько з гайдуками,— читав Голова­
тий,— сторгувалися з полковником і суддею. Цієї ночі за­
биратимуть з фортеці втікачів. Теслю та інших. Своїх і
Шидловського».
— Знайшов! Триклятий виродок, стонадцять болячок
йому в боки! — вилаявся Гордій.
«З ’явилися татари. Чорний бей і урус драгоман». Хотів
дописати: «По мою душу», але ж кількома словами не ска­
жеш — не опишеш, хто вони, оті мурзаки, чого вимагають
від нього, Гасана. Хай уже іншим разом.
286 — Вивідники. Цього треба було сподіватися. Спасибі
тобі,— щиро мовив Гордій.— Ступай додому. По дорозі за­
йди до Христі, повідай — хай з Оверком з’являться на дво­
рище фортеці. Стривай, що я торочу,— з докором заперечив
сам собі,— ви ж одне з одним не поговорите. Спіши додому.
Пильнуй. Якщо станеться щось важливе, сповіщай не гаю­
чись. Я буду біля кузні.
Вивідавши за дня, хто де живе, вночі, коли всі поснули,
гайдуки вривалися до хати, куреня чи повітки, хапали лю­
дей, забивали їм рота ганчір’ям, в’язали руки і відводили
до возів, захованих у заростях осоки.
Після повідомлення про наїзд людохватів Головатий
зразу ж подався до куренів, де жили ясенівці і люди із Сло­
божанщини. Там — пустка. Забрано навіть убогі пожитки.
Він поспішив на дворище.
Біля фігури товпились украй збентежені робітні і вкотре
вже оповідали один одному про жахну нічну подію. Кого
саме забрано, поки що невідомо. Декотрі, налякані, ховаю­
ться десь у чагарниках. Кількох чоловік, які чинили опір або
заступалися за товаришів, забито, багато поранено. •
З появою Головатого люди почали збиватися до гурту.
Гордій повідомив, хто саме вчинив розбійницький напад
і з чийого дозволу, й закликав не гаючись наздоганяти ли­
ходіїв.
Виявилося, наздоганяти ні на чому. Конюшня порожня.
Всі, як були, рушили до хати канцелярії. Джура пол­
ковника повідомив, що Балига і гармаш Г руша вдосвіта ви­
їхали до каменоломень, щоб прискорити вивіз каменю до
фортеці. Судді Сторожука теж не було дома. Зник і пахо-
лок полковника Гасан.
Нічна жахна подія схвилювала всіх, хто жив на дворищі
фортеці, поблизу неї і в рибальському селищі. Навперебій
злітало гнівне, вимогливе:
— Цієї ночі одних, а завтрашньої — інших?!
— Нас продають!
— Треба знайти винуватих.
Чулись погрозливі нарікання:
-— Закликали сюди, як у пастку.
— А хто закликав, Головатий!
— А так, він, Головатий!
— Хай дає пораду!…
‘ — Хай дає!..
287 — Дорогу, якою підуть посіпаки, ми знаємо.— роз­
раджував Гордій,— вона там одна. Але ж коней забрано.
Пішки не наздоженещ. Але є річка.
— Водою можна добратись аж до того Ясенового.
— На човни!
— На човни! — підхопили всі.
— Берімо, друзі, хто яку має зброю,— наказав понизо-
вець,— берімо одіж, харчі — і на човни.
Люди почали розходитись, поспішали, щоб, не гаючись,
зібратися на кальміуській пристані.
Головатий рушив до повітки. Йому заступили дорогу.
— Ш агрій?— здивувався.— Григоре? Друже!— Стис­
нули один одного в обіймах.
— З Бахмута? З солеварні?
— З вугільної ями.
— Став копачем?.. А до нас чого?
— Навмисне прибув сюди, але базу, що невчасно. Ми
теж.— Шагрій показав на підстаркуватого низенького чоло­
віка, який стояв осторонь,— ми теж з печаллю. Прибули пр
допомогу, а воно й у вас нерадісно.
— Солеварів, копачів вугілля,— заговорив, обурюючись,
низенький,— всіх, хто не має охоронного ярлика, в’яжуть
і гоном, як скотину, а куди…
— Куди?— ніби перепитав Головатий.— До пана.
Стривай. Це, здається, Касян?— придивляючись, запитав
Г оловатий.
— Еге ж, Касян Кононих. Твій хрещеник,— радо обіз­
вався низенький.— Відтоді, як ти, спасибі тобі, зняв з мене
клятву не брати до рук зброю, я взяв її. Міцно тримаю та й,
буває, дошкуляю кривдникам нашим.
— Кононих ватажкує серед бахмутських солеварів-дей-
ків,— охоче повідомив Шагрій.— А зараз ми гуртуємось,
щоб разом вдарити на Торську й Ізюмську фортеці. Туди ж
погнали наших вуглекопів. Треба визволити. Ми готуємося.
Але людей малувато. А ще менше потрібної зброї. Ізюм-
ська хурдига— горішок міцний. З малою силою туди не
потикайся. Треба брати чималою силою, і щоб вів у наступ
такий, що вміє добре вести…— Шагрій поклав руку на плече
понизовця.— Та бачу, про таке будемо говорити трохи зго­
дом.
— Обміркуємо. А зараз гайда з нами на човни! — Го­
ловатий обійняв за плечі гостей, і вони разом з робітниками
поспішили до пристані.
288 Шість човнів рушили проти течії Кадьміусу. Малувато
було пістолів, шаблюк, зате багато саморобних пік, ножів.
Були і далекобійні гаківниці. Пливли швидко. Дужі веслярі
навперемінки сідали до весел. Поспішали. Зупинялись тільки
тоді, коли приставали до берега, виходили в степ, на дорогу
і вдивлялися, чи не побачать де тих, за якими вчинили по­
гоню. Але того недільного дня, крім кількох пастухів, які
випасали овець поблизу хуторів, нікого не зустріли.
Дивувало і непокоїло, де могли подітися нападники з
захопленими людьми. Не могли ж вони возами, хай і за­
пряженими кіньми, далеко заїхати по ненакоченій, місцями
грузькій, вибоїстій дорозі. А дорога тут одна. Вона почи­
нається з кальміуського рибальського селища, тягнеться
на північ, повз ріденькі гайки, через чагарники і вириває­
ться в степ. Та куди б не завертала, а віддаляється вона
лише на кілька сажнів, а найбільше на дві-три верстви від
берега Кальміусу.
Ніхто не здогадувався, що хитрий, досвідчений лиходій
Синько, завбачаючи погоню, вирішив перший день по
шкоді пересидіти в безпечному місці. Чотири вози, кілька
десятків впійманих і вісім гайдуків, тримаючи загнузда­
них коней, сиділи в комишах неподалік фортеці, вижидали
слушного часу.
Із заплави вибиралися опівночі другого дня. Вибира­
лися тихцем, обережно, хоча були певні, що за ними уже
ніхто не стежить.
Сидячи на човнах, робітні не поспішали вперед і поки
що не вертали назад. Плисти вночі звивистою рікою було
незручно, навіть неможливо: уткнешся човном у берег або
запливеш на мілке, заросле осокою місце. Ночували в не­
великій затоці, в густих комишах.
Коли почало світати, сіли на весла, але не довелося на­
віть добре розім’ятись, нагрітись. Почули ледве вловиме
шамотіння. І ось з імлистої запони почали випливати, на­
ближатись вози. За возами йшли попарно зв’язані люди
в охороні вершників.
Човни зупинилися в тому місці, де дорога наближається
до самого берега. Всі, хто мав вогнепальну зброю, залягли
широким півколом по той бік дороги.
Валка рухалася повільно.
На трьох возах навантажено всякого домашнього скар­
бу, навіть цеберки, відра, корига. Поверх усіх тих пожитків
сиділи жінки, діти. Прив’язані до полудрабків, до люшень
люди, в грязюці, вкрай стомлені, ледве ступали.
10 437
289 На передньому возі, нариченому сіном, на розстеленому
килимі зручно розлігся Синько. Після двох останніх маруд­
них для нього ночей можна було відпочити. Дідич був задо­
волений. Хай у тих, полковника і судді, залишено багатень­
ко золотих і срібних, вино, мед та сало, зате вивів понад
сорок чоловік. «Своїх» всього дванадцять та п’ятеро дітей..
А решта сусідів: Шидловського, Качури та Святогірського
монастиря. Отож був певний: витрачене на цих втікачів
оплатиться, та ще й з добрим баришем. А якщо сусіди ко­
гось не викуплять, залишить у себе. Робота знайдеться.
Благо, маєток розширився. З дозволу (розуміється, не за­
дарма, а за сотню овечок) ізюмської полкової канцелярії він
приєднує до Ясенового хутір Зелений. А навколо того хуто­
ра не тільки добрий випас на луках, а й нори-ходи, з яких
вибирають горюче кам’яне вугілля. Те вугілля охоче заби­
рають бахмутські і торські солевари для розпалу печей,
забирають його за гроші, а чумаки в обмін за свій крам.
«Поживемо — побачимо, як бути, куди повернути,—
розмірковував Синько,— а поки що ми плекатимемо овечок.
Ця скотинка не підведе. Скрізь будуть отари, отари. І всі
кріпаки-лайдаки пастухами. А оцих, впійманих, доведеться
як слід провчити, щоб удруге їх не розшукувати».
Повернувши набік голову, Синько бачить довгий ряд
попарно нанизаних на линву втікачів і окремо прив’язаних
до задніх люшень його воза — татарчука Гасана і Тимоша
Теслю. Ці двоє — найцінніша здобич. Тиміш таки вмілий,
добрячий тесля. Та він підбурювач до втечі, і з ним буде
окрема розмова. А той татарчук, якого він примітив зра­
зу ж, коли зайшов до хати полковника, мабуть, не проста
птаха. Недарма його довгенько розшукували в Ізюмі та
навколишніх селах. Доведеться подарувати його Шидлов-
ському за добру прихильність та ласку…
Вози наближалися. Головатий подав умовний знак.
Розкотисто гримнули гаківниці, здійнялися вигуки, лемент.
Коні шарпнулись, рвонули, стали дибки, тріснули дишлі.
Кілька вершників звалилися на землю. Піші й кінні гай­
дуки кинулись тікати в степ, та, зустрівши націлені списи,
метнулись назад, на дорогу, але й там наткнулись на оз­
броєних робітних людей. Єдине, куди можна тікати,— мо*
чаринням до річки…
Півколо озброєних звужувалось і звужувалось.
Синько з переляку шарпнувся, вивалився з похиленого
набік воза, підхопився, очманіло озирнувся, пригнув голову
і теж було намірився чкурнути. Але за кілька кроків від
290 воза на нього насувались, ось-ось прохромлять, залізні
гостряки. Дідич крутнувся, щодуху помчав і з розгону шу­
бовснув у воду, де вже бовтались його гайдуки.
Гнані страхом, пострілами з гаківниць, пістолів і окри­
ками, посіпаки відходили далі й далі від берега. На сере­
дині ріки їх закрутила й понесла бистрина. Намагання
втриматись, вибратись на той берег буди даремні. Виру­
вання холодної води тягнуло на дно.