У двері постукали. Стукіт був
легенький, дрібний. Зігну­
тий палець, напевне, ледь торкався шальованих дощок.
Вацлав Ліскевич, учувши дотик, дуже зрадів невідомому
гостеві. «Напевне, замовець»,— майнула надійна думка.
Серце забилося прискорено, лунко. Господар підвівся з ка­
напи, наспіх поправив на собі давно не прасований одяг,
набув поважного, чемного вигляду і крикнув гостинне: «З а ­
ходьте!» л
Двері відчинились.
— Прошу пробачення, чи тут живе Вацлав Ліскевич?
Художник Ліскевич,— поспішив додати невідомий, наго­
лошуючи на слові «художник».
— Так. Ви не помилились.— Ліскевич допитливо гля­
нув на того, хто переступив поріг кімнати, і спохмурнів.
Людина в старому сюртуці, в кепці, у простих незграб­
них черевиках не може бути замовцем. Навпаки, такого
гатунку люди частенько непрошено заходять в дім, готові
за безцінь’ вам услужити — настирливо пропонують фото­
картки, запальнички — замасковане жебрацтво. Але цей…
— Чи можна присісти? — запитав невідомий і ступив
від порога.
Господар мовчки вказав на стілець, сам залишився стоя­
ти, готовий в одну мить випровадити гостя.
300 — А вас, пане Ліскевич, таки трудненько знайти,— вмо­
стившись у фотелі, весело зауважив гість.— У клубі митців,
на Собеського, навіть не знають, де зараз мешкає колега,
відомий художник…
— Я там не буваю,— рішуче, з серпем мовив господар.
При згадці про клуб митців до горла, відчулось, підкотився
гіркий клубок і раптово забив віддих. Художник ще більше
похмурнів і відвернувся, уникаючи погляду гостя.
— Але, перепрошую, річ не про те. Зовсім не про те.
Хай йому біс з тим клубом! — спішив пом’якшити момент
незручності гість.— Тут, прошу, є справа вельми поважна.
Я завітав до вас, пане художнику, з негайним Замовленням.
Треба намалювати портрета, великого портрета…
— З вашої персони чи з якогось пана? — поспішив за­
питати господар, посміхаючись приязно, щиро.
— Портрета вождя революції. Але, прошу, не жахай­
тесь слів, пане. Коли вже так, то хай буде відомо, що ро­
бітники застрайкують. Ми вийдемо на вулиці з червоними
прапорами. На нашому прапорі повинен бути портрет
вождя…
— Але прошу!..
— Отож страйковий комітет,— продовжував гість, не
давши говорити раптово зблідлому господареві,— доручив
мені, Яцькові Бондаришину, перемовитись з вами і дійти
згоди. Потрібний художній портрет. А хто може краще вас?..
Ви поміркований, чесний, і ви кращий художник,— додав
Бондаришин і, не поспішаючи, відвернув полу сюртука, ви­
тягнув сувій кумача, розгорнув і поклав на столі.
— Я, прошу пана, не політик! — не втримавшись, скрик­
нув суворо Ліскевич.— Нащо мені така морока?! Я волію
бути стороннім. Мистецтво вище над усякі буденні справи.
І ваші, прошу пана, демонстрації мене не обходять. Так,
так, не обходять…
Знервований, розгублений Ліскевич змахнув руками
так, ніби відганяв когось від себе, потім глянув на гостя,
наблизився до нього і знову відступив. Ліскевичу хотілося
сказати, що сьогодні, кілька годин тому, його викликали до
поліцейського управління і теж запропонували дати малю­
нок… «Простенький малюночок, карикатуру…— шепотів
єхидно, улесливо урядовець управління поліції,— ви ж пат­
ріот, пане… Ви розумієте дух нації… Отож покажіть, хто є
ворог вітчизни — бунтар, комуніст… А ми надрукуємо».
Ліскевич відмовлявся малювати — доводив, що він не­
здужає, але урядовець наполягав, і ось з години на годину
301 і, напевне, не пізніше як завтра прийдуть з поліцейського
відділку…
Ліскевич змовчав. Крутнувся і заходив по кімнаті. Бон-
даришин скоса стежив за художником. Гой, горблячись,
випинав уперед тонке худорляве лице з русявою канцюва-
тою борідкою, куйовдив чуба, то, щулячись, потирав руки
і крокував все швидше і швидше, ніби кимсь гнаний.
— Так, так. Прошу, запам’ятайте, запам’ятайте, я є
митець, а не політик,— вигукнув знервований художник.
Але ось він знову зненацька глянув на гостя. Раптово змен­
шив кроки і виступцем пішов до столу. Підійшов і аж
нахилився, вдивляючись в зображення в руках Бонда-
ришина.
— Ленін? — запитав, таємниче понизивши голос.
— Так,— відповів твердо Бондаришин. Очі господаря
і гостя зустрілись і довго не могли розминутись — спокій­
ний погляд сірих очей Бондаришина і задумливо-сумний
синявих Ліскевича.
— Це Ленін,— по хвилі мовчання удруге ствердив Бон­
даришин і поклав картку на полотнище.
— Страйковий комітет платить вам, пане художнику,
за це малювання двісті злотих. Робота нагальна,— додав
Бондаришин і змовк.
— Коли ж демонстрація? — ніби між іншим запитав
господар.
— Завтра ранком.
— Ранком?— перепитав здивовано Ліскевич.
— Так, завтра,— відповів чемно Бондаришин, хоча цей
запит у нього викликав підозру.— О шостій ранку я прийду
за портретом. Бажаю успіху в роботі, пане Ліскевич. Ба­
жаю успіху,— прощаючись, мовив весело Бондаришин. З а­
лишив на столі гроші і вийшов з кімнати.
Вражений господар навіть не відповів на прощання го-
‘ стя. Якусь хвилину стояв серед кімнати, немов заціпенілий.
Потім кинувся до вікна, виглянув. Кремезна постать Бон­
даришина віддалялася вулицею. Нараз Ліскевичу схотілося
крикнути, завернути гостя, віддати йому все, що залишив
він тут, у кімнаті: це червоне полотнище, ці злоті і це зобра­
ження. І знав, що так не зробить.
А Бондаришин ішов не поспішаючи, мов на прогулянці.
Он він завернув у завулок, зупинився. Оглядав розташу­
вання будинків, входи і виходи поблизу дворища Ліске­
вича — орієнтувався на всякий випадок. У глибині вулиці
показався загін поліцаїв. Бондаришин виждав, аж поки по­
302 ліцаї пройшли повз нього, і рушив услід їм вулицею в на­
прямі залізничних майстерень.
Сутеніло. На заході танули останні відблиски променів
сонця. Місто огортала осіння ніч.
Матове світло падає рівно на крилаті мольберти, на
тарелі з фарбами, спалахують, міняться барвами дивних
веселок картини на стінах, на жердках. І здається, худож­
ник заплутавсь у густому сплетінні тонких барвистих ліній,
райдужних променів. Високий, в голубому комбінезоні, сто­
їть він перед полотнищем, ніби застиг. Лише рука напруж-
лива і вправна: то злітає вгору, вбік, то креслить униз, і з
кожним штрихом олівця чіткіше різьбляться контури порт­
рета.
Ліскевич звіряє своє малювання з зображенням на карт­
ці — здається, точно. Але це не задовольняє художника. Він
мусить докласти вміння, збагнути прийоми великих порт­
ретистів — переглядає свою мистецьку картотеку.
Ліскевич робить кілька ескізів майбутнього портрета. Це
має бути справжній витвір мистецтва. Але ж так мало часу
на роботу! Так, так. На кумачі буде накреслено лише си­
лует, а там згодом і портрет. Великий портрет.
Ліскевич задоволений: таких напружених хвилин робо­
ти він уже не знав давно. І він несказанно гордий — ма­
лює портрета великої людини. Не кожному художнику
випадає честь писати Леніна. Так. Так. Це дуже знаменно.
Десь затівається страйк, а може, і повстання, і от
«вони» прийшли до нього, Ліскевича, знають — найкращий
художник.
І раптом Ліскевич схаменувся. Але це ж політика! Так!
Політика… А принцип вільного мистецтва? «Мистецтво
вище над усе…— несподівано муляє думка.— Це твор­
чість,— шукає порятунку, ніби виправдовується перед кимсь
Ліскевич,— це творчість…» Уже кілька років він не брався
по-справжньому за пензля.
— Хіба то мистецтво? — аж скрикнув художник. Він
згадав, як, принижуючи гідність митця, малював вивіски
для крамниць та дешевенькі картини на стінах будинків уті­
хи. «Ви патріот… Дух. нації…» — згадались облесливі слова
урядовця із поліцейського управління. Отчизна… А худож­
ник Ліскевич не мав роботи. Голодував. Блукав по людях.
Але хіба то когось обходить…
Він знає: в його житті лихо почалося відтоді, як ви­
ступив він з промовою в клубі митців. Так, так. Він гово­
рив тоді про занепад рідного мистецтва, про неуцтво, про
303 фіглювання митців перед урядом. Він кликав їх до вершин
мистецтва, а його засвистали…
Як повідь весняна раптова, спливають і ятрять душу
спогади. А навіщо? Серце давно переболіло, стежку загуб­
лено. Її вже не знайдеш. А думи — щодня, і про одне і те ж:
«Х то винен? Чому воно сталося так?» А відповіді нема.
Т а й хто відповість.
Знеможений роботою, безсонною ніччю, думами, Ліске-
вич важко опустився на канапу. Сидів забовванілий, неру­
хомий. А зі стіни — з простих і золочених рамців — сверд­
лили очима юні, вродливі й потвори, лагідні, поважні і злі,
колись зображені ним. І художнику здавалось: ось вони
почнуть рухатись, заговорять усі разом, різноголосо, кри­
чатимуть його болями, бо в усіх у них частка його самого,
його радощі, його муки…
Он та дівчина, сором’язлива, ніжна, з пучками рожевих
троянд, і той поважний пан, і он в кутку лукавий, зігнутий
ксьондз — усім їм, не задумуючись, віддавав він своє серце,
розум, і силу, і хист. І, може, того і сталося так, що він
збився з дороги…
Тихо в майстерні. Обличчя, затиснуті в рамах, тьмяні­
ють, ховаються. Тільки з червоного полотнища, всміхаю­
чись, дивляться примружені розумні очі. Ліскевич задивив­
ся’ на портрета. «Він, Ленін, напевне сказав би, де прав­
да»,— майнула гостра думка.
— Він сказав би! — уголос вимовив художник, рішуче
зводячись з канапи, і спіймав себе на думці, що він ще мало
знає Леніна. Так, так, багато чув, але нічого не читав з
його творів. А міг би знати. Хоча б від «них», від Бонда-
ришина…
При згадці про замовця звів очі на годинник. Стрілка
давно вже поминула цифру шість. Ранок. А де ж замовець?
Ліскевич відсунув штору, розчинив навстіж вікно. З про­
хололим повітрям до кімнати поповзла світанкова мла, і
вразила незвичайна тиша. Місто причаєно мовчало, і було
зрозуміло чому. Але ж де Бондаришин? Одне за одним
напрошуються припущення, здогади — можливо, провока­
ція… Ні, не може бути. Його схопили на вулиці, по дорозі.
І він зараз десь у постерунку…
— А демонстранти ? Що ж, хай буде так, як буде. За
роботу ж заплачено.— Виринуло десь з куточка душі за­
спокійливе, дрібненьке і в’їдається, точить…— Але як же
так? — перемагаючи себе, шукає виходу Ліскевич. Він уявив
бачені не раз залізничні майстерні: широкі, присадкуваті,
304 під етернітовими та скляними дахами будівлі. Вони завжди
наповнені дзвоном і скреготом металу, двигтінням, гудками
паровозів. А зараз там, напевне, усе завмерло. В цехах —
жодної душі. Зате на вулицях густий, вируючий натовп
рішучих, піднесених: робітники шикуються в колони, готові
виступити, та виявляється — нема сподіваного прапора з
портретом Леніна…
Задуманий, строгий, Ліскевич повільно ходив по кімна­
ті. Думку, що з ’явилася, треба було зважити: справа сер­
йозна.
Нарешті художник випрямився, пожвавішав, похапцем
накинув на плечі пальто, обережно згорнув полотнище з
портретом і заховав під полу. І вже аж біля дверей, не до­
нісши руки до клямки, зупинився. Окинув очима кімнату
так, ніби залишав назавжди. Помітив: на підвіконні стоїть
недоладно статуетка Аполлона. Підійшов, поправив зруч­
ніше, поклав до кишені залишені Бондаришиним гроші і
спокійний, рішучий переступив порога. Скинув капелюха,
тріпонув чубатою головою і підставив Ьбличчя сліпучо-ніж­
ним променям ранкового сонця.
На мить Вацлав Ліскевич уявив собі найкоротшу доро­
гу, що веде до залізничних майстерень,— площу, вулиці,
завулки. Ними, напевне, десь поспішає зараз Бондаришин…
«А може, все це провокація?» — знову дошкулило те ж
підозріле припущення. У всякому разі, зараз з ’ясується,
перевіриться. І він наддав ходи.
За кілька хвилин ходи художник дійшов до площі С вя­
того Домініка і зупинився. Ген за три квартали звідсіля на
північ залізничні майстерні. Там, напевне, він знайшов би,
кому віддати прапор з портретом Леніна, і, мабуть, все-
таки там пощастило б зустріти самого замовця. Отоді б
уже все з’ясувалося. Але ж пройти до майстерень зараз
неможливо. Всі вулиці, входи й виходи з площі вартують
поліцаї. Навіть біля входу до дворищ і біля дверей будин­
ків стоять вартові.
Влучивши слушний момент, коли поліцай, повільно кро­
куючи, віддалився і зник за виступом стіни, Ліскевич пере­
біг вулицю і став за рогом крайнього від площі будйнку.
Дорогу перетято. Вийти з своєї засідки Ліскевич уже
не міг.
«Попав, як миша у пастку,— подумав з прикрістю ху­
дожник.— Оце, мабуть, пазурів не минути». Він нарікав на
свою необачність, докоряв собі за цей нерозумний вчинок:
виходити на вулицю в такий тривожний, небезпечний час,
305 та ще з таким портретом… І знову виринуло знайоме, за­
вчене: «Політика і мистецтво — несполучні». Художник му­
сить бути далеко від усього зайвого в житті. Хай хто хоче,
як йому до вподоби, змагається, б’ється за свої постулати,
політичні переконання, хай… То його справа. А митцеві
треба бути закоханим тільки у високе, і вічне, і вільне від
усього… Встидайся, Вацлаве, бо ж ти сам себе обдурюєш.
А нащо жити обманом… Будь чесним і визнай, що все це
нісенітниця — між людьми немає рівності. Багатий загар­
бав і поглинув усе, а бідний — його раб. Митець прислу­
говує багатому, заперечував і переконував другий Ліскевич.
На площі заворушились. Примчало кілька вершників.
Вражений Ліскевич аж здригнувся і припав до муру: в ото­
ченні вершників стояв Бондаришин; Помилки не було. Про­
довгувате, худорляве обличчя, в тому ж, як був учора, про­
стенькому короткому сюртуці, на ногах, здається, ті ж стоп­
тані черевики, тільки на голові замість кепки — сірий ка­
пелюх. Руки Бондаришина зв’язані так, ніби він склав їх
собі на грудях і не може розняти. Від вузла на руках збігає
довга, в кілька метрів мотузка, за яку тримає один з полі­
цаїв. Це нагадувало картину часів жахного середньовіччя —
людина в зашморзі, заарканена людоловами, або ж — інкві­
зитори ведуть на страту небезпечного злочинця.
«Впіймали, мабуть, біля мого дому»,— майнуло блис­
кавичне. Та роздумувати над тим довго не було часу. По­
ліцай шарпнув раптово за мотузку. Бондаришин упав на
коліна, але в ту ж мить підвівся, здійняв над головою зв’я­
зані руки і вклонився так, ніби подавав комусь якісь умовні
сигнали або ж прощався. З а мотузку шарпнули вдруге і,
спонукаючи штовханами, зв’язаного повели з площі.
З далини, немов пробиваючись крізь мури кварталів,
долинув неясний гомін, вчулось глухе двигтіння, і нараз
уже ближче здійнялася пісня, бадьора, піднесена. Можна
було розпізнати навіть мотив її — «Варшав’янка». Пісня
все наростала і наростала, здавалось, котили, наближаю­
чись, хвилі прибою — вируючі, грізні. В глибині вулиці по­
казались перші ряди демонстрантів. Пліч-о-пліч з робіт­
никами в чорних, коричневих і синіх засмальцьованих і но­
вих блузах ішли студенти в форменому одязі, вчителі, люди
невідомих професій; йшли розміреними, повільними крока­
ми, але ступали впевнено, твердо. Над передніми рядами
хитався в такт ході, ніби плив на гойдливих хвилях, черво­
ний прапор. І здавалось, саме той прапор надавав колоні
впевненості й урочистої величності.
306 — Стій!
— Вертай!..— кричали владно поліцаї і погрозливо ма­
хали в повітрі гумовими палицями.
Передні ряди робітників уповільнили кроки, але поліцаї
прожогом кинулись на них і оскаженіло запрацювали свої­
ми гумами. Почулись крики, обурливі погрози, лайка. Чер­
воне знамено, ніби широко розкрите, багряне, осяяне сон­
цем крило, маяло над колоною, вказувало дорогу.
Ліскевичеві здавалось: ось-ось ще одне рішуче зусил­
ля — повстанці геть відкинуть шеренги поліцаїв і ринуть на
площу. Але сталося несподіване: розчинилась широка бра­
ма ратуші, і звідтіля вимчав загін вершників. Вони з роз­
гону врізались, відтинули гурт робітників, оточили їх і ту-
піями шабель валили на брук.
Демонстранти почали відступати.
— Прапор!..
— Захистіть прапор!..— чулись тривожні голоси.
Робітник, який ніс червоне знамено, відкинув геть по­
трощене древко, згорнув, притис до грудей полотнище і
вислизнув з кола. Але його помітили і кинулись наздога­
няти. Знаменосець, спритно маневруючи, перебіг вулицю
і вже опинився за штахетами палісадника. Ще рух, ще
крок — він заховається в проході до дворища. Та раптом
розітнулись постріли…
В ту мить, коли робітник зів’яв, скошений кулями, Вац­
лав Ліскевич, ніби кимсь підштовханий, вискочив із свого
укриття, промчав повз шеренги поліцаїв і опинився в гущі
демонстрантів. В одну мить вихопив з-під поли пальта пра­
пора і широко змахнув ним над головою.
— Ленін! — на повний голос, щосили вигукнув худож­
ник.
— Ленін!..— підхопили робітники.
— Ленін!..
Демонстранти щільніше зімкнули ряди. Дужі руки під­
няли художника вгору. Він випростався, розгорнув червоне
полотнище. Портрета могли бачити тисячі людей.
— Ленін!
— Ленін!..—гриміло, перекочувалось, стрясало квартали.
Навальним натиском демонстранти зім’яли поліцаїв і
стрімко, повноводою, живою рікою рушили вперед.
лі. Львів
1939 р.