Холодного березневого ранку посланці прибули до Моск­
ви. У другій половині дня вони були в Кремлі, і тоді ж їх
приймав Ленін.
— Ви у якому саме питанні? — довідувався товариш, що
супроводжував шахтарів до кабінету голови Раднаркому.
— У важливій справі,— сказав коротко, ухиляючись від
прямої відповіді, Федір Іванович Гудков.
— У дуже великій. У справі відбудови краснодонських
шахт,— додав більш балакучий Степан Михайлович Рибаль-
ченко.— Починати нам якось треба…
— Почнемо, почнемо,— твердо підкреслив Гудков.— То­
го й прибули до товариша Леніна.— І злегка штовхнув під
бік свого, як йому здавалося, занадто говіркого друга —
дав знак, щоб той утримався поки що від розмов на таку
тему.
Перед входом до кабінету товариші зупинились схви­
льовані, ніяковіючи, мовчки перезирнулися — ніби домов­
лялися між собою, кому з них іти першому. Але затримка
була дуже коротка, якихось півхвилини. Раптом вони ви­
струнчились, окинули кожен себе, а потім один одного по­
глядами — перевіряли, чи все до ладу, і, вже на ходу осми­
куючи гімнастьорки і поправляючи на них пояси, ступили
вперед.
Володимир Ілліч зустрів їх біля порога. Привітавшись,
запросив сідати і вказав рукою на великі м’які стільці, роз­
ташовані коло столу. Федір Гудков зразу ж умостився, по­
клав перед собою аркуш паперу, на якому було сумлінно
вписано найважливіші питання — накази шахтарів першої і
другої шахт Краснодону. Рибальченко помітив, що Ленін
сидить на звичайному просторому стільці, і завагався, за­
лишився стояти. «Як же так,— майнула стурбована дум­
ка,— ми у м’яких, а він…» Але господар удруге запросив
сідати і вже повів мову про донецький край.
Виявилось, він добре обізнаний з реальним становищем
в Донбасі. Йому навіть було відомо, що з семи шахт, роз­
ташованих у районі Краснодона, працює лише одна, та й та
ледве що видає якусь сотню пудів вугілля на добу.
З першої ж хвилини, як тільки Ілліч заговорив, у шах­
тарів зникли скованість, напруження. Вони відчули себе
308 вільно, легко, і розмова пішла невимушено, щиро, як з рід­
ною, дорогою людиною.
Ілліча цікавило все до тонкощів: насамперед він запи­
тав, як живуть робітники та їх сім’ї, чи всі вони мають
городи і чи добре вродило минулого літа на тих городах, чи
вже повертаються на рідні обжиті місця ті, що змушені були
у дні розрухи залишити заводи, шахти і податись на села
роздобувати шматок хліба.
— А як з постачанням продовольства у вас, в Донба­
сі?..— Ленін наголосив на останніх словах, спираючись на
стіл, подався вперед. На мить застиг у чеканні.
— Буває всякого… всякого,— почав спроквола, непевно
Гудков.— Т а живемо, перебиваємось…
— Говоріть правду,— застеріг рішуче Володимир Іл­
ліч,— живеться нелегко. Так, так, хліба і всього найпотріб-
нішого для людини не вистачає.
— Еге ж, так,— погодився Гудков.— Але ж такий час…
що ж поробиш…
— Як це так «що поробиш»?— перепитав Ленін зди­
вовано, з осудою і навіть, як здалося, суворо. Він рішуче
вийшов з-за столу і підвів шахтарів до однієї з карт, що
висіли на стінах. Невеликим, видовженим із заходу на схід
півколом окреслив територію Донбасу і, перетинаючи кар­
ту в різних напрямах умовними лініями, говорив про потребу
зв’язків індустріальних районів країни з іншими хлібними
районами,зокрема з Півднем.
— А головне наше спасіння — у найскорішій відбудові
зруйнованого народного господарства,— рішуче підкреслив
Володимир Ілліч.— І тут, розуміється, нам аж ніяк не обі­
йтись без донецького вугілля.
«Це правда. Вугілля потрібне. Господарювати нам тре­
ба. Таке діло, треба,— подумали Гудков і Рибальченко.—
Тільки як його розпочинати, коли ні з чим…»
— У відбудові дуже важлива народна ініціатива,— вів
далі Ілліч, ніби вгадуючи думки шахтарів.— Якомога най­
більше залучати до праці населення — організувати субот-
ники. Попрацювати так, щоб ми на фронті трудовому за­
кріпили перемоги нашої героїчної Червоної Армії над Кол­
чаком, Денікіним, білополяками та Врангелем… Тільки так.
— Не інакше,— погодились Гудков і Рибальченко.
— От я й переконав вас,— із задоволенням, посміхаю­
чись, мовив Ілліч,— будемо однодумцями… А як з відбу­
довою шахти, від якої ви прибули? — запитав раптом. Гля­
нув пильно на обох відвідувачів.
309 Гудков доповів, що вже двічі було заходжувались, але
так поки що й не розпочали.
— Не вистачає дечого такого,— запинаючись на сло­
вах, продовжував Федір Іванович,— без чого не можна ви­
добувати вугілля.
Ленін попросив уточнити, чого ж саме бракує.
— Насамперед лісу. Хоча б вагонів два-три,— вихопив­
ся Степан Рибальченко.
— Еге ж, кріпильного,— підтвердив Гудков.— Тоді б
ми зажили! — Від хвилювання він схопився і став за кріс­
лом, як за трибуною.— Кочегарка на нашій шахті та підйом
справні,— доповідав повільно, карбуючи слова.— 3 водовід­
ливними механізмами може трапитись деяка затримка, ре­
монтувати їх треба, а з струментом сутужно. А то було б
діло…
— Струмент знайдеться,— рішуче заявив Степан Ми­
хайлович,— струмент позбираємо: молотки, долота, терпу­
ги та все таке інше на руках слюсарів. А от путящого меха­
ніка, щоб дав лад у роботі, поки що на нашій шахті немає.
Тепер уже не погоджувався Федір Іванович. В душі він
навіть був ображений на свого товариша: де ж бо, всім
відомо, що він, Гудков, першокласний майстер слюсарної
справи, розуміється і на механіці. Ще два місяці тому
ремонтував у Луганську бронепоїзди і вогнепальну зброю.
А тут щоб не дав ладу якомусь шахтному механізмові…
Володимир Ілліч із задоволенням стежив за азартним
діловим сперечанням двох друзів. Обидва середнього зро­
сту та й однакового, мабуть, віку — не молоді, але ще й не
старі. Гудков трохи огрядніший. Обличчям повніший, за­
смаглий. Характером, як видно, упертий — в розмові бере
ініціативу на себе. З а повільністю в розмові другого, Ри-
бальченка, криється обережна розсудливість.
— Виявляється, у вас є кому працювати, є кому давати
лад,— зауважив Ілліч, посміхаючись.— А коли добре по­
шукати там, на шахті, то напевне знайдеться…
— І з ким і з чим працювати,— в один голос сказали
посланці.
— Треба шукати,— порадив Ленін.— Обов’язково шу­
кати! — і знову почав розпитувати, що робиться в Донбасі,
чим зайняті зараз робітники. Поцікавився і тим, як живуть,
чим займаються вони, Гудков і Рибальченко, та що спосте­
рігали під час своєї подорожі до Москви.
Про все, що знали, що хвилювало, говорили щиросердно
шахтарі Леніну. А от про те, основне, задля чого вони їха-
310 ли сюди,— не сказали. Вже навіть наприкінці розмови їм
була нагода бодай натякнути про свою справу — це коли
Ілліч запитав, чи, може, чимось їм допомогти треба та де
вони влаштувалися. Посланці подякували за увагу, попро­
щались і вийшли з кабінету.
Коли залишили приміщення, зразу ж завернули до ви­
ходу з Кремля і опинились на Красній площі. Йшли мовч­
ки, задумані, ще в полоні глибоких вражень від зустрічі
з Іллічем. Ішли не поспішаючи, під ногами хрумтів, видзво­
нював, ламаючись, тоненький, прозорий льодок, у повітрі
снувались ріденькі сріблясті іскри, сивіли дахи і вікна бу­
динків — зима ще не здала своїх позицій.
— Вся країна зараз, мабуть, отак, в холоді,— промовив
глухо, ніби звертаючись сам до себе, Федір Гудков.— І ні­
чого не вдієш: розруха…
— Виходить, що так,— підтвердив Рибальченко.— Тіль­
ки невже не можна хоча б у нього в кабінеті як слід нато­
пити?..— обурювався, докоряючи комусь невідомому.—
Коли ото Володимир Ілліч підвів нас до карти і показував,
де саме наш Донбас, я стояв поблизу кафельної грубки,
помацав — холоднісінька! І в мене аж у грудях похолонуло.
Невже не можна було…
— А коли ні дров, ні вугілля,— поспішив зауважити з
тривогою в голосі Федір Іванович.— Дровенята, напевне,
знайшлися б. Під Москвою багатющі ліси, а чим підвезеш?
А наш вугольок під землею. Я, друже, теж перевіряв ту
грубку,— продовжував, трохи помовчавши.— Та й без пе­
ревірки було відчутно, як тільки зайшли до кабінету.
— Еге ж, відчутно. Зимно. А йому ж треба там пра­
цювати… А ми з своїми вимогами…— докірливо мовив Ри­
бальченко.
— І в такий час…— зрозумівши натяк, погодився Гуд­
ков.
Перетинаючи навскіс площу, товариші прямували до
Москви-ріки. Хотілося звіддаля, саме з мосту, глянути на
Кремлівські башти, на панораму міста. Спадав вечір, сіре
громаддя будівель огортали прозорі тумани. В таку пору
над дахами мали б здійматись сизуваті та чорні закуче­
рявлені димки, а воно лише де-не-де вились тоненькі білу­
ваті струмочки і раптом обривалися, танули. Здавалось,
там, в далині, місто порожнє й занадто холодне. Холод той
проймає землю, повітря, сковує, давить, від того будинки
щільніше туляться один до одного, нижуться в кривобокі
похмурі квартали.
311 — А що скажуть нам земляки, коли повернемося до­
дому? — запитав раптом себе і товариша Рибальченко.
Гудков мовчав. Його теж непокоїло таке питання. Шах­
тарі двох шахт виряджали їх у дорогу, і вони, звичайно,
запитають, як виконано їхні накази.
Хто перший подав думку направити посланців до Моск­
ви — невідомо. Вона народилась в гущі народу і, можливо,
навіть не в Краснодоні, а десь в іншому місці. І не один
чоловік, мабуть, подумав про таку справу, а десятки, сотні,
а може, й тисячі людей. Бо німує спустошений бандами
генерала Денікіна та всяких отаманів донецький край. З у ­
пинилися шківи на копрах, вода заливає забої, у шахтар­
ських селищах холодно й голодно.
Звідкілясь пішли хвилюючі чутки, що ніби шахтарі
Криндичівки, а інші говорили — Горлівки, посилали своїх
представників до центру, до Москви, і ті посланці добились
від уряду допомоги. І нібито вже надходять великі кошти,
і грошові аванси дають тим, хто розпочинає працювати на
шахтах.
— І нам треба діяти…
— Еге ж, чого сидіти, мовчати.
— Попросимо допомоги…
— А й справді, що ми, гірші за інших? — заговорили
в Краснодоні.
— А так, під лежачий камінь, як то мовиться, вода не
тече. Починаймо діяти…
Такі ж розмови були й того дня, коли на запустіле дво­
рище шахти зібрались забойщики, слюсарі, кріпильники,
коногони. Раду радили довго, а ухвала була коротка: по­
слати до центру таких, які добре розуміються на шахтар­
ському ділі, а головне — як слід постояли б за громадську
справу…
— Скажуть, доручили недотепам: поїхали, покрутилися
та з чим були, з тим і повернулися,— вів своє занепокоєний
Степан Рибальченко.
— А напевне, що так скажуть,— обізвався нарешті Гуд­
ков.— Ну і хай говорять, нарікають, а я інакше не міг,—
заявив рішуче, з серцем.— І хай мені було б сто наказів від
ста громад, а я повів би себе так, як ми, друже, з тобою…
— Та*к,— мовив багатозначно Рибальченко,— і коли б
хтось інший був на нашому місці…
— Еге ж, твоя правда, Степане,— підхопив, перебива­
ючи, Гудков,— навіть коли б хтось інший, він теж посту­
пив би так, як ми, та кожна чесна людина…
312 і. і ЯШШІ * ■ шшшшшшшшш
— Кожна чесна…— повторив Рибальченко,— аякже…
Що ж, повертаймо на ту стежку, яку утоптали.
Гудков мовчки, на знак згоди, кивнув головою. ‘
Товариші прискорили крок по дорозі до вокзалу.
За кілька діб подорожі від Москви до Донбасу шахтарі
мали змогу вволю наговоритись, обміркувати свої справи.
М іж ними не раз виникало одне й те саме настирливе пи­
тання: як зустрінуть їх краснодонці? Що скажуть вони,
коли довідаються, що посланці прибули з порожніми ру­
ками. Степан Рибальченко навіть запропонував повернути
«дорожню субсидію»: сто двадцять вісім мільйонів карбо­
ванців і дві торбини хліба, одержані від громади. Але від­
дачу не так-то легко буде здійснити, бо ж треба мати оті
гроші, а їх витрачено, і торбини давно вже порожні. Та
Степан все-таки наполягав: роздобути гроші і розрахува­
тися. Гудков рішуче заперечував, доказував, що в цьому
їхньому ділі немає винуватих і шахтарі їх зрозуміють.
— А якщо ні?..— не здавався Степан Рибальченко.—
Доведеться розрахуватись…
Отож навіть після довгих дискусій товариші не дійшли
згоди. Питання залишилося відкритим. Його мали вирішити
земляки-краснодонці.
Звістка, що посланці вже повернулися, швидко облетіла
селище. Краснодонцям стало відомо, як саме відбувалась
і чим закінчилася їхня поїздка. Бо ще перебуваючи на
станції Сімейкіне, в кількох кілометрах від селища, посланці
зустрілися з земляками і, звичайно, нічого не потаїли перед
ними з того, що довелося бачити й чути у Москві.
Федір Іванович і Степан Михайлович домовились між
собою, що звітуватимуть вони завтра або ж післязавтра,
коли добре відпочинуть та зорієнтуються, як їм краще себе
повести.
Не встиг Гудков з’явитись додому, як до нього почали
сходитись сусіди, знайомі. Довелося десь уже, мабуть, вде­
сяте оповідати про ту подорож. А люди надходять і над­
ходять, і кожному хочеться про все достеменно знати, на­
самперед, як відбувалася розмова з Леніним.
Того дня у Краснодоні діялося щось дивне, незвичайне
Без оповіщення, без виклику шахтарі почали збиратись на
вигоні поблизу дворища шахти. Там, на підвищенні, на
кам’янистому грунті, було сухо, просторо. І погода сприя­
ла тому зібранню: день видався по-справжньому весняний,
дошкульно припікало сонце, місцями парувала протряхла
земля, і далина ясніла широко, безкрайо.
313 Люди надходили з найвіддаленіших закутків селища та
з ближніх сусідніх шахт. У супроводі великої юрби чоло­
віків, жінок і навіть дітей не забарився і Степан Рибаль-
ченко. Гудкову теж довелося прямувати на вигін. Він був
певний: якщо шахтарі зберуться до гурту, то вже доведе­
ться сьогодні звітувати. Але на його прикре здивування
мітинг розпочався стихійно, передчасно, навіть не заждали,
поки підійдуть вони, посланці.
В середині натовпу з ’явилась постать забійника Гната
Рев’якіна. Він зірвав з голови гостроверху, з червоною
зіркою шапку-будьонівку і почав свою промову про торже­
ство Великої Жовтневої революції, про те, що нашій країні
не дає спокою підступна Антанта, але карта імперіалістів
бита, і барона Врангеля вже скинуто в море. Тепер настав
час подолати розруху. Але без вугілля не оживити нам
фабрик і заводів.
— Та воно потрібно у всякому виробничому ділі.
— Німують заводи.
— А залізниця? Паровози застигли.
— Та й люди гибіють, нічим зігрітись.
— Навіть у Леніна в кімнаті зараз холодно! — злітали
сказані з болем у серці слова.
— У Леніна…
— Навіть у Леніна…
Вражені такою звісткою, сотні людей на мить застигли
в тривожному німому запитанні.
— Так, холодно! — заявив Федір Гудков.
— В його кабінеті грубка нетоплена! — підтвердили ще
раз Гудков і Рибальченко.
— А чого ждемо, зволікаємо? — запитали з докором із
натовпу.
— Як же так?
— Еге ж, чого?..
— Від одних слів, хай би й гарячих, тепліше не буде!
— Слова словами…
— Діяти треба…
— Треба…
Мітинг бушував, розростався. Сипались запитання, по­
ради, як краще розпочинати відбудову. Було запропонова­
но для кріплення в шахті використати поки що всяке дере­
во, огорожу і навіть паркани.
— Треба якось зарадити…
— Найперше видобуте вугілля дамо для Москви, для
Кремля.
314 — Леніну!
— Ешелоном пошлемо.
— Леніну! — вимовлялося з любов’ю, щиро, підказане
серцем.
Ухвалу про початок відбудови шахти № 1 «Краснодон»
першими підписували посланці до Москви..
В ті хвилини ніхто з шахтарів не знав, що на станцію
Сімейкіне — рудник «Краснодон» — прибувають десять ва­
гонів кріпильного лісу та всяке спорядження, занаряджені
Радою праці й оборони за наказом товариша Леніна.
На другий день з самого ранку шахтне дворище попов­
нилось людьми. Дорослі і діти зносили сюди різний інстру­
мент, залізо і дерево, яке могло бути придатне на стояки
кріплення. Селище ожило. Чулись високі голоси, перестук
сокир, скрегіт і дзенькіт заліза.
Запрацювала слюсарна майстерня, потім кочегарка. Її
живили вугіллям, видобутим із «верхняка» у степу, на дні
урвища. А підвозили його ручними тачками, підносили міш­
ками.
Настав день — на копрі закрутились колеса, запрацю­
вала кліть. У шахту спускалися шахтарі давати лад у штре­
ках, забоях.
Першу видану на-гора вагонетку з вугіллям зустріли ра­
дісним «ура». Під захоплюючі вигуки коногон Іван Білаш,
тримаючи прапора, проїхав на вагонетці впродовж естака­
ди. І зсипав вугілля до підставленого вагона.
Такий був початок.
Згодом, коли на шахту прибули потрібні матеріали, жит­
тя почало входити в звичайну, нормальну колію.
А час збігав… Пересілись морози. Стихли заметілі.
Наступила відлига. Степовими просторами котила вес­
на. Як не спішили гірники шахти № 1, а не встигли за
холодів послати до Москви вугілля.
Минув березень. Почався квітень. Потепліло. «Устигну­
ти хоча б до дня народження Леніна».
«Треба приспішити».
«Надолужити згаяне».
«Приспішімо»,— говорили на зборах, нарадах, скрізь,
де збиралися до гурту шахтарі.
Забійники, коногони, кріпильники зголосилися працю­
вати стільки, скільки потрібно, щоб прискорити видобуток.
А забоїв малувато. Та й не вистачало навіть путящих зуб­
ків для обушків. Туго йшло вугілля на-гора. Та вже за­
315 вантажили ним чотири вагони. Потім — п’ятий. Зібралися
з силою, понатужились і добавили ще два. Але один з них —
недовершений. Та зволікати відправку ешелону далі було
вже неможливо…
Весняну вечорову тишу розітнув високий гудок над шах­
тою. Йому відповів уривчастий, але зазивний від парово­
за — це була оповістка: ешелон вирушає.
До шахти, до колії залізниці посходилися дорослі і малі.
Обійшлося без промов, високих слів, напучування. При­
крашені червоними прапорцями, вагони під спів гудків ру­
шили з місця, покотились скоріше, скоріше. Та було їх тіль­
ки сім.
І чулося серед шахтарів невдоволене, з жалем:
— Малувато.
— А це ж — Леніну…
— Еге ж, послати б у подарунок йому ешелон такий,
щоб довжиною кілометра півтора-два. Ото б!..
— Так, малувато послали.
— Хай пробачить нам Ілліч, що змогли…
— Згодом доточимо…
І доточували.
м. Краснодон,
1937 р.