Учням стало відомо: відбувається зустріч з почесним
шахтарем, колишнім американцем. Повідомлення зацікави­
ло. Зустрічі з почесними шахтарями — вибійниками, про­
хідниками — відбувалися часто і в школі, і в нарядній шах­
ти, але щоб до почесного доточувалось «американець» —
уперше.
Не терпілося дізнатися, звідкіля він прибув, як його
прізвище. З такими запитаннями діти зверталися до вчи­
тельки Галини Василівни, яка сповістила про зустріч. Але
вона, загадково посміхаючись, говорила заспокійливе: «Пі­
дождіть, скоро дізнаєтесь». Сказане не заспокоювало. То­
чилися жваві розмови з тими ж запитаннями і здогадами:
«Хто він?»
— Якщо почесний, то він наш, радянський.
— А так…
— В Америці не було й немає шахтарів почесних.
316 — А коли він приїхав з Америки?
— Еге ж, цікаво: коли?
— Звання почесного дають за багаторічну роботу.
— Звичайно, за багаторічну.
— Отож цей, напевне, давно із-за океану.
— А як воно сталося?..
— Про що він буде говорити?
До зали увійшов середнього зросту, трохи сутулий, си­
воголовий чоловік. Привертали увагу густі і сиві брови, що
нависли над великими сірими очима. Проста привітна по­
смішка; йшов дуже повільно, ніби несміливо; ступив кілька
кроків, зупинився. Привітався. Підійшов до столу.
Назустріч йому вдарили густі поривні хвилі оплесків.
— Діти! — підняла руку Галина Василівна на знак того,
щоб учні стишились, сідали,— наш шановний гість із су­
сідньої шахти «Глибока» товариш Вінтер. Попросимо Івана
Матвійовича розповісти про себе…
— Іван — Джон англійською мовою.
— Еге ж, Джон,— почулося.
— Так, в Америці мене називали Джоном,— гість кив­
нув головою і весело посміхнувся.
— З вашого дозволу,— звернувся він до вчительки і до
учнів,— може, я спочатку розкажу вам не про себе, а про
дещо важливіше та й цікавіше…
— Просимо! — пролунало в залі.
— Я, друзі, не оратор,— признався Іван Матвійович
щиро,— а поговорити з людьми люблю. Та ще коли мене
не тільки слухають, а й підтримують спільно — підкидають
запитання. А то й сперечаються. Отож прошу…
Над рядами війнув гомін і вщух.
— На моє переконання,— ніби роздумуючи, мовив Він­
тер,— героїчне народжується тоді, коли цього вимагають
обставини, коли людина, що потрапляє в ті обставини, упев­
нена, що саме так треба діяти. І отаке твердження я вам
зараз доведу. Мова буде про людину, яка, виконуючи важ­
ливе доручення, потрапляла іноді в дуже скрутне стано­
вище. Розповім і про те, як вона долала труднощі. Зовні
він був непоказний, середнього зросту, худорлявий. Про-
низливоокий. Взагалі був він звичайною людиною. А яка
сила духу! — наголосив Іван Матвійович.— Яка, зважте,
віра, наполегливість у досягненні визначеної цілі!
його, політемігранта Петра Івановича Травіна, в нью-
йоркському порту, де він працював теслею, а потім матро­
сом, називали по-дружньому просто: Петер, або шанобли­
317 во: руський Петер. Після поразки революції в дев’ятсот
п’ятому, уникаючи лабет царських жандармів, він одина­
дцять років перебував у Америці. Дорогу до рідної Росії
звільнила йому тільки Жовтнева революція. Восени вісім­
надцятого року Травін прибув до Москви. Та не надовго.
Довелося знову вирушати за океан. Тільки цього разу не
вигнанцем, а з важливим дорученням. Країна Рад в ото­
ченні фронтів. Блокада. Треба, щоб народ Америки знав
правду про революційну Росію.
Травін віз дорогоцінні документи:
«Листа до американських робітників» Володимира
Ілліча Леніна, Конституцію Російської Радянської Ф е­
деративної Соціалістичної Республіки і ноту американ­
ському президентові Вільсону з вимогою припинити ін­
тервенцію.
З трудом, але порівняно швидко добрався до міста Ко­
пенгагена.
— Це в Данії.
— На березі Північного моря,— почулося притишене.
— Так, у Данії,— підтвердив Вінтер.— 3 Копенгагена
відбували кораблі в Атлантику. Але пасажирові револю­
ційної Росії невільно було ступати на палубу будь-якого
корабля. Радянських паспортів не визнавали. Травін спро­
бував було влаштуватися матросом, але не вдалося. В місті,
в порту стояли черги безробітних. І без того нелегке ста­
новище ускладнювалося тим, що за прибулим з Росії ув’я­
залися шпигуни розвідок багатьох капіталістичних країн.
Треба було будь-що вирватися з того ворожого оточення.
А вирватися — це якнайскоріше вибратися з міста. Пере­
тяти океан.
Вороже оточення доймало. Була небезпека нападу. Щоб
напевне зберегти листи Леніна, Травін запаяв їх в залізну
трубочку. Ретельно зберігав і інші документи.
Вінтер замовк. Задумався. Мабуть, щось пригадував, а
може, навмисне зупинився, щоб перевірити, чи зацікавила
оповідь.
— Він поїхав тоді?
— Чи ж виконав доручення? — злітало схвильоване,
нетерпляче.
— Коли всі спроби виявилися марними,— говорив далі
Іван Матвійович,— Травін вдався до останнього: рискнув
звернутися до американського посольства. Пред’явив до­
відку, що він робітник нью-йоркського порту, отож хоче
туди добратись. І йому надали можливість виїхати.
318 Подорожування було дуже тяжке і навіть небезпечне.
На пароплаві за Травіним весь час стежили зловорожі люд­
ці. Здогадувався: ті ж настирливі шпигуни-агенти, які ув’я ­
залися за ним ще в Копенгагені. Але ж він, виконавець
важливого доручення, в дорозі, наближається до жаданої
мети. І це надавало сили, терпіння зносити всі зли­
годні.
Хотілося вірити, що все буде гаразд. Але сталося те,
чого він побоювався. В нью-йоркському порту йому не до­
зволили зійти на берег, вирішили відправити назад, туди,
звідки прибув.
Кілька разів Травін пробирався до трапу. А його влад­
но і безцеремонно зупиняли, навіть погрожували ув’язнити.
Не допомогла і довідка, з якою сів на корабель. Навпаки, та
довідка викликала навіть підозру.
— Друзі! — з тремтінням в голосі мовив Іван Матвійо­
вич.— Ви уявляєте, що творилося в душі Петера? Ще б
пак! З такими труднощами добратися, уже бачити берег, на
який мав ступити, чути віддалений гомін знайомого міста,
уявляти зустрічі з друзями, з якими сподівався викону­
вати доручення —- і ось тобі маєш!
Збуджена уява переносила його до рідної землі, до Моск­
ви, до тамтешніх своїх товаришів-побратимів. Він бачив
їхні докірливі погляди, що доймали гостріше вразливих слів,
і ніби чув: «Не зумів», «Слабкодухий», «Прогавив, певне…»,
«А ми сподівалися…»
Травін проймався глибокою печаллю, але не впадав у
розпач, вперто шукав лазівки, щоб вирватися з пастки. З а­
зирав навіть за борт корабля. Та не спустишся. Високо.
Крижана вода. Далеко від берега. І за ним стежать.
А корабель скоро мав відпливати.
Одного дня Петро Іванович розговорився з робітни­
ками, які впорядковували трюми. Признався, що він по­
бував у Росії і повернувся, бо так треба, оповідав їм про
Жовтневу революцію, про Леніна, про те, що в Росії влада
в руках трудящих і вони там господарі своєї землі, своєї
долі…
Того дня він працював разом з усіма. Увечері з гуртом
робітників, тримаючи, як і всі, у простягнутій руці довідку
на право входу до порту, пройшов трапом. Опинився на бе­
резі.
За кілька днів по тому «Листа до американських робіт­
ників» було надруковано в газетах «Новый мир», «Нью-
Йорк Кол», у щотижневику «Революшенері ейдж» та в ін- шій періодиці. Слово правди, висловлене Леніним про ре­
волюцію в Росії, дійшло до трудящих Америки.
— Ура!
— Перемога!
— Ура! — зринули вигуки в залі.
— Так, це багато значило. Багато! — погодився Іван
Матвійович.— Але ж не все ще було зроблено Петром Тра-
віним. І якщо висловлюватись мовою військових, то ще
треба було штурмувати таку цитадель, як американський
конгрес. А це, розуміється, не таке просте діло, не так-то
легко добратися до трибуни того конгресу. А треба. І не
гаючись.
В тому наступі допоміг Джон Рід.
— Той, що написав книгу «10 днів, що потрясли
світ»? *
— Той? — перепитували учні.
— Еге ж, той самий, що описав початок, перші дні Ве­
ликого Жовтня,— підтвердив Вінтер.— А в ті дні, про які
я оповідаю, Джон Рід допомагав Петру Травіну виконувати
його незвичайну місію.
А події розгорталися так.
До сенатора-республіканця Джонсона завітали Петро
Травін, Джон Рід і Іван Новиков, лінотипіст російської га­
зети «Новый мир», що виходила в Нью-Йорку. Конгресмен
прийняв їх офіційно ввічливо, запросив сісти і попередив,
що на розмову з ними у нього є тільки чотири хвилини.
— Цілком достатньо,— вимовив твердо Рід, багатознач­
но посміхаючись.— Цілком…
Травін почав оповідати про події в Країні Рад, наголо­
сив на інтервенції капіталістичних країн.
— Америка безпідставно, неспровоковано, як імперіа­
лістичний хижак, устряла в ту інтервенцію,— вставив з обу­
ренням Джон і почав радити ніби не Джонсону, який мов­
чав, а Т равіну:— Зараз, коли наближаються вибори до
конгресу, слід серйозно зауважити президентові, рішуче зви­
нуватити партію демократів в отій безпідставності, підлості
і жорстокості.
— Доконче треба! — підтримав гаряче Новиков.— Час
розвіяти оту химеру «великого червоного страху», яка охо­
пила буржуазію Америки після подій у Росії.
— Про оту безпідставність, неспровокованість,— карбу­
вав слова Травін,— категорично говориться в оцій ось ноті
Радянського уряду, підписаній Леніним.— І поклав на стіл
ноту-протест. ‘
320 Джонсон, здавалося, іїіяк не реагував на сказане відві­
дувачами. Він ніби забув про них. Сидів непорушно в гли­
бокому кріслі. Закошлана рудувата голова низько нахилена:
щось нотував і нотував на вузеньких голубуватих аркуши­
ках.
Травін, Рід і Новиков, ніби байдужі, що їх не слухають,
продовжували жваво обговорювати події в Росії.
— Беру. Ознайомлюсь,— сказав нарешті господар. Під­
вівся над столом і взяв до рук ноту.
— Сподіваємось, що зміст цього вельми важливого до­
кумента буде доведено до тих конгресменів, яким доконче
належить його знати,— заявив Джон Рід,— зрештою не
тільки знати,— наголосив твердо,— а й відповідним чином
відреагувати.
— Якщо буде треба,— мовив ухильно Джонсон.
— Дуже бажано, щоб така потреба була,— поспішив
Травін.
Конгресмен не відповів. Повне, гладеньке, ніби лакова­
не, лице — непроникливе.
— Дозвольте вас згодом ще раз потурбувати,— напосі­
дав Рід.
— Я сам вам повідомлю,— уже проводжаючи відвіду­
вачів, заявив Джонсон. І знову застеріг: — Якщо буде
треба.
Коли друзі вийшли, зразу ж глянули на годинника.
— Аудієнція в пана конгресмена тривала чотири, як він
визначив, і ще двадцять хвилин,— мовив Джон, мружачи
в посмішці очі.
— Двадцять п’ять, якщо врахувати і ту хвилину, коли
він проводжав нас до виходу,— уточнив Іван Новиков,—
будемо сподіватись, що зустріч недаремна.
— Треба сподіватися,— погодився Рід.— Та ми будемо
нагадувати…— Його мужнє, з ніжним довгастим овалом, з
високим чолом обличчя проймалося заповзятливістю.
Вінтер обірвав оповідь.
У передньому ряду рвучко піднялась кругловида, біля­
ва, з синенькими кісниками дівчинка. З а звичкою вона під­
няла було руку, та в ту ж мить опустила її несміло, тонко­
голосо запитала:
— А скажіть, будь ласка, звідки ви все це знаєте?
Над рядами війнув шепіт, який переріс у гомін:
— Джонсон виступив у конгресі?
— А ви тоді були в Америці?
— А що ви там тоді робили?
II 437 321 — КоАи прибули до Радянського Союзу?
— Просимо розказати про себе!
— Просимо!
Іван Матвійович почував себе трохи стомленим. Але був
задоволений, що зацікавив дітей.
— В конгресі,— почав знову Вінтер,— Джонсон зачи­
тав Конституцію Російської Радянської Федеративної Со­
ціалістичної Республіки, звинувачував Вільсона, демокра­
тичну партію в неспровокованій інтервенції проти Росії.
Прочитав ноту Радянського уряду. Це все вразило присут­
ніх, ніби вибух бомби. Широко заговорила американська
преса. Відгукнулися газети й інших капіталістичних
країн.
— Отак! — наголосив Іван Матвійович.— Отак! А те­
пер додам: у дні, коли відбувалися оті події, я, слюсарчук
нью-йоркських портових майстерень, здружився з Петром
Травіним, допомагав йому. І, мабуть, був одним з перших
американців, що читали привезене Травіним. Отоді в мене
і народилася думка поїхати до країни Жовтневої революції
разом з Петром Івановичем.
Повернувшись з Америки, Травін був прийнятий голо­
вою Раднаркому. Володимир Ілліч уважно вислухав роз­
повідь про результати виконання доручення і довго сміяв­
ся, почувши, яким хитромудрим способом Джон Рід домігся
оголошення радянських документів у конгресі.
— Дорогі мої юні друзі! — закінчував Вінтер.— Я ска­
зав вам, мабуть, не все… Отож раджу, прочитайте «Листа
до американських робітників» Леніна, прочитайте спогади
Петра Травіна. Про себе, як жилосй-працювалося, я роз­
кажу іншим разом… ^
Щоб зупинити нестримний, вируючий шквал оплесків,
Іван Матвійович здіймав угору руки, змахував ними, а хви­
лі наростали, били йому в груди, і він щасливо по­
сміхався.