Расчетная книжка № 1 *
Фамилия Ленин (Ульянов)
Имя, отчество Владимир Ильич
Наименование предприятия ш-та № 5 им. Ленина
Адрес предприятия г. Горловка
Дата поступления 8 июня 1923 г.
Цех, отдел
Должность I почетный
Специальность / забойщик
(Розрахункова книжка на ім’я В. І. Леніна заведена
робітниками Горлівського рудника № 5 у 1923 році.)
Уже відомо: збори відбудуться сьогодні.
Уявлялось: з трибуни голова .шахткому доповідатиме,
що сповнилося п’ятдесят років, як було обрано Леніна по­
чесним шахтарем «Глибокої» і розпочато його особистий
вугільний рахунок; повідомить, що весь час, щороку в день
народження Ілліча та в річницю прийняття ухвали підби­
валися підсумки, але зараз вони особливі, піввікові. Та й
скаже, скільки вже набралося тонн на той рахунок. Потім
виступатимуть перші учасники тієї знаменної події.
І ось вони — старі, але ще бадьорі й рішучі — зібралися
до гурту. Сидять за столом, обмірковують-домовляються,
що саме їм говорити.
— Оце прочитав, та й згадалося,— мовив Іван Корягін,
передаючи прочитаний ним невеликий вицвілий, жовто-си-
вяй, з обірваними краями аркушик паперу Миколі Грими-
чу,— як було тоді…— повторив повільно, здалося, дуже спр-
кійно. А в душі його, раптово збурене, війнуло з тих днів…
Нарядна. На збитих з грубих, наспіх обтесаних дощок
лавках і в проходах на долівці — шахтарі. Приміщення пов­
ниться густим різноголоссям, клуботливими хвилями-зви-
вами цигаркового диму. Ранкові промені сонця навскісно
б’ють у вікна і, ламаючись, широкими, тьмяно-золотими
* Історія міст і сіл У РС Р. Донецька область. Горлівка.
328 відсвітами падають на розвішані на стіні гасла, плакати.
Малюнки і літери здаються раптово оновленими. І навіть
ті, що вже стали для очей звичайними чи зблякли,— ваб­
лять, вражають: поряд із зображенням юнака в шинелі,
в червоноармійськім зорянім шоломі-будьонівці, який ви­
могливо строго запитує, чи ти записався до Червоної Гвар-
дії, горять дивно забарвлені, ніби веселково розцвічені, за­
кличні слова відбудовувати заводи, фабрики, шахти.
І як вимога:
«Здолаємо розруху!»
«Даймо вугілля рідній Радянській Вітчизні!»
«Геть неписьменність!»
«Всі на боротьбу з дитячою безпритульністю!»
І на чільному місці, над підвищенням-сценою, як нага­
дування:
«Товаришу, скоріше долай розруху!»
І вірилось: здолати білих і всяких мастей інших бан­
дитів, викинули з рідної землі всіх зазіхачів-інтервентів, те­
пер дай тільки час, а силу потроїмо, здолаємо нестатки,
розруху, збільшиться кусень хліба, буде всім його вволю,
буде все потрібне й до хліба; зодягнемось, озуємось доб­
ротно і заживемо. Та ще й як!..
Наряд закінчувався. Вже було відомо, хто що має ро­
бити, в якому закутку шахти — у вибої, на штреці, біля
ствола чи на поверхні. Але ж зібралися до гурту друзі-
побратими, отож нагода у вільну хвилину поговорити про
діло чи й перекинутись веселим, жартівливим або й заде­
рикувато-гострим словом — і густий гомін пронизували ви­
бухи сміху, вигуки. Знадвору, від ствола шахти, долинають
пронизливо дзвінкі сигнали — кліть кидає на-гора вугілля,
в штреки спускають стояки кріплення, обладнання. Чути,
як вискотять, гримотять вагонетки на естакаді, наближає­
ться, стрясає землю, то, віддаляючись, глухне двигтіння
маневрового паровоза. І крізь ті вискотливо-громохкі на­
пливи пробиваються високі й ніжні голоси — пісні відкат­
ниць.
Трудовий день починався, як завше, звично, по-ділово­
му і гамірно. Повідомлення, що бригада вибійників Дмитра
Підгірного обирає почесним шахтарем Володимира Ілліча,
згасило враз усі розмови, ніби заворожило. Шахтарі під­
нялися й рушили до помосту.
Біля столу, на підвищенні, поряд з головою шахткому
Федором Гудковим з’явився бригадир Підгірний. Він, на­
певне, хотів щось додати до вже сказаного, та з гурту
329 ринуло різноголосе, наперебій одне одному схвильовано-ви-
могли ве:
— Чому тільки ця бригада?
— Просити Ілліча всією шахтою!
— Просити, хай буде почесним вибійником!
— Почати його особистий вугільний рахунок!..
— Всією шахтою!
— Всією!..
— Бажаємо здоров’я йомуі
— Хай живе вождь революції Почесний шахтар Ленін!
Стіл поставили посеред нарядної. Ухвалу підписували
вибійники, коногони, прохідники, плитові і слюсарі — під­
ходили сповнені урочистості, з глибоким усвідомленням не­
звичайної події, яка відбувається, старанно виводили на па­
пері свої прізвища, серцем і помислами линули до Ілліча.
В ці хвилини кожен відчував, ніби став ріднішим один од­
ному, а весь колектив шахтарів ще більш згуртованим
у велике трудове побратимство.
Микола Гримич підвівся над столом, розгорнув арку­
шик, глянув на підписи і мовив, запитуючи:
— А Дмитро Нагірний, який ото подав нам думку, дов­
бав у вибої на третій східній?
йому не встигли відповісти.
Він уже продовжував ствердно:
— Еге ж, на третій. У тій його бригаді був тоді і ти,
Іване,— затримав довірливо приязний погляд на сухорля­
вому, вмережаному чорними, синюватими вугільними цят-
ками-скалками обличчі Корягіна,— і в тій же бригаді —
Ілько Басараб, Йосип Климович. Ось бачу їхні підписи.
А поряд — Шакіра Файзуліна. Тут залишили знаки — пуч­
ки своїх пальців — Трухан та Лю-ша-ю. А я у ті дні,—
нагадав собі і друзям Микола Гримич,— бив поздовжній
штрек з тобою, Кузьмо,— кинув погляд на високого, лису­
ватого, з повним, старанно виголеним і тому, здавалось, на
диво, моложавим обличчям, але з сивими, завислими донизу
вусами Савенка,— з тобою уже згодом ми «виганяли ко­
ней» — рубали у вибоях четвертої західної. А санки тягав
Семен Гордійко. Такий був жвавий, метикуватий хлоп­
чина.
— Гордійко?
— Еге ж, той, що з головою шахткому Гудковим возив
до Москви нашу ухвалу.
— Семен Гордійко шахтарство своє починав саночником.
— Коногонив, а став інженером.
330 — Та ще й неабияким. Це він, Гордійко, додумався І
запровадив у лаві рухливі риштаки.
— А так, так, він,— перемовляючись, доповнювали один
одного друзі.
Жовтуватий, шелесткий, аж, здається, з тонким мета­
левим відзвуком аркушик опинився в руках Кузьми Са-
венка. Серед густого нерівного плетива простих і закарлю-
чених підписів під ухвалою шахтар довго не міг знайти
своє прізвище.
— Шукай, Кузьмо, свій міністерський підпис десь вни­
зу, останнім.
— Ні, хай дивиться посередині, в гущі.
— А може, його й зовсім немає…
— Повинен ти бути першим.
— Еге ж, першим. Кузьма був же тоді за писаря…
Жартівливо кепкуючи, друзі нагадли, що того дня у на­
рядній Савенко зголосився було писати протокол зборів,
а оте «сл’ухали-ухвалили», і саме як ухвалили, в нього не
виходило. Тоді попросили парубчака з партячейки Воло­
димира Гайворона. Шахтарі збились до гурту і диктували
гуртом. Вдатний до письма, Гайворон підбирав потрібне з
говореного і компонував до ладу щиросердну просьбу до
Ілліча.
— Хай пробачать мені мої сини, онуки, теперішні шах­
тарі,— почав роздумливо, але з твердим наголосом Савен­
ко,— а я хочу сказати таке: ми в ті давні дні, в отих вузьких
норах-вибоях обушками, кайлами, отією тодішньою «техні­
кою», що надривала руки, давали добич.
— Та й зараз чого ж…— поспішив зауважити Іван Ко­
ря гін.
— Дають і зараз,— перебив на півслові Савенко,— але
не всі, як належить. А техніка ж, товариші, яка! Зумій тіль­
ки! Комбайни вугільні, прохідницькі, конвейєри, породона-
вантажувачі. Навіть всяке тобі електронне приладдя. Тільки
не все воно, оте мудре, в декотрих по-справжньому в діло…
— А таки правда,— підтримав старий прохідник Петро
Ожина,— не на всю потужність.
— В народі мовиться так,— додав, погоджуючись
з Ожиною, теж колишній прохідник Улас Митрохін.— «Ко­
му багато дається, з того багато й питається». А зараз
дається таки багато.
Друзі задумались.
— Отож я про те, що «в діло, а що не в діло»,— вів своє
розохочений Савенко.— У нас, на третій східній, напевне,
331 уміють думати, порядкувати, а коли треба, то й понату*
житись. І там щомісяця понад норму дають кілька ешелонів
вугілля. А на четвертій східній, буває, не додають навіть
до визначеного за планом. А техніка і сили у тих і в тих,
говорять, однакові. Так що ж це?!
— Десь у чомусь непорядок чи гавлять,— зауважив
Ожина.
— Отак про оте «гавлять чи непорядок» і треба гово-
рити,— вхопився Кузьма.
— Про сьогоднішнє говоритимуть ті, кому це на-«
лежить,— резонно зауважив Микола Гримич,— а нас про*
сили про те, що ми знаємо, бачили, як воно було тоді.,*
— І хай від нас усіх каже Іван.
— Так, хай Корягін.
— Він здавна мастак на красне слово.
— Тільки щоб докладно.
— Про все, як було.
— Хай Іван Андрійович,— погодився Гримич.
Корягін підвівся.
— Сьогодні у нас велике свято,— сказав повільно, про­
никливо, окинувши поглядом друзів,— сьогодні у нас бу­
дуть не тільки незвичайні піввікові підсумки, а й зустріч
поколінь. Отож і мова повинна йти про те, як виконувався
великий заповіт Леніна творити новий світ, і про те, як пере­
дається в життя трудова естафета поколінь…
Велика зала палацу. Святково. Врочисто. Доповіді не
було. На білому екрані над сценою з ’явилося знайоме шахт­
не дворище. Від завислих між двома високими копрами, як
велетенські колби, бункерів, у степовий безкрай простяг-
Аися вагони з вугіллям. Над дворищем, над вагонами ви­
разно опуклі, ніби викладені з великих вугільних брил,
слова:
«П ’ятдесят».
Словами і цифрами, складеними, здається, з тих же чор­
них, важенно-громіздких брил, повідомляється, що на осо­
бистому рахунку Леніна десятки тисяч тонн вугілля. Тонни
визначено в тисячах карбованців, і сказано: скільки на ті
гроші придбано книг для шахтної бібліотеки, яких саме кар­
тин для Палацу культури та й куплено оцю кіноустановку,
яка показує зараз на екрані.
Вагони з вугіллям вирушають з дворища, рухаються
повз селище «Глибокої», затоплене густою зеленню вишень,
332 сивокорими вітами яблунь, візерунчасто-лапатих кленів,
мчать і мчать у степовий розгін, крізь пройняті імлистою
синявою гайки-посадки, понад берегом ставу. Так, ніби від
перестуку на коліях грають, розбігаються сріблясто-пере­
ливні хвильки. А у височінь над тополевою грядою здіймає­
ться пронизана сонцем рухлива оранжева пелена. Пелена
зникає. З ’являються лампи з м’яким матовим світлом. їх
безліч. Нижуться рядами, збігають упродовж дугастого
склепіння, освітлюють прорізи лави, працю шахтарів, рух
комбайна, зсування риштаками вугілля, електровози мчать
навантажені чорно-лискучим бриластим кришевом вагонет­
ки. Маленькі залізні короби враз перетворюються на ва­
гони. І вже долають ешелони польові простори.
Завіса туманиться. Виникають обриси присадкуватої,
з дерев’яним, немовби струхлявілим копром старої шахти.
Низька, на тонких дерев’яних підпорках естакада. Отвір-
ствол — ніби загратований проруб. Падає вузька кліть. З а­
повнене густою млою підземне шахтне дворище. У штреці
темінь. Збоку нора. В ній, напівлежачи, шахтар надсадно
б’є, довбає обушком. Під низьким склепінням інший шах­
тар навкарачки тягне за собою наричений вугіллям короб-
санки. .Вдалині заблимало світло. Миготіння швидко на­
ближається — мчить партія вагонеток. Здається, ось-ось
долине пронизливий посвист коногона. Він на передній ва­
гонетці сидить навпочіпки. У правій руці арапник, у лівій,
врівень з очима,— лопата. Труськом, з опущеною головою
біжить кінь. Світло лампи вихоплює з пітьми ребристі стоя­
ки кріплення, сиві, ніби довжелезні казкові бороди, пасма
густої плісняви. Світло наблизилось. Востаннє мигнуло,
черкнуло склепіння і потонуло в імлі.
Закіптюжена, з низькою стелею нарядка. Шахтарі у ви­
човганих, дрантивих, старих ватянках, у піджаках, а то й
у кофтах, з обушками, кайлами, лопатами заповнюють при­
міщення. Після короткої, але напружено схвильованої роз­
мови про те, хто саме звернеться до Ілліча з просьбою
бути почесним шахтарем, всі, що були в нарядній, підходять
до столу, підписують ухвалу.
— Ти диви, як тоді…
— Еге ж, було так.
— Як же це воно?..
— Тоді ж не було тут отих зйомочних апаратів.
— А й справді, як?..
— Мистецтво,— чується у відповідь,— митці зуміли зо­
бразити.
333 Ухвала-просьба з’являється на екрані. Слова ухвали,
підписи можна вчитати навіть звіддаля. Але хтось голосно,
повільно, виразно проказує зображене, називає прізвища.
І раптом повідомляє, що в залі Палацу зараз присутні ті,
що зачинали…
— Слово їм!
— Просимо!
— Просимо! — перекотилося дружнє, захоплене.
Вони вийшли на сцену.
Тихо. Напружене чекання.
Треба говорити. Вельми важливе сказане й показане на
екрані. Але ж не найважливіше. І ніби забувши про те, що
вони умовлялися на своїх зборах:
-— Рахунок той, особистий, Леніна,— мовив твердо Іван
Корягін,— будемо нарощувати!
Зала раптом стряслася, і здавалось: роздасться від пе­
рекатів густих поривних сплесків рук.
Наперед ступив Кузьма Савенко.
— І вершити його будемо всі,— додав рішуче,— усім
шахтарством!
Довго не стихали оплески.
1965 р.