Він знав твердо лише одне: треба мстити. Рішуче мсти
ти жорстокому, підлому ворогові. І, дивлячись на свої по
цятковані вугіллям руки, Йона Савович бідкався, що вже
не доведеться йому орудувати гвинтівкою, та й ноги не по
несуть слідами товаришів-шахтарів, що партизанять десь
у донецьких степах.
«Вояка з тебе, як з клоччя батіг,— кепкував з себе ста
рий Йона.— Мабуть, і грудкою не влучиш у фашиста. Воя
к а !..»
А думки про помсту хвилювали, не давали спокою. Вони,
ці думки, прийшли тоді, коли над шахтою, над рідною, теп
лою землею люто вихрила смерть. Він бачив, як з гуркотом
злітали в повітря копри, естакади, руйнувались шахтарські
житла.
Він бачив: вулицями виселка в розпачі бігли жінки й
діти, шукали порятунку — тікали в степ. Але ворог настигав
їх і там. Круком з чорними, зловісними хрестами кружляв
він над кварталами, ревів услід втікачам і сіяв смерть. Бом
би шматували тіла людей, змішували їх з землею. І навіть
тих, що вирвались з того пекла, втекли у поле, доганяли
кулі хижого ворога.
341 Йона Савович лежав у канаві на вигоні. Біля нього за
кілька кроків, розкинувши рученята, лежало двоє малят.
Над ними, упавши на коліна, закам’яніла мати. То була
відкатниця Настя. Здавалось, вона вічно стоятиме так,
мовчазна, з невимовним жахом у широко розкритих очах.
Та ось Настя випросталась, підняла до нрба стиснуті ку
лаки і кинула навздогін ворогові, що вже ховався у хма
рах, одне лише слово: «Гади!» Кинула і, ридаючи, впала
на закривавлені трупи.
— Гади! — проказав за Настею і старий Йона.— Гади!
* * *
У глибокій тузі проходив йона Савович вулицями ви-
селка, шукав живих людей і не знаходив їх. Довго сидів на
камені з пониклою сивою головою, біля свого зруйнованого
житла. Хотів зібратися з думками — і не міг. Лють пере
повнювала серце, наростала, душила.
З тяжкої роздуми вивели старого дивні, тоскні звуки.
Біля тліючих уламків сусіднього будинку лежав собака. Він
поклав голову на простягнені лапи і тихо, ледь чутно скиг
лив. Напевне, кликав свого хазяїна. Але на голос ніхто не
з ’являвся. Тоді собака, зіп’явшись на ноги, піднімав угору
морду і довго та нудно вив. І все ж ніхто не озивався. Лише
відголоски котилися лунко і зникали десь там, у степових
яругах.
Обережно, щоб не потривожити, обминув старий Йона
собаку, озирнув пожарище й рушив до шахти. Ішов доро
гою, яку міряв ногами сорок п’ять років свого шахтарського
життя. Знав — шахти вже немає, забої залиті водою, будів
ля зруйнована, але все-таки йшов туди… Йому здавалось,
що там знайде полегшення своїм мукам і хоч на хвилину
вгамує збентежене серце.
Довго блукав старий серед руїн і, нарешті, добрався до
шахтного ствола. Стояв, ніби дожидав на-гора скриплячу
стару кліть. Ждав, може, ось-ось з’явиться тут забійник
Данило Турган, який спустився в шахту зіпсувати машини.
І, напевно, ще й досі десь там блукає у підземеллі.
«А може, сюди повернеться інженер Олекса Бовар…» —
подумав старий, хоч і знав, що так не може статися. І в цю
мить перед очима Йони Савовича постали подробиці події,
свідком якої він був сьогодні.
Коли Данило Турган спустився в шахту і подав знак,
у ствол з гуркотом шугнула обірвана кліть, а слідом за нею
Бовар зіпхнув туди ж кілька вагонеток. Скрегіт заліза ніби
У42 доповнював виття снарядів, що пролітали над шахтою і ви
бухали у степу.
І враз все те стихло. Натомість почулися далекі голоси,
короткі черги з автоматів. Бовар в одну мить кинувся до
вікна, з якого було видно степовий простір.
— Н у от і все…— сказав і обірвав на півслові, вхопив
Йону Савовича, поцілував на бігу, в дверях махнув на про
щання рукою і зник.
Слідом за Боваром поспішив з будівлі і йона Савович
Степом до шахти наближалися сірі постаті. Вони ніби ви
ростали з-під землі, маячили нерівними рядами, раптом ста
вали невидимі, а коли з являлися знову, то вже були ближ
че і ось-ось мали вдертися до дворища шахти. Але назустріч
їм десь із-за виселка вдарила свинцева злива.
«Наші… Червоні…» — догадався зраділий Йона Саво
вич і поспішив до виселка, та на півдорозі впав, прибитий
до землі вогненним ураганом…
Навколо все розтрощено, знищено, а він, старий Йона,
вцілів. Стоїть ось в шахтній будівлі. Стоїть, ніби когось
жде, наслухає. В отворі ствола чорна порожнеча. З надр
землі — ані звуку. Скрізь мовчазна тиша. Лише вітер сту
гонить у розкраяному дасі, виривається раптом і мчить
у простір мовчазного, сонного степу.
Ні, в степу не сонно. Ген удалині, за балкою, якісь ве
личезні, продовгасті машини. Вони наближаються до шах
ти. Зупиняються біля сторожки, потім в’їжджають на шахт
не дворище. Слідом за машинами підповзають танки. Йона
Савович добре помітив на їх крутих обрубаних боках фа
шистські знаки.
Все стало ясно. Йона Савович уже знає, що йому треба
робити. Не гаючись, залишив шахту, ще раз навідався до
свого зруйнованого житла і вже з мітлою і лопатою впев
нено подався до сторожки.
«Вояка! Справжній тобі вояка!» — кепкував сам із себе
старий.
Копітко і звично, ніби його ніщо не цікавить, Йона
Савович підмітав доріжки на дворищі, лагодив зруйновану
огорожу, а потім запалив у печі. Юрба голодних, змерзлих
фашистів негайно ж вдерлась у будинок. Вони застали ста
рого біля печі з мискою печеної картоплі.
— Сторож, двірник,— пояснював словами і знаками
Йона Савович, догадуючись, що цікавить герготливих нім
ців. Картоплю і знайдені в кишені піджака сірники фашисти
забрали. Господар хотів було протестувати, але штовхани
343 в спину і погрозливі крики змусили старого скоритися. Нім
ці обшукали всі закутки хатинки і, не знайшовши там нічого,
пішли геть. Йона Савович знову орудував біля печі і думав
свою розрадливу думу…
Надходив вечір. Обрії танули, вужчали. Десь там, у сте
повому розгоні, біля териконів Горлівки, двигтіли, в небо
здіймались огненні спалахи. Там точились жорстокі бої.
А тут — мертво. Йона Савович вийшов на дворище, кинув
оком навколо; чужою, потворно-мертвою здавалась рідна
спустошена земля. Одиноко бовваніла зруйнована шахта.
Незвична тиша скувала виселок. Жевріли згарища. Савович
вдивлявся в страшну картину і думав про те, що час по
чинати.
П’ять цистерн з бензином стоять під повіткою, шоста,
відкрита — осторонь, біля входу у дворище.
До спущених на землю шлангів підповзають танки, ма
шини. Т ут беруть вони живодайну силу, відповзають і не
суть з собою руїни шахтам, селам, несуть смерть тисячам
радянських людей…
«Пора»,— підганяв себе старий Йона і все ж не рухався
з місця. Над полями з туману виплив пощерблений місяць.
Вітер вгамувався. Тисячамгі невидимих струн дзвеніла зем
ля. І манила у простір хвиляста далеч…
І здається Йоні Савовичу, що він стоїть коло хвіртки
свого дворика, його звідкись кличе тихо-тихо внучка Ві-
рочка, і він готовий іти невідомо куди. Аби тільки відпо
чити, забутись…
Ні, він знає: Вірочки немає тут. Вона поїхала з матір’ю.
А він залишився доглядати хату і сторожити шахту. Від
шахти він нікуди не піде, нікуди! Т а ось нема вже шахти,
нема хати. Нічого й нікого немає… Є лише вороги. Тут їхні
гармати, машини, бомби. Ось вони, вороги, герготять, ру
хаються, мудрують щось біля цистерн.
«Підпалити будинок! — вирішує Йона Савович.—; Це бу
ло б добре — підпалити. В печі тліють навмисне приготов
лені дрова. Взяти жевріючий кілок і — на цистерну. Але ж
фашисти можуть вибити з рук… Облити поліно гасом, щоб
дужче горіло, а тоді… А може?..»
‘В ід думки, що раптом виникла у нього, Йона Савович
аж здригнувся, відчув, як наче морозом пройняло все тіло
і серце ніби на мить спинилось.
«Щ о?.. Боїшся, га?..— подумав сердито.— Боїшся?..»
«Ні. Нас, шахтарів, не зв’яжеш ні мотузом, ні загрозою.
Ми ще покажемо ворогові…» — думав уголос старий май-
344 стер Ї вперто шукав приховану у сінцях пляшку з гасом.
В руки в’їдалась, пекла вонюча рідина. Але старий Са-
вович терпляче дожидався, стоячи у дверях. Он вартовий
пройшов серединою дворища, обійшов навколо цистерн і
прямує в куток, до огорожі. Відходить все далі і далі…
Он його сіра, сутула постать вже ледь маячить. Ще крок,
ще…
Коли старий йона, охоплений полум’ям, вибіг з будин
ку, німці не помітили. Стріляти почали тоді, коли він уже
не біг, а котився до відкритої цистерни.
Докотившись, старий звівся на ноги, зірвав з плечей
піджака й жбурнув на цистерну, Лавиною вогню струснуло
землю, залило цистерни і танки…
м. Краснодон,
1942 р.
Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.