Коли старому Охріму Івановичу говорили, що на шахті
встановлено такі прилади, за допомогою яких можна бачити
все, що робиться під землею, він вірив і не вірив.
— Це, мабуть,— відказував він,— якесь перебільшення.
Де ж бо з поверхні бачити, що робиться в лаві, в забої.
Але ж про те диво оповідали свої близькі люди, і в ста­
рого пішли думки-роздуми: «А може, й справді там є щось
незвичайне, бо ж тепер на світі що день — то диво. Може,
й справді… А куди ж воно сягає своїм оком, те чудо?..»
В уяві Охрім Іванович спускався в шахту. Воскресало
давно забуте, віддалене роками. Він проходив штреками,
виробками, бачив себе з обушком чи з відбійним. Туди, де
він був, з ’являлись і друзі-побратими, малювались події
далеких днів. їх було багато: одні яскраві, ніби щойно від­
булися, інші затуманені, невиразні. Але все те хвилювало,
радувало, і серце щеміло, обвіяне терпким, холоднуватим
сумом, розрадою.
Та найчастіше старий бував у забої, де востаннє рубав
угілля. Це було ще в повоєнні роки, коли шахту підіймали
з руїн, ко^и не вистачало машин, а вугольок був дуже
потрібний Радянській країні. В ті дні кожний шахтар, що
вмів тримати в руках обушок, спускався в шахту, до забою.
Минали дні. Пішло радісніше життя. Відбудувались.
У шахту спустили врубівки та комбайни. Те місце, де шпор­
345 тався тупий обушок, давно зруйноване, засипане породою.
А він бачить його таким, яким залишив в останній день
роботи: тьмяне світло лампи падає на купу розкришеного
вугілля, на чорну, покарбовану у срібних одсвітах стіну;
холодні синюваті промені, здається, застигли, то раптом во­
рушаться, мигтять і безшумно стікають в розкриті пащі
безкрайніх виробок. Робота до втоми одноманітна. І ніби
на світі не існує нікого й нічого, крім тебе, скрученого,
в чорному, вирубаному гнізді. Перед тобою вугільна стіна,
і тобі треба її трощити, бити та й бити…
Коли уявне мерхло й зникало, з’являлося настирливо
інтригуюче: «Невже можна бачити там, з поверхні, що діє­
ться в глибині…» І одного дня Охрім Іванович не витримав,
зібрався і вийшов на дорогу, що вела до шахти.
…Двері до кімнати були відчинені. Звідтіля долітало
безперестанне, притишене, монотонне гудіння. Старий зу­
пинився на порозі, озирнув приміщення і не побачив там
нічого дивного. На стіні, аж під стелею, підвішено великі
металеві, схожі на діжі, пуделка. Від них у різних напрямках
збігають цівки — труби та кабель. В широкій загороді, по­
серед кімнати, величезна, на кілька метрів, продовгаста
скриня з опуклим навскісним віком. На ньому якісь рурки,
коліщата, сивіючі дзеркала екрана.
— Охріме Івановичу?! — почулося здивоване.— Прошу,
заходьте. Прошу! — із-за перегородки, яка нагадувала те­
лефонну будку, вийшов невеликого зросту, молодий, біля­
вий, в синьому комбінезоні чоловік. Охрім Іванович упізнав
його — інженера Миколу Геращенка, сусіду й онука старо­
го шахтаря-побратима Кузьми Геращенка.
— А я дивлюся — і сам собі не вірю,— підходячи ближ­
че, мовив Микола.— А ж це справді завітали ви, Охріме
Івановичу! Це подія!..
Інженер узяв старого шанобливо під руку і ввів до кім­
нати.
— Цікавитесь? — запитав і обвів рукою навколо.
— Хочу дізнатись, чи правду ото говорять про всякі
ваші чуда,— признався старий.
— Нічого дивного, Івановичу,— сказав з навмисне під­
кресленим здивуванням Геращенко.— Давайте подивимось.
Оці ось, бачите,— показав рукою під стелю,— прилади фік­
сують, скільки надходить повітря з поверхні у шахту. А ось
тут справді нове у нашому гірничому ділі.— Інженер підвів
гостя до скрині і ввімкнув струм. Спалахнули зеленаві
вічка — лампи, почулося ледве чутне шелестіння у прорізі під склом, вподовж віка скрині поповзла широка голубу­
вата, всіяна якимись знаками стрічка. На екрані теж з ’яви­
лися якісь миготливі зображення.
— У п’ятій лаві комбайн працює нормально і знаходи­
ться посередині лави,— сказав Геращенко.
— Це справді так? — вирвалось недовірливе в Охріма
Івановича.
— Перевіримо,— мовив інженер. Не кваплячись, він
зняв телефонну трубку, подзвонив у диспетчерську, запи­
тав, де зараз знаходиться машина п’ятої лави, і передав
трубку старому.
Диспетчер доповів.
Геращенко, задоволено посміхаючись, глянув на здиво­
ваного старого, увімкнув знову прилади, щоб довідатись,
що робиться на інших дільницях. Свої спостереження ін­
женер записував до зошита. Охрім Іванович, високий, суту­
лий, від здивування розводив руками, тупцював на місці,
а то крокував кімнатою й уважно прислухався. Коли над
шахтою гудки сповістили другу годину дня, він поспішив
на дворище. В нарядній починався денний наряд. В Івано­
вича був намір теж побувати при нагоді на такому шахтар­
ському зборищі. Але ж в ці хвилини всі думки старого
були біля тих дивовижних приладів. Йому хотілося ще раз
поглянути, і він завернув до кімнати.
Приміщення було заповнене учнями з ремісничого. Хло­
п’ята товпились, притишено перемовлялися між собою і си­
пали питаннями. Пояснював Микола Геращенко. Охрім Іва­
нович теж прислухався. Дещо було старому незрозуміло.
Але він вирішив запитати трохи згодом, коли залишиться
сам на сам з Миколою. А час збігав, і вже хвилювало інше.
Виявилось: за допомогою приладів можна не тільки сте­
жити, що робиться в шахті і на дворищі, а й керувати
машинами.
— Все це техніка нашої епохи, нашого покоління. Це
початок нашого сьогодні і широке майбутнє комуністичного
завтра,— говорив інженер.— Та вам, юні друзі, треба було б
починати знайомство з шахтою не з цієї кімнати, а з на­
шого шахтного музею. Та ще не пізно й зараз. А побувати
вам треба там обов’язково. Обов’язково,— наголосив на
останньому слові Геращенко.
З екскурсантами Охрім Іванович перейшов коридор і
опинився в музеї. Побачене там не вразило його. На стінах
висіли, на підлозі, у вітринах лежали обушки, лампи, соки­
ри, свердла, зарубні машини, відбійні молотки, всяке устат-
347 кування, що вже вийшло з ужитку. Старий байдуже про­
йшов повз ті механізми та причандалля і зупинився в кутку
біля великих дощаних, вичовганих, аж ніби відполірованих
вугіллям, короба-санок. Він пізнав їх, тричі проклятих! Он
ті карби вирізано та підбито бляху до днища його рукою!
Та ще б не пізнати це одоробло, яке він тягав день у день
понад десять років!
Охрім Іванович стояв зачудований: було всякого за
довгі роки його шахтарства. Т а все вляглося, багато чого
сумного й тривожного вивітрилось. І в серце прийшов спо­
кій. А оця зустріч раптово збентежила. Бо йому особливо
у тямках той перший день роботи саночником…
Він, Охрім Юренко, вже знав шахту, знав хазяїна, не
раз здіймав перед ним шапку, бо той пан хазяїн милостиво
дозволив йому кусок хліба — роботу дверового: відчиняти
й зачиняти двері на проході — штреці, коли коногони мчать
партії вагонеток. А потім його призначили в артіль забій­
ників тягати санки. Він накидав у короб нарубане вугілля,
впрягався в ремінну шлею і навкарачки, впираючись руками
й ногами в кам’янистий, всіяний жорствою грунт, тягнув
короб.
Того першого дня здавалось: не буде кінця-краю тій
каторжній роботі! Та ось нарешті вже востаннє накидали
йому в короб вугілля. Забійники підхопили свої обушки
і зникли, а він упрягся й поповз. Т і останні санки, здає­
ться, були найтяжчі. І справді, вивершені з горою брила-
ми-грудомахами. В дорозі разів кілька перепочивав, а потім
ліг і не в силі був звестись. Біль проймав і в’ялив усе тіло.
А найбільше допікало у набитих саднах і заюшених кров’ю
колінах. Тихо. Моторошно. Ніби згасаючи, блимала лампа.
Одсвіти падали на жовтокорі стояки кріплення, вихоплю­
вали з пітьми ї ніби гойдали низько навислу покрівлю. Він
бачив над головою завислий, ребристий корж, який, здава­
лось, ось-ось зірветься, чув тріскотіння, таємничий шурхіт;
лякливі звуки оті долітали з густої темряви виробок: там
щось невідоме двигтіло, важко переверталось,— здавалось,
якась волохата сторука потвора сюди наближається. Т а
біль і втома глушили острах, огортала байдужість до всьо­
го, хилило на сон.
— Хлопче, де ти?! — долинуло раптом.
— Давай!..— почулось голосніше десь знизу, від штреку.
Здалося, темна просторінь повниться відгомоном голо­
сів. І то вже не відгомін, а гримить обвал, рушиться кам’яна
348 покрівля. Гримотіння наростає, наближається. Охрім мит­
тю звівся і рвонув за собою санки.
На штреці було тихо, товпились люди.
— Чого барився? — почулося невдоволене, сердите.
Мав би сказати, що було з ним, як намучився з санками,
настрахався. Але люди були чужі, суворі. Почував себе
ніби в пропасниці, а в грудях підкочується щось давке й
пекуче. На очі ось-ось навернуться сльози — це буде про­
вал. Він не складе іспиту. Сліпило світло лампочок — вся
артіль дивилась на нього. Неймовірним зусиллям, перема­
гаючи біль і збентеження, він стиснув зуби, ковтнув шорст­
кий, солоний кім’ях і — посміхнувся. Коли промінь світла
ковзнув убік, з очей нестримно ринули сльози…
* * *
Йому здалося: він зараз у шахті, на штреці. Долітають
віддалені, приглушені звуки. У пасмі тьмяного світла чор­
ний короб-санки. На їх пожолобленому днищі ввижається
йому голубувата стрічка з якимись знаками — ота сама, яку
він щойно бачив у кімнаті приладів.
— Техніка епохи,— повторює ледь чутно старий слова,
сказані Геращенком.— Техніка…— І відчуває, як йому не­
стерпно боляче в ногах, ніби роз’ятрено давно зарубцьовані
рани. Боляче… А таємничі звуки з штреків, з виробок
кружляють, наближаються і віддаляються. Віє вологим,
пліснявіло-солодким духом шахти. І обличчя старого зро­
шується сльозами.
— А де ви там, ІвановичуІ — почувся голос Миколи
Геращенка.
— Іду, зараз!—обізвався теж голосно й зраділо старий.
І повернувся назустріч сліпучим променям сонця, що
били в широкі вікна кімнати.
1955 р.