Маятникові розмови. Мурашоїд. Каблучка, за яку читач щось чув у розділі III. Напад більшовиків. Полку Її Величности ротмістр. Танець серед шістьох свічок. Настрій Дювер’є чимраз гіршає. Кров на лакових черевиках. Едіт нарешті погодилася на пропозицію д-ра Ріпса.
Двері тихо розчинилися, й у кімнату вистромився довгий, цікавий ніс.
Усе було тихо. З-під задрипаної завіси над ліжком доходило рівне дихання. Птиця в кутку в клітці чистила дзьоба, м’ята в малесеньких горшечках на вікні сповнювала кімнату болотяною свіжістю.
Все було гаразд, отже, ніс, пересмикнувши кілька разів ніздрями, сховався. Маятник теліпає мідним животом, а стіл, безногі каліки стільці й заялозена шаховка стрижуть вухами й слухають. Раптом йойкнув дзиґар, захрипів і приготувався дзвонити. Тоді з-під завіси щось заворушилось. Годинник пробив, злякався й змовк. Речі теж знітилися й більше не слухали — вони були вже неживі. Тепер слухала, як цокає годинник, Едіт.
Едіт хотіла підвестися й не могла. Спина була мов луб’яна й намість руки величезний пакунок з бинди. Вона з цікавістю повела очима по кімнаті. Пригадувала: в шлюпці було холодно й мокро. Зуби цокали, як цей дзиґар — тільки частіше. Ще промінь свідомости — Ріпсове обличчя — гострий біль у руці, хтось схиляється над рукою й робить перев’язку. Перед цим руку згинають — сніг зелених блискавок і сивий спокій.
Потім довго їхали на чомусь, і щосекунди біль оддавався в руці. Тепер рука опинилася в цій кімнаті на ліжку поруч із Едіт.
Ніколи ще цій руці, коли вона була струнка й чиста, а не незграбний кужіль із полотна й марлі, не доводилося прокидатись у такій жебрацькій кімнаті. В романах, що їхні сторінки вона недбало перегортала, героїні мали звичку прокидатись у будуарах, подібних до будуару Едіт в Нью-Йорку. А коли якась героїня й народжувалася під димною стелею підвалу, то сторінок за 200—300 вона міняла сумну долю на те, щоб топтати ногами килими, тигровий міх і загортатися в серпанкове мереживо. Хотілося їсти, було дуже вогко й неприємно…
Рипнули двері, і знову просунувся цікавий ніс. Він зачув, що не все гаразд, бо за ним просунулося довгасте обличчя, схоже на мурашоїда — над ним блищали двоє сіреньких очей мов кнопки.
— Хто ви? — питає Едіт.
Замість відповіди знову рипнули двері, й ніс мурашоїда сховався.
Едіт почула, як хтось пошепки радився в сусідній кімнаті. Один голос був чоловічий.
Зате коли мурашоїд — він же хазяйка — повернувся до кімнати, Едіт довідалась, що вона взивалася міс Вуд. Вона називала Едіт Мартою. Едіт із обережности не сказала свого справжнього імення.
— Ви залишитесь у мене, поки видужаєте. Один ваш добрий друг учора привіз вас сюди й прохав мене потурбуватись за вас.
— Хто такий?
— Його ім’я Джим Ріпс!
Далі міс Вуд розповіла про погоду, про кватирну плату, про вогкість, про ціну на м’ясо, про свій ревматизм, про те, де треба ходити в убиральню, і ще багато інтересних речей…
Величезна площа була затоплена народом. Над притлумленим гудінням юрби гасав світовий промінь і малював на екрані подробиці загибелі транспорту «Вікторія».
Портрети капітана, помічника капітана, дежурного по вахті, міліярдера Мак-Лейстона, кому належав пароплав, і наймолодшого юнги, хлопця десятьох років.
Вибух. Рясні хмари диму — більше нічого. Керма пароходу: люди й пацюки стрибають у воду, вовтузяться коло лодок. Навколо воронка води, що вирує і вже затягла ніс корабля. Люди на шлюпках. Здаля стирчить корпус «Вікторії»…