Над нашою землею нависла смертельна чорна хмара —Ш

війна.

На розі вулиці стояв пес і грів до сонця погризенім хребет… В шинку пиячили інваліди, на городі одчайдухиі «грали в щастя» і стріляли в кружало. За муром був цвинЛ тар,  звідки  долітав похоронний спів-молебень…

Я нудьгував зі сотнею за містом. Хандра придавила нас всіх,  як сірий проклін.   Я блукав   по старому, опустілому!

парку.

На віддаль руки сиділо на гілці пташеня. Маленький, скулений пролетар  дивився на мене чорним очком.

Чи міг би я вбити ту жадобу до життя, яку помітив у погляді   пташеняти?

Ні. Але у Дантеса — вбивцю поета — ціляв би, як Я стовп,— і рука  не здригнула б!..

На горі, за містом, побачив я невідому жінку. Була від­вернена і згиналася, махала руками, неначе кликала когосм її стан і рухи манили чортівськими принадами. Я підходи! ближче, вона озирнулася…

Ніс і уста відгнили, вона щирила зуби і хохотала.

Чорною хмарою нависла над нашою землею війна, Я вдивляюся в далечінь: там женуть рекрутів, як худобу ні убій. П’яні юрби колотяться, плачуть, виють…

За тією чорною хмарою суне тьма вовків, шакалів, кру«
ків у людській подобі,— і скриплять шибениці, лунає зоіі»
невинних дітей, зойк і розпука жінок стріляє багряним по
лум’ям у небо…  і

А ось женуть військових бранців у полон…

Голод, пекельна мука, божевілля віє з тої чорної хмари,

Безліч   днів і ночей   волочиться   проклята хмара на

* Фурія  дрімає…   (Латин.)

112

 

і ні і ом. Вдивляюся в неї крізь чотирикутник вікна — і бачу мільйони трупів.

…Місяць виглянув з чорної челюсті. Переді мною —■ Ґігнконечна дорога, праворуч — поле, до краю вимоще­ні чоловічими черепами, ліворуч — поле, до краю вимощене ■і.імочими грудьми.

Я взяв один череп у руки.

Це  був череп молодої  людини, наскрізь  прострілений.

Чи така тверда була голова, що не словом, а кулею тре­тії  було   промовити   до  неї?

Чи тепер вона вже дійсно переконана і знає, де правда?

То ж котрогось із братів брехнями навчали, а потім під покровом   фальшивої  науки  підсунули  йому  зброю.

Довгі літа люди борються за волю, але чому ж не зни-ііі.т), не розвіють оту чорну хмару пошестей, неволі, мук, Ьові і сліз!?

І знову — жахливі вісті. Знов багато наших упало. По­пи квіт народу, його надія.

Але ось гігантська потвора необмежених форм переста-И плювати вогнем, ригати кулями: вона на часок захлину-н и людською кров’ю і стуманіла.

Вдосвіта сонце розсипало рясні, яскраві коси.

Товариші мої снують невідрадні думки про долю моло-
і покоління, приреченого на смерть.

І я забувся на мить. Передо мною враз постав образ ч піГіутнього народів: завмер гамір, зойк людства і горе її мішеної напризволяще дітвори; згинув жах і ворожнеча, ні і.ніжди щезло зло, границі влади й ненависні окопи; всі ||роди дружною сім’єю трудяться і живуть в новому світі.

Я вийшов. В сутіні сіней відхилились двері до ясної
інмії.іги. Молодиця вдягала сорочку. Мигнула пара сніж-
олубів, як зриваються до льоту, і квітуче, творче лоно..