Відки Гаррі знав по-ірландськи? Лейн молодший та Лейн старший. Суддя з крашанками. Старомодний автомобіль. Сашко й троє п’яних. Слон з коров’ячими язиками. Лейн молодший продає хату Лейнові старшому. Два ідіоти в Гамбурзі. Велосипеди Enfield в 1900 році. Сашко в Харкові. Зустріч з Дювалем на вулиці Лібкнехта. Вітерець з кіптягою. Кінець.

 

Читач пригадує собі, що Гаррі Руперт, робітник-американець, звернувся до жандарма ірландською мовою, і той відразу поставився до нього не як до нумера 13-го, а як до людини. Ми маємо розповісти тепер, де американець Руперт мав нагоду познайомитись із ірландською мовою. В Америці багато ірландців, одповідає читач. Так, але Гаррі вивчав ірландську мову не в Америці, не серед ірландців Америки, не серед емігрантів, а де б ви думали?

— В Ірландії, дорогий товаришу.

В гірній місцевості Антрім є сірчано-квасний завод, а біля нього невеличке місто. Поїзд буває один раз на день, і ніхто їм не їздить, окрім орендарів фарм.

В описуваний день до шинку увійшов літній чоловік, що держав перед собою у витягненій руці солом’яного бриля. Трошки похитуючись, він підійшов до столика, сів і обережно поставив бриля на стіл.

Потім він гукнув, щоби йому дано літр елю. Він присунув до себе кухлик і замислився. Потім він вийняв із бриля одне, два, три, чотири яйця, облупив їх і почав мовчки їсти, запиваючи елем.

Товстий хазяїн в жилеті з квіточками присів до нього навпроти й спитав:

— Як справи, м-р суддя? Чому це ви принесли з собою крашанки? Хіба вам не до вподоби мої?

— Нащо мені ваші, коли в мене є свої? — рипучим голосом сказав суддя. — Я купую собі їх на пені дешевше на тузіні.

Хазяїн зробив приязну усмішку. Павза.

— А як справи в суді? — спитав він.

—   Сьогодні скінчимо справу Лейнів, — просичав суддя. — Виграв старший.

— Старший виграв, старший виграв, — зацікавився хазяїн. — Адже ж старший мусів програти.

— Дорогий містер О. Леннан! — сказав суддя. — Ви знаєте, молодший панькався з соціалістами. Отже, чого вам іще більше треба. Га?

Молодший М. Лейн працював на сірчано-квасному заводі. Старший Лейн, брат Лейна молодшого, мав крамничку в місті. Він торгував милом, содою, гасом для автомобілів. Цей останній товар небагато давав йому прибутку. В цілому містечку тільки директор заводу мав машину, й ту якогось допотопного типу. По-перше, вона ходила гасом, а не бензином. По-друге, вона покривала максимум 20 кілометрів за годину; по-третє, вона мала мотор під корпусом і нагадувала візникову дрожку в місті Києві. В профіль вона виглядала схематично так:
Шини були не надувні, а суцільні, як у київських візників.

Але головною хибою цього автомобіля було те, що він ось уже п’ять років як попсувався, й нікому в містечку його направити. Ось яке це містечко в Антрімі.

Ясна річ, що Лейн старший небагато мав прибутку з торгівлі гасом.

За три місяці перед описуваним днем Лейн старший постукав у двері хати Лейна молодшого.

Лейн молодший оце одмивав щіткою руки після сірчано-квасного заводу — робота там тяжкенька, бо немає пристойної вентиляції, квас розіллятий просто по підлозі й дух стоїть такий, що хлопчик Лейна молодшого починає чхати, коли батько ще тільки переходить двір. Так от, Лейн молодший чистив щіткою з милом руки, а його дружина, бажаючи догодити Богові в суботу, робила святковий пудинг.

Вона виглядає, як дівчина — вони тільки два роки як поженилися, й вона не встигла ще спаскудитись у святому шлюбі. Одне тільки погано — нема чого одягти на святки нового. Нема нічого й для хлопчини. Він попалив нові штанці квасом, лаштуючи собі сірчано-квасний завод у куточку кімнати.

Лейн молодший живе у своїй хаті, отже, син його може там хазяйнувати. Батько Лейн зоставив молодшому в спадщину хату за містом, а старшому заповідав назбирані з фарми гроші. Все це було дуже добре, але хата стояла надто близько заводу. Дах увесь укрився іржею, й його можна було пробити кулаком. Гас поїв дерево на лутках вікон і на одвірках. Лейн молодший дуже був не від того, щоби переселитися з цієї хати деінде.

— Здоров, друже! — сказав Лейн старший, заходячи до хати.

 

Тим часом Сашко йшов та йшов додому, оминаючи групки пивних людей і намацуючи в кишені бравнінга.

Підійшовши до дверей свого ательє (воно ж і спальня), художник спинився.

Коло під’їзду стояло троє людей і розмовляли проміж себе.

Один із них здавався Сашкові фатально схожим на того, що був у нього сьогодні вранці в ательє. Сашко, посвистуючи, пройшов собі повз свої двері, ніби він тут ніколи й не жив. Глянувши на групку, він пізнав уранішнього пивного чоловіка. Той, на щастя, не звернув на нього ніякісінької уваги, коли не рахувати того, що одригнув пивом на всеньку вулицю. Товариші його переглянулись і теж гиконули. Сашко відходив вулицею. З завулку показалися ще три фігури й пішли йому назустріч. Пішли швидким рішучим кроком. Двоє йшло спереду, третій трохи відстав і роздивлявся на всі боки. Сашко вирішив, що краще мати діло з трьома п’яними, ніж з трьома тверезими. Отже, він повернув назад і пішов до своїх дверей.

Проминувши двері, він раптом перевернувся на підборах і стрілою ринув у під’їзд. Він щасливо проскочив крізь шерег і вітром став збігати по східцях. Але на четвертім ступені він зачепився носком джиммі за східці і впав. В ту ж мить троє пивопивців вдерлися в будинок. Сашко не мав навіть часу добре пожаліти, що він забув літати, як уже один з фашистів насів на нього. Але Сашко не дурно був тверезіший од нього. Він копнув його ногою в живіт — розлягся голосний пивний відриг, і чоловік одкотився геть. Але двоє других були вже тут. Кожен схопив Сашка за руку, й за одну секунду вони витягли його на вулицю. Третій підвівся, йшов ззаду й держав Сашка за комір. Сашко відчув, що його справа в певних руках, і йому зробилось трохи не по собі.

— Одпустіть мене в цій хвилі, — сказав він по-німецьки.

Троє не звернули на його слова ніякісінької уваги.

Тоді Сашко лягнув ногою назад. Задній застогнав, випустив коміра — Сашко закрутився, мов вуж на сковорідці, випростав уже одну руку… як раптом він почув на шиї холодну сталь револьвера. Він спинився на мить — його схоплено за руку. Обмацали його кишені й витягли бравнінг і документи.

«Зле, — подумав Сашко, — це пахне убивством і знищенням документів. Врешті, яке діло фашистам до прав угодовського уряду. Заб’ють, та й потому. Зле!»

Вони одійшли кроків з десять од ґанку. В цей момент до ґанку підійшли ті троє, але й не подивилися на цих.

«Еге», — подумав Сашко.

— Пустіть, — крикнув він, скільки мав голосу.

— Пустіть, ……. мать, — додав він по-слов’янськи.

Ті троє спинилися — один з них зірвався з місця й підбіг до групи. Це був невисокий чоловік з білявим обличчям.

— В чому справа? — спитав він коротко.

Фашисти тягли Сашка далі.

— Алло, Март! — гукнув білявий.

Підійшов другий, за ним, озираючись, підбіг третій. Март і білявий розкидали фашистів, мов солому.

Сашко одняв в одного з них документи й бравнінг свої та його, і всі четверо подались до Сашкових дверей.

Розтявся постріл. Куля дзеленькнула об стіну. Сашко замкнув двері, підійшов до телефону в портьє й викликав полі-цію.

Але коли з’явилося двоє шуцманів, фашистів уже не було. Сашко щиро подякував трьом — один з них був шоколадний на колір, і вони пішли.

 

— Здоров! — одповів Лейн молодший.

— Що Гаррі? — запитав старший.

— Гаррі служить на сірчано-квасному! — одказав той.

— Слухай, друже, — сказав старший. — Тут ось яке діло. До заводу проводять трамвай, і твоя хата буде на лінії. Я хочу перенести сюди свою торгівлю. Продай мені свою хату. Знаєш що, ходім поговоримо в пивній, там буде вільніше.

— Скільки ж ти даєш мені за хату? — спитав молодший, коли вони вихилили по першій.

— Я даю тобі сто двадцять фунтів, — в стільки батько оцінив цю халупу. Ти розумієш: їй треба ремонту.

— Гаразд, — сказав молодший. — Я згоден.

Вони пішли пішки до нотаря, що жив на другім кінці містечка. Ішли серед рясних, зелених садків.

— Отут ітиме трамвай, — сказав старший.

— Що воно за трамвай буде — кінний чи паровий? — спитав молодший.

— Електричний, — одповів поважно другий.

— Ото скисне тепер директор зі своїм автомобілем.

З-під акацієвих кущів вихопився заєць і дременув дорогою. Якийсь хлопчина на старомодному велосипеді з великим переднім колесом погнався за зайцем…

Лейн старший, намацуючи в кишені запродажну, йшов в доброму гуморі додому. Він був нежонатий, і на нього задивлялись усі панни з містечка — адже ж на ньому завжди був новенький костюм і штани в кліточку.

Він підійшов до дверей і постукав.

Вийшла стара й підвелась навшпиньках до його вуха.

— Там у вас якась дівчина, — сказала вона пошепки.

Лейн старший схвильовано кахикнув і увійшов у вітальню.

Вона сиділа на кріслі, затуливши обличчя руками. Він підійшов ближче й одвів їй руки од лиця. Перед ним була дружина Лейна молодшого…

 

— Увійдіть! — гукнув Сашко.

До кабінету повноважного консула увійшов величезний, схожий на слона, старий.

— Вам чого?

— Дайте мені візу до Росії.

— Хто ви такий?

Слон витяг засмальцьовану подерту папірку й розіслав її на столі.

— Це що? — запитав Сашко.

— Що? — документ, — он бачите — Рудой-Руденко, он же Семенчук.

— Цього мало. Звідки ви приїхали? Де ви жили?

— Приїхав з Америки.

— Як же ви приїхали без документів?

— А з биками — заганяли биків на пароплав, я з ними й пробіг.

— У-г-ум… А вийшли ви як?

— З биками й вийшов.

— Слухайте, скільки вам літ? Чого ви ото їздите?

— Ех, пане-товаришу, — життя таке коротке, а світ такий прекрасний, життя таке багате й зелене.

Сашко трошки зворушився.

— Слухайте, все-таки я вас на Україну не пущу. Не можна.

— Ну, то я піду пішки.

— Як же ви перейдете через кордон?

— А якось перейдемо. Нам не вперше!

— Ну, коли вже хочете йти, то я вас пораджу — не йдіть через Польщу, бо там вам покажуть. Йдіть через Румунію.

— То спасибі вам, а все-таки, може, дали б?

— Ні, — одповів Сашко рішуче, бо почував, що старий епікуреєць починає його переконувати. — Прощавайте.

— Бувайте здорові.

Семидесятилітній слон легким кроком вийшов з кімнати. В дверях він зіткнувся з паном у котелку. Пан підійшов до столу, поклав котелка на стіл і сів, підсмикнувши штанці над джиммі. Потім він швидко забалакав англійською мовою, киваючи головою й щось показуючи пальцями. З рота ви-
блискували 32 золотих зуби. Поклав перед Сашком два паспорти.