Поїзд зупинився в полі і стояв довго. У вагоні першоЯ класу було веселе товариство жінок, які їхали на бал. В св»іі редньому купе сидів коло вікна юний офіцер в пелерині, напроти нього — цивільний грубий панок. Увагу жіночогфі товариства захопив офіцер.
Шепотом і виразами очей робили вони собі замітки про незвичайного молодця. Його відкрита голова була всіяли короткими гебановими кучерями, що підкреслювали ясністй! обличчя і темно-сині очі. Він встав, сперся коло вікна і ЛЩ вився в далечінь.
Три красуні не зводили з нього очей. Крайня з правого боку, з золотавим волоссям і фіалковими очима, учитель»! ка мистецтва, рухала рожевими пальчиками і жваво ловила профіль юнака в альбом для малювання. Середня, довгастим чоловічим виразом, барашкувала ніжкою, зак неною на коліно, і дивилась перед себе з посмішкою насо лоди. Третя взяла її під руку, мружила чорні очі і шепот-з гарячим віддихом воркуючої голубки.
Сором’язливість білої рожі в лиці офіцера палає до лунку.
Середня замітила:
— Якийсь невблаганний смуток впився в його ду~
Золотоволоса білявка зітхнула і додала:
— Шия з головою творить одну лінію. Впасти в й
обійми — можна вмерти. Гермес Праксітеля.
Товаришки потакнули. ■
Грубий панок був схожий на бочку. Він почав розмс про природність контрастів, про війни за всіх часів і в у народів. На доказ своїх слів панок сказав, що хоч на леких фронтах ллється тепер кров і трупи вкривають Зі лю, життя йде своїм давнім шляхом і незмінним порядк
Голос панка гудів рішучою самовпевненістю, як бара-і’.пі. Офіцер дивився на нього спідлоба, в його очах заграв і \умливий усміх, на лиці з’явились плями.
— Війна — це проклята підлота і ганьба людства,—
процідив юнак.
Панок витріщив очі.
— Як це!? Так говорить офіцер про святу справу, яка
■ п.к ає вітчизну від ворога? Це ж бунт проти національної
і гики і богохульство супроти суспільної моралі!
Офіцер відповів:
— Вітчизну спасають творчим трудом і любов’ю, а не
и.кильством, ярмом, людською кривдою і грабунком. Що
МНІ до національної етики, коли в ній нема справедливості,
■0 мені до суспільності, яка грабує мене, вимагає життя.
Йому я маю ненавидіти кожний інший народ? Одна струна
ІКрипки, одна сторінка рукопису цінніша для вітчизни і
мидства від обіцяного раю дармоїдів. Хіба ви не знаєте,
іціі нуждарі моляться богу, а він свою манну посилає ситим
■ ні гу цього. А справжні наші боги зараз бродять в болоті.
Панок посатанів.
— Війна — це традиція історії людства, вона прийнята
усім цивілізованим світом.
Юнак відповів:
— Видно, що та історія нічому його не навчила і що
мпдетву ще далеко до справжньої культури, коли немає
іншого виходу.
Панок розкричався:
— Мовчіть! Я накажу вас заарештувати! Я бачив, як
ті не зволили навіть зняти шапку зі знаком монарха і сим-
Іолом держави, тільки махнули згідно головою, аж та
Шпика полетіла під лаву! Прошу йти за мною! Подайте
Ниті документи!
Офіцер встав, за ним — його слуга. Слуга підійшов до Вфіцера, розгорнув на його плечах пелерину і почав виймані і кишені на грудях документи. Пусті рукави хиталися іиі іюках — офіцер був без обох рук.
Жах ударив по присутніх. З кута долетів тихий зойк ,| плач. В повітрі замигали парасольки, десятки жіночих і\і. піднялися вгору, і на кавуновий лоб товстого панка Кадом посипалися удари,