Іван Чужий вернув з війська і застав хатину, забиту І дошками, і пустошак, зарослий будяччям. Сила була мо-1 лода, відновив хату, вичистив пустошак, пішов на зиму мо-| лотити до людей, а навесні взявся до батьківщини. Зладиц| візок, сам тягав його, гарував, як чорний віл, аж рани ви-І ступили йому на ребрах. Люди кивали головами й напо-5 минали йому, щоб не сказав колись: «Нивко-нивко, верни! мою силку!» Він занепав, але жито підіймалося, як стіна,Я і жайворонок  радувався над ним.

Довго бідував Іван, потім стало трохи легше, міг жити спокійно. Люди радили йому пристати на грунт та жени-Я тися, але  він мовчав  та думав:  «Маю ходити  та  глядітиі собі талану — він сам  знайде   мене. Тота,  що   я   бажаю, І давно десь  вийшла   за іншого».

У дорозі з війська побачив одну дівчину, і вона при­пала йому до серця. Стояла на воротях смутна, задумана! з темними очима, обоє глянули собі мовчки в душу, Іван похитав головою і пішов у дальшу дорогу.

Так проживав сам, як пустельник, його хатина осто­ронь села, високо на горі, край неї дороги в’ються та й! збігають долом — долинами  в світ, у синю далечінь.

У неділю і в свято сидить Іван у садку над книжкою або думки поганяє. Мудрість не лише в книжках, не один сірий чоловік, навіть неграмотний, коли вміє тверезо гля<1 діти на світ, людей і життя, а нема у нього злоби, фальши* вості, ні пустої гордості, може так само достойно думати, як мудрець і поет.

— Я кличу і кличу, а ви в псалтирі зачиталися! — за»¹ лунав дзвінкий веселий  голос.

Іван глянув, на воротях стояла дівчина і взялася за боки.

120

 

«Смійся, сьогодні твій день»,— подумав Іван ї пішов дії дівчини.

Дайте води, бо пити хочу, як гуска! Зачерпнув  дзбанком з криниці і подав дівчині.

Пий здорова,  лиш  стережи  зубки.

Не  вадить, дай боже, і  вам здоров’я.

І Іахилилася, аби не обмочити намиста, і пила поволі, як иі.ііиііна. Він піддержував дзбанок, вона поводила оком на НІ…ІО. Була струнка, гнучка, очі ясно-сині з зеленавим від-шіком, стрілами прошивала його.

«Якась  мана»,— подумав  Іван.

Держала  під пахвою клунок і спитала:

—           Можна спочити у вас трохи? На зорях пустилася
| дорогу і ноги вже нездужають.

Сиділа на призьбі і розглядалася.

—           Мило тут у вас, як ніде. Я вже приходила сюди раз.

І

му рік. Глянула на нього й спитала: – Ви все самі? — Так. Розсміялася голосно. — Гадаєте, може, йти в черці? ~ ^Ні-Хиталася вперед і прошивала його знов очима, як стрі­ли. — Чому не женитеся?

Не знаю сміху.

Пошукайте жінку, навчить.

Шукає чоловік лише за тим, що загубив або хтось НІ рав.

Хочете, аби сама прийшла?

Річ несуть, вівцю женуть, коня ведуть, а чоловік Дії чоловіка сам приходить.

■— Такий звичай споконвіку, що парубок іде за дів-
II             о.

–              Байдуже мені про звичай.

І Іритисла йому руку  до  свого  коліна і сказала півго-тим, як би вістрям шарпнула по грудях.

–              Веди  мене  в хату, бандуро, я тобі дам раду,  пово-
,….і.\

Станув,  як заголомшений,  вона ймила за шию і пова-НИЛп  на землю, останнє слово, яке  зачув, було:

—           Нині скінчилася моя мандрівка.

Іван Чужий протверезився з обмороки і звикав повоЛ до жінки. Працював ще з більшою охотою, придбав грунт/ І і статку і проживав так якийсь час. Диво стало для нього ‘ цілком ясне. При його вдачі не могло скластися інакші”,! він був би ніколи не мав жінки.

Зразу дражнила Івана веселість жінки.  Вона все смія­лася,   бігала,   дзьобоніла,  як пуста  дитина.   Поволі  стал*П вона думати, і це знов занепокоїло його. Раніше хата бул|| весела, а тепер — як у зробків. У праці і труді не добачаїї цього, але в свобідну хвилину помічав,  що жінка відміни лася   цілком,   якби  в глибині душі плекала  чужу,   далеку! думку.  Раз спитав її, що діється з нею, але вона глянул»: студено в його очі і не виявила нічого. Пробував відгадатИи — Може, тобі банно, що ми досі без шлюбу? Вона розсміялася глумливо і вийшла з хати. Вечором зайшов до них сторонський парубок і просии< ся на нічліг. З розмови вийшло, що був це приймак баг.і того  господаря,  одчайдух  і   шибайголова.,   який  вибрався буцімто на прощу, а йде погуляти і шукати пригоди. Іван побачив, як жінка потупила в парубкові очі, але не надаваИ цьому ваги.

Відступив гостеві своє місце в стодолі, а сам ліг у шоііі і заснув твердим сном.

Рано заглянув в стодолу, парубка вже не було. Пішом в хату по рушник, не застав жінки.

Минув день, другий, третій — не верталась. Втекла з парубком.

Затужив Іван, робота не бралася його, сила покинули, вкінці лишив хату і грунт і пішов у світ.

Ішов днями і тижнями, гроші минулися, залишивої тільки  один гріш, який  придбала  жінка.

Не міняв Іван того гроша, лише найнявся в одного господаря косити.

Встав досвіта, поклепав косу і пішов з господарем у гам Станули з кінця, погострили коси, Іван сказав: «В добриї час!»—і почали косити.

Приглядається господар, як Іван косить, як ручка Д ручкою рівно стелеться, як він вже далеко напереді, т«І що господар не годен дігнати його, й думає собі: «Славний косар. Такого я ще ніколи не бачив, але бо і дивний чоло< вік, нічого не балакає, лиш думає над чимсь».

Став господар приглядатися уважніше і помітив, іД Іван все, як одну ручку косить, то якби сміявся, а що дру|

122

 

І іо якби плакав. Жаль стало господареві бідного чоло-нііі.і.  «От,— думає,— якась пригода трапилась йому».

Був уже полудень, Іван косив за трьох, господар закли-Ь| мого і сказав, що незабаром наднесуть полуденок. По-іі.1.1 мі в холодку під дубом, господар подав Іванові тютюн і іачав розмову про всячину. Спитав, чому він вчора вечо­ром не хотів зайти в хату та повечеряти. Іван відповів, що їм ііув голодний, лише здорожений та й прикро йому захо­пим до людей. Сам має хату, але от тепер випало йому Тик, що лишив її, пішов у світ.

Поволі розбалакався він і оповів своє лихо. Не шукав Жінки, вона сама прийшла до нього, була якийсь час, аж Ндавно зайшов якийсь сторонський парубок, і вона втекла К ним. От так все пересипалося, як у сні або казці, і ско-ииііло весь лад, що коли подумаєш, то сміх і плач зби-|ійс тебе.

Слухав господар уважно Івана та й сказав, що має та­кож клопіт. Оце у нього одна-одинока донька, сватають П спої і сторонські парубки, але вона й глянути не хоче на ■одного. Перед півроком приблукався якийсь парубок на ІОботу, господар прийняв його і гадав, що, може, здасться и.і іятя, але це пустий хлопець та й от вже довгий час, мі, пішов, і слух по нім пропав. Донька змалку була така і’ і ела, даровита, що як прибіжить, то хата гомонить, ма-Аіііі і старий лягає від сміху, а від кількох літ так відміни-і.н :я, що годі пізнати, чи це та сама. Згадувала раз матері Нро якогось чоловіка, що переходив вулицею попри хату, |Л(! більше нічого не можна добути від неї. Така мені вда-і.н я, на ціле село, люди завидують, а усміх з її лиця про-н.ні. як весняний промінь за хмарою, і той її смуток у мо­їй і у мене клонить — але от вона йде з полуденком.

Батькові закрутилася сльоза в оці. Іван підняв голову || глянув перед себе. Дівчина йшла напроти нього. Він зчу-дуиався і встав. Дівчина збентежилася, станула і гляділа м.і і пана. Батько водив очима по обох, вони підійшли мовч­ки, всміхнулися і подали одне одному руки..