Йому не треба було доповідати, хто він, де саме працює,
або ж нагадувати, чого прийшов. Бригадира прохідників
Романа Гайчука тут добре знали. Поява його в конторі шахти
саме в цей час була без слів зрозуміла. На привітання і
запитання «чи не даремно?..» касир мовчки, привітно поо
сміхнувшись, кивнув головою, видобув із стосика паперів
платіжну відомість і поклав її на столику перед шахтарем.
— Ось тут, Романе Івановичу, глядіть не залізьте пером на
чужу дільницю, — жартував касир, ставлячи олівцем позначку
навпроти прізвища. — А бригада ваша останнім часом нівроку
солідно, солідно…
Гайчук глянув на цифри, під якими мав розписатися, і
застиг від здивування. «Напевне трапилась помилка», — блисс
кавично майнула думка. В одну мить пробіг очима всю
відомість: навпроти прізвищ і решти одинадцяти членів брии
гади красувались такі ж самі чотиризначні числа. Це було
порівняно вдвічі, а може, навіть трохи більше, ніж заробіток
минулого місяця. Ніби не вірячи самому собі, він ще раз
глянув на відомість — помітив: навпроти двох прізвищ, а саме
— прохідників Климахіна і Загоруйка — вже поставлено
позначки і розписи, товариші одержали повністю.
«Тут щось таке важливе не враховано або ж помилково нам
начислено. І все це, напевно, пов’язується з новою машиною.
Так, з новою…» — думав збентежений бригадир. А вписані у
відомість цифри приковували погляд, приємно хвилювали. І
в той же час в душу Гайчука закрадався якийсь мулький
неспокій, поволі наростав протест і потреба обов’язково вии
рішити, як бути…
Ще якихось півгодини тому, йдучи сюди, до контори, він
заклопотано розмірковував над тим, як його найкраще було
спланувати свої господарські справи. Та як не мудрував,
виходило, куди не кинь, хоч там уріж, а тут доточи, а щоб
якось звести кінці з кінцями, доведеться значну суму грошей
у когось позичити, або ж продавати щось із хатніх речей. Так
чи інакше, а роздобувати грошей треба негайно. І доки наа 76
дворі стоїть погожа днина, закінчувати розпочате будівництво
дому. Та й біля такого дому поки що пустка. Два роки як почав
ставити хату, а от ніяк не доведе її до пуття. А все через те,
що невистачало коштів. І ось, як знахідка: ніби той, хто
визначав за останній місяць заробіток, завбачливо врахував
оту його скруту.
«А чи заслужено визначено?..» — напрям думок змінився
і обірвався. До слуху Романа Івановича долинуло знайоме
шелестіння новеньких, цупких, уперше вживаних грошей. В
руках касира, коли він відраховував їх, вони шурхотіли і
виляскували, ніби крила раптово злітаючих голубів. Гайчук
мимоволі скосив у той бік очі: на столику лежали недбало
кинуті, перевиті смугастими, блідоорожевими стрічками три
пачки по десять карбованців, дві пачки по двадцять п’ять
карбованців, а з рук із свистом і хрускотом злітали п’ятірки,
а потім карбованці.
— Та розписуйтесь уже! — з докором зауважив касир,
кладучи біля відомості гроші.
— Треба було б перевірити, чому саме така сума, — перее
конуючи самого себе, сказав Гайдук і обережно поклав на
столик ручку. Вона перекотилась, перо торкнулося відомості,
і тонкі прозорі розводи, ніби синяве полум’я, охопили краєє
чок паперу.
— Що перевірити? — запитав із стриманим роздратуванн
ням касир.
— Нарахування оплати, — Гайдук піймав здивований погляд
і криву іронічну посмішку свого співрозмовника, бачив, як
той нетерпляче змахнув жмутом паперів і відійшов геть.
Біля Гайчука опинився завідувач розрахунковим відділом
Бакалов. Він уважно вислухав заяву про те, що нарахування
оплати треба було б звірити з визначеною бригаді місячною
нормою та простежити, як виконувалися прохідниками щоо
денні виробничі завдання.
— Перевіримо, — сказав коротко Бакалов і в ту ж хвилину
заходився звіряти рапорти і довідки, на підставі яких складаа
лась платіжна відомість.
— Все законно і точно, товаришу Гайчук, — мовив дещо
підкреслено офіційно завідувач. — Прошу, одержуйте належж
не, — додав уже м’якше і, посміхаючись, чемно вклонився.
Це, напевне, означало підтвердження сказаного ним і те, що
розмову на цю тему закінчено. 77
Але бригадир не відходив.
— Від товаришів, які вже одержували по цій відомості,
здається, ніяких претензій не було? — звернувся навмисне з
таким запитанням Бакалов до касира, передаючи йому паа
пери.
— Ніяких розмов, ніяких претензій. Тихо, мирно, — відповів
касир.
— Зрозуміло, — вже адресував до Гайчука завідувач, —
бригаді, яка змагається, щоб зватися бригадою комуністичної
праці, хотілося б мати ще кращі виробничі показники. Зроо
зуміло, але, на мій погляд, і те, чого ви вже досягли, досить
високе.
— Зрозуміло, що ви нічого не розумієте, — заявив з серцем
Гайчук. — Я весь час тлумачу вам про те, що в мене закрався,
сказати б, сумнів, чи не завищено цей раз нашій бригаді
заробіток. Егеж, такий сумнів…
Бакалов здвигнув плечима, випнув шию, здавалось, став аж
навшпиньки і застиг в німому здивуванні:
— Перевірено точно, відомість стверджено… — чулося
сказане кимсь із співробітників розрахункового відділу.
Гайчук якусь хвилину постояв, ніби все ще чекав продовв
ження розмови, потім круто повернувся і рушив до виходу.
— Дивак, — вчулося зневажливе, глузливе. І в ту ж мить
воно потонуло в людському гомоні. Біля каси товпилося
десятків зо два шахтарів. Видавали зарплату. Хто сказав те
образливе слово, було невідомо, та це й не цікавило Романа
Гайчука. Він навіть готовий був погодитися з таким визнаа
ченням, почував себе вкрай збентеженим, закрадалася думм
ка, чи варто було здіймати зараз, у шахтній конторі, отаку
рахубу. Бо ж якихось вагомих аргументів на підтвердження
своїх сумнівіввздогадок немає. А в думці був певний: став на
вірну дорогу. І ті, хто зараз не розуміє його, врешті решт
повинні будуть зрозуміти. От тільки треба знайти спосіб
розв’язати отой, кимсь зав’язаний вузлик з нарахуванням
оплати прохідникам. А вузлик, мабуть, саме там, у штреці,
зав’язано.
В коридорі контори Роман Іванович зустрів бурильника
своєї бригади Михайла Чепурного. Був дуже радий цій зустрічі.
Михайло міг стати у пригоді і, принаймні, є з ким перекии
нутись словом, порадитись.
— Дають срібними і золотими? — запитав весело Чепурр 78
ний, показуючи рукою на двері, що вели до розрахункового
відділу.
— Дзвінкими, — знайшов, що відповісти Гайчук, — тільки
зараз не одержиш, немає дрібних, міняють, — пожартував
Роман Іванович. — Платіжну відомість нашої бригади я опп
ротестував, — поспішив уже серйозно повідомити. — Забраа
кував. Треба дещо з’ясувати, уточнити. — Мав би сказати, що
саме «уточнити», але вирішив, що говорити зараз, коли і йому
самому не все ясно, мабуть, буде передчасним. Краще вже
тоді, коли він свої міркування викладе перед своїм колектии
вом.
З цієї хвилини Роман Гайчук почав активно діяти. Наказав
Чепурному скликати прохідників до нарядної в дуже важливій
справі, сам вернувся до розрахункового відділу, попросив,
щоб нікому з членів його бригади поки що заробітку не
видавали. Таку вимогу було розцінено, як безпідставну, навіть
безглузду. Але Гайчук настояв на своєму. Платіжну відомість
було вилучено.
В обідню пору в нарядній майже нікого не буває. Тихо,
пусто. Отож Гайчукові ніхто не заважав займатися своєю
справою. Опинившись у кімнаті, де щодня перед спуском в
шахту збираються прохідники, Роман Іванович видобув із
шафи записи нарядів, копії рапортів і почав простежувати
роботу бригади за останні два місяці. Аналіз був простий, але
загайний. Він співставляв виробничі завдання та виконання
їх на вибір за окремі дні. Але виявилося, що це не дає певної
і ясної картини. Тоді Гайчук заходився порівнювати ті ж
виробничі дані за тим же способом, але з перших чисел
місяця. Великої розбіжності не виявилось. Одного дня проо
сування було на метррдва більше, другого — менше, а загалом
працювали ритмічно, завдання проходження штреку перевии
конувалось, правда, лише на кілька процентів, але перевикоо
нувалось.
Та ось раптовий, майже катастрофічний спад. Кілька днів
підряд виконання сягало ледве що за половину заданої норми,
потім почало вирівнюватись, кращати. А ще за кілька днів
пішли велетенські стрибки вгору. Так, восьмого числа бригада
завдання перевиконала майже в півтора раза. А другого дня
дала сто п’ятдесят процентів. Згодом цифра сягала до двохсот.
Були дні, коли переступали навіть цей рубіж. 79
Гортаючи папери, Гайчук згадав усі подробиці роботи тих
днів. Щоденно в рапорти вписувалися пройдені метри. Але то
були, так би мовити, попередні неофіційні визначення. Всі
чекали, що скаже остаточний маркшейдерський замір у штреці
під кінець місяця.
І такий момент настав. Відвантажувались останні розкрии
шені брили породи. Гуркітливий кам’яний потік обірвався,
затих скрегіт заліза, осідав, клубочачись, густий сивуватий
пил. Маркшейдери почали визначати обсяг проробленого.
Прохідники збились до гурту. Всі з захопленням чекали,
що скажуть замірники. І ось у проході востаннє ліг залізний
метр біля стояка, поставленого впритул під глухою стіною
штреку.
— Підземні ходи в Донбасі збільшились ще на дев’яносто
шість метрів, — сказав з нарочито офіційною підкресленістю
маркшейдер. — А на нашій «Північній» це вперше такі темпи
проходження штреку. Поздоровляю, товариші, з рекордом!
— Тепер він у нас буде гостювати щодня.
— І щодня наростатиме.
— Тільки наростати! — весело, в тон сказаному маркшейй
дером, відповіли прохідники. В їх словах була горда радість
і впевненість у своїх силах. Як не як, а понатужились, зуміли!
— Ось хто допоміг нам підскочити так високо, — сказав
тоді ж після заміру штреку Михайло Чепурний, змітаючи
сивувату пилюгу з породонавантажувальної машини
«ППММ4».
— Та й попередниця її нас виручала.
— Тепер попередниця та піде у відставку.
— Відпрацювала.
— Можна використати, якщо не тут, то десь на іншій
проходці, — розмірковували шахтарі.
— Звичайно, можна. Машина справна, тільки потужність
тієї набагато менша, — погоджувався Чепурний, показуючи
на другу породонавантажувальну машину, що стояла в глии
бині штреку без діла.
— Ну от, мої припущення й підтвердились, — подумав
Роман Іванович. — Це вона, ота породонавантажувальна, нам
навантажила грошенят, та ще й чималенький капшук наванн
тажила…
Гайчук посміхнувся своєму дотепові. Згадалось, коли гоо 80
ловний інженер шахти запропонував їхній бригаді взяти
занедбану на першій дільниці «ППММ4» і працювати з нею,
дехто з товаришів говорив: «Візьмемо, помучимось з нею, як
наші сусіди, та й кинемо. Знизимо темпи в роботі — порожня
буде кишеня». Побоювання такі були не безпідставні. Проо
хідницька бригада на першій дільниці майже два місяці
«освоювала» ту нову машину і тільки даремно згаяла час. Бо
внаслідок — ні роботи, ні заробітку. Бригаді Гайчука спочатт
ку теж ніяк не вдавалося налагодити нормальну роботу.
Машина вередувала, не слухалась: то ківш, що підбирає
породу, застряне в ній і не може піднятись, то він раптом
злітає занадто швидко і розсипає дрібну жорству. Довелося
трохи помудрувати, дещо краще пристосувати в механізмах
— і пішло на лад.
Але поринати в спогади ніколи — треба було подумати над
тим, як повести справу, коли сюди незабаром збереться брии
гада. Гайчук уявив собі, що товариші вже в кімнаті. Розсідаа
ються за столом, на ослонах. Декотрі з нетерплячки зразу ж,
як тільки переступлять поріг, запитають, що сталося, чого так
негайно довелося збиратись. Так, можливо й справді воно
вийшло трохи аврально. Але ж справа не звичайна, навіть
сказати б — виняткова, — виправдовувався сам перед собою
Гайчук. Такі питання можна вирішувати тільки гуртом і в
добрій злагоді.
Так, справу треба вирішити гуртом… З цього він, певно,
й почне, а потім доповість, що він був у шахтній конторі,
слово в слово передасть свою розмову з касиром і завідувачем
розрахунковим відділом і назве цифри, визначені в платіжній
відомості.
На його слова «завищена», «треба уточнити» та «перерахуу
вати» — зметнуться здивовані, допитливі погляди. А потім,
напевне, — наперебій один одному:
— Але ж нараховано за встановленою нормою.
— Так, за нормами оплати проходження підземних вироо
бок.
— Ми не зловживали, не завищували.
— Ні, не зловживали.
— Нам просто пофортунило.
— Справа не в фортуні, а в наполегливій роботі.
— Ніхто інший, а ми освоїли машину! 81
— А могли б погоріти…
— Як наші сусіди на першій.
— Керівництво шахти, мабуть, вважає законною таку опп
лату.
— Безперечно…
– Можливо, що й так, — підсумує Гайчук, — хай навіть
так, але ж наша совість… Мабуть, не треба нам підшукувати
оті «фортуни» чи «поталанило» і таке інше. Справа в тому, що
ми зуміли налагодити роботу машини та й самі кращі дисципп
лінувались, і підвищилась продуктивність праці. Треба гадати,
що ота «ППММ4» надалі збільшить нам прохідницьку норму.
А зараз, якщо бути справедливими, товариші, то треба проо
вести перерахування оплати і одержати тільки те, чого справді
варта наша робота.
В кімнаті стане тихо. Напружено. Кожен з присутніх зваа
жуватиме сказане:
— Якщо треба, то що ж….
— Так, не інакше. Ми не рвачі! — почулося ствердне.
Це хто сказав? Мовби Віктор Підгайний або ж Михайло
Чепурний. Та хіба не все одно хто, аби тільки так було
сказано… А може, розмова піде трохи інакше, не так просто
й гладенько. Може.
— А коли б ми не здіймали отаке питання… — ніби між
іншим, знехотя зауважить Іван Загоруйко.
— Так, так, можна було б і не вихоплюватись, не поспішаа
ти, — підтримає свого друга Семен Климахін.
«А в платіжній відомості розписались першими», — подуу
мав Гайчук.
— Одержуй, чого насправді вартий твій труд.
— Це так, якщо чесно, по совісті.
— Поокомуністичному…
Схвильований, нетерплячий, Гайчук заходив по кімнаті,
виглянув у вікно. Дорогою, що вела з висілка до шахтного
двору, йшли гуртом, не поспішаючи, члени його бригади.
«Хай навіть трохи не так, як я уявив собі, хай іншими
словами, — вертілося у Гайчука на думці, — але щоб сказано
ними було саме в такому напрямі, щоб суть була такою. Егеж,
головне суть. І він певний — буде. Так буде…»
Гайчук згорнув папери і рішуче вийшов до коридора наа
рядної назустріч товаришам.