Мати осиротила мене хлоп’ятком. З тіней минулого див­ляться її очі, долітають святі промені серця. Блукаючи поі світу, я ніде не зустрічав хоча б подобу того образу, Я сам — художник і довгі літа не зміг відтворити цей об«і раз, хоч у хвилях смутку бачив ясно його перед собою.

Ось її очі… Стала на порозі й дивиться на мене довго-довго. Ледве відтягнули її: знала, що не вертатись їй вже’

ніколи…

Після її смерті батько оженився вдруге. Взяв собі біло­ручку — з панського дому. Як кажуть: «Першу жінку —«І в дошки, а другу — в подушки».

Мачуха була статна, завертоока, ясне волосся, грішні груди, тонкий голос. Сонна і лінива, як кішка. Тіло заглу» шило душу, як це звичайно буває у жінок паразитного ви-і ховання. Принадами суєти обдурила вона старого батька, і він покорився її волі.

Так на місці бідного щастя запанували пусті  розкоші. Мене вдома часто лишали самого. Вимету, бувало, хату й сяду в кутку. Знадвору заглядає у вікно хмарний вечір,! я дивлюся в безконечну сіру пустелю перед собою: сльозйі за сльозою падає з очей.

Найбільше любив я бавитися зі своїм ровесником Се-нюковим Олексою — також сиротою.

Та раз прийшов він до мене опухлий, заплаканий і при­ніс з собою малі грабельки. Ми сіли в бур’яні. Він був; смутний, не говорив нічого й не мав охоти бавитися, як зви4| чайно. Я дивився на нього. Нарешті він попросив у мені] хліба. Я побіг до хати й виніс крадькома кусень хліба п пазусі. Олекса взяв його, вщипнув кришку, але не їв. Потім встав, сказав, що грабельки дала йому тітка, і поволік ї<^! за собою. Я проводжав його, а він загрібав сліди своїх ніжок у пилюці й лебедів, наче до себе:

124

—           Бу-вай здо-ров, бу-вай здо-ров!..

На другий день я дізнався, що Олекса помер.

Оповідали, що за кілька днів перед тим ішов він біля папського саду, а паничі були на черешні. Він попросив у них черешень. Таки дуже милосердно просив. Вони сміяли-1И з нього й кидали йому кісточки, а потім нацькували Псами…

В гарячці перед смертю він просив черешень…

Минали літа, я підріс і незабаром пішов світ за очі.

Чоловікові жінка не вмре,  помре лише  дитині — мати.

І виріс я на чужині, а в мене виросла туга за рідним краєм, за рідною  матір’ю.

Я забажав бодай маленьку пам’ятку знайти по ній, во­скресити її образ.

Так поїхав я в рідне село.

Батько привітав мене, як тінь із того світу, мачуха по-игленіла і набрала богомольного виду.

—           О, то ти ще живеш?.. Ми вже давно вважали тебе
Небіжчиком!

Простягла руку й показала на крісло.

Під час розмови батько зиркав на мене, його, видн0, будило сумління й спомини, бо відступав від теми І нгадав кілька разів, що моє обличчя дуже нагадує йому нпкійну.

Мачуха спитала, чи пам’ятаю щось з дитячих літ, але тнім пригладжувала надшивку сукні й не чекала на від-

повідь

Я силкувався заспокоїтись, шукаючи хоч би тіні тої, ии.і навіть по смерті одна-одинока не покидала мене. Це Іуда кімната, в якій я останній раз її бачив.

Ні одної пам’ятки не лишили. Тепер ця кімната була м «а й холодна…

Наймичка накривала на стіл, мачуха позіхнула й ви­шила. Батько став сам не свій. Вона, видно, все людське їм \ушила в ньому. Старий шепотів сам до себе, блимав дико на мене очима, розводив руками і кривився. Це ра­нило мене в серце й мучило до краю.

Двері відчинилися. Мачуха тягла за собою щось, бать-і”   іітхнув, я піднявся і застиг на місці.

—           Представлю тобі, Назаре, мого єдиного сина, докто­
ри прав Нюнька,— сказала вона з чванливою примхою і
Привела до мене карлика не карлика, а велику, перехилену
і               ік голову з риб’ячими очима і неприємним усміхом. Вся

125

решта тої мачушиної потіхи губилася в одежі дітвака, тіль«| ки здорові руки й груба шия нагадували людину, закопану! по пояс у землю.

Ми обмінялися поглядами, карлик вхопив мою руку і стиснув так, що я ледве витримав.

—           Пардон! — заскрипів він, як криничний журавель.—і
Але я вважаю за потрібне представитися в тому значенні,!
щоб гість пізнав відразу, з ким має діло, і не судив по моє»]
му вигляду, що в мене немає сили!

Він засичав і вишкірив два ряди здоровезних зубів, І а те «моєму вигляду» виголосив гордо.

Я сказав, що не люблю ніяких доказів сили таким спо­собом, але мачуха перебила:

—           Від брата треба все приймати, тим більше, що він —ч
доктор.

Мені було байдуже, хоч би він був міністром. Та Нюнько напосівся на мене.

—           Я чоловік практичний, здоровий розум — це моє
серце. Стою на чолі фінансових та політичних інституцій^
і маю голос у головних суспільних справах.

Я дивувався з того свого «брата», мене забирала лють і милосердя, а вкінці — страх. Легко було зміркувати, що між нами щось важливе трапиться.

Він почав говорити про поезію й мистецтво і сказав, що не терпить їх, бо «плаксиві, бідні розбиваються в поЛ темках і самі не знають, чого хочуть».

Мені стало нестерпно.

—           Я сподівався, що ви це скажете, але чи не приходи­
ло ніколи вам на думку, чому саме поезія така і хто цьому
винен?

Він хотів було відповісти однією з тих витертих бюро­кратичних фраз, якими воюють звичайно двоногі песигоН ловці, та я його зразу ж збив згори:

—           Це тому, що наша поезія й мистецтво не мають
грунту під собою, і доки політична влада буде в таких ру4
ках, як досі і як ваші, то нема надії на кращу долю на^
роду…

Після вечері я лишився на самоті.

Вікно було відчинене у великий сад, і до мене навіда­лися мої товариші — думки.

Не хворий я, але життя без материної ласки, між чужи­ми, самотнє життя в кривді й приниженні передчасно злод мило мою юність.

126

І спер мене кололи терняні думки.

Ииперли мене з рідної хати, все забрали. Для Нюнька.
‘,і ге, що він народився калікою, обдарували його серцем
І достатком. А я народився здоровим, і за це мене позба-
всього.

Я сперся на підвіконня, оглядав усе навкруги — рідне, ІНпііоме.

І ут давно покинув я вівці й сопілку, взяв материні спі-

і               ки й пішов у малярську школу. Опинився між тісними

Мурами, як птах у клітці. І ті мури, і той студений світ іонкола огрівав теплом своєї рідної матері. В чужу, темну ьімм.іту навідувалися дитячі сни й привиди, які приніс я І далеких, рідних лісів від моєї неньки. Ті щирі приятелі—

-гуртувалися  все самотніми  вечорами  й  безсонними

Цочпми довкола вогню, що палав у мені до мого поневоле-
о народу. Це була одинока відрада на чужині.

Гей, гей!.. Бувало, вибіжу до Сенюкового Олекси, схо-||і мося в саду, зладимо плужок із старого вістря та й оре-міі юмлю… Та Олекса давно помер, а мені так і не суди­ли її орати своєї ниви.

Так скінчилася моя перша співанка.

Раз пастушком заблудив я в лісі, й після довгого пла­чу, голодного, мене зморив сон. Буджуся опівночі—чудні іиіі,і снуються по смереках, місяць пускає пасма крізь гіл-мі на пні й корчі, верхи дерев гудуть тихо, а ген з могили виходить сновида й стогне, стогне, аж гомін іде по лісу.

…Рано проснувся я, і раптом мені здалося, що встаю із ■Мовини.

Потім вийшов на подвір’я з батьком. Спитав його, як ИМу живеться. Він довго мовчав, а потім почав жалі-міі я:

— Зле. Таки так зле, що годі й виказати. Сам не вмію иі.піти ладу в тому всьому. Нечиста сила запанувала Мною… Я став за попихача, за машину, що має працювати Ні) жінчині та Нюнькові витребеньки, а мені самому ніде Наміть місця нема. В усій хаті нема одної п яді, де б я міг міикійно сісти. І, до того ж, та побожна відьма вічно жа­ті, мене, що я лише про себе дбаю. Подумай лише, як ті ні і побожні потвори вміють безбожно катувати! Вони обоє І І Ііоньком ненавидять мене в хаті, раді б зовсім не бачити Мі не. Ота жінка — це петля на мою шию, це така чорна ІМпра, що мене морозом проймає, коли її бачу, але я не Маю ніякого порятунку. Я є невільником усього:  підлоги,

127

стін, дверей, години, навіть кожної хвилини. 1 ут не можнцЯ стати в чоботях, там невільно заговорити, бо Нюнько спиті>,;1 там невільно опертися, бо буде люлькою чути… Нічого меиііі невільно. Мене на кожному кроці обгортає страх, я власноМ тіні боюсь… Ходив я до адвоката, гадав, що дістану розвід,» але він сказав, що розводи дають лише великим панам, Ш хлоп навіть думати про це не може. Завинив я сам чере*| свій нерозум, дав обмотати себе та й годі. Взяв собі жінкуіИ не під пару, а гадав, що буде така, як перша…

Стежкою,  садами, вийшли ми на цвинтар, до  матерії- і

ної могили.

Було тихо. Сонце цілувало землю, на ній будилися квітИ ки з медом  і запахами. Білі  хмарки   линули по небу,   як лебеді по синьому морю.

Мати наче дивилася  на нас із-за тіней  дерев.

Старий шепотів:

— Я віз її до лікаря, а вона хотіла  вертатися додому і дуже побивалася за тобою:  «Хто буде йому співанок во»і| чором співати?.. Гей, чи знайдеться коли в світі серце, аби відчуло мій біль?.. Як Назар підросте, то перекажи йому! від мене, що я гірко працювала. Видко, мало я собі ласки! в бога випросила, коли дав мені таку доленьку…» Тут ухоч пив її кашель, і вона зімліла… Пісня виколисала її і бул» щирою посестрою в радості і смутку, а вона була їй вірна | до останнього подиху.

Мене охопив такий безмірний жаль, що мати враз з’яви­лася переді мною.

її очі дивилися на мене,— моя безмежна туга воскреси*

ла її.

Я побіг додому і кинувся малювати її портрет.

Так минали дні.

В цей час я не бачив ні мачухи, ні карлика.

Глибока   тиша   навколо,  надворі  літо,  в кімнаті повно світла, а я сиджу й дивлюся на свій твір. Слідкую за грою] своєї душі, і образи приходять самі, як забуті хвилі з жит-І тя моєї матері.

Найраніше вона з нас усіх встає, найпізніше лягає. Пра­ця й праця.

Як звичайно, вона порається сама в хаті — й тоді зан-жди смутна. В самім розпалі роботи згадає про щось, огляї неться поза себе й стане нерухома, як статуя. При шитв|| бувало, відведе руку з голкою, спинить її нараз, задивитьсі в призабутий спомин, а потім зітхне тяжко й шиє далі.

128

К лісі — джерело. Ось мати йде по воду, та не доріж-і ■■!’•  а мохом, куди ще ніхто не йшов.

І Іокійна будить в мені душу, і переді мною постає див-Инїї <иіт образів.

‘ )сь я   лежу хворий,   вона на  ослоні біля  вікна пряде

іужіль. Останній промінь сипле золотий цвіт на її голову,

І киті тихо, лиш веретено фуркотить і летить рівно довкола.

І «/«дивився в неї і в небо за її головою і прохаю, аби за-

НІиала щось. І вона співає.

Опівночі мені здається, що в саду шумить смутно вітер. Іуджуся — довкола сутінок, мати сидить у ногах, дивить-І>и на мене і плаче нишком. Вранці я проснувся, і мені стало мине. Мати винесла мене на призьбу.

І Іад головою — блакитне небо, а над обрієм товпляться Млі іі рожеві хмари.

—           Оце славне товариство виступає в похід, а онде леви
|#»уть богиню в ясному ридванці,— вказує мати на хмари.

По нивах буяє вітер, дівчата мигають серпами, співан­ії стелеться далеко, як подільський лан:

Ой як  ясненько,  ой  як  миленько, куди сонечко сходить… А ще ясніше, а ще миліше, куди матінка ходить…

Мамо, мамо!.. Ти одна у світі свята. Недарма оспівують МЛг поети.

Смерть закрила твої очі, як хмара ясні зорі.

Батько сидів біля мене, задивився на портрет давньої Пружини й проганяв рясні сльози.

—           Тепер на старість не маю нікого, лиш її. Не раз у
ІМгонну ніч здається мені, що вона стукає у двері, вихо­
джу, а навколо—темно, глухо й пусто… Знаю, що не зійде-

-а вже там, тому живу  з нею тут. І  тону в  споминах,

№»му, потопаю… А то явиться мені у сні — тиха, лагідна, як Іолись: «Вибачай,— каже,— що не додержала я тобі то-Ц«|іиства… Дівчам узяв ти мене, рано вийшла я з тобою в |0|)<ігу, а в полудні змучилися мої білі ніжки, і тяжкий сон •мимав мене…»

Увійшла служниця і сказала,  що «пані»  кличуть.

Старий скривився й вийшов.

Служниця вбирала в кімнаті, поглядала то на портрет, *Лі на мене. Я помітив, що хоче мені щось сказати.

129

Н почав з нею розмову і довідався, що небіжчик її тато (Лужив тут давно. Потім вона оглянулася й шепнула:

Я б вам щось сказала, але боюся…

Кажи, я не видам тебе. Присадкувата постать зігнулася, буцім стирала пилюк

обгоріле, некрасиве, але добре лице її було схилене над р

ботою. Я почув ось що:

—           Пані й панич у великому клопоті, бо гадають, що аВ
приїхали відібрати свою землю. Перед татом криються, (Я
він — за вами. Але ви стережіться, бо вони хочуть пі дну* і
пити якихось людей, зв’язати вас і відвезти десь, ніби, Я
це я зрозуміла, до такого дому, що в ньому тримають Щи
жевільних. Все по ночах пані з паничем радяться, я це під­
слухала та й кажу вам, тільки прошу вас дуже, не видавайй

те мене.

Нам інколи й не сниться, що одна людина копає іш

нами яму, а друга — рятує.

В  якому оточенні перебував я весь час!..

Аж тепер я зрозумів, чому мачуха й Нюнько сторони’

ться мене…

Вечоріло. Я вийшов у ліс і ліг серед гущавини. Земли, як мати, приймала мою журбу. В світі — гамір і праця га Кельна,  а тут — дрімучий  ліс, що обгортає спокоєм. Прийшла думка про карлика.

і‘і

II м

Колись в одну хвилю розніс би був його кістки, а теї дивлюся більше в себе: життя навчило терпеливості. Спокійно й не без серця дивився я на карлика. «Це ж,— думав собі,— та несита, чорна сила, що даві людину, чатує по всіх закутках, щоб ограбити, здерти шк| ру, затоптати в болото. Якщо пустиш собі кулю в лоб, * ще не застигнеш, а вже чоботи стягають з тебе…» Думки блукали, як змучені журавлі над морем. Раптом  я   почув   тупотіння  в корчах.  Здавалося,  зиі гнався за звіром. Зчинився близько тріск, я придивився * спереду втікає дівчина й хлипає, а за нею женеться карлй| однією рукою відпихається від землі, а в другій — прут. І Я схопився й заступив йому дорогу. Місяць світив на нас, ми дивилися хвилю один на о

ного.

—           Ти що тут робиш? — проскиглив карлик.— Всюі
тебе повно! Носишся з потайними планами — характер
етика твого народу й матері!..

Я приступив до нього.

—           Що верзеш?..

– Іди з дороги! —зашипів він і вдарив мене прут<

130

Я схопив його за горло й підняв в одній руці. Він ме­ті м, але я робив тепер своє розважно й спокійно. Пригнув ІіЛову гілку, обернув її навколо шиї карлика і пустив їм. її повітря.

І Іісля цього мене охопило омерзіння, я якийсь час блу-|М лісом, потім отямився і помчав до хати.

І ут стрінула мене несподіванка. Карлик мав занадто і її.му шию і руки, щоб повіситися. Він розірвав гілку — іміів униз, прийшов додому і розповів усе матері. Я саме и гав, як він із мачухою дер портрет моєї матері на куски, обоє топтали його ногами.

Попи накинулись на мене, як хижі птахи, але не про­їм м> й хвилі — і я знайшов найпростіший спосіб, якого до-НІколи не пробував.

Я підбіг до мачухи, вхопив її за волосся, кинув на землю почав бити. При цьому зауважив, що її тіло — як у рисі, ііп її ньому не домацаєшся кісточки. Та раптом чиїсь руки Мрутили мене в поясі, як вужівкою,— я впізнав карлика. ‘ мене мигнула думка, що так обкручуються і давлять моїх ■ мипх братів іноземні п’явки, і це вивело мене з себе.

Н вхопив карлика за ноги і почав бити ним мачуху, ки­ши па землю, як клубок. А він обгорнув руками голову ■ ігіав одне:

— А таки мені нічого не вдієш!..

Моя лють перейшла в божевілля…

*  *  *

І ось я знову на чужині.

І$ рідний край не вернуся ніколи.

І і самоті і нудьзі ковтаю гіркий жаль.

Гак минають дні за днями.

Л  ночами переслідують мене примари.

Десь серед темряви постає переді мною в полум’ї гніздо

«, що поневолили мій народ, я тікаю в долину, а пе-

ді мною тінь аж до горизонту — купається в крові на йлсііій, потрісканій землі: ніде—ні корчика, ні билини, надаю в провалля, а за мною з гори котиться голова рлика…

Як тільки задумаюся на самоті або спочину на хвиль-бісова голова летить за мною.

І цього часу образ матері не з’являється переді мною, | ч чекаю його з надією і сподіванням…

131