Іван Завада, робітник склозаводу «Діана», працює сьо-
сьогодні В НІЧНІЙ ЗМІНІ.
Він стоїть, обернувшись спиною до печі. Рух правою руїнно, в якій знаходиться видувна трубка. Кінець трубки в ііс’іі, де кипить скломаса. Зворотний рух: склодув бере і |>уГ>ку обома руками, скляна банка розбухає. Натискає пе-і.ім, форми, дме в трубку. Стоп. З форми виходить гото-и,і пляшка.
Цей складний процес роботи рук, ніг і легень Завади, |іс іультатом якої є літрова пляшка, триває не більше тридцяти секунд.
Протягом восьми довгих годин, роками, в пекельній пімосфері печі з скляною масою, Іван Завада, відрядний робітник склозаводу «Діана», без перепочинку виробляє
ІІМІШКИ.
Одна, друга, десята, сота. Виростає ряд пляшок. За-іі.їда швидше і швидше занурює трубку в масу, швидше її.пискає ногою педаль форми, швидше, більш гарячково дме в трубку.
Він перетворився в автомат, який виробляє пляшки.
Сьогодні, в цю довгу тяжку ніч, він б’є рекорди, свої Ілпсні рекорди.
Після двотижневого страйку на склозаводі нарешті сьо-імдиі повернувся до роботи. Дружина, троє дітей, кварт-■лата, борг в магазині, книжки і одяг для дітей… краще ніш це й не д>мати.
П’ятисотий раз Завада сягає трубкою в скляну масу. Дмг в трубку. Пляшка розбухає. Стоп. Тисне на педаль. И форми випадає п’ятисота пляшка.
Завада відчуває втому. Він згортає з чола мокре від юту волосся. Схиляється. Полою піджака бере пляшку.
133
Ще гаряча. Рівна. Гладенька, жодної плямки. Сідає, щоб? хвилину відпочити. Дивиться через відкриті двері у ніч.’
Через прямокутник дверей видно кусок неба. Блищить якась зірка. До серця Завади-автомата, який виробляв* пляшки, вперше безпосередньо промовляє цей кусок неба.
Колись, згадує, до нього всміхалися чудові ранки і ве-І чори через вікна бідненької сільської хатинки. Багато ро-| ків тому він, син батрака, покинув рідну хату і пішов у світі широкий. Скільки він переніс труднощів, голоду, поневірянь. Все меншим стає горизонт спогадів Завади. Прямокутник неба стає звичайним клаптем темного ультрама-і рину. Міраж щастя, до якого він так прагнув, зник.
Встає. Треба працювати.
Бере трубку. П’ятсот перший раз зануряє її в скляну масу. Дме. Щось закололо в грудях. Гарячою хвилею кров^ розпливлася по всьому тілі. Задихнувся. Вдруге сідає на; землю. Виймає носову хусточку, витирає нею засмаглі га4 рячі губи.
Що це? Кров…
Так… Цього слід було чекати. Лікар говорив: туберкульоз, невроз серця і ще щось там… Категорично заборо^] няв далі працювати на склозаводі. Порадив виїхати на село…
Як тут їхати на село, коли денний заробіток не перевищує 2,5 злотих, і за цих 2,5 злотих треба утримати сім’ю?! Як же покинути роботу? Тепер він зароблятиме три зло<! тих. Після страйку підписали колективний договір. При« бавка.
Свідомість Завади перестає працювати. Шматки думок запалюються. Муку життя заслонила хмарка маленька, як прямокутник неба, викраяний дверима, маленька, як но* сова хусточка, на якій кричать плями крові.
Іван Завада, відрядний робітник склозаводу «Діана», не закінчив 501 пляшки. За тих ЗО секунд, які потрібні на виготовлення пляшки, він перенісся в інший світ, пішои у далеку подорож шукати шматка неба, шукати щастя…
Квітень 1939 р..